Кореспондент New Yorker Люк Могелсон [2] розповідає про два тижні, які провів разом із бійцями 28-ї окремої механізованої бригади.

 Вісім піхотинців наново відбудовували кулеметне гніздо, яке російські снаряди підірвали за тиждень до того разом із їхнім товаришем. Шмат куртки, що залишився після вибуху, висів на гілці високо над нашими головами. Укріплена колодами землянка, де спали солдати, була приблизно півтора метра завглибшки та завширшки. Почувши, що підлітає російський гелікоптер, всі набилися всередину. Від прямого влучання міни колоди обвуглилися, і нові навалили прямо поверх старих, почорнілих. Українські солдати часто застосовують захисні сітки та камуфляж, щоб їх не помітили з дрона, але тут ці хитрощі були вже ні до чого. Російські військові виявили позицію і збиралися будь-що її знищити. Завдання піхотинців було просте: не втекти і не померти.

З вертольота пустили кілька ракет — кудись вище над деревами. Солдати вибралися на поверхню, знайшли свої лопати та продовжили роботу. У одного з них, із позивним Сява, не вистачало переднього зуба, на поясі теліпався довгий бойовий ніж. Інші почали підколювати його за таку невідповідну для сучасного індустріального конфлікту зброю.

— Я вам після війни подарую, — сказав Сява.

— "Після війни" — це оптимізм!

Усі засміялися. На фронті будь-яка розмова про майбутнє чи мрії про реальність, що відрізняється від зловісного сьогодення, відгонять наївністю чи зарозумілістю.

Термін infantry ("піхота") походить від слова infant — "немовля". Піхотинців нижчої ланки так почали називати у XVI столітті. Через п'ять століть вони залишаються найлегшою частиною армії. Але в Україні вони ж і найнеобхідніша її частина. Сява та його товариші служать у піхотному батальйоні 28-ї окремої механізованої бригади, яка воює без перепочинку понад рік. Спочатку бригада базувалася поряд із Одесою. На початку вторгнення російські сили не змогли дістатися туди з Криму, але захопили інше приморське місто — Херсон. 28-а була у перших лавах кампанії щодо його звільнення. Близько півроку російські війська утримували українців масованими ударами з землі та повітря, масштаб втрат влада країни досі тримає у секреті. Зрештою, у листопаді Росія відступила за річку Дніпро. Пошарпана 28-а бригада однією з перших увійшла до Херсону. Натовп зустрів їх, як героїв. Але перш ніж вони встигли оговтатися, їх послали на 500 кілометрів на північний схід, в оточений Бахмут, який став ареною найзапекліших боїв цієї війни.

Батальйон Сяви, до якого входило близько 600 солдатів, поставили край села на південь від Бахмуту. Село контролювало "ЧВК Вагнера". Натиск вагнерівців-в'язнів, якими легко готове було пожертвувати їхнє командування, справив враження на українців, які так і не встигли поповнити ряди та запаси після Херсону. "Просто зомбі якісь, гарматне м'ясо. Скільки б ми їх не вбивали, вони б не закінчувалися", — розповідає про атаку вагнерівців командир батальйону, 39-річний підполковник Павло.

Усього за кілька тижнів батальйон був близький до зникнення: цілі взводи гинули у перестрілках, близько 70 солдатів були оточені та вбиті. Небагато людей, які вижили, за словами одного з офіцерів, "так втомилися, що від них не було жодної користі". У січні те, що залишилося від батальйону, переправили із села на оборонні позиції в гаях та полях за пару кілометрів на захід. "Вагнери" надерли нам дупи", - говорить офіцер.

Незабаром російські найманці пішли до Бахмуту, і їх замінили звичайні солдати, не такі численні і не готові масово жертвувати собою. Я приєднався до батальйону через два місяці після того, як вони програли бій за село, і за цей час сторони не проводили великих операцій. Все, що могли зробити українці, зберігати патову ситуацію. За оцінкою Павла, з урахуванням втрат, яких зазнав його загін, 80 відсотків солдатів були новобранцями. "Це цивільні без досвіду, – розповідає він. — З десяти добре, якщо троє готові одразу воювати".

Ми сиділи в його бункері, який викопано на задньому дворі напівзруйнованого сільського будинку. Від постійних розривів снарядів земляні стіни вібрували. "У новеньких часто просто не вистачає загартування, щоби бути тут, — каже Павло. - Їм страшно, вони впадають у паніку". Він відомий поганим характером, але про слабкості та страхи своїх солдатів Павло говорить зі співчуттям. Навіть він, професійний військовий із 23-річним досвідом за плечима, змучений цією фазою війни.

Біля дороги перед будинком до дерева хтось прибив дощечку зі словами "На Москву" та стрілкою, що вказує на схід. Такий оптимізм нагадував прикмету з іншого часу.

З тих солдатів, що займалися відновленням кулеметного гнізда, лише двоє були з батальйоном із Херсону. Один із них, 29-річний будівельник, який отримав завдяки могутній комплекції прізвисько Бізон, потрапляв у госпіталь тричі: кульове поранення в плече, уламки в щиколотці та коліні, у спині та руці. Інший ветеран із позивним Одеса записався до армії 2015-го, покинувши інститут. Міцний і невисокий, він рухався з тією самою впевненістю, що Бізон. Обидва чоловіки чудово пристосувалися до життя в умовах постійної смертельної небезпеки, і це тільки акцентувало на нервозності новобранців, що смикалися щоразу, коли щось свистіло над головою або падало неподалік.

"Я довіряю тільки Бізону – сказав Одеса. — Але якщо новобранці втечуть, то для нас це смерть". Одеса втратив у Херсоні всіх близьких друзів. Він дістає телефон і перегортає фотографії: "Убитий… убитий… убитий… убитий… убитий… убитий… поранений… Мені треба звикати до нових людей. Все спочатку розпочинати".

Величезні бойові втрати насамперед торкнулися найсміливіших і войовничих солдатів, феномен, який один із офіцерів назвав "природним відбором навпаки", тож досвідчені піхотинці на кшталт Одеси та Бізона виявилися неймовірно цінними та неймовірно рідкісними кадрами. Після Херсону Одеса пішов у самоволку. "Мені було дуже погано психологічно, – каже він. — Потрібен був перепочинок". Після двох місяців вдома, відпочивши та відновившись, він прийшов назад. Не тому, що боявся покарання, що, власне, йому могли зробити? Відправити у окопи? А тому, що відчував вину перед загиблими друзями. "Мені стало соромно, – сказав він. - Я зрозумів, що моє місце тут".

По землянці, де спали Бізон та Одеса, теж весь час стріляли, хоча вона розташована майже за 400 метрів від "нульової" лінії — окопів, де піхота стикалася безпосередньо з російськими солдатами. Щоб дістатися "нульової" лінії, спочатку треба було перетнути пустир — весь у вирвах від снарядів, де сови і фазани іноді вилітають з рідкого підліску, — а потім іти вздовж зарослого яру, що в’ється на схід. Спальні приміщення були влаштовані на крутому схилі, але яр проходив крізь крейдяну жилу, яка заважала копати. Деякі солдати прорубували білий вапняк сокирами, хтось споруджував прихистки з гілок та мішків із піском.

