Коли ми говоримо про можливості і принципи відновлення України, маємо на увазі не тільки формальну, лінійну відбудову зруйнованої інфраструктури, але й максимальне використання технологій, нових наукових рішень і можливостей співпраці з іноземними державами у сфері створення нових озброєнь або продукції подвійного використання.
Бо нинішня ситуація хоч і жахлива для України з огляду на руйнування, одночасно містить шанс надзвичайних трансформацій. Ще й тому, що Україна є технологічно впевненою державою, а нинішній рівень довіри із Заходом може дозволити формувати і реалізовувати фантастично потужні проєкти. Крім того, це може відбуватися на тлі тривалої технологічної деградації сусідньої Росії – внаслідок справедливо застосованих санкцій. Тому саме час поглянути на те, що й як можна зробити у сфері післявоєнного відновлення України.
Спочатку про уроки, які отримала Україна упродовж бойових дій.
Перший – це свідчення, що актуальних знань озброєння та військової техніки ворожої Росії виявилося недостатньо. З одного боку, деякі рекламовані напрями були значно переоцінені. Наприклад, самі російські армійці визнали занепад системи військового зв’язку та й управління. Цьому дивуються й у Пентагоні, де визнали, що російські сили в Україні мають незадовільне командування. Ще наприкінці лютого, у перший тиждень війни, західні аналітики визнали невідповідність результатів пусків ракет декларованій точності. З іншого боку, в РФ виявилося чимало потужної, сучасної техніки. Показово, що завдяки українським захисникам третина цієї техніки не братиме участі у військовому параді на Червоній площі – від самохідних вогнеметів «Солнцепек» до ЗРГК «Панцир-С».
Другий урок доводить нам, що ми недооцінювали величезного значення військово-технічного співробітництва України з іноземними державами. Усе більше підстав для твердження, що саме ВТС відіграє ключову роль у цій війні.
Третій. Слід визнати, що, захопившись структурними, організаційними та економічними аспектами перебудови національних сил оборони та вітчизняної оборонної промисловості, у нашій країні не приділялася належна увага науково-технічній і технологічній стороні справи. Тобто нарощування потуги відбувалося лінійно, тоді як саме технологічні переваги можуть забезпечити утворення та розвиток асиметричного потенціалу оборони.
Наша країна вступила у війну зі зброєю п’ятого технологічного укладу, яка вже досягла (або досягає) межі своєї ефективності в рамках її базових технологій. Значною мірою це дозволило, особливо під час першого етапу війни – до 25 березня, ефективно використовувати москітні стратегії, тобто масово застосовувати компактні високотехнологічні озброєння.
У той самий час з’явилося усвідомлення, що слід максимально та повно використати ті шанси, які з’явились у нашої країни у вигляді потужних постачань від західних союзників сучасного озброєння та військової техніки, що, безумовно, варте ретельного вивчення й аналізу. Наприклад, 2 травня західні експерти припустили, що надані Україні потужні артилерійські системи (передусім британського, американського, французького виробництва) здатні змінити перебіг цієї війни.
Країна повинна визнати, що розвиток вітчизняного ОПК має спиратися на чітке розуміння стану вітчизняної та світової науково-технологічної і промислової бази. Без такого чіткого розуміння всі пропозиції, як і протягом минулих років, залишаються «благими намірами» на папері з практично нульовим результатом. Очевидність такого підходу далася взнаки з перших днів війни, коли з’ясувалася критична залежність здатності Збройних сил України вести масштабні бойові дії проти сил противника, що переважали за чисельністю особового складу та озброєнь, від постачань озброєнь іноземними партнерами.
При цьому з’ясувалося, що, крім незначних винятків (ПТРК «Стугна», «Корсар», частково ПКР «Нептун» і РСЗВ «Вільха», виробництво яких необхідно нарощувати), вітчизняний ОПК нині не здатен забезпечити країну мінімальною кількістю і номенклатурою основних засобів ведення бойових дій. Водночас має потенціал розвитку – якщо держава візьметься поєднувати можливості державного і приватного сегментів оборонної промисловості. А ще більше ці можливості зростуть у разі вдалої організації ВТС.
