Текст звіту, який буде далі, опублікували 19 травня на сайті [2] Королівського Об’єднаного інституту оборонних досліджень (The Royal United Services Institute for Defence and Security Studies, RUSI) — британського аналітичного центру, що спеціалізується на проблемах міжнародної безпеки та військової справи. Авторами стали дослідники Джек Вотлінґ та Нік Рейнольдс, вони пишуть про велику війну в Україні фактично від її початку. Українські медіа звернули увагу на текст, проте здебільшого опублікували тільки резюме звіту.

Тиждень [3] вирішив опублікувати повний переклад і ось чому. По-перше, це не умовиводи виключно на основі даних з інтернету. Автори стверджують, що матеріал складено, у тому числі, на основі багатьох інтерв’ю з українськими військовими. Низка деталей, зокрема стосовно битви за Бахмут, співпадають з тим, що розповідали військові нашим журналістам. По-друге, ми вважаємо, що слід боротися з поганою тенденцією, яка побутує в частині суспільства. Йдеться про «шапкозакидання» під час дискусій про стан російської армії. Цей текст детально і з прикладами пояснює, що динамічний захист російських танків пробити не так уже й легко; що російське ППО працює справно; що російські засоби РЕБ здатні перехоплювати переговори українських військових і так далі. Третя причина перекладу цього звіту — інститут RUSI торік був одним із перших, де чітко й доказово [4] написали: Росія готується до затяжної віни. Хоча у той момент мейнстримовими темами ще були «переговори», «заколот кремлівських еліт» і «крах російської економіки». Тож ми вважаємо, що це буде довге, але корисне читання. Далі сам звіт.

ОСНОВНІ ТЕЗИ

Масштаб російських втрат 2022 року разом із протистоянням ЗС РФ системам НАТО, із якими вони раніше не стикалися, спричинили значне відхилення російських операцій від їхньої доктрини. Цей звіт має на меті окреслити, як російські сили адаптували свою тактику до цієї війни та які виклики для українських військових це створило. Російські військові адаптації розглянуто за бойовою функцією.

Тактика російської піхоти змінилася від спроби розгорнути універсальні батальйонно-тактичні групи як загальновійськові підрозділи до пошарового поділу за функціями на оборонні, штурмові, спеціалізовані та витратні війська. Їх формують у групи, організовані відповідно до їхніх завдань. Оборонну піхоту здебільшого використовують для утримання території та оборонних операцій. Витратну піхоту використовують для постійних перестрілок, або для виявлення українських вогневих позицій, які потім обстрілює спеціалізована піхота, або для пошуку слабких місць в українській обороні, щоб зробити їх пріоритетними для наступу. Втрати серед цих військ розподілені нерівномірно. Головна слабкість російської піхоти — низький моральний дух, що призводить до поганої згуртованості підрозділів і навіть гіршої співпраці між підрозділами.

Російські інженерні війська виявилися одним із найсильніших родів російських військ. Російські інженери споруджують складні перешкоди й польові укріплення по всьому фронту. Вони включають залізобетонні траншеї та командні бункери, провідний зв’язок, протитанкові їжаки та рови й складні мінні поля. Російське мінування масштабне та поєднує протитанкові й протипіхотні міни — останні часто встановлюють із кількома типами детонаторів для ускладнення розмінування. Ці оборонні споруди — серйозний тактичний виклик для українських наступальних операцій.

Російську бронетехніку рідко використовують для спроб прориву. Натомість її переважно застосовують як вогневу підтримку для ведення влучного вогню по українських позиціях. Росія почала використовувати тепловий камуфляж на своїй техніці та ряд інших модифікацій і значно зменшила помітність танків на великих дистанціях. Крім того, ці заходи знизили ймовірність ураження деякими ПТРК на дальностях понад 1400 м.