Межі підконтрольної українцям території були позначені колючим дротом. Сходинки, викопані в яру, вели до наглядового посту за бермою. Якось уранці в березні новобранець, якого я назву Артемом, стояв там, дивлячись у перископ. Від точки, де він був, зарості гнилих стебел соняшників ішли до межі лісу, зайнятого російськими солдатами. Відстань була кілька сотень метрів.

Під час попередніх поїздок до України я, по суті, не стикався з російськими військовими безпосередньо — для мене вони були джерелом бомб, що падають із неба. Було дуже дивно бачити, яка невелика відстань до російської бойової позиції — виходило, якщо я дивлюся на неї, то звідти на мене цілком можливо дивиться російський солдат. Артему теж було не по собі. "Мені тут не місце, – сказав він. - Я не солдат".

42-річний батько трьох дітей Артем працював на зерновому елеваторі у невеликому фермерському господарстві в центральній Україні. Батьки трьох дітей за законом не підлягають призову, але у грудні Артема викликали до місцевого військкомату до того, як він закінчив процедуру удочеріння однієї зі своїх доньок. Терапевт, дізнавшись про травму черепа, яку Артем дістав колись, катаючись на ковзанах, визнав його непридатним, але військкомат все одно відправив його на навчання. Військова підготовка зайняла місяць і складалася з інструктажу та стройової підготовки - "теорія будь-яка, практики нуль". Два рази Артема возили на полігон, де він зробив 30 пострілів. З навчання Артем потрапив до 28-ї бригади, через день після зарахування до піхотного батальйону Павла він уже був на "нульовій" лінії.

"Перші пару тижнів я дико боявся, – каже він. — Драпав під час першого ж пострілу". Від збройових залпів та вибухів у Артема почалися мігрені, тривожність посилилася. Він провів тут уже шість тижнів і не те щоб подолав свій страх, але змирився з тим, що тікати особливо нікуди. У будь-якому разі Артем настільки боязкий від природи, що уявити, як він відбиває російську атаку, неможливо. "Я ненавиджу зброю та насильство, — каже він, розплющивши очі, ніби досі не вірить у те, що відбувається. — Я просто намагаюся залишитися живим, поки мене не відпустять додому".

За кілька хвилин після знайомства з Артемом граната, запущена з РПГ, просвистіла над соняшниковим полем і здетонувала в яру. Застукала кулеметна черга, кулі заклацали по деревах. Я пригнувся за барикадою з мішків із піском, а старший сержант — такий самий ветеран, як Бізон та Одеса, — крикнув підлеглим: "Все гаразд?"

Його позивний - Тинда. У нього акуратна козляча борідка та щільна панама із загнутими догори полями. Я провів із 28-ю бригадою 12 днів і жодного разу не бачив, щоб Тинда, Одеса чи Бізон одягали бронежилет чи шолом. Я запитав Бізона, чому так, і він відповів: "Якщо мені доля померти — помру". Такий фаталізм властивий піхоті, але іноді в ньому криється з боєм здобута мудрість: ветерани настільки глибоко сприймають звукове тло війни, що на рівні інстинкту розуміють, який саме снаряд летить, звідки його запустили і куди він упаде. Я розмовляв з Бізоном на краю поля, і він навіть голови не повернув, коли два заряди вибухнули посередині.

Кулемет продовжував писати по яру, і Тинда крикнув кремезному солдатові, щоб той відповів зі свого РПГ. Солдат поставив зброю на плече і запустив гранату, за кілька метрів від Артема пролунав оглушливий вибух.

"Занадто високо", - пожурив його Тинда. І сказав комусь по рації: "Треба кулеметом".

З російських позицій стріляли все інтенсивніше і Тинда запитав: "РПГ у кого?". Але ніхто не відповів. Присмаковий солдат пішов на іншу позицію. Роздратовано пирхнувши, Тинда зняв свою панаму, поклав її на мішок із піском, приніс гранатомет і вистрілив із нього сам.

Декілька новобранців сховалися за барикадою. Тинда наказав їм викопати окоп на гребені неподалік. Новобранці почали підніматися прострілюваною стежкою, і він закричав: "Не туди!".

Він мав автомат Калашнікова з підствольним гранатометом. Він підійшов до колючого дроту, навів зброю під великим кутом і запустив гранату. У цей момент тихіший, але не менш небезпечний звук прорізався крізь какофонію: слабке дзижчання дрона, що навис прямо над нами.

— Він із вибухівкою? — спитав один із солдатів.

- Та х#й його знає!

Тинда вистрілив угору, але по дрону не влучив, і коли той зрушив до гребеня, Тинда приєднався до своїх товаришів у окопі. Я наслідував його приклад, як і фотограф Максим Дондюк [3], з яким ми працювали. Коли ми дісталися до середини схилу, свист куль змусив нас упасти на живіт і повзти.

Окоп був ще не закінчений: треба було присідати і пригинатися до землі, щоб не потрапити до прицілу снайпера. Коли я підходив до укріплень за кілька годин до того, солдати старанно копали. Тепер вони відстрілювалися. Знов засвистіло над головою. Міцний солдат сидів навпочіпки поруч із кулеметником, який дивився через соняшникове поле, поклавши ствол кулемета на колоду.

- Бачиш їх? — спитав солдат.

— Ні, — відповів кулеметник. За рацією йому повідомили, що до першого дрона приєднався другий.

- Прийнято.

Обидва дрони кружляли над нами, як пара яструбів — два чорні силуети на синьому. Кулеметник розгорнув дуло майже вертикально і дав залп, але зброя була надто громіздкою. Я радів, що окоп такий вузький, хоч спочатку мені здалося, що це незручно. Прохід був настільки тісний, що коли хтось ішов тобі назустріч, треба було притиснутися до стіни, тож голова опинилася над окопом. Але це було зроблено спеціально: що ширший окоп, то більше шансів, що туди потрапить снаряд або його уламки.

Від одного з дронів відокремилася граната. За кілька метрів від нас злетіла земля. Затиснувши між стінками окопа, я майже не відчув вибуху.

Обстріл закінчився так само раптово, як почався. Дрони, у яких вистачає заряду приблизно на пів години, повернулися до своїх пілотів на російські позиції. Українці опустили зброю та взялися за лопати. Я згадав про Артема. Він усе ще був на посту, дивився у перископ.

Поки Тинда та його загін боролися з окопа, з іншої позиції українців, на пагорбі за нами, дали потужні залпи. Пізніше я дійшов туди з Тиндою. У бліндажі з видом на нічийну землю стояла неймовірна давня штуковина на залізних колесах — кулемет Максим, один із перших в історії прикладів повністю автоматичної зброї. Хоча саме цю модель зробили в 1945-му, вона практично не відрізнялася від оригінальної версії 1884: важіль з набалдашником, дерев'яні рукоятки, відділи з кришкою, куди треба заливати холодну воду або класти сніг, коли ствол перегрівається. Керував цим агрегатом худорлявий хлопець, схожий на футбольного фаната, з витатуйованим на кісточках кастетом. Про кулемет він говорив так само, як автолюбитель розповідав про вінтажний "Мустанг".

За рік, що минув, США виділили Україні десятки мільярдів доларів військової допомоги. Чому ж, незважаючи на цю щедрість, 28 бригада використовувала таку древність? Величезну частину військової техніки було пошкоджено або знищено на полі бою. Водночас Україна, схоже, відмовилася від ідеї доукомплектовувати ослаблені війська та вирішила припасти зброю для контрнаступу. Щонайменше вісім бригад було створено з нуля, щоб стати на чолі цієї кампанії. І поки ці нові формування одержують зброю, танки та тренінги від США та Європи, ветерани на кшталт солдатів 28-ї бригади мають тримати оборону залишками вже наявного арсеналу. У грудні, коли батальйон Павла розносили вагнерівці, Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний сказав в інтерв'ю Economist: "Хай пробачать мене солдати в окопах, але зараз важливіше зосередитися на накопиченні ресурсів для більш затяжних та важких боїв, які можуть розпочатися наступного року".

Найпередовішим і найдорожчим внеском США у бойові дії стали далекобійні гаубиці та ракетні системи, що діють із тилу. Але піхота на фронті покладається на застарілі дульнозарядні міномети, до яких майже не залишилося боєприпасів. Майор, який відповідає за артилерію в батальйоні Павла, сказав мені, що в Херсоні його мінометні загони випускали по 300 зарядів на день, а зараз можна використовувати лише п'ять на день. У російських військ цей показник у середньому вдесятеро вищий.

Щоб компенсувати різницю, батальйон використовує радянський протитанковий гранатомет СПГ-9. За цю зброю відповідає сержант із позивним Кабан. Йому 42, і він пішов воювати ще 2015-го, коли Росія вперше зазіхнула на Донбас. У Кабана сива борода, лисина та проблеми з ногами — він нещодавно пошкодив обидва меніски. Проте він повністю відповідає своєму прізвиську — жорсткий і готовий до бійки.

Коли Кабан розповів мені, що має 18-річного сина, я вирішив, що вони обидва служать. Я зустрічав у батальйоні інших батьків, чиї сини також в армії. Але Кабан, незважаючи на відданість військовій справі, відправив сина до Німеччини. "Я йому сказав: повернешся – уб'ю, – пояснив він. — Ми всі знаємо, що помремо тут".

Кабан сказав це в присутності свого підлеглого з позивним Кадет, якому нещодавно виповнилося 19. Я запитав Кабана, як це, коли в тебе під керівництвом ровесник сина. "Як батьківство", - відповів Кабан.

Ми були в землянці, яку Кабан із Кадетом ділили з третім чоловіком, новобранцем років тридцяти, що мовчки сидів у кутку. Цей прихисток був значно просторішим, ніж той, де спали Сява, Одеса та Бізон, але все одно клаустрофобічний. Найголовніше у землянці – це дах. Колоди підвозять на вантажівках якомога ближче до лінії фронту, потім солдати переносять їх до окопів. Правильний дах влаштований так: три шари колод внахлест, зверху метровий шар землі — так товщина буде більшою, ніж може пробити снаряд за мілісекунду між попаданням та детонацією. Залізничні шпали є стовпами. Землянка має бути досить глибокою, щоб її верхівка трохи випирала над поверхнею: все, що ти бачиш зовні, - це сходи, які спускаються до дверей під землею. У багатьох землянках, де я побував, стоїть чавунна плита із трубою, яка виходить назовні. Інтер'єри трохи далі від передової можуть бути порівняно затишними: на підлозі палети, стоять двоярусні ліжка з драбинками, є полиці та гачки для одягу, стіни оббиті кришками від ящиків із боєприпасами. Майор, який відповідає за артилерію, приніс у свою землянку розкладний садовий стілець і скляний кальян. Командний бункер Павла оздоблений дитячими малюнками, на одному з них — фігура із раною на голові та підписом: "Путін".

Ближче до "нульової" лінії землянки менші та грубіші. Житло Кабана ледве освітлено світлодіодною гірляндою, що заряджається від автомобільного акумулятора. Траншея вела від входу до складеного з колод бруствера, під яким сховали від російських дронів СПГ-9. Зброя така собі — старий гранатомет на тринозі. Спусковий механізм зламано. Щоб запустити снаряд, Кабан перочинним ножем розкривав пороховий заряд, з'єднував два дроти в його основі, і через звичайний кабель з'єднував їх із петлею з мідного дроту, що була примотана до ствола ізострічкою. Коли треба було стріляти, разом із Кадетом вони витягували СПГ-9 на поверхню, Кадет прицілювався та робив постріл. А потім вони поспіхом поверталися до землянки, поки їх не виявили російські дрони чи артилерія.

Приблизно о 7:30 команді повідомили, що росіяни готуються до атаки. На нічийній землі було помічено машину розмінування.

— Ну, нам втрачати нема чого, — сказав Кадет.

— Я взагалі сподівався, що ти встигнеш одружитися і я трахну когось на твоєму весіллі, — відповів Кабан.

Новобранець нервово постукав по плиті. Раптом до мене дійшло, наскільки вразливою та ізольованою була позиція. Інші землянки на лінії фронту мали доступ до супутників Starlink, які дозволяли безпосередньо спілкуватися з командуванням батальйону. У Кабана був тільки переносний роутер, що працює від сімки з нестабільним зв'язком. Молодий офіцер тримав із Кабаном зв'язок за допомогою голосових у Signal.

"Я почергую, - сказав Кабан. - Не панікуйте".

Якщо їхню позицію захоплять, сказав мені Кабан, він у полон не здасться. За кілька тижнів до цього соцмережі обійшло відео [4] , де російські солдати під Бахмутом стріляють в українського полоненого зі словами: "Здохни, сука". В іншому відео, теж із Донбасу, російські солдати каструють бранця канцелярським ножем. Вже після мого знайомства з Кабаном у мережі з'явилося відео [5], на якому українського бранця обезголовлюють, а він кричить і корчиться від болю. "У кращому випадку вони нас розстріляють", - каже Кабан.

Перед виходом із землянки Кабан отримав ще одне повідомлення від офіцера. Їм із Кадетом доручили стріляти із СПГ-9 щогодини до світанку. У боковій кишені у Кабана планшет із супутниковою картою, де позначені десятки цілей: російські бункери, окопи, спостережні пости, які засікли українські дрони. "Дуже важливо регулярно по них бити, – сказав офіцер. - Там все кишить піхотою".

Кабан та Кадет усміхалися.

"Ну, погнали", - сказав Кабан.

Місяць і зірки зникли за хмарами. На початку війни у батальйону було 75 приладів нічного бачення, але багато було втрачено у бою, коли їхніх господарів вбивали або поранили. Кабану та Кадету доводилося використовувати червоні лампочки у головних ліхтарях, щоб рухатися у темряві. Додаток на планшеті вираховував координати їхньої зброї та цілі, аналізував метеорологічні дані і потім показував Кадету, як високо і під яким кутом треба розвернути ствол.

Коли він спробував вистрілити, пролунало глухе клацання — осічка. Кабан виліз із окопа, повозився з проводами. Цього разу зброя видала оглушливий звук і в небо злетіло полум’я. Незрозуміло, що було гірше — неможливість побачити, що відбувається, чи те, що нас стало видно.

Як тільки ми повернулися в землянку — у вухах дзвеніло, серце билося, у ніздрях запах обпаленого порохом металу, — Кадет закурив ментолові "Мальборо" і почав гратися на телефоні. Пізніше я зрозумів, що це його звичайна поведінка після бою. Він пішов до армії наступного дня після свого 18-річчя через чотири дні після початку вторгнення. У нього ще не росла борода, не до кінця зламався голос, а обличчя було кругле, трохи одутле, підліткове.

Як справжнє дитя війни Кадет, схоже, не встиг розвинути інстинкт самозбереження. Він виріс у селі — його родина розводила свиней та курей. В армії через вік його спочатку відправили в резерв, солдати з його роти мали заміняти поранених і загиблих в інших підрозділах. З 28 його товаришів із взводу живими, наскільки він знав, залишилося двоє. Він стверджував, що стріляв із ЗПГ-9 понад тисячу разів і вбив "не одного, а багатьох". Він викурював по 2-3 пачки на день. Щоб переходити із землянки на бруствер, Кадет окопом не користувався. Він спритно пробирався темним лісом, перестрибуючи через берми і ями, не обтяжений шоломом чи бронежилетом. Після виконання чергового вогневого завдання в районі 2 години ночі він увімкнув звичайний ліхтарик замість червоного головного. Коли вони з Кабаном повернулися до землянки, той його штовхнув:

— Ти зовсім ох#їв?

— Я забув, — пробурмотів Кадет похмуро, як школяр, який не зробив домашнє завдання.

Хоча Кабан і казав, що відчуває до Кадета батьківські почуття, я замислився, чи захоплювався він, чи обурювався тим фактом, що той не поїхав до Німеччини, як його рідний син. Пізніше Кабан розважав нас історіями про свої колишні любовні перемоги, і фотограф Дондюк запитав, чи вчить він Кадета, як поводитися з жінками.

"А сенс? - сказав Кабан. - Жити йому недовго залишилося".

Кадет засміявся. Кабан – ні.

Так сталося, що дівчина Кадета була однією з тих, хто втік до Німеччини. Він знайшов її у TikTok, і вони спілкувалися, коли дозволяв вайфай у землянці. Особисто вони не зустрічалися жодного разу. "Ми сподіваємося, що влітку війна скінчиться, – сказав Кадет. — Тоді вона повернеться і подивимося". Кабан перервав його розповідь і велів копати. Як і Сява, який пожартував, що віддасть свій бойовий ніж після війни, Кадет дозволив собі уявити мирне майбутнє.

Зовні заспівали птахи — вставало сонце. Можливо, завдяки зусиллям Кабана та Кадета російська атака не відбулася. "Я теж зараз лопату візьму", - вже м'якше сказав Кабан.

24 лютого 2022 року Володимир Зеленський оголосив в Україні загальну мобілізацію для чоловіків віком від 18 до 60 років. Цивільні всіх мастей вирушили до військкоматів, готові воювати. Багато днів чекали своєї черги, щоб почути, що поки що нові солдати не потрібні. Сьогодні народ, як і раніше, хоче опору, а не переговорів, але, як і в будь-якій війні, основні жертви приносять бідніші верстви населення. Майже всі новобранці, яких я зустрічав в окопах, працювали руками — це селяни, теслярі, будівельники, портові робітники, сантехніки — і кількість історій про українців, які уникли призову завдяки хабарям та блату, зростає. "На початку війни в піхоті зустрічалися люди з привілейованих верств, — сказав один ветеран. — Але вже рік минув, кінця й краю цьому не видно, шансів померти більше, і всі страшенно втомились. Тепер більшість новобранців потрапляють сюди за призовом".

Чим більше новобранців — і, відповідно, менше професійних солдатів, тим більше відповідальності на офіцерах, яких теж не вистачає. Лейтенанти та капітани, яким традиційно дістаються адміністративні завдання, зараз воюють на передовій. У офіцера, який направляв Кабана по Signal, позивний Волиняка, йому 30 і він схожий на бадьорого гравця зі шкільної команди з американського футболу. Він відповідає не тільки за команду СПГ-9, а й за бойові машини, що залишилися у батальйону (ті, що вціліли після обстрілів). Одна з машин – черговий радянський антикваріат, БРМ. Вона має гусениці та гармату, але не вистачає броні, щоб вважатися танком: через нездатність витримувати прямі влучення БРМ отримала похмуре прізвисько Залізна труна. Коли Волиняка оголосив, що набирає екіпаж, навіть Кадет заговорив: "Я бачив, як у такому люди живцем згоряють, — сказав він. — Одне влучення з РПГ чи міномета — і привіт".

Волиняка разом із водієм та артилеристом зайняли порожній будинок із червоної цеглини у Костянтинівці, найближчому до "нульової" лінії містечку, де все ще залишалися цивільні. Двічі на день троє чоловіків привозили БРМ на поле за окопами, випускали 15-20 снарядів і поверталися на базу. (Машина була надто помітною, щоб підходити ближче до лінії фронту.) Коли я вперше приєднався до них у цій вилазці, я сидів за артилеристом. Він стояв у відкритому люку, напрочуд субтильний, у чорній толстовці, чорній шапочці, чорних штанях з кишенями, чорних черевиках, чорних окулярах та чорній шийній пов'язці з черепом, яку він натягнув на обличчя. Коли ми повернулися до Костянтинівки, він зняв пов'язку. Його прізвисько було Дарвін, і він був ровесником Кадета. Обличчя у нього було таке ж не до кінця доросле.

Дарвін носив усе чорне, тому що форма в будь-якому разі набувала цього кольору після кількох днів роботи з БРМ. "Так я не відчуваю себе настільки брудним", - пояснив він. Він із Херсону, де жив із батьками до вторгнення. Через два місяці після початку російської окупації він евакуювався разом з іншими дорослими, вдавши їхнього неповнолітнього сина. Пройшовши дев'ять російських КПП, він зміг дістатися Одеси, де приєднався до 28-ї бригади.

Комплекція Дарвіна дуже підходила до роботи в БРМ — вузькому гнізді зі шлангами, трубами, важелями та іншими механізмами. Волиняка, навпаки, був занадто широким у кістці і мускулистим, щоб протиснутися в люк у бронежилеті. Над приладовою дошкою з перемикачами та індикаторами висіли чотки, і коли ми проїжджали білу церкву неподалік Костянтинівки, я помітив, що Волиняка перехрестився. Я запитав, чи він став більш релігійним через війну. "Навпаки, — відповів він. — Я став сумніватися, що Бог існує".

Але щоб просити Бога про захист, вірити в нього необов'язково. Непередбачуваність та раптовість російських обстрілів зробила солдатів забобонними. Талісмани були у всіх. 23-річний водій БРМ посадив "другим пілотом" ляльку. Командир батальйону Павло носив у кишені американський долар. За сім років війни на Донбасі він не мав жодного амулету, але після Херсону та Бахмуту він передумав. "Нам конче потрібна удача", — сказав він мені.

