Російська православна церква та чекісти: давні «традиції» тривкої співпраці

Версия для печати

 Російська агресія проти України, пропаганда «русского міра» та загалом система державно-конфесійних стосунків на Росії спричинили зацікавлення історією російського православ’я, насамперед, ХХ ст. Поширення набула фраза, стала практично мемом, що сучасну РПЦ заснував Сталін у 1943 році.

Очевидно, що одержавлення Московської Церкви почалося набагато раніше, коли вона в середині XV століття самочинно відокремилася від Київської митрополії та при допомозі царської влади, за допомогою насилля і підкупу отримали статус патріархату, а її представники сформували ідею «третього Риму», яка і є одним зі стовпів міфологеми «русского міра». А ось Сталін у вересні 1943 року започаткував нову її еру, внаслідок чого РПЦ МП від керівництва і аж до часто парафіяльного рівня опинилася під контролем органів безпеки СРСР, нерідко складаючи їх активну агентуру, нагадує РІСУ.

Тема співпраці РПЦ з КДБ стала дуже популярною наприкінці існування СССР, а згодом набирала не лише зацікавлення, але й актуальності, враховуючи діяльність вищого кліру МП задля збереження союзу. Незабаром на Росії, паралельно з ідеями відновлення СРСР, почали її з одного боку переосмислювати не як щось анормальне, а навіть «потрібне», особливо на тлі знову поширення культу Сталіна. З іншого боку, доступ до архівів, де був фактаж про цю співпрацю, закривався, а багато просто знищувалося. Особливо зважаючи, що багато з «героїв» досьє КДБ продовжують виконувати свої функції агентів. Також в Україні після хвилі розкриття і дослідження архівів у часи президентства Віктора Ющенка, в часи проросійського режиму Януковича доступ до них знову блокувався. Проте започаткована праця з їх вивчення таки продовжувалася і активізувалася за останні десять років.

Читайте також:  Проєкт "Московський Ватикан": Сталін, чекісти та РПЦ

Чи не найвідомішим істориком-дослідником архівів НКВС-КДБ щодо церковної тематики є Роман Скакун, заступник директора Інституту історії Церкви Українського католицького університету, який уже третій рік несе службу в лавах ЗСУ. Днями вийшла друком його нова книга, присвячена саме агентурі радянських репресивних органів у Київському екзархаті РПЦ.

Роман Скакун. Агентура НКВС–МДБ–КДБ у православному єпископаті України (1939–1964): формування, функції, моделі поведінки. Львів: Видавництво Українського католицького університету 2025 – 360 с.

І хоча саме у 1943 р. дійсно відбувся кардинальний перегляд радянської релігійної політики, проте вже у 1939 році, з початком Другої світової війни, сталінський режим бере разом зі своїм союзником німецьким нацизмом участь у розділі тодішньої Речі Посполитої, входить на території Західної України, заселені українцями греко-католиками і православними. І вже тоді НКВС залучає агентуру у релігійній сфері для роботи у фактично ворожому ідеологічно середовищі. Тому хронологічні рамки дослідження включають з 1939 року і аж до кінця правління Хрущова, до 1964 р.

Як зазначається у виданні, на підставі недавно розсекречених архівів колишнього КДБ УРСР автор вперше реконструював персональний склад агентурної мережі в післявоєнному православному єпископаті України, висвітлив конкретні завдання, що ставилися перед єпископами-агентами, і методи контролю за їх роботою. Окрему увагу Роман Скакун приділив питанню залученню агентури з єпископату до реалізації радянської атеїстичної політики за правління Микити Хрущова.

Читайте також: Чому російська церква в Україні - незаконна: УРОК ІСТОРІЇ

«За останні тридцять років, завдяки «архівній революції» початку 1990-х, відбувся величезний поступ у розумінні тих механізмів контролю над суспільством, на яких був опертий радянський режим: механізмів репресій, пропаганди, соціяльної інженерії, — пише у передмові автор. — Втім, через незавершеність згаданої «революції» і недоступність або знищення архівів КДБ в більшості колишніх радянських республік, одна з важливих «скріп» цього режиму майже цілком випала з поля уваги істориків і – з огляду на брак конкретного матеріялу та надмір простору для гостросюжетних фантазій – досі лишалася прерогативою більш або менш сумлінних публіцистів. Мова про розгалужений агентурний апарат радянських органів безпеки, який почав формуватися одразу ж після приходу більшовиків до влади і набув завершених обрисів уже в середині 1920-х років. Не випадкові «доноси», а планомірні агентурні донесення, оформлені у справи-формуляри чи групові розробки, були основою для репресій (частковим винятком став тільки період масових операцій 1937–1938 рр., коли реальні розробки не поспівали за спущеними згори лімітами). Саме внутрішня агентура була вирішальним чинником розгрому націоналістичного підпілля та викриття різного роду «антирадянських» угруповань. Нарешті, саме структурований агентурний апарат був головним інструментом контролю над різними сегментами радянського соціюму: керівними радянськими та партійними кадрами, науковою та творчою інтелігенцією, працівниками ключових установ та підприємств, молоддю, «церковниками» тощо».

Як зауважує автор, масштаби агентурної сітки були вражаючими: «в перші роки після Другої світової війни на території УРСР вона налічувала до півтораста тисяч чоловік інформаторів, агентів та резидентів (146 927 чол. на 1.І.1947), а на піку своєї чисельности, в 1951 р., – 203 750 чол.». Після певних чисток і початку епохи «відлиги» їх число впаде до майже 28,5 тис. осіб, а у першій половині 1960х рр. зменшиться до 21-25 тис. Проте вже у 70х роках знову почне рости — аж до майже 77 тис. на 1988 р., і це лише КДБ, бо окремо діяла агентура міліції та інших установ.

«Неврахування ролі агентури не тільки в розгортанні репресій проти «антирадянських» угруповань і нелегальних організацій, а й у контролі за легальними структурами провадить до суттєвого викривлення аналітичної перспективи, зокрема, коли йдеться про механізми ухвалення рішень і мотивацію тих чи інших дійових осіб. Це особливо дається взнаки при вивченні історії легальних релігійних організацій радянської епохи», — наголошує Роман Скакун.

«Наприклад, з’ясування ступеня агентурного контролю органів безпеки над певними вузлами церковної єрархії або й цілими інституціями і розкриття агентурних методів аранжування соборів чи інших церковних заходів дає змогу зрозуміти, який був реальний рівень суб’єктности Церкви у взаємодії з радянською владою або на міжнародній арені та до якої міри її зовнішня активність і внутрішня еволюція в цей період були автономні чи, навпаки, індуковані зовні».

Читайте також: Навіщо московити ведуть свої «священні війни». Священна проституція РПЦ

Твердження про співпрацю частини вищого православного духовенства з радянськими органами безпеки, зокрема після відновлення структур РПЦ восени 1943 р., як зауважує автор, вже стали фактично банальщиною. «Тези про священнослужителів з «погонами під рясами» регулярно звучали не тільки в колах закордонної чи внутрішньої православної опозиції, а й у середовищі конкуруючих з РПЦ і переслідуваних в СРСР конфесій, таких як римо- чи греко-католики або, наприклад, у пропагандистських матеріялах українського націоналістичного підпілля середини 1940-х», — пише Роман Скакун і наводить джерела походження таких припущень. Бо документальна доказова база появилася щойно на початку 90-х років, коли певні дослідники отримали доступи до архівів КДБ СРСР. Зокрема, після невдалого перевороту у серпні 1991 р. була створена спеціальна комісія, яка і вивчала ці архіви. Вона навіть офіційно звернулася до тодішнього керівництва РПЦ із констатацією антиконституційного використання ЦК КПРС і органами КДБ церковного середовища шляхом його вербування і входження у нього агентури КДБ.

«Так, по линии Отдела внешних церковных сношений выезжали за рубеж и выполняли задания руководства КГБ агенты, обозначенные кличками «Святослав», «Адамант», «Михайлов», «Топаз», «Нестерович», «Кузнецов», «Огнев», «Есауленко» и другие, — йдеться у Зверненні комісії. — Характер исполняемых ими поручений свидетельствует о неотделенности указанного Отдела от государства, о его трансформации в скрытый центр агентуры КГБ среди верующих […].

Свое безраздельное господство над церковью КГБ СССР реализовал в основном по четырем направлениям: 1. Поддержка на международной арене внутренней и внешней политики КПСС

[…]. 2. Использование выезжающих за рубеж священнослужителей и религиозных деятелей для выполнения разведывательных заданий КГБ, а также для наблюдения и соответствующей обработки зарубежных религиозных деятелей, совершающих поездки в СССР. 3. Управление внутренней жизнью религиозных объединений в СССР, особенно в области подбора и расстановки кадров служителей культа […]. 4. Организация уголовного и административного преследования священнослужителей и верующих, не подчиняющихся требованиям КГБ и отстаивающих свое мнение по вопросам общественно-политического положения в стране и в религиозной жизни».

Тодішньому очільнику РПЦ Алексію (Рідігеру) вдалося згорнути діяльність цієї комісії у 1992 році, проте її напрацювання потрапили у популярні медіа і публікуються в інтернет-мережі до тепер. Створена в РПЦ комісія для вивчення цих матеріалів, як і очікувалося, нічого не зробила. І зі всього єпископату РПЦ лише один тодішній митрополит Хризостом з Литви визнав свою агентурну діяльність під кличкою «Реставратор». Значно пізніше очільник УПЦ КП, а у минулому митрополит Київський РПЦ Філарет (Денисенко) визнав, що в радянську епоху всі без винятку архиєреї були «пов’язані» з КДБ і мусили узгоджувати з органами безпеки призначення священиків тощо.