Російська артилерія почала суттєво доопрацьовувати розвідувально-ударні комплекси після знищення своїх запасів боєприпасів та інфраструктури командування реактивними системами залпового вогню (РСЗВ) у липні 2022 року. Це призвело до значно тіснішої інтеграції БПЛА, які тепер безпосередньо приписані до командирів, уповноважених вести вогонь. Російська артилерія також покращила свою здатність вести вогонь з кількох позицій та вести вогонь і рухатися, зменшуючи вразливість до контрбатарейного вогню. Ключовою системою, що забезпечує таку координацію, є «Стрелец». Відбувся зсув у використанні калібрів від 152 мм до значно більшого акценту на 120 мм, і це показує ситуацію з наявністю боєприпасів та стволів. Швидка реакція російської артилерії — найбільший виклик для українських наступальних операцій. Для контрбатарейної боротьби російська артилерія дедалі більше покладається на баражувальні боєприпаси.

Російська радіоелектронна боротьба (РЕБ) залишається потужною та має приблизну щільність у принаймні одну потужну систему на кожні 10 км фронту. Ці системи здебільшого пристосовані для ураження БПЛА й зазвичай не намагаються деконфліктувати їхні ефекти. Втрати українських БПЛА залишаються на рівні приблизно 10 тис. на місяць. Російська РЕБ також спроможна перехоплювати та дешифрувати в реальному часі українські 256-бітні системи тактичного зв’язку Motorola, які широко використовують ЗСУ.

Ефективність російської протиповітряної оборони також значно підвищилася, оскільки тепер її встановили навколо відомих і досить статичних місць і належно поєднали. Хоча Росія погано реагувала на нові загрози, з часом вона адаптувалася. Російська ППО, за оцінюванням українських військових, наразі перехоплює частину РСЗВ, оскільки російські установки тепер безпосередньо під’єднані до потужніших радарів.

Російська авіація обмежується пусками здалеку — від некерованих ракет С-8 по українських пунктах формування до планувальних бомб ФАБ-500, випущених на середніх висотах за 70 км від лінії фронту. Українські військові зазначають, що Росія має великі запаси ФАБ-500 і систематично модернізує їх планерними комплектами. Хоча їхня точність доволі обмежена, розмір цих боєприпасів становить серйозну загрозу. Повітряно-космічні сили Росії залишаються великою загрозою для наступальних українських сил, хоча наразі в них немає спроможності подолати українську протиповітряну оборону.

Після знищення російської інфраструктури командування та управління в липні 2022 року російські військові вивели основні штаби за межі зони дії РСЗВ і розмістили їх в укріплених спорудах. Вони також під’єднали їх до української цивільної телекомунікаційної мережі та використовують польові кабелі, щоб відгалужуватися від цієї мережі до штабів бригад і нижче. Приписані до підрозділів засоби зазвичай під’єднують до цих штабів через мікролінк, значно зменшуючи їхню помітність для радіоелектронної розвідки. Водночас, починаючи з батальйону й нижче, російські сили переважно покладаються на незашифровані аналогові військові радіостанції, що показує брак підготовлених зв’язківців на тактичному рівні.

Такий огляд російської адаптації виявляє армію, яка здатна вдосконалюватись та розвивати своє використання ключових систем. Є докази централізованого процесу виявлення недоліків та розробки засобів для їхнього усунення. Однак велика частина цієї адаптації реакційна та спрямована на усунення серйозних недоліків російських підрозділів. У результаті виходить структура, яка з часом стає кращою в управлінні проблемами, із якими вона безпосередньо стикається, але водночас не може передбачати нових загроз. Як висновок, ЗС РФ становлять значний виклик для українських військових в обороні. Якщо ж Україна зможе прорвати російську оборону та нав’язати їй динамічну ситуацію, імовірно, російські підрозділи швидко втратять координацію. Зміни в умовах ведення повітряного бою, наприклад, швидко призводили до випадків російського вогню по своїх.

Для міжнародних партнерів підтримка України у звільненні її територій переходить від постачання ключових систем до задоволення потреб у навчанні спеціалістів та підтримуванні обладнання, яке надається українським військовим. Тактика матиме вирішальне значення для ефективної дезорганізації російського війська та його подальшої поразки.

