Доброволець: «Перемога буде куватися не залізом

Важная новость

Як збільшити ефективність Сил оборони й навіщо повинні воювати депутати, чому країною під час війни керують некомпетентні люди й де взяти компетентних, навіщо потрібна тотальна мобілізація і хто стане новою елітою після Перемоги.

Про це та інше Тиждень поспілкувався [2] з начальником служби безпеки 7 окремого штурмового батальйону «Арей» Української Добровольчої Армії 129 бригади Збройних Сил України Степаном Ковальчиком.

— Чому величезний людський порив захищати батьківщину, який ми бачили на початку війни, не використали розумно й тепер немає кому воювати, великі проблеми з мобілізацією, людей затягують до війська? Що й де пішло не так?

— Тут так просто не відповісти. Насамперед один момент, який я підмітив у себе на півдні, а я з Миколаївщини. Десь на другий тиждень війни, коли ми були у Вознесенську, по місту почали з’являтися червоно-чорні прапори. Червоно-чорні прапори на півдні — Миколаїв, Вознесенськ, Первомайськ — це нонсенс, щоб ви розуміли. Там 70 % людей цих прапорів не знали, а 20, які знали, ототожнювали їх з бандитськими чи фашистськими. Дуже важливий момент: вони почали з’являтися не за вказівкою зверху. Люди самі на якомусь інтуїтивному рівні зрозуміли, що саме в цій ідеології, у цих прапорах порятунок держави в той момент, коли всі стояли на межі. А ми ж тоді стояли на межі. Я це бачив на власні очі.

У Вознесенську в нас була УДАшна групка, щойно сформована, 14 людей. Без наших хлопців патрульна поліція місяць навіть не виїжджала на виклики. Але не було ніяких крадіжок, убивств, не було нічого. У людей на початку війни прокинувся якийсь глибоко закопаний, споконвічний самоустрій української держави, самоврядування, без наглядів, поліціянтів, прокурорів. Люди, громади самі собі добре давали раду. Вони знали, де треба поставити блокпост. Це часто знали люди, які навіть строкову в армії не служили. Розуміли це інтуїтивно. І вони знали, які прапори мають висіти на блокпості: червоно-чорні. Тому що тільки в націоналістичній ідеології порятунок. Патріотизму вже на той момент було замало. Це треба визнати.

Що далі пішло не так? Сукупність факторів. По-перше, ідеологічний вишкіл війська. Можливо, тоді було й не на часі, але минуло вже два роки й мало б стати на часі.

Скажімо прямо: регулярна армія, як сказав ще колись Бісмарк, придатна до парадів, а на війні воює народ. Зрозуміло, що наша армія кількістю 250 000 не змогла б воювати два роки. І якби не піднявся народ, війна вже давно б закінчилася не на нашу користь.

Я пам’ятаю, що в ті дні найбільші черги були на бензозаправки, до банкоматів і військкоматів. У військкомат дуже часто черги були більші, ніж у банкомат. І люди, які мали піти добровільно за покликом душі й стати на захист країни, стали. Їх було не менше за мільйон, і це дуже багато. Тепер вони вже закінчуються, на жаль.

По-друге — нехтування ідеологічним, ідейним вишколом. Навіть тепер у ЗСУ, у батальйонах, бригадах немає людей, які б відповідали за ідеологію. Я переконаний, і, думаю, всі це розуміють, що не залізо воює. Нам можуть цього заліза надавати десятки тисяч тонн: танків, ракет, усього найкращого у світі, але цим усім керують люди. Однозначно, підготовлені, професійні, але й ідейно вишколені. Які в мозку й серці розуміють для чого вони це роблять, заради чого це роблять, і чітко бачать кінцеву мету. На моє переконання, вона має бути єдина: знищення недоімперії Росії. Тому що інакше не буде. Вони вже нам псують життя понад 300 років і псуватимуть далі.