Роман Скакун зауважує, що «представники РПЦ воліють перемикати увагу з МДБ–КДБ та їх агентури у своєму середовищі на Раду в справах РПЦ та її уповноважених – як суто зовнішній щодо Церкви чинник, ототожнюють секретну співпрацю з чекістами із громадянською лояльністю до держави або ж пробують баналізувати зв’язки з органами безпеки як ні до чого не зобов’язуючу формальність, затушовуючи при цьому їх конкретний зміст. Скажімо, у 2019 р. в інтерв’ю естонській газеті псковський митрополит Тихон Шелкунов доводив, що співпраця православних єрархів з КДБ була хоч і неприємним, але свідомим, у совісті зробленим вибором – жестом лояльности, який не тягнув за собою ніякої особливої шкоди іншим особам, а зате приносив велику користь Церкві».

У досліджені, яке увійшло до книги, автор не лише представляє історичний контекст державно-церковних відносин того часу, але й детально описує співпрацю єпископату РПЦ в Україні з органами держбезпеки, включно з єпископами-агентами «з уніатів», з’ясовуючи, як відбувався їх добір і контроль за ними. У третьому розділі книжки представлено діяльність православного єпископату у добу хрущовської атеїстичної кампанії — під загальною назвою «Випробування лояльности». У ньому йдеться про чистки серед єпископату, нові завдання, які перед ними ставилися, про діяльність агентів-ліквідаторів, як і про ліквідацію монастирів та семінарій, а також про консолідацію агентурного контролю у той час.

Читайте також: Спецслужби СРСР й Церква. Свідчення відомого радянського кілера Судоплатова

Підсумовуючи своє дослідження, Роман Скакун пише:

«Беззастережна й безумовна лояльність одержавленої Православної Церкви авторитарному режимові – явище аж ніяк не виняткове, а навпаки, цілком типове. Не було чимось незвичайним для Російської імперії і залучення духовенства до політичного розшуку та боротьби з інакодумством у Церкві й поза нею. Також не був історично унікальним у світовому масштабі й розгорнутий більшовиками ідеологічно вмотивований жорстокий наступ на колишню панівну Церкву, яка, назагал, готова була змиритися з революцією. Натомість новим історичним прецедентом, невдовзі повтореним у деяких країнах-сателітах СРСР у Центрально-Східній Европі, стало відтворення давньої моделі одержавлення й інструменталізації Церкви в умовах задекларовано атеїстичного режиму, який перемолов у жорнах репресій тисячі священнослужителів та віруючих. Ще однією новацією, парадоксальною, але в певному сенсі зрозумілою, було те, що в силу ідеологічної несумісности двох сторін союз держави й Церкви не міг мати явного, публічного характеру і будувався на основі таємного залучення значного числа ключових церковних діячів до співпраці з політичною поліцією. Йшлося не просто про приховані контакти чи закулісні домовленості, а про агентурну роботу у вузькому розумінні слова, з усіма її атрибутами: вербовками, явками, завданнями від кураторів, періодичними власноручними донесеннями, винагородою агентам тощо. З огляду на той одіозний флер, який завжди оточував «сексотів» царської охранки і, згодом, радянських органів безпеки, а також у світлі поширеного серед віруючих есхатологічного сприйняття більшовицької богоборчої політики, така співпраця з правлячим режимом несла й досі несе в собі потужний компрометуючий потенціял, страх перед яким не дозволив порадянській РПЦ визнати, обміркувати й перегорнути цю сторінку свого минулого».

Це дослідження підготовано в рамках міжнародного дослідницького проєкту «Влада супроти віри: механізми переслідування Української Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі і форми її тривкости й опору» та програми партнерства Університету Нотр-Дам (США) і Українського католицького університету «Standing in Solidarity» (2022-2024).

Читайте також: Спогади однієї з півмільйона репресованих комуністичним режимом на Заході України

Книжка буде цікава всім, хто хоче знати більше поза банальні звинувачення у співпраці православного кліру з радянськими спецорганами, бо, зрештою, як відомо, колишніх агентів практично не буває. А і як нинішній путінський фсб-шний режим є не лише історичним спадкоємцем НКВС-КГБ та послідовником у методах робота, так і сучасна РПЦ продовжує бути активною і свідомою мережею підтримки інтересів Кремля в Росії і, особливо, за її кордонами.

—

Тарас Антошевський, опубліковано у виданні РІСУ

В тему: 

• Гундяєв снарядами вибиває своє мп з України
• Росія проти українців здійснює геноцид. Докази й аргументи
• «Православный коммунизм» в фашисткой России: кто стоит за спиной Путина
• Як російські попи разом із силовиками насильно депортують українців до росії що має ознаки геноциду
• Митрополит Олександр Драбинко: "Доки не позбудемося москальщини, не буде нічого людського"
• Чи існує змова між ОП та Новинським про захист московської церкви в Україні?
• Священики ПЦУ у заручниках окупантів
• Як бреше російська православна церква
• Злочинці в рясах з Московського патріархату: чи вб'є це УПЦ (МП)?
• Церковь врага: как УПЦ МП влияет на украинцев
• Що не так з росією?
• Несостоявшееся государство путина
• Кривавий московський звір: «Сам Сатана живе в моїй сраці»
• Спроби «відбілити звичайного росіянина» буде мати наслідком лише наступні війни
• Археология войны. Что останется после вторжения России в Украину?