І саме тому ЗСУ можуть покладатися передусім на техніку і боєприпаси, виготовлені за часів СРСР або передані іноземними країнами-партнерами. Причина зазначеного полягає як у незадовільному стані промислово-технологічної бази і кадрового складу підприємств ОПК, так і в надзвичайно складній ситуації в галузі розвитку технологій військового призначення, без яких виробництво новітніх озброєнь практично неможливе.
З огляду на вищевикладене, можливі два підходи до розвитку ОПК і суміжних з ним сфер – науки і технологій. Перший підхід полягає в орієнтації та розробку новітніх озброєнь і виготовлення їх основних елементів на основі імпортних комплектуючих та елементної бази. Прикладом реалізації такого підходу є ОПК Туреччини.
Другий підхід полягає в забезпеченні якомога ближчого до замкненого циклу процесу створення і виробництва критичних для обороноздатності країни зразків ОВТ. Такий підхід використовується в ОПК Ізраїлю.
На нашу думку, сьогодні міжнародне становище і ресурсна база України ближчі до Ізраїлю. Ба більше, цілком можливо суттєво поглибити ВТС України з компаніями Заходу – до рівня створення та розгортання спільних розробок і виробництв.
При цьому Україні варто як пріоритетні визначити ті напрямки, що відображають основні світові технологічні тенденції. До таких можна зарахувати ось що.
Перше. Автономні безпілотні, наземні, морські, підводні та космічні системи. Робототехніка з різними функціями, головна мета якої полягає у збереженні життів українських вояків і досягненні технологічних переваг на полі бою.
Друге. Інформаційно-комунікаційні технології та розвиток систем передачі даних – це прямо впливає на суттєве удосконалення (розвиток) управління військами та зброєю. А також використання таких технологій, які зазвичай називають інформаційною зброєю.
Третє. Упровадження штучного інтелекту в системи озброєнь.
Четверте. Використання та подальший розвиток квантових технологій (саме цей напрям визнано пріоритетним усередині НАТО – після науково-технологічного аудиту можливостей у 2020 році).
П’яте. Розвиток біотехнологій.
Шосте. Подальший розвиток дозвукових озброєнь і перехід до розвитку гіперзвукових літальних апаратів, у тому числі ракет.
Сьоме. Розвиток матеріалознавства. Тут ідеться і про створення сучасних композитних матеріалів, і про розвиток таких важливих галузей, як титанова, літієва, цирконієва та інші.
Восьме. Опанування космічного простору.
Важливо наголосити, що практично всі напрямки передбачають зусилля в розвитку технологій подвійного використання. Однак отримані результати досліджень у цих напрямах здатні створити фундаментальний доробок, який у подальшому стане основою новітніх озброєнь, котрих раніше не існувало.
Зокрема, якщо сьогодні Україні на війні суттєво допомагають західні партнери у сфері отримання розвідувальної інформації, то вже завтра Україна могла б створити власне угруповання розвідувальних космічних апаратів. На жаль, сьогодні в Україні такі розробки є тільки у приватному секторі і, крім певних винятків, лише наближаються до серійного виробництва. Саме такі розробки потребують особливої уваги держави. Наприклад, якби держава взяла участь в інтеграції комплексів керованого озброєння в напрацьовані проєкти робототехніки, Україна могла б досить швидко отримати власні аналоги і дронів-кілерів, і наземних дистанційно керованих роботів з модулями ударного озброєння.
Переходячи безпосередньо до практичних заходів, доцільно забезпечити використання деяких додаткових можливостей.
Наприклад, забезпечити ретельне вивчення трофейної російської та імпортованої техніки порівняно з наявними вітчизняними аналогами. При цьому для таких завдань вартувало б залучити не тільки відповідні структури Міністерства оборони та Генерального штабу Збройних сил України (та їх наукових установ), але й Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України, Державного концерну «Укроборонпром», науково-дослідних установ і конструкторських бюро, підпорядкованих їм, а також наукових установ Національної академії наук України. А також представників об’єднань приватного сегмента оборонної промисловості.
Задля об’єктивності, системності та комплексності цієї роботи слід створити на кожному значущому напрямі розвитку озброєння та військової техніки робочі групи, наділивши їх необхідними правами та повноваженнями.
За результатами роботи таких груп відповідні центральні органи виконавчої влади могли б сформувати реалістичні погляди на новий вигляд Збройних сил України, інших військових формувань у частині їхнього оснащення озброєнням, військовою технікою, іншими необхідними технічними засобами.
Звісно, варто скорегувати пріоритети розвитку озброєння та військової техніки та чітко розподілити номенклатуру потрібного Україні озброєння та військової техніки між імпортом та створенням і виготовленням власними силами. Це надзвичайно важливо, оскільки занадто велике захоплення іноземною зброєю може знищити потенціал вітчизняного ОПК і сформувати критичну залежність від зарубіжних партнерів.
Такі завдання змушують визначити можливі джерела фінансування, а також способи та контрольні терміни постачання у війська конкретних видів озброєння та військової техніки, підготовки військових, наукових й інженерно-технічних кадрів потрібних спеціальностей.
Слід зауважити, що вже сьогодні, в умовах режиму воєнного стану, в оборонній промисловості можливо та необхідно забезпечити перехід від ринкових принципів господарювання до жорсткого директивного планування центральними органами виконавчої влади номенклатури та обсягів продукції, призначеної для постачання в Збройні сили України, інші військові формування. І коли йдеться про приватні підприємства, це можна здійснити шляхом уточнення й удосконалення замовлень, у тому числі тих, що передбачають більші терміни, ніж цикл виробництва конкретної номенклатури озброєнь.
Держава може та має активно впливати на визначення чіткої спеціалізації кожного підприємства, призначеного для постачання відповідної продукції для оборонних потреб. А також на уточнення мобілізаційних ресурсів. Тут не зайве підкреслити провідну роль державно-приватного партнерства та ВТС (оскільки більшість успішних західних компаній є приватними).
Важливою є й низка заходів, спрямованих на кардинальне посилення системи виробничої кооперації, аж до створення в органах державного і господарського управління відповідних служб і структурних підрозділів або окремих спеціалізованих підприємств із саме такою спрямованістю тощо. А також згаданих можливостей ВТС, тобто формування передумов для створення спільних підприємств (або окремих проєктів) з компаніями іноземних держав. Якщо до війни не сходив з язиків фактично єдиний проєкт – створення з турецькою компанією безпілотників, то нині цей напрям можна розвинути до масштабних проєктів у суміжних сферах. Наприклад, від складання в Україні засобів захищеного радіозв’язку до спільного з компанією Boeing виробництва військово-транспортних літаків, зокрема Ан-124 «Руслан».
Також не зайве посилити діяльність організацій-спецекспортерів щодо імпорту не тільки готового озброєння та військової техніки, але й пошуку за кордоном сировини, матеріалів та комплектуючих виробів, окремих видів технології, необхідних для власного виробництва продукції військового призначення.
Ключовим завданням цього періоду є запозичення за кордоном авангардних технічних рішень і технологій останніх технологічних укладів, які є проривними досягненнями світового науково-технічного прогресу в галузі озброєння та військової техніки.
І якщо ідея плану Маршалла для України отримає своє реальне втілення, питання розвитку озброєння та військової техніки, вітчизняної оборонної промисловості повинні зайняти в ньому своє гідне місце.
«Аргумент» [3]
На цю тему: