Геннадій Друзенко: Дві війни або Наша вкрадена держава

Важная новость

Насправді ми ведемо дві війни.

Одна традиційна – проти ворога, який на нас напав, окупував наші землі і декларує плани стерти Україну з політичної мапи світу. Тут все більш-менш зрозуміло: доки ми не доведемо на полі бою орді, що чіпати нас собі дорожче, треба зчепити зуби й воювати. Як би важко не було і як би не хотілось миру. За стіл перемовин можна сідати тільки змусивши росію визнати fait accompli: Україна існує і вона сама вирішуватиме, як їй жити, з ким дружити, якою мовою говорити тощо.

Все, що ми можемо обговорювати з росією: прикордонний режим, повоєнну торгівлю, транспортні коридори тощо. Жодного права голосу, а тим паче вето росія в українських справах не має. І ця формула набагато важливіша за повоєнні кордони і навіть (наразі примарний) вступ до НАТО чи приєднання (реалістичне) до ЄС. Ця війна за українську субʼєктність. Або ми її відстоїмо (причому не тільки щодо росії) або попри всі жертви і героїзм війну ми програємо. Це дійсно той випадок, коли субʼєктність або смерть.

Друга війна підступніша і небезпечніша. Бо ми воюємо за повернення вкраденої української держави. На жаль, українська держава не є республікою в тому оригінальному сенсі, в якому це слово звучить латиною: Res Publica – спільна справа. Безумовно, українці (і етнічні, і політичні) є бенефіціарами української державності. Можливо найбільше в плані ідентичності. Попри те, що держава втручається в це тонке, делікатне і я навіть сказав би "інтимне" питання, прокрустове ложе, яке воліло зробити з українців (і не тільки) "совєцкіх людей" без роду і без памʼяти, давно на звалищі історії. Ми можемо дискутувати і дискутуємо, що означає бути українцем, наскільки інклюзивними мають бути українська культура та український історичний пантеон, але це наша дискусія. І тільки нам, українцям, шукати і давати відповіді на ці непрості запитання.

А от з бенефіціарами матеріальних благ, які дає українська державність, все набагато сумніше. Через використання землі, надр, податків та "силовиків" (язик не повертається назвати їх правоохоронцями) держава перерозподіляє активи, які мали б належати багатьом, на користь невеликою кліки можновладців. Причому їхні імена змінюються: позавчора це був Янукович і донецькі, до нього – Кучма з виводком олігархів, які фактично приватизували державу, потім – Порошенко з Медведчуком та зі своїми кононенками та свинарчуками, сьогодні Зеленський – з "пʼятьма-шістьма ефективними менеджерами". Головна ознака вкраденої держави – в ній чиновником бути вигідніше, аніж бізнесменом. Бо влада у ній – найбільш маржинальний товар. Носії якої активно конвертують його у гроші та інші активи. Причому від очільників АМКУ, губернаторів та прокурорів до районних воєнкомів. І тут ми доволі подібні до росії, яку Карамзин колись описав одним словом "Крадуть".

Але є суттєва відмінність між російською та українською державністю. Одна стає все більше спадковою (династія патрушевих та його ідея "неодворянства" – яскравий тому приклад), друга – короткостроковою. Бо тут кожен електоральний цикл схожий на кадровий землетрус, а нові можновладці в гірших комуністичних традиціях вірять, що історія має початись саме з них. Тому і крадуть примітивно, несистемно, наче в останній день. Бо ніхто в цій державі не рахує навіть на кілька років вперед: ніч би протриматись та день простояти. А там хоч трава не рости...

Тому наша війна така складна, бо нам потрібно звільнити не тільки окуповані території, а й репреватизувати державу, яка має стати "спільною справою", а не інструментом збагачення носіїв владних повноважень та наближених до них "бізнесменів". Якщо ми не хочемо, щоб результатом цієї страшної війни стало реалізація відомого гасла "Україну мають грабувати українці", а також дозвіл посполитим на окрему українську ідентичність ми маємо зрозуміти, чому американці називають свою війну за незалежність Revolutionary War. Бо war – це про війну за незалежність від англійців, а revolutionary – це про соціальні та політичні зміни, які впродовж півтора століття перетворили далекі заокеанські колонії, світову периферію на лідера вільного світу.

Бо будь-які перемоги на фронті, будь-яка технологічна революція в озброєннях, будь-яке геройство на передовій та волонтерство в тилу, будь-яка Курська офензива дають нам лише шанс на іншу Україну. На реприватизацію держави та створення справжньої Res Publica – спільної справи мільйонів українців. Держави, яка служитиме нам, а не касті міністрів, губернаторів, генералів, прокурорів та інших "ефективних менеджерів".

Ми вже тричі вигравши було програвали, змарнувавши шанс на радикальні перетворення, які давали нам наші повстання, які ми називаємо "революціями". Бо коли незалежність – мета, а не шанс на створення ефективної держави, тоді "ідентичність – наше все". Спитайте в алжирців. Сьогодні ніхто їх більше не назве французькою колонією. Але й успішною нацією також...

Геннадій Друзенко, правник, доброволець, співзасновник та президент ПДМШ ім. Миколи Пирогова

(Джерело [2]).

Зображення вгорі: ані в Офісі президента, ані в Уряді, на ключових посадах у Державі майже немає етнічних, ментальних українців. Це свідома позиція Володимира Зеленського і тих, хто привів його до влади. Саме тому дніпропетровські покидьки показово і безкарно розстріляли Ірину Фаріон, яка про це казала відкрито. Колаж Цензор.НЕТ

«Аргумент» [3]

На цю тему: