Боєць Олексій Щербіна: "Росіяни риють підземні тунелі, роблять у землі нори"

Олексій Щербіна, позивний Малий проходив строкову службу в Івано-Франківську, але згодом уклав контракт і обійняв посаду гранатометника. Коли почався повномасштабний наступ росії, перебував на Луганщині на взводному опорному пункті. Перші зіткнення з ворогом боєць Нацгвардії приймав біля Рубіжного, де наші хлопці боронили пансіонат, в якому ховалися місцеві жителі, а також утримували важливу ділянку дороги. Після Луганщини була Харківщина та участь у контрнаступі, зокрема штурми Козачої Лопані, населених пунктів Золочівського району. У липні минулого року Олексій брав участь у битві за Цупівку. На той момент виконував функції снайпера. Згодом після перегрупування та відновлення його підрозділ почав заїжджати на позиції поблизу Соснівки. Ворог кинув чимало зусиль на захоплення села. Були постійні мінометні обстріли, обстріли з "Градів", танків. Наші хлопці змушені були відійти, але за декілька днів, вони вдруге раптово зайшли туди та почали далі облаштовувати опорні пункти та закріплюватись, врешті-решт зрівнявши лінію оборони.

Наприкінці липня ворог зробив невдалу спробу вибити наших хлопців з позицій. Увечері, коли Олексій змінився з посту та прийшов до свого окопа, саме туди влучив снаряд ворожого танка. Він дістав настільки важке поранення стопи, що лікарям її довелося ампутувати. Але після протезування і реабілітації, боєць бригади "Спартан" Національної гвардії України знову повернувся на службу. Інтерв'ю з героєм публікує виданя Цензор.НЕТ [2].

– Останнім часом ми занадто часто бачимо новини від правоохоронців, де вони повідомляють про розкриття схем з ухилення від мобілізації. Ви ж після поранення, ампутації стопи і подальшого протезування повернулись на службу. Чому, маючи змогу далі не служити, все одно це зробили?

– Для себе, для допомоги друзям, з якими ми багато де були і які зараз служать. Вони виконують бойові завдання, а я в частині допомагаю всім, чим можу: забезпечення, волонтерська допомога тощо.

– Яка у вас зараз посада?

– Я номер обслуги АГС. Іншими словами, помічник гранатометника, який заряджає АГС.

– Вас поранило на Харківщині. Можете розказати, що це був за бій?

– Це вже був вечір після бою. Ворожий танк відпрацював по нашому окопу прямим влучанням. Я зазнав уламкового поранення, мені наскрізь пробило стопу ноги, і довелося ампутувати стопу.

– Про ампутацію дізнались, коли це сталося, чи лікарі в шпиталі з вами попередньо це обговорювали?

– Мене після поранення евакуювали в шпиталь. І там лікар каже: "Тут потрібна ампутація, бо ми не зможемо врятувати ногу". Я йому кажу: "Дуже високо не ріж, там татуха". Він мені відповідає: "Добре, я зрозумів".

Я розумів, що іншого виходу немає, і сприйняв, що так уже має бути.

– А яке у вас татуювання, якщо не секрет?

– Вовк і ліс під його мордою. Якраз по цю частину і була ампутація.

– Чому вовк і ліс? Що це означає для вас?

– Це означає сила духу, хоробрість і міцність розуму. У мене в житті було багато таких ситуацій, у яких інші люди могли б скласти руки і сказати: "Я не буду цього робити", я ж, навпаки, йшов до кінця. Тому й була якась така асоціація з моїм характером і моїм життям, тому й зробив саме таке татуювання.

– Набили татуювання вже під час повномасштабної фази війни?

– Так. До цього було багато бойових зіткнень із противником, життєвих ситуацій, після яких хотілося зробити. Тому як видалася нагода, одразу поїхав і зробив.

– Кажуть, що коли росіяни беруть наших хлопців у полон, то одразу звертають увагу саме на татуювання. Не боялися робити?

– Ні, навіть не думав про це.

– Олексію, ви розпочали службу на Івано-Франківщині, а потім перевелися у Харків. Це було ще до повномасштабного нападу росії. А зустрічали ворога на Луганщині. Ви були там на ротації?

– Ми заїжджали на взводні опорні пункти. І якраз під час нашої ротації почалося повномасштабне вторгнення.

– А з чого воно почалося саме для вас?

– З артобстрілів. РСЗВ "Гради" і міномети. Я був на нічній зміні й десь о пів на п’яту ранку почув вибухи і незрозумілий гул. Коли вийшов на вулицю, побачив, як над головою летять ракети...

Тоді нам якраз по станції передали, що повномасштабне вторгнення, бойова тривога. І вже все стало зрозуміло.

– Ви були готові до такого?

– Коли ти несеш службу, то маєш бути готовим до різних ситуацій, плюс-мінус знаєш, що робити, але до такого не можна бути готовим на 100 % у тому сенсі, що ти точно не знаєш, як воно все відбуватиметься.

– Однак ті, хто був у ротаціях на сході, вочевидь були краще підготовленими.

– Ми розуміли, що робити, як пересуватись. Але на ту мить було тільки розуміння, досвід уже приходив згодом.

– Що було далі після артобстрілу?

– Нас із ВОПів евакуювали й направили на перегрупування з іншою частиною – ми об’єдналися. Далі був Лисичанськ і ще один населений пункт біля Рубіжного, назву якого не пам’ятаю. Ми перегрупувались і зустрічали ворога вже більш масивними силами, щоб було легше його стримувати.

– Росіяни там теж масовано сунули колонами техніки, як і в інших регіонах?

– Так, вони цілий день ішли і йшли колонами, потім з техніки почала висаджуватись піхота. Вони йшли великою такою силою, натиском, вочевидь хотіли взяти несподіванкою і тим, що їх багато. Але в них це тоді не виходило, ми зупиняли їх дуже гарно.

– Завдяки чому? У нас же тоді на початку повномасштабної фази війни не було ні зброї, ні боєприпасів, ні техніки в достатній кількості.

– Завдяки тому, що ми знаємо місцевість краще, ніж вони. І ми багато сутичок вигравали. Наприклад, ми знаємо, що за цим лісом болото. Ми відійшли за це болото. Вони в’їжджають і втикаються в болото. Техніка починає тонути, люди вистрибують у воду, а ми їх просто накриваємо і все. Це як зі злочинцем, який заліз у твій дім вночі. Якщо вимкнути світло, ти все одно знаєш свій дім краще, ніж він, тому тобі буде легше.

– Але все одно страшно.

– Звичайно, страшно. Та якщо багато часу проводиш у боях, уже звикаєш.

– А що це був за бій біля Рубіжного за пансіонат, де переховувалися місцеві жителі?

– Там проходила основна дорога – це в’їзд Кремінна-Рубіжне. Ми тримали ту ділянку дороги, де саме в’їзд. А якщо трохи з’їхати з дороги, в лісі був пансіонат. Там перебували люди похилого віку. Це також була одна з наших опорних точок. Бо ми знали, що ворог розташувався в лісі, але трохи далі. Ми не думали, що він піде так швидко в наступ.

Наша група стояла за пансіонатом, а в пансіонаті була інша група. І коли почалася стрілянина, ми зрозуміли, що росіяни вже десь біля пансіонату. І тоді нам довелось так щільно відбиватись, бо їх тоді було дуже багато. До нас на допомогу наша техніка під’їжджала, бо у нас тоді було лише РПГ. Воно допомагало, але треба була важка техніка.

– А наступала на вас піхота чи техніка?

– Зазвичай вони працюють так: міномети, піхота. А тут зробили навпаки: спочатку пішла піхота, потім міномети, а далі – важка техніка.

– Цивільні люди залишились живими?

– Не всі, але більшість. Їх під час бою евакуювали. Приїхав наш БТР і повивозили швидко, кого встигли. Кого виносили, хто сам вибігав…

– Ви довго були на цьому напрямку?

– Ми близько місяця тримали цю позицію на в’їзді, потім переїжджали з позиції на позицію. Потім нас почали перегруповувати на інші точки. Тоді я заїхав в одному з міст у лікарню, яка на той час уже була розібраною, лишалась тільки будівля. І ми чекали наступ ворога з іншого боку лісу.

Ми там десь із півтора тижня жили, а потім на нас танчик виїхав, піхота вийшла – і ми прийняли бій.

Нам довелося трохи відступити із цієї будівлі й запросити допомогу міномета.

Ми вибили їхню піхоту, як змогли, та їхній танк досить гарно працював. Він працював і по будівлі, і по наших позиціях почав стріляти. Але виїхав наш старенький БТР, і почав працювати по ньому. І він поїхав. Не знаю, що сталось. Я побачив тільки багато іскор з-під танчика. Тоді було погано видно, бо багато багнюки й пилюки. А це ще й під вечір було.

