«За ці кілька місяців ми змусили ворога змінити тактику»

Атмосфера напередодні повномасштабного вторгнення росії була дуже напруженою. Бригада на той час була зосереджена на Півдні України. Звісно, ми готувалися. Очікували провокацій, припускали, що буде ескалація в зоні проведення ООС. Але особисто я хотів вірити, що ворог не піде на повномасштабну агресію, такого масштабу я не передбачав. 

24 лютого вночі бригада отримала сигнал бойової тривоги і ми одразу почали виконувати визначені завдання. Вже того дня по нас працювала авіація противника. 

Спочатку росіяни використовували тактику бліцкригу – заходили великими угрупуваннями, колонами батальйонного та навіть бригадного рівня. Вони намагалися швидко просуватися, збивали наші заслони, оминали опорні пункти, активно діяла авіація. Ми намагалися цьому протидіяти. Загалом за ці кілька місяців ми змусили ворога змінити тактику. Нині він більше діє вогнем, бронею, артилерією. Тепер ворог не висувається вперед, не підготувавши для піхоти територію. Він може пройти тільки після довгих, кропітких, кровопролитних боїв. І навіть після цього його чекають сюрпризи – вогонь нашої артилерії, піхоти, наші міни. Противнику несолодко, скажімо так.

Якщо говорити про найбільш значущі операції, проведені в зоні відповідальності нашої бригади, я б виокремив три. По-перше, це оборона Вознесенська Миколаївської області у березні. Підрозділи бригади не дали противнику взяти цей населений пункт, переправитися через річку Південний Буг. Я вважаю, що це не дало росіянам змогу реалізувати план щодо захоплення Одеси та Миколаєва. Ми розвалили наступ росіян, виснажили підрозділи противника, що зіграло велику роль на Півдні. 

По-друге, це травневі бої в районі Білогорівки на Луганщині, де ворог намагався форсувати Сіверський Донець. Дуже важка була операція, де все залежало від безлічі критеріїв і факторів, навіть від удачі. Білогорівка стала серйозним уроком для росіян. Доки ми були там, вони більше не ризикували поновлювати спроби наведення понтонних переправ.  

По-третє, велике значення мала оборона села Берестове. Противник підтягнув туди своє ударне угрупування – 76-ту десантно-штурмову дивізію. Наших сил там було небагато, однак стійкість, хоробрість та вміле маневрування бійців, які обороняли Берестове, дозволили зірвати план ворога. Він втратив боєздатність, що дозволило нам виграти час для створення потужної оборони та розгортання додаткових підрозділів. 

«Успіху у Вознесенську сприяли ефективна робота розвідки і величезна підтримка місцевого населення»

Оборону Вознесенська ми почали на дальніх підступах до міста. Були виставлені підрозділи заслонів, створені системи мінно-вибухових загороджень, виведена на передові позиції наша артилерія. Мушу відзначити, що спочатку противник наступав досить ефективно. Загалом бої за місто точилися близько двох тижнів. Найбільш складними були перші два дні, коли противник намагався оволодіти ініціативою. 

Перша атака росіян була потужна. Їхні штурмові загони увійшли до міста, почався штурм району Болгарка. У тому бою велику роль зіграло те, що передові підрозділи ворога потрапили до вогневого мішка, були обмежені мінно-вибуховими загородженнями. Крім того, нам вдалося підірвати міст. Цей епізод, до речі, є яскравим прикладом людського героїзму та самовіддачі. На той момент система підриву була порушена через танковий вогонь противника, ми не могли нею керувати. Але сміливий хлопець-сапер побіг до мосту і зробив усе вручну. Міст вибухнув, заблокувавши ворожі підрозділи. Противник виявився затиснутим на вулицях, йому не було куди розвернутися. 

Нашому успіху у Вознесенську сприяли ефективна робота розвідки і величезна підтримка місцевого населення.  Дуже хотів би відзначити героїзм хлопців з тероборони Вознесенська, які хоробро воювали у ближньому бою, палили російські танки усім, чим можна. Ми наносили удари точково, прицільно по колоні. Зрештою, ворог почав нести втрати і втратив ініціативу. Його підрозділи розтягувалася по берегу, де їх зустрічав наш стрілецький вогонь, протитанкова зброя. За весь час штурму Вознесенська росіяни так і не спромоглися завоювати вогневу перевагу. Ворог не встиг навіть розгорнути свою артилерію – розвідка доповіла про це заздалегідь і ми відкрили по ній масований вогонь саме в момент розгортання. Це була епічна картина – розгромлені артилерійські системи, перевернуті «гради». Спробував противник висадити й великий десант в нашому тилу – 11-ту десантно-штурмову бригаду з Улан-Уде. Скажімо так: якщо б вони діяли більш чітко, ми мали б великі проблеми, бо підрозділи могли штурмувати місто і взяти його в оточення. Однак їм не вистачило злагодженості, координації і, зрештою, сили духу. Щоб ви розуміли, десант висаджувався практично на вогневі позиції нашої артилерії. Тож наші артилеристи першими прийняли бій. Розвернули гармати, заблокували дії ворога кулеметами, стрілецькою зброєю. Потім підійшли десантно-штурмові підрозділи. Хлопці дуже круто себе показали в тому бою,  ворожий десант був вщент розгромлений. 

Бої під Білогорівкою – це окрема історія, в якій кілька «сюжетних» ліній, нашарування подій та інформації. Але якщо одним словом – це подвиг. І піхоти, і розвідки, яка вела там спостереження, і артилерії. Чесно скажу: якщо я комусь і молився у Білогорівці, то це нашій артилерії. 

Вогонь артилерії противника був дуже потужний. Вони переважали не якістю, не влучністю, а масованістю ударів. У Білогорівці була суцільна стіна вогню. Не знаю навіть, з чим це порівняти… Противник застосовував артилерію, «урагани», танки, САУ 2С19, міномети.  Наші бойові порядки вражалися на всю глибину – від передової позиції аж до тилової лінії. Ніде не було спокійного місця. Вони вперто сунули на нас. А ми їх бачили і били, бачили і били… 

Потрібно було швидко приймати рішення, куди стріляти першочергово. Чи по колоні, яка підходить, чи безпосередньо по переправі, чи по тих підрозділах, які переправилися і вже ведуть з нами бій.  Секунда на оцінку, секунда на прийняття рішення щодо пріоритетності цілі, секунда на команду… 

Якось росіянам вдалося близько 20 танків переправити і вийти з лісу біля річки. То піхота їх зустріла лоб в лоб з протитанковими засобами в руках. Танки наступали, наша піхота повільно відходила, поки не зайняла рубіж, який був тактично нам вигідний. І потім ми знову пішли вперед – зачищати територію, вибивати ворога. За короткий час противник втратив 5 чи 6 танків у ближньому бою. Цей «ліс привидів» забитий їхньою технікою. 

Це були важкі бої. Складно навіть подумки повертатися до тих подій. Відверто – це була Курська дуга… Але ми не мали права відступити, тому що плацдарм мав стратегічне значення. Ми спілкувалися з полоненими, вивчали захоплені документи – російські підрозділи мали завдання штурмувати річку, відтіснити нас, дати можливість своїм основним силам пройти переправою і вийти на рубіж Слов’янська. Тож ми мали стримати їхній наступ попри все. Хлопці виконали цю задачу. Ми не дозволили росіянам вийти на оперативний простір. 

Усього в нашій зоні відповідальності ворог 9 разів намагався поставити переправу. Так, сам плацдарм був невеликий – десь до 2,5 кілометрів. Але і вогонь надзвичайно щільний, і живої сили противника набагато більше. 

Хочу відзначити героїзм 1-ї та 2-ї рот 1-го батальйону, 2-ї роти 3-го батальйону нашої бригади, Сашу «Зеніта», який двічі розбивав переправу, нашого легендарного артилериста «Ворсклу». Крім того, нам допомагали дуже круті хлопці: танкісти 30-ї бригади, підрозділи 26-ї артилерійської бригади, бійці 15 батальйону 128-ї бригади. 

«Кожен з моїх бійців вартий окремої розповіді»

У моїй бригаді безліч геройських хлопців – солдатів, сержантів, офіцерів. Я пишаюся і захоплююся ними, адже вони прикладають надлюдські зусилля, не шкодують себе, захищаючи країну. Кожен вартий окремої розповіді. 

Я вже згадував сапера, який під танковим вогнем побіг і підірвав у Вознесенську міст. 

Є у нас скромна людина, бтрщик, який в одному бою евакуював 10 поранених, а потім, коли танк ворога взяв вогневий контроль над дорогою, по радіостанції сказав: «Я буду приманкою». І хоча командир заборонив це робити, почав маневрувати, провокувати танк на постріли. В результаті танк почав вести по БТР вогонь, висунувся і це дозволило хлопцям-протитанкістам спалити танк. Ви розумієте, як він ризикував?!

Є хлопець з 4-ї роти. Під час бою йому в голову влучила куля. Боєць втратив свідомість і росіяни подумали, що він мертвий. Коли хлопець прийшов до тями, він забрав зброю, радіостанції, які залишилися, заліз у болото, просидів там добу. А потім вийшов із оточення до своїх, бадьорий, готовий виконувати бойові задачі.

Був лейтенант Хоменко. На жаль, загинув… Так от, коли батальйон виходив з оточення, деякі хлопці загубилися і не встигли вийти на пункт збору. Хоменко, попри обстріли, залишився зі своїм БТР, щоб дочекатися ту групу.  Кілька годин стояв під вогнем в оточенні ворогів. Хлопці все ж дійшли, він забрав їх і вивів з оточення. 

Є звичайні хлопці-зенітники, які стоять під авіаційними ударами, збивають літаки, вертольоти, крилаті ракети. 

Є хлопці, які беруть гранатомет та йдуть на танк сам на сам. 

Є артилеристи, як витримують колосальні навантаження. Вони не встигають закінчувати роботу, як ворожа артилерія вражає їх у відповідь. Але бійці стоять до кінця, виконують задачу, підтримують піхоту і тільки після цього дозволяють собі вийти з-під вогню.

Моя мрія? Щоб наша перемога була максимальна, повна, і щоб шлях до неї не був довгим. Щоб ми знайшли усіх хлопців, які зникли без вісти – я постійно про це думаю. 

Я хочу бачити Україну радісною. А українців – вільними та щасливими. 

А ще… Я хочу, коли закінчиться війна, забути про неї одразу. Взагалі.  Війна – це біль, людське горе, зруйновані долі, загибель товаришів. Кожний день дивлюся зведення по бригаді. Кожний день є втрати. Розумієш, що когось ти знав, що перервалася чиясь доля, мрії, що сім’ї залишилися без тата, сина. Так не мало б бути… У розвиненому, сучасному світі така страшна війна… 

Але попри все, жодного разу я не відчував себе спустошеним чи слабким. Можливо, злість і ненависть до ворога допомагає. Ми не маємо права бути слабкими після того, що росіяни роблять з нашою країною, нашими людьми. Маємо побороти ворога, бо на наших плечах – відповідальність за мир в Україні. Саме це й надає силу.  

Фото Арсена Федосенка

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• «Якщо ми зараз не врятуємо тих, хто працює та сіє, наступного року не буде армії. Не тієї, яка воює, а тієї, яка годує» [4]