ВСТУП

За будь-яким раціональним показником 2022 рік став катастрофічним для російського війська. Після повномасштабного вторгнення в Україну поєднання нерівномірної та неадекватної підготовки, невмілого застосування військ і недостатніх для ведення масштабних бойових дій сил призвели до втрати багатьох найбільш боєздатних військ і значної частини сучасного обладнання. Армія понесла основний тягар цих втрат, хоча частини військово-морського флоту та повітряно-космічних сил також були суттєво виснажені. Ба більше, міжнародна підтримка України призвела до того, що багато західних систем озброєння вперше застосували проти російських військ. ЗС РФ стикнулися з викликами, які були їм незнайомі.

А втім, політика Москви полягала в продовженні війни. Поточна відбудова російського війська та тиск нових факторів на полі бою призвели до значних змін у тому, як воює російська армія. Дослідження ЗС РФ часто приділяли велику увагу розбиранню російської доктрини. Однак відповідність російської доктрини тому, як ЗС РФ власне ведуть війну, стає дедалі більш нерівномірною. Щоб партнери України відкалібрували своє надання підтримки, важливо, щоб вони правильно розуміли нову тактику Росії. Також важливо, щоб члени НАТО, які рекапіталізують свої сили для забезпечення майбутнього стримування Росії, розуміли, як ця загроза змінюється. Хоча російське військо може змінитися задовго до того, як його сили зіткнуться безпосередньо з НАТО, цю еволюцію варто відстежувати.

У цьому звіті розповідається про те, як Росія веде свої бойові дії в Україні нині. Він не описує детально, які із цих тактик більш чи менш успішні, і не описує українську тактику, оскільки все це оперативно чутлива інформація. Матеріал, що міститься в цьому звіті, здебільшого зібрано з інтерв’ю та спостережень за українськими військовими частинами у квітні й травні 2023 року, підкріплені подібними матеріалами, зібраними протягом 2022 року. Це включає інтерв’ю у квітні та травні 2023 року із членами 1-ї, 17-ї, 24-ї, 25-ї, 30-ї, 31-ї, 51-ї, 58-ї, 71-ї та 112-ї бригад Збройних сил України з усіх офіцерських ланок та деяких рядових солдатів. Опитувані мали великий досвід упродовж усієї війни, зокрема обороні Києва, Чернігова, Харкова, Бахмута, Авдіївки, брали участь у наступальних операціях у Херсоні та Харкові. Автори також поговорили з кількома офіцерами, відповідальними за збирання даних, аналізування й розповсюдження уроків у Генеральному штабі ЗСУ, та із членами штабів командувань оперативного рівня. Зміст цих інтерв’ю зіставляли зі спостереженнями низки міжнародних партнерів України та з інформацією з відкритих джерел.

У звіті описи російської тактики розділені за бойовими функціями та охоплюють піхоту, інженерні війська, артилерію, бронетехніку, засоби радіоелектронної боротьби, протиповітряну оборону, авіацію та командування й управління. Завершується він оглядом пріоритетів для тих, хто хоче підтримати Україну у визволенні своєї території. Цей звіт не варто вважати академічним аналізом, оскільки він був написаний в Україні з польових нотаток і не консультується з ширшою літературою. Також, враховуючи обмеження щодо того, що можна публічно обговорювати, цей звіт не аналізує повною мірою наслідки того, що він описує, оскільки це може порушити оперативну безпеку ЗСУ. Натомість його варто сприймати як репортаж, оснований на тривалій та широкій взаємодії з українськими бойовими частинами та опитуванні українських військових.

Можливо, цей звіт, використаний у неналежний спосіб, може ввести в оману. У першому випадку аналіз, який ґрунтується на інтерв’ю, легко може бути збіркою історій, припускаючи так, що окремі приклади показують ширші тенденції. Щоб уникнути цього, тут дуже рідко наводяться окремі приклади, а натомість окреслюються точки узгодженості між кількома розповідями учасників бойових дій із досвідом роботи в різних секторах. І навпаки, звіт, який намагається описати загальний російський підхід, ризикує натякнути на рівень однаковості, узгодженості й цілеспрямованості в тактиці, яка може бути нерівномірною в застосуванні.

Відомо, що є регулярні дослідження, які проводять різні технічні інститути РФ. Їхні висновки поширюють у бойові формування, рекомендуючи зміни в застосуванні техніки, структурі та застосуванні формувань — у російській армії триває процес вивчення уроків. Однак без ротації та колективного навчання багато цих рекомендацій важко впровадити у військах, які перебувають на лінії контакту, і результатом стануть різні рівні їхнього сприйняття. Водночас деякі тактики розповсюджують знизу вгору та стихійно впроваджують уздовж фронту. Тому читач повинен мати на увазі, що в цьому звіті описи того, як Росія воює, є не результатом затвердженого перепланування структури сил чи загальновійськової тактики, а радше адаптацією в родах російських військ.

Можливо, найголовніше те, що цей звіт не є оперативним дослідженням і не має на меті прогнозувати ймовірність успіху в будь-якій українській наступальній операції. Публічні роздуми до будь-яких подібних дій були б абсолютно неприйнятним. З огляду на приблизно 1200 км фронту, уздовж якого сили ведуть бойові дії з різним рівнем інтенсивності, російські позиції не є рівномірно добре захищеними, у них трапляються прогалини. Так само не весь фронт має придатний ландшафт для наступального маневру. Те, що росіяни вирішили провадити ешелоновану оборону, не означає, що ці захисні споруди добре обслуговуються або однаково складні в усіх секторах. Проте з тактичними викликами, описаними в цьому звіті, українським силам доведеться різною мірою боротися, у якому б напрямку вони не рухалися, щоб повернути свою територію. Сподіваємося, що, описуючи ці проблеми, звіт зможе належно відкалібрувати очікування партнерів України та вкаже, де їхня підтримка може мати найбільше значення у визволенні української землі та збереженні життів її воїнів.

ПІХОТА

На початку повномасштабного вторгнення російські армійці діяли в складі механізованих батальйонно-тактичних груп (БТГ), які мали бути загальновійськовими формуваннями з механізованої піхоти, танків, артилерії та інших доданих засобів. Росіяни не мали достатньо піхоти в їхніх БТГ, підрозділам бракувало згуртованості та персоналу, щоб правильно застосовувати свої загальновійськові елементи. Втрати та невдалість цього підходу змусили ЗС РФ вдатися до використання чотирьох типів піхотних підрозділів: витратних, оборонних, штурмових і спеціалізованих. Як у нападі, так і в обороні їх використовують у комбінаціях, що формуються поточними оперативними викликами, і вони офіційно не закріплені в доктрині. Оборонну, штурмову й спеціалізовану піхоту формують за допомогою звичайної російської системи набору та навчання. Оборонна піхота зазвичай базується на механізованих підрозділах. Вона відрізняється від штурмової піхоти тим, що не проходить спеціального штурмового навчання, і тому її переважно використовують як підтримку для утримання та вдосконалення оборонних позицій. Штурмова піхота проходить додаткове навчання, ближче до того, що очікують від легких піхотних сил НАТО, і її розглядають як кваліфікований і цінний ресурс. Щоб запобігти її втомі та виснаженню й дати змогу відпрацьовувати наступальні операції, її позбавили частини буденної та важкої праці, як-от окопування позицій. Російські повітряно-десантні сили (ПДВ) і підрозділи морської піхоти зазвичай, хоча й не завжди, на практиці є штурмовими підрозділами з культурним очікуванням, що вони матимуть бойовий дух, рівень компетентності та відповідне агресивне мислення. «Вагнер» та інші російські приватні військові компанії також брали участь у формуванні штурмових підрозділів. Спеціалізована піхота може формуватися з піхотних частин, ПДВ, професійних елементів групи Вагнера, спецзагонів або інші військ, але отримує додаткові відповідні до ролі підготовку та обладнання, що дає їм змогу виконувати певний вид завдань.