Потім ми вже зайняли оборону в самому місті. А з часом переїхали в село Золоте. Ми читали в документації, що там позиції були з 2014 року, і ми на одній із них стояли. Через поле від нас був противник, вони часто піднімали вертушки, вибивали нас. Але ми там дуже довго стояли, нас не могли вибити.

Вони за полем були в посадці, а справа від нас був невеличкий лісок. І ночами розвідгрупи лазили в цьому ліску. А у нас тоді був гарний тепловізор. Ми їх бачили і підпускали ближче, а потім або гранатами закидали, або на ураження зразу стріляли.

Ми близько трьох місяців були на цій позиції, далі була Харківщина.

– Ви брали участь у торішньому контрнаступі?

– Так, села штурмували. І ту ж Козачу Лопань, і Соснівку. І не тільки.

– У соцмережах періодично з’являються пости з оцінками того, що нині відбувається на фронті, й закиди, що торішній контрнаступ був ефективнішим, а зараз усе дуже повільно. Що ви могли б сказати людям, які таке пишуть?

– Щодо так званих диванних експертів, то хай вони піднімуть свою п’яту точку і спробують. Якщо ж порівнювати контрнаступ на Харківщині з тим, що відбувається цього року, то тут ворог устиг більше провести часу, краще вивчити місцевість, зайняти вигідніші для себе позиції, сильніше окопатись, зробити бетонні бліндажі. Тому воно йде важче, але все одно йде. Бо ми теж знаємо місцевість, знаємо, як правильніше рухатись по ній, де що розташоване. Є багато ідей, як вибити ворога, і ці ідеї, дякувати богу, вдаються.

– Якби наші йшли під прикриттям авіації, все було б простіше?

– Якщо йти в наступ з авіацією, її треба багато, щоб щільно покривати територію і вибивати ворога, інакше можна поставити під загрозу життя пілотів. Наприклад, якщо йде колона з пари танків і пари БТР, то щоб їх прикривало вдвічі більше авіації. Щоб наземній техніці було швидше і простіше проходити ускладнені ділянки.

– Коли ви брали участь у боях за Цупівку, то виконували функції снайпера. Ви опанували цю спеціальність уже під час повномасштабної фази війни?

– Ні, ще коли служив в Івано-Франківську й у нас були навчання зі стрільби, я підійшов до командира й кажу: "Дайте добро, я хочу навчитись, зрозуміти, як це". Він каже: "Без питань. Бери снайперку, будеш нам або коригувати вогонь, або відступ, або наступ. Тоді ж мене познайомили зі снайпером, який працював уже 8 років, він мені все пояснював.

Тому коли ми під час повномасштабки кудись заходили, біля мене був командир, у мене була станція, і ми з ним – на переговорах. Я казав, де бачив ворога, і ми вже якось згуртованіше працювали.

– Важко було навчитись?

– У мене батько мисливець, я змалечку знаю, що таке зброя. Мені ця тематика самому була дуже цікавою. Я читав багато, дивився фільми, розпитував батька. Тому вчитись мені було легше, ніж людині, яка ніколи зі зброєю не мала справи.

– Але ж іще витримку треба мати, щоб стати снайпером.

– Усе залежить від людини. Комусь легше, комусь важче це дається. Мені було так, грубо кажучи, середньо. Я розумів, але потрібна була практика.

– Це ж годинами треба перебувати на позиції і ніяк себе не видати. Не кожен витримає.

– Це може бути і день, і два, й три. Тому маскування, мінімум рухів. Якщо куриш, це взагалі біда. Я курю, тому доводилось терпіти, триматись (посміхається – авт.). Бажання жити сильніше, ніж викурити цигарку.

– А їсти, пити? У туалет врешті-решт теж треба…

– Є маленький секрет – це найзвичайнісінький памперс. Щодо їжі – то це батончики чи будь-який шоколад, який дає тобі енергію. Ховаєш під бронік, вони не заважають.

– Земля холодна, а на ній стільки треба лежати. Із цим як?

– Звичайно, на сирій землі холодно, але доводилось усе це терпіти, бо це частина роботи. Вогонь не розведеш.

– Як дружина поставилась до вашого рішення стати снайпером?

– Ми тоді ще не були одруженими, зустрічались. Звісно, вона переживала, але не відмовляла. Казала: "Якщо хочеш, то роби, знаю, що в тебе все вийде". Вона мене завжди підтримувала.

– Ви одружились уже після повномасштабного вторгнення?

– Так, улітку 2022 року. Ми знайомі ще зі школи, з молодших класів спілкуємось, довгий час були просто друзями. А згодом життя ось так повернулось, що полюбили одне одного. Якось серце лягло до неї.