Коли я вдруге опинився в БРМ, ми проїхали повз літню жінку з паличкою. Я обернувся і побачив, що вона благословляла екіпаж. Для Костянтинівки такий жест був рідкістю. Хоча в інших частинах України люди майже завжди махали або скидали кулак слідом за військовою технікою, що вирушає на фронт, тут більшість цивільних відводила очі. За словами Волиняки, "майже всі" з небагатьох жителів, які не залишили місто, були налаштовані проросійськи. Продавець у місцевій крамниці сказав йому: "Ви нам тут не потрібні". Я запитав, чи така ворожість впливає на його бажання продовжувати боротьбу. Він похитав головою: "Я знаю, що то моя земля. Чому мене має хвилювати їхня думка?"

Багато солдатів 28-ї бригади жили у сільських районах, і земля для них не абстрактне поняття. В окопах кілька піхотинців кивали на темно-коричневі земляні стіни з мозаїкою світлого здорового коріння і запитували, чи може американський ґрунт зрівнятися з українським за багатством та родючістю.

І те, що ця земля зараз захищала їх від ран та смерті, лише зміцнювало їхнє почуття. Вони стали видом, який риє нори, щоб уникнути хижаків. На "нульовій" лінії води вистачало тільки для пиття, і обламані нігті та вкриті мозолями руки так просочилися землею, що, здавалося, вона стала їхньою частиною.

На заході сонця солдат у дворі червоного цегляного будинку робив лопатою жолобки і садив туди насіння гороху. "Ось за що ми воюємо, — засукавши рукава, сказав він. - Ми любимо цю землю". Йому було 47, до війни він працював на будівництві, а зараз його завданням було збільшити дальність снарядів БРМ, розібравши їх за допомогою розвідного ключа та вийнявши деталь, яка змушувала снаряд вибухати на певній відстані. У вільний час він займався грядками, сподіваючись, що насіння дасть сходи до повернення господарів будинку.

* * *

Дарвін, який спрямовував гарматну вежу БРМ, натягнув тятиву уявного лука і випустив уявну стрілу у бік російських позицій. Пізніше він розповів мені, що в улюбленій грі Skyrim він найчастіше вибирає аватар лучника. На його передпліччі було татуювання GROVE ST 4 LIFE, яке відсилає до гри Grand Theft Auto. Він планував, коли мережа дозволить, завантажити собі на телефон World of Tanks.

Ні Дарвін, ні Волиняка, ні водій БРМ не були спочатку навчені поводження з машиною. Вони розібралися, як вона працює так само, як Кабан і Кадет навчилися замикати дроти в СПГ-9, пошукавши інформацію в мережі. Але цей рівень цифрової грамотності мав і небезпечний бік. Через два дні після того, як я зустрівся з екіпажем БРМ, 28-а бригада вирішила спробувати просунутися нічийною землею. Просто перед атакою юний член бригади запостив відео зі своїми товаришами, де повідомив: "Ми зараз атакуємо". На той момент, як відео видалили, у нього вже було 11 тисяч переглядів.

Наступного ранку ми вирушили в покинуте село, де базувався один із медичних взводів бригади. Лікарі не спали всю ніч, готуючись до атаки, яку, зважаючи на все, скасували. Проте крізь село проїжджало більше української техніки, ніж зазвичай. Ця активність викликала чутки, що відео могли запостити спеціально, щоб відвернути російські війська від якоїсь іншої точки під Бахмутом. З огляду, як обидві сторони маніпулюють інформацією, зрозуміти, що з цього реальність, а що військова хитрість, дуже непросто. "Краще про це не думати", - порадив медик.

П'ять медичних бригад працювало позмінно цілодобово. Чергова бригада базувалася у критому дерном льоху на покинутій зерновій фермі. Власник написав балончиком на воротах комори "не ламайте замки". Замки були зламані. Усередині був М113, американський бронетранспортер часів війни у В'єтнамі. Він був як зелена металева коробка на гусеничному ходу: він не мав гармати, а алюмінієва броня могла в кращому разі відбивати кулі. Водій Кирило, чоловік середніх років, який заїкався, виріс у селі, працюючи разом з батьком на тракторах і комбайнах. Нічого схожого на посібник з управління М113 він не бачив. "Я можу водити будь-що, був би мотор, — сказав він. — Машина — вона є машина, тут не треба бути генієм".

Ще до команди входили лікар та диспетчер. Лікар, 47-річна Леонора, яка вже має онуків, була єдиною жінкою, яку я зустрів у 28-й бригаді. Перед тим, як піти до армії, вона десять років пропрацювала медсестрою у відділенні травматології. Вона пішла служити у 2019 році, коли чоловік переїхав до Франції без неї, і зараз була у званні сержанта. Вона мала сиве волосся і вузькі очі, які майже закривалися, коли вона посміхалася. Саме це вона і зробила, коли я запитав, як їй, що навколо весь час чоловіки, та ще й піхотинці.

"Я звикла, – сказала Леонора. - Мені все одно".

Ми снідали хлібом із "нутеллою", коли по радіо викликали медбригаду на Нижню базу — кодову назву позиції в окопах.

"Чорт, – сказав диспетчер. - Там небезпечно".

Кирило вже заводив М113. Він виїхав з комори — з обох боків до воріт було кілька сантиметрів. Він відкинув дверцята і ми з Леонорою та Дондюком залізли всередину. Дві пари тканинних нош з плямами крові були притулені до дерев'яних ящиків з-під боєприпасів. Леонора схопилася обома руками за петлі на стелі і Кирило погнав у бік фронту. Під час евакуацій він їздив на граничній швидкості - машина ревіла, як блендер, набитий вилками.

Леонора була як у медитації — вона ніби не чула какофонії, глибоко вдихала і повільно видихала через ніс. Приблизно за п'ять хвилин Кирило зупинився. Леонора встала, висунула голову з люка в даху і сказала в рацію: Ми на Нижній. Чекаємо".

Засвистіли кулі. "От суки", - сказала Леонора і сіла назад. Кирило посунув М113 на кілька метрів. Зсередини ми не бачили – куди точно і що відбувається. Леонора знову спробувала зв'язатися з кимось по рації.

— Тиша, — сказала вона.

- Куди нам тепер? — спитав Кирило.

Пролунали постріли зі стрілецької зброї, потім залп, що нагадує РПГ. Виглянувши зі свого люка, Кирило чи почув, чи побачив дрон:

— Бля, над нами пташка.

— Ми чекаємо на Нижній, — повторила Леонора в рацію.

Після другого залпу з РПГ вона сказала Кирилу:

- Не можу ні з ким зв'язатися.

Було чути довгі кулеметні черги, а потім усе затремтіло від вибухів, вісім поспіль. Кирило нервувався, що, якщо по нас влучить, машина може спалахнути:

— Може, двері відчинити?

— Стривай поки, — сказала Леонора. — Кулі можуть сюди зрикошетити.

— Не влучать.

Дондюк спитав Кирила, чи не турбує його, що ми можемо опинитися в пастці.

- Так, - відповів той. — Так уже бувало.

