Пам’яті жертв Голокосту. Як полтавці рятували й рятувалися від нацистського режиму

Версия для печати

 27 січня весь світ відзначає Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. У цей день Національний Меморіал Катастрофи та Героїзму «Яд Вашем» пропонує приєднатися до проєкту IRemember Wall і ділитися розповідями про людей, які загинули під час геноциду. 

Журналісти видання ЗМІСТ розпитали полтавок Віру Чазову, Ніну Бєліцьку та Олександру Супряженко про їхні спогади про Голокост.  

У своїй праці «Про минуле заради майбутнього» Іосиф Гофман (ексголова ветеранської організації єврейської громади в Полтаві) пише, що «остаточне розв'язання єврейського питання» під час окупації Полтави покладали на айнзацгрупи (воєнні підрозділи, котрі здійснювали масові розстріли на окупованих територіях) по 500-900 людей. Коли німецькі війська брали місто, євреїв заносили до спеціального реєстру та «нагороджували» жовтими нашивками.

Долі носіїв жовтих шестикутних зірок були визначені. На них чекав або розстріл, або примусова робота, а потім – розстріл. 

Шлях до порятунку. Віра Чазова про евакуацію

18 вересня 1941 року німецькі війська зайшли в Полтаву, а через місяць всю область захопила армія Третього Рейху. Окупаційний режим дістав назву «новий порядок».

Той час пам’ятає журналістка Віра Чазова – полтавка з єврейським корінням, яка була змушена покинути Полтаву напередодні облоги. 

Віра Чазова

Чазова тоді навчалася у третьому класі. Після перемоги на шкільній літературній олімпіаді вона разом з однокласником Льонею Воронелєм отримала подарунок – поїздку до Києва. Там вони виступили на олімпіаді, були на екскурсії по місту та повернулися додому:

«З вікна поїзда я побачила, що на пероні нас вже чекають батьки – моя та його мама, тітка Соня. Вони нам сказали, що розпочалася війна».

Мати Віри Чазової була переконана, що батьки Льоні також повинні їхати з міста, бо армія Рейху не щадить єврейський народ. Але ті були проти, мовляв, німці – це інтелігентна та вихована нація. Залишилися у Полтаві. 

«Коли вже з міста зняли облогу і ми повернулися додому, тітку Соню і Льону я так і не побачила. Їх розстріляли», – розповідає Чазова.

Сама Віра Чазова разом з мамою виїхала до міста Орська, що в  Оренбурзькій області (Росія). Батька забрали до лав радянської армії. Більше жінки його не бачили.

Віра Чазова в молодому віці

У потязі на шляху до нового дому восьмирічна Віра познайомилася з дівчинкою Танею та її батьком. Коли поїзд проїжджав невелике поселення в Харківській області, почалось бомбардування. Двері вагону відкрилися, евакуйованим сказали бігти й ховатися в полі.

«Тато Тані ніс ночви. Як тільки прозвучали вибухи, він прикрив ночвами дочку, а сам ліг зверху. Почався обстріл».

Коли постріли закінчилися, люди почали вставати. Чазова згадує, що одна з куль пройшла через металеве покриття ночви, але дитина вціліла.

Читайте також: «Тепер ви вірите, що це не просто війна, а геноцид?»

Евакуйовані з Білорусі та України євреї перебували в селищі Москва там же, в Оренбурзькій області. Для них виділили землянки та невеликі присадибні ділянки. Мати Віри працювала на нафтобазі, однак незадовго після приїзду захворіла на пневмонію. Так десятирічна дівчинка залишилася зовсім одна. Віра Чазова згадує, що готувала і носила їжу до лікарні двічі на день, бо хворих тоді не годували:

«Одного разу ввечері я поверталася з лікарні додому. Коли проходила повз залізничну дорогу, спіткнулася. Дивлюся – щось дивне, біле таке. Це була людська рука».

До переляканої дівчинки відразу прибігла стрілочниця. Щоб заспокоїти, сказала, що нещодавно тут поїзд приїздив з розстріляними. Мабуть, щось не встигли прибрати.

Віра Чазова розповідає, що з першого дня перебування за межами країни страшенно хотілося до Полтави:

«Коли матусю виписали з лікарні, ми купили козу. Думали, коли звільнять Полтаву, відразу продамо її, а на ці кошти купимо квитки додому».

Так і зробили, але тільки за два роки. Вона згадує, якими були щасливими, коли дізналися про звільнення Харкова. Як тільки німецькі війська залишили Карлівку, вони одразу купили квитки до Полтави. Каже, тоді ще люди з евакуації не поверталися, а вони вже були у поїзді.

Наприкінці вересня 1943 року вони повернулися додому. 

«Ми йшли зруйнованим містом. У моєї мати був один-єдиний плетений кошик. Окрім одягу, там були збірки творів Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя та Тараса Шевченка».

Полтава швидко відновлювалася. Віра Чазова згадує, як вперше у повоєнний період пішла до театру імені Івана Котляревського. Будівельники закінчували роботу під звуки оркестру і аплодисментів жителів міста, котрі вночі зібралися на перший концерт. 

Післявоєнні руїни (Джерело – poltava-misto.io.ua)

Війна. Історія Ніни Бєліцької

Схожа доля спіткала й Ніну Бєліцьку – ексдиректорку клубу полтавського благодійного єврейського центру «Хесед-Нефеш», яка також знаходилася в евакуації за межами країни.  

Ніна Бєліцька

«Я пам'ятаю війну з того моменту, коли батько вперше вирішив йти добровольцем на фронт», – згадує жінка.

Тоді родина Ніни Бєліцької жила в Донецьку, що раніше називався Сталіно. За словами жінки, її батько намагався потрапити до лав радянської армії декілька разів. Щоразу вони плакали, прощалися, однак той повертався через проблеми зі здоров'ям додому. 

Повоєнне фото Ніни Бєліцької з батьком

Коли у 1941 році розпочалася евакуація, батька призначили начальником ешелону з евакуації медичних препаратів і родин медпрацівників. Спочатку їхали до Сталінграда, а потім їхній вагон приєднали до іншого ешелону та повезли до Казахстану:

«Пам'ятаю, що поїзд бомбардували. Ми вибігали, ховалися і чекали закінчення нальоту. Після знову їхали».

Родина приїхала до Казахстану, де батько продовжував працювати в аптечній справі. Ніна Бєліцька згадує, що вони жили у різних сім’ях: 

«Ми часто переїжджали з одного міста в інше. Думаю, людей тоді дуже об'єднало спільне нещастя – війна. Нас приймали з розпростертими обіймами, де б ми не були».

Коли Харків звільнили, батька запросили туди на роботу. Звичайно, хотілося повернутися у рідне місто, однак сперечатися з наказом комуністичної партії не наважилися. 

Читайте також: Німецький Бундестаг нарешті визнав Голодомор геноцидом українського народу

«Пам'ятаю, у перший же день там ми потрапили на якусь велику площу. Там зібралося багато людей, а посередині – шибениця. Там привселюдно засуджували німецьких злочинців до смертної кари».

Згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року «Про заходи покарання для німецько-фашистських лиходіїв», така доля чекала всіх німецьких, італійських, румунських та угорських фашистських військових котрі чинили вбивства та катування на окупованих територіях. 

Після публічної розправи їхні тіла залишали підвішеними на декілька днів. 

На початку листопада 1943 року, батька Ніни Бєліцької направили у відрядження до Полтави. Там родина і залишилася.

Фото батьків Ніни Бєліцької

Поблизу Корпусного саду все було спалено, згадує жінка. Тодішній ансамбль Круглої площі зрівняли із землею, тому мати й сама маленька Ніна загубилися в перші дні перебування в Полтаві. Неможливо було знайти ні входу, ні виходу з парку – настільки все понівечила війна.   

«Єврейське питання» в окупованій Полтаві

Завдяки книзі «Записки провінційного архітектора» Лева Вайнгорта та вже згаданій праці «Про минуле заради майбутнього», нам відомо про перебіг життя в окупованій Полтаві. 

Армія Третього Рейху не лише фізично знищувала міське населення, а й чинила погроми: знищувала будинки, господарський інвентар, продовольчі запаси, грабували заводи та фабрики. Про це йдеться в указі Президії Верховної Ради СРСР від 2.11.1942 «Про утворення комісії з встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників».

Одним з головних інструментів для переслідування євреїв була преса. До прикладу, газета «Українське слово» з перших номерів закликала українців до боротьби з єврейським населенням, а місцева газета «Голос Полтавщини» малює німців визволителями України від «жидобільшовизму». 

Поряд з новинами там розміщувалися пропагандистські матеріали, заклики до цивільного населення про допомогу в пошуку, а також списки тих, кого розшукувала німецька армія. Процвітали доноси – колабораціоністи писали як на самих євреїв, так і на тих, хто переховував їх у себе. 

Уже через два місяці після завоювання Полтави, а саме 23 листопада 1941 року, німецька армія зібрала від 3 до 5 тисяч полтавців єврейської національності та розстріляла. Місцем розправи слугувало стрільбище 73 полку Червоної Армії, а німецький гарнізон розташовувався у приміщенні «Червоних казарм» на вулиці вул. Пушкарівській. 

Покарання відбувалося як масово, так і поодинці. Людей заводили в рів, де роздягали, а після проводжали на місце розправи. Відголосся пострілів чулося за кілька кілометрів. 

Читайте також: Імперський вимір Другої світової війни

Архівне фото (Джерело – книга «Нюрнберг застерігає»)

За словами Ніни Бєліцької, багато українців зі змішаних сімей помирали разом. Досі не встановлено точну кількість вбитих протягом окупаційного режиму, тому тут і далі наведемо лише приблизні підрахунки репресованих. 

Усього у Полтаві знищили 18 тисяч 200 місцевих, з них 8 тисяч – єврейського населення. Разом з євреями під «Червоними казармами» лежать тисячі засуджених військовополонених, партизан і антифашистів, які протистояли «новому порядку» й чинили опір окупаційній владі. 

У книзі «Про минуле заради майбутнього» приводиться статистика по області, складена Сергієм Кальяном – кандидатом історичних наук, першим проректором Полтавського університету економіки та права. 

Директорка благодійної організації «Полтавський єврейський фонд Хесед Нефеш» Світлана Москвітіна говорить, що точних даних немає і в громади:

«Є історики, які говорять про 8 тисяч, є й такі, які говорять про 12 тисяч. Можливе це тому, що в Полтаві було декілька місць розстрілів. Але не забудованим лишилося одне – за пам’ятником "Скорботної матері"».

Історик Андрій Усач говорить, що кількість вбитих євреїв на Полтавщині – від 11 до 25 тисяч осіб. За його словами, більш як 22 тисяч нарахувала Надзвичайна державна комісія (російською ЧГК – прим.ред.) одразу після завершення окупації – там перебільшували кількість вбитих, і особливо не розбиралися, чи були вбиті євреями. Ці дані потім використали у Нюрнберзькому процесі.

Читайте також: Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш вклонився Путіну (читай Гітлеру) під час офіційного візиту в РФ

Історик Олександр Круглов, досліджуючи тему Голокосту, говорить про понад 13 тисяч вбитих. За його даними, у Полтаві вбили 2 тисячі 500 осіб, у Кременчуці – більше як 3 тисяч 500 осіб, у Лубнах – понад 2 тисячі, у Пирятині – 1 тисяча 600, у Золотоноші – близько 1 тисячі євреїв.

За два роки німецькі загарбники знищили більше 26 тисяч людей єврейського походження, але повторимося, цифра неточна.

Праведники народів світу з Полтави 

Віра Чазова згадувала, що під час роботи журналісткою її познайомили з жінкою, на ім'я Надія. Вона розповідала колезі Чазової, як у воєнний час врятувала єврейського хлопчика від розстрілу. Це сталося 23 листопада 1941 року, під час першого і наймасштабнішого розстрілу єврейського населення. Жінка кидала погляд то в один, то в інший бік, гукаючи людей. Єврейка не просила про допомогу для себе, лише для дитини. 

Надія чи не єдина підбігла до незнайомки, вихопила дитину з натовпу і поспіхом, доки ніхто не помітив, відвела додому. Сусіди доносили на рятівницю, однак та завжди встигала заховати хлопчика у підвал. Німці приходили та щоразу йшли з квартири з порожніми руками. Це повторювалось не один і не два рази. 

Так Надії вдалося вберегти дитину від страшної долі, яку зустріла його мати. Хлопчик виріс, став інженером та поїхав на Урал. Там і залишився працювати. 

Таких людей, як Надія, Національний Меморіал Катастрофи та Героїзму «Яд Вашем» від імені Ізраїлю вшановує почесним званням Праведників народів світу. Кожну справу про присудження звання розглядає Спеціальна громадська комісія.

Спеціальна відзнака «праведників народів світу» (Джерело – infocenters.co.il)

У довіднику «Праведники народів світу» вказано, що «визнані Праведники народів світу отримують медаль та Почесну грамоту, а їхні імена увічнюють у Яд Вашем на Горі Пам’яті в Єрусалимі». 

Україна займає четверте місце поміж 44-х країн за кількістю рятівників єврейського населення. Перші місця належать Польщі, Голландії та Франції. 

Станом на 1 січня 2020 року «Яд Вашем» визнав Праведниками народів світу 2 тисячі 659 українців. Як розповів історик Андрій Усач, першою українкою в 1962 році це звання отримала Марина Бабич з Рівного, яка врятувала маленьку Ірит Осіпову. Але тоді її державу проживання вписали як СРСР, тому офіційно першою була Олена Вітер, настоятелька греко-католицького монастиря, учасниця Організації Українських Націоналістів (ОУН). Вона стала Праведником народів світу в 1976 році.

Читайте також: Порошенко: «Ми кажемо: «Ніколи знову». Вони кажуть: «Можем повторить»

«Олена Вітер була  однією з перших, у кого було вказано, що це вона саме українка. Щодо тих, хто був до неї, то формально країна походження стояла інша (Польща, наприклад). Тому Олена Вітер є першою, у кого була вказана саме Україна, а Марія Бабич була першою українкою, але не з України (хоча вона за походженням українка)», – розповіли ЗМІСТу у львівському Меморіальному музеї тоталітарних режимів «Територія терору».

У довіднику наводяться імена восьми полтавців та полтавок, яких нагородили цим почесним званням. Це Наталя Філянська, Валентина та Микола Захарченки, Тетяна Руснак, Василь та Ольга Тацюї, Олексій та Уляна Фєдосєєви. Серед тих, хто не побоявся допомогти євреям, є військовополонений, селяни, вчителі, агроном, швачка, робітник і сільський староста. Усього Праведниками народів світу визнали 36 мешканців Полтавщини. 

До того ж, крім звання Праведника народів світу, існують відзнаки Праведника України та Праведника Бабиного Яру. Першу створили  у 1989 році за ініціативою Всеукраїнської єврейської ради та Фонду «Пам’ять жертв фашизму в України». Як зазначається в праці Ігоря Щупака «Рятування українцями та поляками євреїв західної України під час Голокосту», звання присвоюється людям, котрі не змогли отримати нагороду від спеціальної комісії Яд Вашем, однак допомагали євреям протягом всього нацистського режиму. 

На сьогодні понад 3 тисячі українців отримали звання Праведника України.

Того ж року затвердили відзнаку Праведника Бабиного Яру за сприянням тодішнього голови фондів «Пам’ять Бабиного Яру» Іллі Левітаса. Почесною грамотою та медаллю нагороджуються ті кияни, які рятували та переховували євреїв під час облоги міста. Звання отримали понад 4 тисячі людей.

Читайте також: “Дорога терору і вбивств веде до пекла” – Предстоятель ПЦУ про росію та Голокост

Монумент Скорботної матері та Пушкарівський Яр – пам'ять про жертв німецького режиму в серці Полтави

Зі спогадів Лева Вайнгорта відомо, що біля «Червоних казарм», де відбувався розстріл, німці розстріляли майже 10 тисяч людей. У 1970 році, без спеціального наказу, поруч із цим місцем встановили меморіал Скорботної матері. 

Архівне фото. (Джерело – книга «Записки провінційного архітектора»)

«Мені б хотілося, щоб пам'ятник, без сумніву, найбільш скорботний з усіх, був відзначений особливою турботою. Там покояться мученики. Наші співгромадяни. Пам'ять про них повинна бути священна і назавжди позбавлена від будь-яких спекуляцій», – писав Лев Вайнгорт у своїй книзі. 

Вперше людські останки виявили у 1989 році під час прокладання колектору, потім – у 2017 році, під час прокладання нового колектору. На місці провели експертизу, в ході якої встановили приблизний вік людських останків та співвіднесено з періодом окупаційного режиму 1941-1943 рр. Уже у 2019 році міська влада тричі намагалася розмістити територію яру на аукціоні, з метою подальшої розбудови міста. 

Саме місце розстрілу – колишній тир-стрільбище, де у 1941 році  відбувся злочин, було невизначено і майже втрачено, коли у 2019 році місцева влада намагалася виставити земельні ділянки на аукціон, ігноруючи той факт, що це є місцем масових поховань. Про це розповіла голова ГО «Пушкарівський Яр» Олександра Супряженко – вона була головою ініціативної групи, яка призупинила аукціон.

Читайте також: Жінки України в умовах Голодомору: безправність vs дієздатність

Тоді ж це місце назвали Пушкарівським Яром. Супруненко каже, що створила громадську організацію для відновлення історичної справедливості та увічнення пам’яті загиблих від нацистського режиму: 

«Протягом року тривала робота над пошуком доказів для встановлення реальної трагедії Пушкарівського Яру. У 2019 році нам вдалося встановити точне місце поховання розстріляних, з цим допомогли професійні пошуковці та геодезисти».

Одночасно вона працювала з міськими та іноземними архівами. Каже, що документи для надання Пушкарівському Яру статусу об’єкта культурної спадщини знаходяться на розгляді обласної комісії. 

Родина Олександри Супряженко також постраждала у Голокост. Жінка згадує:

«Моя бабуся Ганна Трутовська була закатована саме тут 23 листопада 1941 року. Але дізналася я про це вже дорослою. Не говорили про це через страх завдати ще більше болю. Але якщо його не прожити, він буде як скло в серці, передаватися наступним поколінням. А якщо цей біль трансформувати в любов, то наступне покоління отримає цю любов. І такий вибір ми робимо щодня». 

На її думку, на цій території має бути меморіальний парк. До дня наймасштабнішого розстрілу 23 листопада 1941 року в знак пам'яті про загиблих,  разом з благодійною організацією «Хесед Нефеш», общиною прогресивного іудаїзму та КП «Декоративні культури» вони заклали частину майбутнього меморіального парку – висадили дерева горобини. 

«Зараз збираємо імена загиблих на цьому місці, поки що це близько 400 імен. Сподіваюся, за підтримки громадськості та міського управління нам вдасться зробити те, що не вдавалося довгі роки», – каже Супряженко.

—

Маргарита Юрченко, опубліковано у виданні ЗМІСТ

Читайте також: 

• Людина яка зазирнула у пекло. Помер останній прокурор Нюрнберзького процесу
• Етнічний світ у сталінську добу: спільноти виживання, спільноти іншування
•  Як українцям московити та комуністи стирали пам’ять?
• Кагебіста Вєдєнєєва призначили заступником директора Інституту українознавства, МОН віадрегував
• Отруєні українські пейзажі. Хрести в Бучі та в Биківні майже однакові
• Ярослав Грицак: Країна без пам'яті
• Спонсори агресії Фрідман, Хан і Бабин Яр. Що робити зі спадком російського впливу в Україні