Як українські фанати СРСР обдурили самих себе

Версия для печати

В одному з унікальних міст Галичини, Червонограді, відбувся суд. Місцевого мешканця засудили за публічне використання символіки комуністичного тоталітарного режиму (додавши сюди ще й незаконне зберігання зброї), відправивши його до відповідного пенітенціарного закладу на п'ять років, ще і з конфіскацією майна. Звичайна справа часів нинішньої війни проти імперії, проти кремлівських загарбників.

Але є в цій справі один момент, який змушує замислитися, зазначає видання ZAXID.net.

Звісно, мешканець шахтарського містечка на Львівщині (саме цим Червоноград і є унікальним; а ще тим, що, згідно з переписом населення 2001 року, там був найбільший – після Львова – відсоток росіян у регіоні) вивішував у лютому 2022-го радянський прапор у себе на балконі не просто так. Але – який саме це був стяг?

Читайте також: В мире "ватников" живут не только мужчины, но и женщины

Це був прапор Туркменської РСР. Звідки ця людина взяла прапор колишньої Радянської Туркменії – питання, звісно ж, цікаве, але, прямо скажемо, не так і важливе. Важливо, що це був не червоний прапор імперії, а стяг окупованої цією імперією колонії. Що є досить нетиповим явищем для пострадянського простору. Скажімо, українські прихильники совка зазвичай виходили на свої акції саме під червоними прапорами СРСР – а червоно-сині стяги Української РСР якщо десь і з'являлися, то жодної помітної ролі не відігравали.

Як і вся політична діяльність українських лівих, як прямих, так і не дуже, нащадків радянської КПУ – була спрямована не на відтворення умовної «соціалістичної України» 20-х років чи, скажімо, часів «УНР» Шелеста, а на реінкарнацію часів Щербицького, де УРСР була лише декорацією. До речі, «УНР» у попередньому реченні – це «Україна наша Радянська» – відома книжка першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, яка врешті і вилізла йому боком.

Для лівих політичних сил часів незалежності (за винятком СПУ, яка намагалася всидіти на двох стільцях, і до певного моменту їй це вдавалося) завжди зразком була брежнєвсько-щербицька імперія, а не Радянська Україна. Але ця імперія уже з кінця 60-х взяла курс на остаточне знищення ленінського автономістського проєкту на користь «Російської імперії під червоним прапором». І з цього особливого секрету ніхто не робив. Скажімо, у фільмі «Нові пригоди невловимих» актор Володимир Івашов, який грає нібито класово ворожого білого офіцера, співає пісню «Русское поле», причому виконує її так, що відразу видно – ніякий він не негативний персонаж, попри всі формальності.

Читайте також: Разговор с «ватником»

Тоді ж з'явилися романи Валентина Пікуля – які, якщо вдуматися, були відверто антирадянськими. Але разом з тим – імперськими. І тодішнє радянське керівництво (а тим більше КДБ) це влаштовувало. Хоча, ніде правди діти, деякі ідейні комуністи були незадоволені цією неофіційною реабілітацією царської Росії. Але вони, як і людина з Червонограда з прапором Туркменської РСР, не зрозуміли тодішньої «генеральної лінії партії».

Яка полягала – як до 1991-го, так і опісля – у перетворенні, нехай і формальної, та все ж федерації, де колонії мали декларативні права, на класичну імперію. І що далі, то менше Кремль приховував цю «генеральну лінію». Так, Володимир Жириновський, про якого тепер відкрито говорять, що це був проєкт КДБ і говорив він тільки те, що було потрібно Луб'янці, – прямо заявляв, що в майбутньому жодних республік, автономій бути не повинно, досить уже, мовляв, награлися, тільки Росія від Чопа до Владивостока. А хто там житиме, на цій російській території – це другорядне питання. Яке – це ми чітко побачили в Бучі, Ізюмі, Маріуполі і Херсоні – КДБ, вибачте, ФСБ так чи інакше вирішить.

Якщо замало Жириновського – згадаймо Владіміра Путіна. Який ще на початку свого правління, під час чергової дискусії про майбутнє Білорусі сказав відверто і чесно – приєднуйтесь до нас областями. Тобто ще на початку нульових майбутня доля цієї квазідержави була визначена чітко. Жодної автономії, жодної Білорусі, жодних білорусів. Лише Мінська, Вітебська, Могилівська та інші області Росії. Між іншим, саме такі губернії й існували на території Російської імперії – і нікому тоді не спадало на думку говорити про якусь автономію цього регіону.

Читайте також: Ватнік обращонний

Була певна автономія, принаймні на рівні назви, у польських земель – але уже за Олександра ІІІ в офіційних документах замість «Царства Польського» використовувались терміни «Привіслинський край» чи «Привіслинські губернії». А в білорусів не було навіть такого. Бо ніхто в Росії не вважав білорусів окремим народом, а Білорусь – якоюсь окремою, особливою територією. І що ж ми побачили за 30 пострадянських років? Що від Білорусі залишилася тільки назва. Мови – фактично не існує, інформаційний і культурний простір – єдиний, митний, а тепер і військовий – теж. Жодної окремої Республіки Білорусь, яка могла б увійти до складу РФ саме як автономія – не існує. «Приєднуйтесь областями».

Так, як це відбувається зараз в Україні. Якщо ще 2004-го проросійські політичні діячі, яких приїхав проконтролювати тодішній мер Москви Юрій Лужков – збиралися для проголошення Південно-східної Української Автономної Республіки, себто України, але проросійської (як колись російські більшовики створили Українську Народну Республіку Рад, на прапорі якої навіть були синьо-жовті барви), то зараз уже жодних подібних форматів просто не використовується.

Захопили Крим – приєднали до Росії. Захопили частину Донецької і Луганської областей – рано чи пізно приєднали до Росії. Захопили частину Запорізької та Херсонської областей, де взагалі ні російської більшості немає, ні жодних виступів на кшталт «Донецької республіки» (яка як віртуальна структура з'явилася ще в нульових роках), не було – не стали взагалі нічого вигадувати, просто провели «референдуми». Зауважте, уже про жодні варіанти незалежності цих областей, як було з Кримом чи навіть з Донбасом, на цьому «референдумі» не йшлося – відразу до складу Росії.

Читайте також: Это ватники!

Коли ж Кремль був щирим? А от саме в історії із Запоріжжям та Херсонщиною. Коли перестав прикриватися «незалежним» Кримом? Аж одну добу, з 17 по 18 березня 2014 року. У XVIII столітті, під час першої російської анексії півострова, на цей період витратили майже 10 років, від Кючук-Кайнарджийської мирної угоди до маніфесту Катерини ІІ. Кремль вісім років бавився у гру «ДНР-ЛНР», допускаючи, що «це взагалі-то Україна», але у вересні 2022 року заявив: «Ви вісім років їх бомбили, тож нам нічого не залишається, як взяти їх під свою опіку». А от зі Запорізькою і Херсонською областями гра пішла у відкриту. Захопили – значить, це Росія. Як колись, за часів тієї «історичної Росії», яку й намагається реінкарнувати путінський режим.

Тож якби цей червоноградський ватник вивісив на балконі прапор Росії, якби він заявляв, що «Галичина – це частина Росії, була і рано чи пізно буде», то він би отримав свої п'ять років за те, що прагнув страшного для нас із вами майбутнього. Майбутнього, задля якого російські війська і вторглися на територію України. Але іронія долі в тому, що червоноградець із прапором Туркменської РСР відправиться в колонію за те, що ніколи не здійсниться – бо не існує жодної військово-політичної сили, жодної держави у світі, яка прагне відновити існування Туркменської чи Української РСР. У Росії давно визнали ленінський проєкт невдачею, яка обернулася «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». І відновлюють не червоний комуністичний, а триколірний імперський проєкт.

Читайте також: Сповідь польського русофіла: «У найгірших кошмарах мені не наснилося вторгнення в Україну»

А прихильники федеративного Радянського Союзу, «країни 15 братніх республік» і незчулися – як опинилися у вічному міжчассі. Україні, як й іншим ексреспублікам, це минуле не потрібно, бо колонією ніхто не хоче бути (навіть Лукашенко, який все ще сподівається зберегти своє удільне князівство з певною автономією). А Кремлю це минуле не потрібно, бо є значно привабливіший зразок. Зразок, право на вихід із якого з'явилося тільки після його знищення в лютому 1917-го.

Українські фанати СРСР так і не зрозуміли – після ліквідації комуністів 20–30-х, після знищення мінімальної автономії УРСР Шелеста, – що їхня мрія навіки залишиться лише мрією. А СРСР убили не балтійські країни, не бандерівці чи американці – його убив Комітет держбезпеки, та генерація КДБшників на чолі з Путіним, яка була вихована не дружбою народів, а імперськими романами Пікуля і «Русским полем» Інни Гоф.

—

Артур Левченко, опубліковано у виданні  ZAXID.net

Читайте також: 

• Ще раз про путінську людину
• Чи приведе ліквідація УПЦ МП до деколонізації українського православ’я
• Дослідження Європарламенту: три сценарії майбутнього РФ
• Російські ракети зробили у 2022-му те, чого до кінця не зробили у 2014-му російські танки - поцілили в бездумну прив’язаність до Росії
• Головна мішень російської військової агресії та рашизму - українська ідентичність 
• Нинішню Росію випестували європейські гроші та загальна терпимість
• У горнилі цієї війни з нелюдями-московитами зараз створюється новий український народ
• 5 сценаріїв майбутнього Росії: крізь оптику України та її союзників