Декілька хвилин потому Леонора з'ясувала, що чоловік, якого треба було вивезти, на іншій позиції, неподалік. Коли ми приїхали, Кирило відкинув дверцята. Ми були на полі. Солдат із перемазаним брудом обличчям вийшов з-за дерев, підтримуючи пораненого в груди чоловіка.

- Давайте сюди, - крикнув солдат. - Швидше!

Поранений був із штурмової групи, яка щойно захопила російський окоп. У солдата влучив уламок. Його чоло було в крові, але товариші вже заліпили йому рану на грудях пластирем, тож допомога Леонори була майже не потрібна. Сідаючи в M113, Чоловік скривився від болю і сперся на другого солдата, який притиснув його до себе. Кирило рвонув з місця, пил та уламки полетіли у відкриті люки.

За кілька кілометрів від окопів знаходився пункт прийому поранених — запорошене перехрестя, заповнене бронетранспортерами, на одному з них зверху було закріплено двоствольну зенітну установку. Медики витягували людину, яка не могла йти сама, з вузького корпусу БТР. Леонора передала колегам пораненого солдата, і Кирило повіз нас назад на ферму. Я так і не дізнався, чи була ця атака слабшою версією нападу, що скасувався через відео, або відео було способом відвернути противника від атаки.

У льоху лежали недоїдені шматки хліба. Я запитав Леонору, що вона робила, коли ми тільки-но виїхали з ферми — молилася? Не зовсім, сказала вона. Вона займалася візуалізацією: спрямовувала позитивну енергію, щоб отримати бажаний результат. "Я думаю про солдата, щоб захистити його, поки я не приїхала", - сказала вона. І вийшла покурити, чекаючи наступного виклику.

* * *

Наступного дня я отримав повідомлення від Одеси, солдата, який вирушав у самоволку. Він був у Костянтинівці. Щотижня чоловіки приходили в місто помитись і випрати одяг, поїсти гарячу їжу та забрати пошту. Ми зустрілися на парковці біля пошти, до входу тяглася черга із солдатів. (Поштою часто приходили посилки з дому. Поки я був із 28-ю бригадою, один піхотинець отримав торт "Наполеон", який йому спекла мама, а інший — дві пляшки самогону від дядька.) Коли я розповів Одесі про пораненого солдата, він сказав, що, наскільки він зрозумів, штурмова група вбила декількох російських солдатів. Я спитав, як справи у нього на позиції. "Як зазвичай", - відповів він.

Помитий і поголений Одеса мав вигляд іншої людини. Але походи до Костянтинівки зазвичай тривали лише кілька годин. Більшості ветеранів за цей рік дали по одній відпустці зазвичай на півтора тижня. Волиняка скористався цим перепочинком, щоб одружитися зі своєю дівчиною. Одеса сказав, що наступного разу, коли його відпустять додому, він теж одружиться — з жінкою, яка завагітніла від нього, поки він був у самоволці. "Так у мене є причина залишитися живим", - сказав він.

На відміну від американських солдатів на будь-якій війні, яку США вели після Другої світової, українці не підписують контракт на певний термін та не вирушають воювати на обмежену кількість часу. Вони мають бути на фронті стільки, скільки знадобиться. Як сказав мені один офіцер, "додому можна повернутися з перемогою, без ноги чи мертвим". Четвертий спосіб - дезертирство: "Іноді вони повертаються, а іноді - ні".

У січні Зеленський підписав указ, який підвищує максимальне покарання за дезертирство до 12 років. Невідомо, скількох українців засудили до такого терміну, але одна з причин, через яку цей закон, можливо, не так просто застосувати, — це те, що офіцери не поспішають називати порушників. Командувач взводом Одеси, старший лейтенант на ім'я Іван, сказав мені, що йому було шкода новобранців. Як і Павло, він звинувачував у їхніх помилках погану підготовку. Один із його солдатів, як він розповів, "просто йшов вулицею, до нього підійшли і потягли до військкомату. І за два дні він уже був у нашій бригаді".

Іван не образився на Одесу за самоволку. Усі "старі" вигоріли, як пояснив лейтенант, — і він у тому числі. "Я втомився, – каже він. — Мені просто треба три місяці відпочити. Після цього я готовий повернутися в стрій".

Ми опинилися на позиції Одеси за кілька днів після нашої зустрічі біля пошти. Обстріли ще більше розпороли землю, впало ще більше дерев, а ті, що лишилися стояти, були поламані. Солдати продовжували відбудовувати кулеметне гніздо замість того, в якому загинув їхній товариш. Один із медиків, з якими я познайомився, сказав, що він приїхав після того удару. І вперше побачив, як осколок відокремлює голову від тіла.

Іван хотів, щоб його солдати продовжили рити окопи. "Шанси здохнути, якщо ти не в окопі, набагато вищі, — розпікав він їх. — Я кричати на вас не буду, просто пояснюю".

На відміну від призовників, лейтенант був добре екіпірований — у високоякісному бронежилеті, шумоізолюючих навушниках, легкій куленепробивній касці та з новенькою гвинтівкою, прикрашеною наклейкою з Принцесою Єдинорогів, яку йому подарувала дочка. Більшість спорядження він купив сам. Іван ходив на курси офіцерів запасу, вільно розмовляв англійською та носив пов'язку з Магендовідом, яку йому надіслав друг із Ізраїлю. Коли я запитав його, наскільки він був на своєму місці в піхоті, він відповів так само, як і решта: "Неважливо, солдат ти, сержант чи командир — ти точно не хочеш опинитися в піхоті". Вже після мого від'їзду з України Іван приєднався до команди розвідки безпілотниками і надіслав мені повідомлення, що він "щасливий мерзотник".

Біля кулеметного гнізда підлеглі Івана втомлено слухали його бурчання. "Добре, — сказав йому Сява. — Ми копатимемо". Він був на ногах з другої години ночі, прокинувся від авіаудару. Всі мали змарнілий і сонний вигляд. Втома робить тебе безтурботним, як і звичка. Коли черговий обстріл загнав нас у землянку, я дізнався про 43-річного теслю, з яким познайомився за десять днів до цього. Тоді він тільки прибув на фронт і був наляканий і розгублений. Тепер гуркіт вибухів лякав його не більше, ніж Сяву. Коли я зауважив це, він сказав: "Ну, я був цивільним". Наче йшлося про далеку і вже не актуальну частину його життя.

Незважаючи на загальну апатію та млявість, у повітрі відчувалася тваринна настороженість. Ніхто не відходив від землянки далі, ніж на пару кроків, і напружене очікування наступного російського обстрілу нагадувало про спринтерів, що застигли перед сигналом стартового пістолета.

В обід хтось виколупував виделками м'ясо з консервних банок, хтось розкривав упаковку з підсохлими рулетами з варенням. Тесля нещодавно вперше побував у Костянтинівці і повернувся з коробкою шоколадних булочок, щоб відзначити 13-річчя сина. Землянка була така тісна, що солдати лежали пліч-о-пліч, а їхній верхній одяг залишився зовні. Вибух спалив Сявину зимову куртку. Скрізь валялися їжа та сміття, і це приваблювало мишей. Дальній кінець позиції вкривали фекалії і мокрий туалетний папір. Ніхто не хотів померти, закопуючи своє лайно.

Коли кулеметна черга прошила дерева, ми знову залізли в землянку, Сява поскаржився:

— Шкарпетками смердить.

— Чиїми шкарпетки? - спитав інший солдат.

— Льовиними, либонь, — сказав Сява.

- А чому його?

- У нього ноги смердять.

Незабаром Льову госпіталізували з туберкульозом. Незрозуміло, де і коли він захворів, але в такій антисанітарії віруси стрімко розмножуються. Почувши, як один із солдатів розповідає мені, що хворий, сержант перебив його: "Ми всі тут хворі".

* * *

Довга стежка від Сявиної землянки до Іванового укриття зміїлася навколо вирв, обкладених сухостоєм, щоб солдати не впали туди в темряві. Батальйон пішов із захопленого вагнерівцями села, коли ґрунт був ще мерзлим і це заважало їм копати. Землянку Івана влаштували, підірвавши кілька протитанкових мін і вирівнявши стінки лопатами. Тепер декілька піхотинців працювали над системою вузьких канальців, що виходять із бункера, щоб його не затопило під час дощу.

Землянку Іван ділив зі своїм начальником, 40-річним командиром роти на прізвисько Опер. Колишній слідчий особливо переживав щодо сухості свого житла. У Херсоні через безперервний обстріл його людям не вдалося побудувати нормальні укриття, і вони спали прямо на землі. Опер підхопив бактеріальну інфекцію, яка поширилася по шкірі та посилювалася ненажерливими блохами. Місяцями його мучили відкриті виразки, які він постійно розчухував. "Ледве заживо не зігнив", — розповідає він, дістаючи телефон і показуючи мені фотографії свого поцяткованого гнійниками тіла. Тепер він постійно кутався: тонкий пуховик, зверху британська армійська куртка, німецьке армійське пончо і ще балаклава. Скуйовджена борода і кущисті брови у поєднанні із зимовим екіпіруванням робили його схожим на дослідника-полярника.

Поки ми сиділи в землянці, командир батальйону Павло повідомив Оперу в Signal, що росіяни планують "гулянку", тобто важке бомбардування — можливо, як помсту за напад на їхній окоп, а може, щоб прозондувати ґрунт перед власною атакою. "Будь готовий", - сказав Павло.

"Гулянка" не забарилася. Від близьких вибухів прогинався зроблений з колод дах. Міна вирвала двері з яскравим спалахом. Точні удари, які повторювалися, навели Івана і Опера на думку, що противник зрозумів, де розташовано командний пост.

— Може, дрон побачив старлінківський супутник, — сказав Іван. — Або наш туалет. Він явно офіцерський.

Туалет мав яму, досить глибоку, щоб можна було присісти без побоювання.

— Могли побачити, що сюди підвозять людей, — сказав Опер. - Вони не ідіоти.

Іван знайшов тістечко серед харчів:

— Поїм солоденького перед смертю.

- Якщо ти помирати зібрався, йди нах#й звідси, - сказав Опер.

Всі піхотинці жартували, щоб упоратися з почуттям цілковитої безпорадності під час обстрілів, але Опер мав неперевершене почуття гумору. Під час "гулянки" він травив один похабний анекдот за іншим, куйовдячи бороду пальцями і терпляче витримуючи паузу перед кульмінацією.

Для піхоти моральний дух не менш важливий, ніж боєприпаси. Першого дня, поки я був на "нульовій" лінії, до бригади приїжджав "армійський психолог". Диплома у нього не було, його роль зводилася до того, щоб ідентифікувати солдатів, які не можуть подолати страх і вийти із заціпеніння. Він пояснив: "Я намагаюся донести до них, що треба слухати накази. І якщо це не спрацьовує, ми їх відправляємо до психолога".

Код для пораненого солдата - "трьохсотий", для загиблого - "двохсотий", а солдатів, які відмовляються виконувати накази, іноді називають "п'ятисотими". Іван стверджує, що люди симулюють травми, щоб утекти з окопів: "Постійно така х#йня відбувається". Але він припускає, що цей рівень відчаю може бути результатом психологічної травми. Процес визначення, які "п'ятисоті" симулюють, а які справді, як висловлюється армійський психолог, "душевнохворі", досить невиразний. Мало кому вдається підійти під критерії, хоч би якими вони були, і отримати відпустку з медичних причин. При цьому майже всі ветерани зазнали не один струс мозку, але, як сказав Кабан, "якщо ми всі поїдемо лікуватися, хто залишиться в окопах?"

Посттравматичний розлад здається на фронті не дуже відповідним діагнозом, тому що травматичні події все ще відбуваються. А от відпустка може спровокувати ПТСР. Опер, який побував удома на хрестинах доньки, сказав мені: "Психологічно простіше залишатися тут. Важко повертатися з цивілізації назад". Вночі, коли я був із командою СПГ-9, Кабан згадував, як їздив кілька місяців тому до Одеси і пережив там панічну атаку на виході з вокзалу. Звуки, що нагромаджуються один на один — гудіння натовпу, рев машин, гучні звуки міста — відчувалися як хвиля потенційних загроз.

Незнайомці порпалися в сумках, щоб дістати свої мобільники, а Кабан інстинктивно схопився за автомат Калашнікова — і раптом зрозумів, що беззбройний. Він помітив групу солдатів, які патрулюють станцію, і кинувся до них, блідий і тремтячий. "Не хвилюйся, - заспокоїв його солдат. - Тут таке постійно відбувається".

* * *

Щонайменше раз на день ще одна радянська машина, БМП, приїжджала до землянки Івана та Опера поповнити їхні запаси. Її прибуття запускало шалену активність: розвантажували ящики з боєприпасами, мотки колючого дроту, коробки з енергетиками та живленням. Солдати, яким дали звільнення, залазили на дах, чіплялися за гармату чи за що випаде, і БМП з ревом виїжджав.

Вперше ми з фотографом Дондюком виїжджали на такому БМП під обстрілом. Машина з'явилася у сутінках. "Все, бігом!" — крикнув Опер, який теж їхав до Костянтинівки. Ми бігли від землянки полем під свист куль. "Швидше! Швидше, вашу мать!" — горлав Опер на солдатів, що нудьгували біля БМП. Просто поруч із нами у повітрі вибухнула граната. "Швидше! - волав Опер. — Чого ви, бл#дь, чекаєте? Як тільки ми виїхали із зони досяжності РПГ, який залишав клуби чорного диму, помітні навіть у сутінках, по колу передали цигарку.

Увечері після "гулянки" ми вирішили, що прийшов час залишити розташування частини. Ми приєдналися до чоловіків, які стікалися до землянки Опера, щоб чекати там БМП. У землянці сидів Сява — він скористався Starlink, щоб поговорити відеочатом з дружиною. Вони сміялися з його розкошланої бороди і відрослого волосся, і Сява обіцяв "поголитися нормально", коли вони зустрінуться. Цього разу, можливо, з поваги до дружини ніхто не дорікав йому за мрію про повернення додому.

Якоїсь миті прийшов Одеса: він нарешті погодився, щоб з нього зняли мірку для шолома. "Та він на тобі як ярмулка буде" - сказав Опер, дражнячи Одесу за розмір голови. Коли я запитав Опера, чи завжди він був таким жартівником, він відповів ще одним жартом: "Війна кого хочеш зробить смішним". Для Опера така не завжди доречна веселість стала буфером між ним і жахами війни. На початку, коли ще не було жодних "п'ятисотих" і розгублених призовників, коли всі були добровольцями, що горять ідеєю захищати батьківщину, Опер командував дюжиною неймовірних сміливців. Він любив їх усіх і ніхто не вижив. Ця втрата зламала в ньому щось, і він більше не дозволяв собі прив'язуватись до підлеглих.

І все-таки та емоційна дистанція, яку вибудовував між собою та своїми людьми Опер — чи Кабан між собою та Кадетом, — ніщо порівняно з розривом між фронтом та рештою України. Війна торкнулася всієї країни, але ніхто не ввібрав її жах і страждання так, як піхота. При цьому географічний розмах конфлікту скорочується, а жорстокість збільшується, тобто від меншої частини громадян країни вимагають дедалі більше страждати. Опер вважає, що ухилянтів потрібно позбавляти громадянства, а троє дітей – це не привід для броні. "Все має бути навпаки, – каже він. — Таким є за що боротися".

В окопах 28-ї бригади на південь від Бахмуту ми часто чули відгомін боїв, і один із трьох взводів Павла був переправлений для участі в битві за місто. Тисячі українців загинули в Бахмуті, а саме місто перетворилося на випалену пустелю, змушуючи засумніватися, чи справді це того варте. На це питання пропонували кілька стратегічних відповідей: російських солдатів загинуло ще більше, відступ просто перенесе бійню в інше місто, вигідно утримувати там російські сили, доки нові українські бригади готуються до контрнаступу. Але Зеленський наділив Бахмут і символічним значенням. Звертаючись до Конгресу США у грудні, він проголосив: "Як і битва під Саратогою, битва за Бахмут змінить траєкторію війни за незалежність і свободу". У березні Зеленський сказав Associated Press, що якщо Україна здасть місто, Путін "відчує нашу слабкість" і "продасть цю перемогу Заходу, своєму суспільству, Китаю, Ірану".

Це зрозумілі міркування, але на фронті, у бруді та крові, надто абстрактні. "Піхота від Першої світової не змінилася, — каже Опер. — Зброя, зв'язок, логістика інші, але робота та сама". І ще одне залишилося без змін: ідея, що піхота робитиме свою роботу, навіть не завжди розуміючи, навіщо вона потрібна. Коли неясно, як вони вписуються в загальні стратегічні плани — і чи не жертвують ними даремно, як вважає Одеса про своїх друзів у Херсоні, — піхотинці б'ються один за одного. І тоді кампанія за перемогу у війні починає нагадувати битву за виживання у ній.

Коли БМП під'їхав до землянки Опера, я виліз до гарматної башти та сів поруч із 22-річним снайпером із позивним Студент. Я познайомився з ним на "нульовій" лінії, коли він засовував собі у вуха обгортки від цукерок, перш ніж вистрілити з американської снайперської гвинтівки у бік нічийної землі. Його виписали зі шпиталю за два тижні до цього, він був поранений у стегно. Тепер він їхав до Костянтинівки, бо захворів на грип.

Ми зі Студентом обійняли гармату, і БМП помчав полями, випльовуючи червоні іскри та чорний вихлопний газ, то злітаючи над неораними борознами, то провалюючись у брудні вирви, як корабель, що пливе бурхливим морем. Вдалині повільно падав запальний боєприпас, полум'я танцювало на сусідній борозні. Я сподівався наостанок побачитися з Павлом, але на день раніше командний пункт батальйону потрапив під обстріл, і солдати рили новий. Коли ми проїжджали повз старе розташування бункера Павла, я побачив, що сільський будинок зім'ятий у млинець. Але намальований знак "На Москву" все ще висів на дереві.

* * *

Весна настала практично за одну ніч — за кілька днів до мого від'їзду з фронту: дзвіночки та інші польові квіти розцвіли на стінах окопу, а яр, що веде до "нульової" лінії, вкрився чагарником. З цього моменту грязюка на Донбасі почала підсихати, роблячи поля та дороги більш прохідними та готуючи ґрунт для довгоочікуваного українського контрнаступу. 11 травня глава "ЧВК Вагнер" Євген Пригожин написав у соцмережах, що українські сили під Бахмутом "заходять у фланги, і, на жаль, у частині місць це в них успішно виходить". Одне з таких місць на південь від Бахмута, неподалік від 28-ї бригади.

20 травня Пригожин оголосив, що його найманці "повністю взяли все місто". Зеленський був у Японії на саміті G-7 і під час пресконференції він одночасно відмовився визнати, що місто взяте повністю, і назвав падіння Бахмуту Пірровою перемогою для Росії. "Бахмут існує лише в наших серцях, – сказав він. — Там усе зрівняли із землею. Лише болото і мертві росіяни". Про мертвих українців він не згадав, сказавши лише: "Наші захисники виконали величезну роботу, і ми вдячні їм".

Коли ми рухалися від лінії фронту на північний захід, до Києва, ми проїжджали через міста і села, які були визволені восени. Чимало їх лежали в руїнах. В Ізюмі російські сили залишили по собі масові поховання із сотнями цивільних, на деяких тілах були сліди тортур. Шосе з’єднує Ізюм із Харковом, другим за величиною містом України і метою килимових російських бомбардувань у перші місяці війни. На південній околиці Харкова ми зупинилися на просторому цвинтарі.

Кілька років тому під Алею героїв було відведено невелику ділянку в задній частині цвинтаря, там ховали жителів міста, які загинули на Донбасі. До того моменту, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення, ця ділянка була заповнена десятками гранітних надгробків. Відтоді кількість загиблих зростала так швидко, що нові могили — просто невеликі горбочки землі.

Вітер тріпотів сотнею українських прапорів, які позначали ці горбочки. На деяких лежали букети, на інших посадили квіти. Грунт був не такий темний, як на Донбасі, але такий самий м'який і родючий.

За шелестом прапорів я почув знайомий звук: у кінці цвинтаря чотири солдати скидали лопатами землю в нову могилу. На них мовчки дивилися люди в жалобі. За кілька метрів від них був ще один похорон. Труна була відкрита, у ній під шовковим покривалом лежав чоловік середніх років у формі. Можливо, через те, що його мали закопати ті самі чотири солдати, вони працювали з недоречним поспіхом, встромляючи в землю лопати і жбурляючи її в яму, захекані й спітнілі. Вони не копали окоп, вони його закопували. Але робили вони це так, ніби від цього залежало їхнє життя.

«Аргумент» [6]

---

На цю тему:

• Цифри, які наглядно показують масштаби руйнівного впливу російської агресії на Україну [7]
• Как Путин хотел уничтожить украинский народ, но в итоге укрепил украинскую идентичность [8]
• Рашисти вбили кожного п’ятого в Бучі з тих, хто опинився під окупацією [9]