Я приїхав тоді додому, на кілька днів відпустили після штурму Цупівки. І вирішив зробити їй пропозицію. Вона погодилась.

– Як відреагувала на ваше поранення?

– Плакала, дуже переживала. Але я сказав їй: "Найголовніше, що я живий, що я з вами. Вона всіляко підтримувала мене, була і під час лікування поруч, і їздила зі мною за кордон, коли протезували.

– Весілля встигли відгуляти?

– Ні, але плануємо. Хочеться гарне весілля зробити, побратимів запросити. Почекаємо.

– Як сприймаєте заяви про те, що війна на багато років затягнеться?

– Будемо воювати до кінця.

– Спілкуючись із хлопцями з бригади, які зараз беруть активну участь у боях на Запорізькому напрямку, можете сказати, чи змінилась якось тактика росіян?

– Деякі хлопці розповідають, що дії росіян дещо нагадують те, що було у В’єтнамську війну. Росіяни риють підземні тунелі, роблять у землі нори. Він проповзає або проходить навприсядки пів цієї нори і починає з неї працювати. Їх важко вибивати звідти. Незрозуміло, що там стоїть, – розтяжка чи ще щось.

А в іншому тактика у них все та сама – артобстріли і авіація. Як було, так і залишилось.

– А як змінювалися за ці півтора року настрої росіян на фронті, не звертали уваги?

– На початку вони були, як заряджені батарейки. Всі на підриві, всі готові… Але з часом, коли розуміли, що в них нічого не виходить, стали дуже деморалізованими, змученими, бо їх змушують робити те, чого вони не можуть, а в них немає вибору. Вони роблять те, що їм наказують, і або потрапляють у полон, або не доходять до полону. Тобто, з часом вони стають слабшими.

– Особливої мотивації немає?

– Немає. Як на мене, понад половину росіян воюють за гроші. Певно, їдуть і думають, що все буде легко, а їх відправляють на бойові дії, де морально і фізично вони не витримують. Тому здаються в полон, тікають.

Ми стоїмо за свою землю, за свою правду. Нам легше, бо ми знаємо, за що воюємо. Вони не знають.

– Ще одна проблема на фронті – це заміновані території. Ви теж із цим зіткнулися?

– На під’їзді до Цупівки ми наїхали на протитанкову міну, підірвались. Було поранено командира бронемашини і водія. Залишили з ними нашого бойового медика і пішли нашою групою вже в саме село наступати. До групи, яка змогла заїхати, хоч теж на в’їзді в село вони підірвались.

Щойно ми зайшли, нас одразу почали обстрілювати з мінометів, їхній танк з-під прикриття. Наші хлопці почали їх заливати з кулеметів, гранатометів. Я тоді якраз із командиром більше на рації був, коригував вогонь нашого кулеметника і наших РПГ. А наш міномет уже з дрона координувався.

– Який бій за ці півтора року був найважчим?

– Перші бої, коли ти мало розумієш, що робити і звідки ворог веде вогонь. Бо коли перший бій, воно звідусюди летить, а ти ще погано орієнтуєшся.

І ще один був, коли ми на Луганщині стояли на заводі з очищення води. Ворог стояв метрів за 50-60. А наступати вони почали з танком. А до позицій наших, де був NLAW, – десь метрів з триста. І поки вони почали вибігати на верхні поверхи, щоб почати по цьому танку працювати, він нас дуже щільно накривав. Нам доводилось сильно маневрувати і ще й відбиватися. Фізично було трохи важкувато, але ми розуміли, що нам робити.

А в Харківській області стрілянина як стрілянина, міномети як міномети. Ти вже звик, знаєш, що відбуватиметься, трохи наперед.

– Олексію, як ви вважаєте, що може зараз замотивувати людей піти до військкоматів, особливо тих, хто проживає у віддалених від фронту регіонах?

– Не знаю. Якщо людина не хочеш, її не змусиш. Але якщо вони думають, що до них це не дійде, то помиляються. Черга дійде й до них через певний час. Не тому, що війна перейде туди, а тому що вони також будуть вимушені служити, займати бойові позиції, допомагати нашим хлопцям.

– У пості одного з кіборгів, який воює й зараз, прочитала, що цієї війни вистачить на всіх.

– Я також такої думки. Ми ж не вічні і не всесильні. Нам теж важко, ми теж хочемо відпочити, трохи побути вдома. А хто ж замість нас буде воювати?

«Аргумент» [3]

На цю тему: