Протистояти комуністам та проросійським нацистам треба. Але як це робити?

Версия для печати

Чому до дієвих та масових протестних рухів не вдаються опозиційно налаштовані сили? Чи не перетвориться національна ідея «свободівців» на ультрарадикальну - про це розмірковує публіцист Сергій Грабовський.

Безперешкодна з боку влади хода комуністів Хрещатиком, засвідчила щонайменше владне «схвалення» маргінальної комуністичної ідеології в суспільстві. Скоріш за все, використання дуже немолодих прихильників радянських часів, які безоглядно вірять в саме слово «комунізм», для розпалювання ворожнечі та ненависті в суспільстві. І хоча нинішнім комуністам давно вже не вірить жодна здравомисляча людина, вони необхідні владі як червоне полотнища - мулета для тореадора. Влада наївно вірить, що перед тореодором і перед нею одні і ті ж створіння.

Водночас зневірені люди хочуть бути людьми. І свідомо чи напівсвідомо шукають тих, хто може їм це краще дати. На останніх політичних шоу симптоматично те, що будь-які виступи чинних представників влади все частіше не користуються підтримкою студії ( як маленької проекції суспільства) взагалі. Водночас, щоб не говорив Олег Тягнибок, його підтримка в студії наближається до стовідсоткової.

Чи готові люди повірити проукраїнським політикам? Чи в змозі національна ідея запанувати в українському суспільстві? Чи можуть українці долучитися до побудови своєї європейської держави? Чому до дієвих та масових протестних рухів не вдаються опозиційно налаштовані сили? Чи не перетвориться національна ідея «свободівців» на ультрарадикальну - про це розмірковує публіцист Сергій Грабовський. Витримки з його статті, опублікованої на «Радіо Свобода», приводимо нижче.

Інформаційні повідомлення від четвертого та сьомого листопада остаточно засвідчили, що в українському політичному житті сталися дуже серйозні і ще не до кінця усвідомлені мислячою громадою трансформації. А саме: місія не словесного, а дієвого протистояння комуністам та російським шовіністам на вулицях і площах міст України повністю перейшла до ВО «Свобода». І не тільки ця місія, а й інші – публічне обстоювання цінностей українського націоналізму, захист героїчного спадку УПА, протидія тій категорії діячів Московського патріархату, під рясами яких чітко вгадуються мундири російського ФСБ.

Акції свободівців, які на самоті протистояли комуністам і владі (КПУ, між іншим, з лютого 2010 року – це «молодший партнер» Партії регіонів), пройшли в Києві й у низці інших міст.

А що ж інші політичні сили? Чи вони вважають непотрібним протистояння комуністам і як тоталітарній силі, і як складовій чинного владного режиму?

...Так чи інакше, коли всі інші опозиційні сили зосередилися на протистоянні чинній владі та на захисті соціально-економічних вигод людності, вряди-годи (як-от під час ратифікації Харківських угод) згадуючи про стратегічні інтереси України, лише ВО «Свобода» виводить на вулиці людей захищати бодай частину цих інтересів.

Утім, можливо, протистояння КПУ та проросійським шовіністам і нацистам в Україні – це щось не надто актуальне? І викривати ідеологію більшовизму чи російського неонацизму – це відволікатися від більш важливих занять? Якби ж то…

По-перше, як уже було сказано, КПУ – це складова чинного владного механізму, і складова досить важлива, оскільки її місією є відволікання від реальних проблем частини невдоволених діями влади громадян – мовляв, не треба було Союз розвалювати та з Європою інтегруватися. У пропаганді тоталітарних та імперсько-шовіністичних ідей КПУ повністю змикається із проросійськими неонацистами України, активно підриваючи самі основи української державності.

У своїх діях КПУ користується повною підтримкою регіоналів.

Крім того, хіба провідні діячі нинішньої влади за своїм походженням не з лав низової, переважно глибоко провінційної партійно-комсомольської номенклатури? А нерідко ще й із числа «шісток» КДБ, сексотів радянського часу? Зараз ці персонажі можуть бути мультимільйонерами, мати в Європі маєтності, але більшовицько-промосковський менталітет у них залишився.

А чи й справді комуністи – це вже «вічно вчорашні»? Так, звісно, якщо дивитися на них під стратегічним оглядом. Але в тактичному плані ситуація зовсім непроста.

За умов швидкого падіння популярності Партії регіонів та фактичного розвалу Федерації профспілок КПУ цілком здатна десь так удвічі «наростити м’язи» і вийти на 9–10-відсоткову електоральну підтримку, мобілізуючи в певних областях до своїх лав безробітну молодь. А різноманітні автономні лівацькі молодіжні угруповання (які ідеологічно помітно відрізняються від КПУ, проте моляться на Маркса і Че Ґевару, не помічаючи у тих відверто тоталітарних тенденцій) спроможні додати червоного кольору в українську політичну палітру, спрямовуючи енергію соціальних перетворень у нікуди.

Що ж стосується проросійських шовіністів та нацистів, їхні лави не є надто чисельними, але це дуже галасливі та щедро фінансовані політичні рухи. Відтак у кризовий момент вони спроможні консолідувати навколо себе антидержавні та сепаратистські сили, вагу яких у деяких регіонах не варто применшувати. Бо ж, крім усього іншого, пропагандистське забезпечення (і вельми потужне) діяльності цих рухів здійснюють як російські (в тому числі й державні), так і деякі номінально «українські» телерадіоканали.

Іншими словами, протистояти комуністам та проросійським нацистам треба, і не тільки на інтелектуальному фронті, в інтернеті і на телебаченні, а і на вулицях та площах міст України. Бо ж інакше багато які з цих міст так і не стануть справді українськими містами. Але от питання – як це слід робити?

Нещодавно львівський культуролог, головний редактор журналу «Ї» Тарас Возняк розповів у ЗМІ про виданий чільним ідеологом ВО «Свобода» Юрієм Михальчишиним посібник із навчання соціал-націоналізму «Ватра. Версія 1.0». У цьому посібнику для партійців, створеному як курс лекцій та хрестоматія рекомендованої літератури, серед іншого вміщені тексти Йозефа Ґеббельса та Ернста Рема, Альфреда Розенберґа та Отто Штрассера, програмні документи італійських фашистів та німецьких нацистів, власні розумування Михальчишина про «революційний соціал-націоналізм».

Звичайно, «програма ВО «Свобода» все ж відрізняється від опусів Михальчишина та Ґеббельса», - резюмує Возняк. Однак Михальчишин – не тільки неформальний ідейний гуру «свободівської» молоді, а й заступник голови Львівської обласної організації ВО «Свобода» з питань політичної освіти та заступник голови фракції «Свободи» у Львівській міськраді, тобто – офіційний речник партії.

Іншими словами, крім «нормальних» правих, у лавах ВО «Свобода» наявні й ультрарадикали з не надто, м’яко кажучи, цивілізованими поглядами і з претензією виступати від імені всього українського національно-визвольного руху. Тому-то монополізація «Свободою» опонування комуністам та різного ґатунку проросійським неонацистам видається у стратегічній перспективі не надто ефективною – бо ж у червонопрапорних та «двоголово-орластих» політиків завжди будуть напоготові аргументи: ви ж подивіться, вони – учні Ґеббельса та Розенберґа, ідейні спадкоємці Гітлера та Муссоліні!

Важко заперечити мужність і самовідданість рядових членів «Свободи» та значення їхньої активності у спротиві тоталітарним силам. Але під оглядом стратегічним цей спротив не має шансів бути справді ефективним. Тим часом інші опозиційні сили не хочуть (чи не можуть?) узяти на себе цю місію...

Підготувала Тетяна Шалімова, «Аргумент»