Якщо ви запитаєте мене, як фізично це зробити, на цей момент я не знаю. Знаю одне: потрібно готуватися, не здаватися, іти до кінця. І кінець буде, безумовно, на нашу користь. Бо будь-які інші речі, домовленості, перемир’я, ні до чого доброго не приведуть. Дивіться історію — вона циклічна…

Нині ми маємо такий історичний момент, якого не мали, напевно, від визвольної війни Богдана Хмельницького. Отаке піднесення, підтримку. Та війна, до речі, теж до кінця не була доведена, і її справжні результати не були досягнуті. Ми отримали відкат назад, поділ України, страшну смуту, лиха й нещастя для нашого народу. Тож маємо бути налаштовані на перемогу. А перемога буде куватися тільки людьми, не залізом. Залізом зокрема, всякими іншими дипломатичними штучками зокрема, але насамперед людьми.

Але не просто людьми, а вишколеними ідеологічно. Фізична сила — це добре, але сила духовна не дасть зламатися, не дасть зійти з обраного шляху. Як, до речі, не давала воїнству УПА сходити з вибраного шляху десятиліттями. Люди були в страшних умовах, по пів року жили в замкнутому просторі в криївках, але були настільки ідеологічно підготовлені, що майже ніхто не здавався. Чому наші Збройні Сили не беруть приклад з УПА, я не знаю, для мене це загадка.

За два роки вже можна було б почати ідеологічно вишколювати людей. І це потрібно робити разом із фізичним і професійним вишколом. Ці речі мають відбуватися паралельно.

— Що відбувається із цивільними? Чому в людей з’явився такий сильний страх, що вони готові тонути в Тисі, а не воювати? Чому держава якось ненормально поводиться в цій ситуації і як це можливо виправити?

— Люди мобілізуються й починають захищатися, коли є безпосередня загроза їхньому життю. Коли ця загроза відкочується від хати, від міста, у якому живеш, хочеш-не-хочеш вмикається щось інше.

Держава із самого початку війни мала б дати посил і мала б цієї лінії дотримуватися: у країні іде війна на виживання. Це перше й основне, що треба донести людям. Верховний головнокомандувач, політичні лідери мають вийти й уголос, чітко, зрозуміло сказати: на кону існування української держави й кожного з вас особисто. Я, як лідер українського народу, обіцяю, що ніяких домовленостей не буде, ніяких підкилимних торгів не буде, ні суверенітетом, ні вашими життями, допоки ми не здобудемо перемогу. А потім, після перемоги, будемо вже вирішувати, як житиме Україна в повоєнний період.

Нині дуже багато спекуляцій, чому не воюють депутати? 450 людей на фронті не зроблять погоди, але для того, щоб людям дати розуміння справедливості, депутатський корпус має принципово піти на фронт. Не в штурмовики, в обслуговий персонал, штаби бригад, але має. Це приклад. Якщо вони на себе одягли маску еліти, то мають і поводитися як еліта нації.

У козацькому війську Богдана Хмельницького, безперечно, воювала еліта. Дуже заможні полковники були на той момент, але й дуже славні: Кривоніс, Богун. Два сини Хмельницького були поруч майже в усіх кампаніях. Оце була еліта.

Тому людям потрібно показати приклад, бо це називається справедливість. Друге: мобілізація теж має проводитися справедливо. В Україні 70 % міського населення, а 30 % — сільського. І я хочу в бригаді бачити саме такий особовий склад. У бригаді, де умовно 10 000 людей, хочу бачити 7000 з міста, 3000 із села. Нині як мінімум 50 на 50. Тобто є розуміння, що вигрібають села. Там люди мало освічені, там слабка правова допомога, напевно, набагато більше людей, у яких доля не склалася, роботи немає, це все зрозуміло. Але, знов-таки, повертаємося до справедливості.

Третє. Треба чітко заявити, що Україна воюватиме до перемоги, а значить, країні потрібен людський ресурс і економіка країни працюватиме виключно на військові потреби. Люди, які не воюють, мають бронь або зайняті на важливих виробництвах, працюють виключно на перемогу. Немає грошей? Добре. Нехай зарплати в ЗСУ будуть зменшені. Я допускаю, що їх узагалі не буде. Ви воюєте за свою державу і потім у цій державі ті, хто дійде до перемоги, отримають усе… У вас будуть бізнеси, виплати, гроші й щасливе майбутнє ваших дітей. Хоча це не міряється фінансово. Якщо потрібно, але грошей немає, треба бути готовим воювати безплатно.

Усі інші, хто не воює, будуть працювати виключно на оборонний комплекс. Я не хочу сказати нічого поганого, але, буває, просять зробити подяку людині, яка купила генератор, а це бізнесмен, у якого фінансові обороти на рік умовно 100 мільйонів гривень. Дякуємо, звичайно, за один генератор, за пів, просто за бензин до нього, дякуємо. Але коли економіка працюватиме виключно на військових рейках, це не буде з чиєїсь доброї волі, це все буде цілеспрямовано поступати на фронт у військо, у такій кількості, яка потрібна.

Не те що не будуть потрібні волонтери. Але потрібно розуміти, що є багато випадків, коли волонтерство потрібне самим волонтерам. Люди не мають можливості безпосередньо бути на нулі, але хочуть бути дотичними до майбутньої перемоги, до оборони країни, їм це важливо, їхньому оточенню це важливо, і їм треба дати таку можливість. І нам це приємно, ми не можемо заборонити, вони будуть це робити.

Але 99 % забезпечення армії має лежати на економіці країни, економіці, переведеній на рейки воєнного стану.

Простий момент. Два роки війни, а у війську немає командирських машин. Як от був колись в радянській армії «бобік». Ми не налагодили виробництво. Закуповуємо «пежо», «міцубіші», всякі різні машини для різних робіт, але ми не могли налагодити великовузлову збірку командирської машини. Немає готових креслень — купіть. Купіть «гелендеваґен мерседес» 1980 року і збирайте його. Пікап — це справді наймасовіший автомобіль на фронті, а ми не маємо власного виробництва. Вигребли все з Європи, починаємо закуповувати французькі, китайські, ще там якісь пікапи, тягнемо з Америки, але ж це не державницький підхід.

І це ми зараз говоримо про один складник. Не кажу про важкі тягачі, артилерію, я навіть не хочу в це влазити. А це означає, що немає чіткої стратегії забезпечення армії. А якщо її немає, я впевнений, немає і бачення і чіткої стратегії перемоги України.

— І тут ми впираємося в те, що в нас на вищих рівнях керують некомпетентні люди. Ми хочемо перемогти, але не можемо їх ніяк замінити, бо війна. Тоді що робити?

— Нами керують люди, яких обрав український народ перед війною. Тепер дуже чітко видно, чим ми думали, коли обирали. І нині це вже глобальна проблема. Так, змінити їх не можна. Саме тому треба вести мову про повноцінний воєнний стан. Коли призупиняється дія Конституції, вводиться ставка Верховного головнокомандувача, депутати всіх рівнів ідуть у військо, керівники департаментів, які не відповідають своїм посадам, ідуть у військо. Я не кажу за ґрати, ніхто під час війни розбиратися не буде. А на їхні посади дуже швидко призначаються інші люди. Повірте, за два роки у війську вже з’явилася ціла плеяда керівників, командирів, які виросли там.

Армія ж не складається виключно з призовників. Тут є бізнесмени, інженери, програмісти, агрономи. Якщо людина до війни змогла започаткувати й розвинути свій бізнес, у неї нормальний рівень айк’ю. Нині це сержант у штурмовому батальйоні. І от за воєнного стану в ставці Верховного головнокомандувача ухвалюється вольове рішення, і ця людина з посади сержанта пересідає в крісло, скажімо, заступника директора Укроборонпрому. Не треба цього боятися. Людина застосує свої таланти, які мала до війни, свій характер, здобутий на війні, і почне працювати. Якщо за місяць не дасть результату, так само швидко замінюється.

Але це все можна робити за умови, що призупинена дія Конституції, люди із цим погоджуються і ставка Верховного головнокомандувача повністю керує країною як на фронті, так і в тилу. Тоді всі ці посади будуть дуже швидко замінені тими, хто буде справлятися. На це піде, звичайно, пів року, але потім усе запрацює зовсім по-іншому.

— Що думаєте про спосіб проведення мобілізації? Наскільки ефективними будуть вояки, яких насильно впіймали й відправили на фронт?

— Якщо ми не хочемо бачити оцих відео, як вантажать в бус і везуть в ТЦК, то немає питань, шановні: приходьте добровільно. За місяць прийдіть мільйон людей — і ніхто ні за ким не буде ганятися. А інакше як наповнити? На фронті комплектність батальйонів і бригад 40 %. Хто має воювати?

Звісно, є моменти. Є мільйони чоловіків, які сидять за кордоном. І я не вірю, що наше політичне керівництво не може домовитися з європейськими країнами, щоб цим людям чітко оголосили: шановні, вам припиняють продовжувати посвідки на проживання, ви не рахуєтесь у нас біженцями, ваші діти й жінки у безпеці, але українська держава відкриває рекрутинговий центр, будь ласка, ідіть записуйтеся. Уряд, наприклад, Німеччини гарантує, що вас завтра не заберуть і не повезуть під умовний Бахмут, три місяці ви будете готуватися на наших полігонах із нашими інструкторами, ми вас укомплектуємо, одягнемо, по вас тільки приїдуть ваші командири і ви підготовленими, готовою бригадою, через три місяці поїдете захищати свою батьківщину. Я думаю, Європа на це залюбки піде. Тут теж ресурс величезний: мільйони людей.

З іншого боку, потрібно перестати бавитися в демократію. Україна не зможе жити в демократичному устрої навіть після перемоги. Принаймні деякий час. Нам потрібна жорстка автократія, а можливо, військова диктатура, хоча б на умовний період, на який погодиться суспільство, наприклад 10 років. Дати розуміння суспільству, що ми вам даємо нормальні людські умови життя, достойні людини й достойні українця, а натомість ви погоджуєтеся короткий період потерпіти деякі утиски з боку держави для того, щоб швидко навести порядок, повернути справедливість у цю країну та, відповідно, віру в її світле майбутнє. Якщо буде така згода між суспільством та елітою, і вона протримається якийсь час, у нас усе буде добре. А далі ми до цього всього повернемося.

Україна постійно в диктатурі теж жити не може. Це споконвічно так склалося. Будуть бунти, революції, але на короткий період, аби навести порядок, повернути людям справедливість і ухвалювати дуже швидкі, чіткі й правильні рішення, потрібна диктатура. Усе має бути жорстко, але все має бути принципово справедливо. І тоді все швидко почне змінюватися на краще.

— Є думка, що після війни нас може чекати великий конфлікт між тими, хто був залучений до оборони країни, і тими, хто відсиджувався. Що думаєте?

— У цивільних людей, які не є дотичними до оборони країни, має з’явитися чітке, абсолютно нормальне розуміння того, що після війни люди, які прийдуть з фронту, яким Бог дасть вижити, уже будуть абсолютно іншою кастою людей. Я сподіваюся, це вже буде еліта української нації. І очевидно, що ті, хто не брав у цьому всьому участі, мають добровільно погодитися на те, що до людей, які повернуться з фронту, буде інше ставлення, більш шанобливе, вдячне. Хоча б тому, що вони воюють вже роки. Хто два, а хто, якщо брати вояків УДА, 10 років.

От мені 40 років. Чверть життя, майже 10 років, я в цьому всьому. Недолюблюючи свою дитину, недолюблюючи жінку, я перебуваю чомусь тут. Так, крайні півтора року отримуючи заробітну плату. А до того — ні. Тобто я жертвую, розумію, для чого це, і, як людина жива, я хотів би визнання свого внеску в незалежність і процвітання цієї країни. Добровільного визнання суспільством. Тому люди мають бути готові до цього. З іншого боку, їм ніхто не заважає зараз долучитися й бути в переліку цієї майбутньої еліти, яка захищала Україну.

На моє глибоке переконання, ця проблема більше роздувається, ніж є насправді. Немає цієї прірви. Це накручується через ЗМІ, всілякі інтернет-ресурси. Хто це робить — цікаве питання. Однозначно, що ворог. Але також і певні політичні кола в Україні. Вони вже готуються до умовного завершення конфлікту й відразу, на наступний день, старту політичних процесів — виборів президента й парламенту. Політтехнологи це роблять, думаю, цілком свідомо. Потім на цьому будуть грати, але це не буде щось нове. Так гралися на мові, на історії… І так будуть гратися зараз на військових і невійськових.

По факту, нині в ЗСУ перебуває мільйон людей. Але ми розуміємо, що дотичні до війни не лише ті, хто сидить в окопі, а їхні діти, батьки дружини, їхні родичі, волонтери й усі інші люди. Мільйонів десять безпосередньо перебувають у війні.

Молода мама, яка притискає до грудей дитину другий рік поспіль у підвалі, вона на війні чи ні? Та вона на такій війні, що не кожен переживе. Вона щодня переживає страх втратити рідну дитину. А якщо в неї ще брат або чоловік на фронті?

Суспільство нині масово у війні. І ті, хто лишилися, так чи інакше дотичні до цієї війни. Навіть пересічні громадяни, які гуляють містом і чують сирену щогодини. Це хіба не діє на психіку? Діє. Вони теж перебувають у цьому стані постійної небезпеки й напруги.

Немає такої глибокої прірви між армією і народом, як нам пробують це подати. А от компетентним органам було б дуже добре знайти, взяти за горло й покарати тих, хто свідомо роздуває цей конфлікт. Але знову ж таки, це треба робити чітко, швидко й ефективно, і для цього потрібна жорстка авторитарна влада зі зрозумілими правилами гри.

— Нещодавно ви набрали в батальйон в’язнів. Ці люди йдуть воювати, тому що мають мотивацію захищати батьківщину чи просто хочуть вирватися з тюрми?

— Там комплекс усього. Це дуже важке середовище й специфічне. Якби ще не було паразитування й певної гри з боку адміністрації тюрем… Для них ці люди виконують певну роботу, навіть відшивають форму для ЗСУ. В’язням за це платять. Тобто це все ресурс і кошти. З іншого боку, так звані кримінальні авторитети, оця вся їхня «Мурка», теж не хоче масового відтоку в’язнів, бо втрачає людей, на яких впливає, це теж якісь кошти, якісь общаки.

І знов-таки, вихід дуже простий: закон про поголовну мобілізацію в’язнів. Їх є більше ніж 40 000. От просто всіх мобілізувати в збройні сили, розосередити по бойових бригадах — і все. Це також дасть можливість частково мобілізувати їхню охорону, обслугу тюрем. 40 000 людей — це вісім бойових бригад, це потенціал. Чому ТЦК хапає людей на зупинках, на робочих місцях, без розбору тягне у військкомат і оформляє на війну, а приїжджаючи в тюрму, ми їх умовляємо? Хлопці, давайте, вийдіть з тюрми й повоюйте трохи з нами, це ж ваша держава теж. Ну абсурд. А абсурд під час війни злочинний і неприпустимий.

— Чому держава не наважується на такі радикальні кроки?

— Ми граємо в демократію, а Росія в демократію не грається. Росія ухвалює вольове рішення за годину й уже на другу годину його реалізовує. Про випуск, скажімо, мільйона безпілотників. Ухвалює рішення про мобілізацію — і ця мобілізація вже зранку починає проводитися. І ніхто нічого не каже. Вони ж своїм пояснюють, що Росія у війні, потрібні люди, потрібні ресурси. А ми далі граємося в демократію. Смішно й абсурдно бачити під час війни дискусії українського парламенту, який ухвалює рішення по три-чотири місяці, кілька читань, коли це рішення могло б бути ухвалене за одну ніч. А я знову наголошую: під час війни демократія — це самогубство. Оця вся гра може привести, не приведи господи, до втрати країни.

Наводять приклади з Другої Світової війни: демократична Америка, Британія. Ну не все так просто. Почитайте — і дуже здивуєтеся, яка демократія була під час війни в цих країнах, як усе працювало. Та навіть зараз порівняйте демократію американську й нашу. Коли тебе в Україні зупиняє поліція, ти дістаєш телефон і починаєш знімати, селфити й перти матюки поліціянту. За таке в деяких штатах США тебе просто застрелять за кермом. Оце потужна демократія. А те, що нам втюхують під слоганом демократії наші керівні кола, ніяка не демократія, а пародія і збочення.

Колись в українських селах і хуторах був один староста, не було поліціянтів, прокурорів, але якщо тебе зловили в чужому курнику, тебе так віддубасять, що не зможеш потім сісти місяць. Якщо другий раз ловили, просто виганяли із села. Ось це традиційна українська демократія.

— На якому етапі війни ми перебуваємо?

— Об’єктивно ресурс ворога, людський, економічний і навіть технологічний, при тому, що він нижчий за те, що ми отримуємо від союзників, все ж непорівнянно великий.

І якщо ми говоримо про перемогу України над Росією, то маємо готуватися до дуже тривалої війни. Розуміти це й не будувати собі ніяких ілюзій.

У перший рік повномасштабної війни нас відомі всім персони по телевізору заспокоювали, що от скоро все закінчиться. Таке відбувалося, до речі, і під час АТО: казали, що Росія валиться, вона слабне, зараз Путін помре. А це породило ілюзію в суспільстві, що йти воювати не потрібно, достатньо сісти перед телевізором, рахувати роки Путіна — і він крякне. Так, я згоден, що коли фізично помре диктатор Путін, ця ситуація буде мати якісний поштовх до розв’язання. Тоді все дуже зміниться. Але коли це буде? А якщо через три роки? А ми останніх пів року стабільно по всьому фронту втрачаємо 100-200-300 метрів, то рахуйте, скільки ми вже втратили квадратних кілометрів української землі за 180 днів?

А якщо, не дай боже, вони десь на якійсь ділянці фронту прорвуться, то є чим зупинити? Є в резерві оперативного командування, Генерального штабу сформовані бойові бригади? Не знаю, я не володію цією інформацією. Дуже хотілося б вірити, що є. Але ми бачили, що коли росіяни почали наступ на Харківщині, то не були введені в бій якісь оперативні резерви. Було здійснено перекидання з інших напрямків фронту, і це багато про що говорить. Просто чекати, що здохне Путін, замало.

Тому мобілізація, мобілізація українців, які виїхали за кордон, тотальна мобілізація в’язнів, навчання людей. Мало мобілізувати — потрібно навчати. Тією зброєю, яку дають союзники, Ванька-дурак не зможе керувати. Це не просто гвинтівка і стріляти. А це все час. Це все потрібно було робити позавчора. А ми ще навіть сьогодні не почали.

Мені дуже важко на це питання відповісти. Я об’єктивно не володію інформацією, планами військово-політичного керівництва країни й Генерального штабу, але те, що бачу знизу, чесно, мені не дуже подобається.

Фото: Роман Малко

«Аргумент» [3]

На цю тему:

Доброволець: «Перемога буде куватися не залізом - людьми»

Доброволець: «Перемога буде куватися не залізом - людьми»