Російську витратну піхоту варто вважати принципово інакшою. Її набирають із трьох основних джерел: призовників із так званих Луганської та Донецької Народних Республік (значно виснажених на ранніх стадіях боїв); в’язнів, рекрутованих у «Вагнер»; недонавчених мобілізованих російських цивільних. Ці війська спочатку сформували в роти приблизно по 60 осіб, але згодом розбили на взводи приблизно по 15 осіб. Їм видають стрілецьку зброю. Українські солдати повідомляють, що ті часто бувають під впливом амфетамінів чи інших наркотичних речовин, причому з поля бою вилучили матеріали, що вказують на те, що їх зазвичай приймають у рідкій формі.

У наступі витратну піхоту застосовують першою. Витратні взводи направляють тими шляхами підходу до українських позицій, які пропонують певне прикриття. Хоча в розмовній мові їх описували як «людські хвилі», вони не передбачають щільного зосередження піхоти, яка веде штурм масою. Натомість витратну вогневу групу з двох-п’яти осіб надсилають із російської лінії фронту, і вона просувається до вогневого контакту. На одному напрямку можуть висунути одночасно до п’яти таких вогневих груп, але зазвичай працюють лише одна або дві. При контакті вогнева група вступає в перестрілку з українськими оборонними позиціями, часто допоки не загине. Українські солдати зазначали, що багато хто продовжував наступ, навіть отримавши поранення. Також українські військові неодноразово повідомляли, що витратну піхоту розстрілювали з позицій росіян при спробі відступу. Після того як групи знищують вогнем оборонців, російські сили направляють послідовні групи тими самими шляхами підходу. Так, українські сили повинні постійно захищати свої позиції від послідовних штурмів, витрачаючи боєприпаси, викриваючи місця своїх позицій і виснажуючи особовий склад.

Якби ці атаки здійснювали боєздатні штурмові війська, мотивовані іншими факторами, ніж примус та наркотики, вони були б приблизно еквівалентними історичним тактикам штурму, таким як «короткі атаки» Китайської народної добровольчої армії під час Корейської війни. Термін «людська хвиля», безумовно, не відповідає послідовним невеликим штурмовим групам. Те, як їх проводять, не сприяє ані успіху штурму, ані підтримці наступального моменту.

Безперервне проведення такої діяльності по всьому напрямку є радше формою розвідки, яка дає змогу російським військам зробити дві справи. Перша — вони знаходять слабкі місця в українській обороні, де такі війська неочікувано просуваються або стикаються з дуже обмеженим вогнем. Таким місцям надають пріоритет при більш продуманому штурмі. Друга — там, де оборона потужна, це дає змогу розкрити українські вогневі позиції, щоб спеціалізовані війська могли почати їх уражати.

Російська спеціалізована піхота розгортається у вигляді нерегулярних угруповань снайперів, артилерійських коригувальників та операторів допоміжного озброєння. Поки українські сили пригнічують вогнем витратну піхоту, додаткові витратні солдати часто висуваються вперед як робочі групи, щоб рити окопи й готувати вогневі позиції ближче до лінії української оборони. Цей персонал потім відводять і заміняють фахівцями, які можуть облаштувати спостережні та снайперські пости або встановити важке озброєння. Після цього їх можна використовувати для ведення влучного вогню по українських вогневих позиціях на дальності до 2 км і виснажувати оборону.

Якщо слабке місце виявлено та планують продуманий штурм, додаткові витратні солдати висуваються для риття передових позицій для спеціалізованої піхоти. Замість того щоб намагатися просто виснажити оборону, вони стають позиціями для ураження. Крім того, артилерія переходить від вогню на виснаження до придушення, даючи змогу російській штурмовій піхоті атакувати — часто на флангах. Штурмова піхота зазвичай просувається в кількості роти за підтримки бронетехніки. Серед найкращих російських підрозділів використовують також суміш артилерійських систем. 152-мм гаубиці ведуть вогонь, доки штурмова група не наближається до цільової позиції на 400 м, після чого вогонь ведуть 122-мм гаубицями або 120-мм мінометами, доки група не наблизиться до своєї фінальної штурмової лінії. Остаточне наближення прикривають піхотні міномети, а перед виходом на саму цільову позицію використовують гранати. Ці війська зазвичай намагаються зайти у фланг оборонної позиції. Після зайняття позиції їх часто виводять і замінюють оборонною піхотою та додатковими витратними солдатами, які починають укріплювати позицію, щоб її можна було утримувати як базу для подальших дій.

Варто зазначити, що в наступі десантно-штурмові загони («Штурмовые отряды») мали місце в радянській і російській військовій доктрині тривалий час, і російські військові створили оновлені посібники з детальним описом їхньої структури та використання. Певною мірою ці вказівки позначаються в наступальних операціях Росії. Окопування передових позицій під час підготовки до атак, використання артилерії, спосіб, у який бронетехніку використовують для вогневого ураження, використання спеціалізованих груп підтримки та поділ піхотних взводів на вогневі групи по три-п’ять осіб — усе це докази цього, хоча й із великими відхиленнями від суворої доктринальної організації. Крім того, напевно, через те що це було б неможливо з політичного погляду, доктрина не розрізняє спеціально навчених штурмових піхотних груп, що складають кістяк десантно-штурмових загонів, та їхніх витратних відповідників. Розбіжність між доктриною та практикою, імовірно, виникає через нездатність ЗС РФ навчати особовий склад відповідно до доктрини або ефективно й послідовно впроваджувати цю доктрину.

В обороні російські війська здебільшого займають ротні бойові позиції підрозділами розміром із взвод, які використовують мінні поля та перешкоди, щоб уповільнити нападників, після чого викликають сильний оборонний артилерійський вогонь. У разі витіснення з позицій вони застосовують артилерійський вогонь, щоб запобігти подальшим проривам та консолідації нападників. Хоча російські оборонні операції критикували як надмірно позиційні, вони утримують бойові підрозділи в резерві для мобільної оборони. Хоча їхні менш боєздатні підрозділи виявилися млявими й пасивними, у відповідь на успішні українські штурми іноді вони проводили швидкі, агресивні контратаки, щоб повернути втрачені позиції.

Російська доктрина з її великим наголосом на вогонь прямим та непрямим наведенням наказує підрозділам якнайшвидше окопуватися завжди, коли вони не в русі. Якщо інженерна підтримка відсутня, вони повинні робити це вручну та продовжувати покращувати свої позиції протягом усього часу, коли перебувають там. У зв’язку із цим російські позиції часто включають широкий діапазон добре підготовлених бойових позицій. Якщо російські війська займають позицію, її надійно укріплюють протягом 12 год за допомогою риття або підривних робіт на менш сприятливому ґрунті. На передових позиціях окопи швидко підсилюють зрубаними деревами, щоб створити опорні пункти для важчого озброєння. Позиції укріплюють бетоном, де це можливо, проте на передовій це буває рідко. Вони також обмежено використовують хибні позиції, щоб приховати конфігурацію своїх реальних оборонних позицій, однак масштаби цієї практики різні в різних підрозділах.

Хоча російські рубежі оборони значні, а підрозділи, які їх утримують, виставляють вартових, росіяни мало користуються пунктами спостереження або прослуховування, висунутими вперед від основних позицій. Активну розвідку, крім просування витратної піхоти до вогневого контакту, здебільшого здійснюють за допомогою БПЛА. Насправді російські солдати, схоже, не бажають ставити себе у вразливе становище через розвідку. Навіть коли розвідувальні підрозділи просуваються вперед, це зазвичай роблять для запуску БПЛА. Здебільшого над полем бою між двома лініями позицій працює від 25 до 50 БПЛА з обох сторін на кожні 10 км фронту.

Загалом ця структура сил є цинічним, але послідовним розв’язанням проблеми, яка стоїть перед російськими сухопутними військами. Вони здатні мобілізувати велику кількість особового складу, але більшість підрозділів мають погану якість і страждають від хронічної нестачі тренувальних можливостей, які могли б виправити цю проблему. Сегментована постановка завдань у нерівномірно підготовлених силах призводить до відповідно нерівномірних навантажень на різні компоненти. Втрати серед витратної піхоти надзвичайно великі. І навпаки, оскільки спеціалізовані війська значною мірою жаліють і вони часто б’ються з добре підготовлених позицій, росіяни можуть зберегти цих солдатів, тим самим неухильно підвищуючи їхні навички. Тим часом штурмові загони бережуть для найважчих бойових дій, і вони отримують найкращі амуніцію та спорядження. Їх часто залучають лише за найсприятливіших обставин, тобто вони можуть досягти своїх цілей і бути ротованими в тил з обмеженими втратами. Водночас, коли їх залучають у менш сприятливих обставинах, чи то через дезінформацію з боку українців, чи то через прорахунок командування, цим силам доручають найнебезпечніші завдання, і тому вони можуть зазнавати масових втрат. Варто також зазначити, що компетентність цих підрозділів значно варіюється й залежить від частки нових солдатів у військах, рівня отриманої підготовки та їхньої кінцевої згуртованості. Наприклад, підрозділи ПДВ і морської піхоти значно втратили якість у ході війни внаслідок регенерації. І навпаки, оскільки штурмові загони «Вагнер» часто оперують ротами, вони або досягають успіху, або повністю гинуть. Крім того, вища оплата приваблює досвідчений персонал із контрактної піхоти та призводить до формування більш здібних спеціалізованих підрозділів «Вагнера».

Критичною та все ж найбільш невловною змінною в оцінюванні сил російських військових підрозділів є моральний дух. Загалом він низький, водночас спостерігається збільшення кількості випадків переслідувань за дезертирство, полишення поранених товаришів і вкрай погана якість молодшого керівництва. Особовий склад також рідко ротується, і рівень втоми значний. Теоретично це мало б зробити російські підрозділи крихкими. На практиці виявляється, що вони можуть сприйняти дуже важкі втрати не відступаючи. Натомість видається, що проблеми з моральним духом проявляються в поганій співпраці всередині підрозділів і ще гіршій — між ними. Результатом є тенденція до руйнування координації та згуртованості під тиском. Це, найімовірніше, призведе до того, що російські підрозділи будуть недостатньо ефективними в обороні, якщо їх удасться змусити рухатись або прийняти динамічний бій.

ІНЖЕНЕРНІ ВІЙСЬКА

Можливо, один із найменш обговорюваних елементів російського війська під час повномасштабного вторгнення в Україну — це інженери. На відміну від більшої частини російських сил, їхні інженери показали себе добре. Вищезгадана швидкість, із якою російська піхота окопується, і масштаби, у яких вона вдосконалює свої бойові позиції, заслуговують на увагу, до того ж її посилюють військові інженери. До кожної бригади приписують дві інженерні роти: одна зосереджена на мінуванні, а інша — на захисних спорудах.

Російські захисні споруди переважно дотримуються своєї доктрини без особливих методологічних змін із часів Холодної війни. Російські оборонні позиції зазвичай складаються з двох-трьох рубежів, залежно від місцевості. Першу лінію вздовж лінії зіткнення, де ведуться позиційні бойові дії, робить піхота. Друга складається з належно зроблених траншей із бетонними вогневими позиціями там, де це можливо. Перед цими позиціями влаштовують кілька смуг перешкод, зазвичай із протитанковим ровом глибиною 4 м і шириною 6 м, «зубами дракона» і смугою переплетеного колючого дроту. Траншеї зазвичай структуровані як ротні опорні пункти в лісопосадках та на висотах, розташованих для перекриття вогнем відкритих ділянок землі, а не як безперервна лінія фронту. Ця лінія оборони зазвичай розташована на відстані 5 км від першої, а пояс фізичних перешкод пролягає між 700 і 1000 м, так що вся серія перешкод охоплюється вогнем. Третій рубіж зазвичай включає запасні бойові позиції та приховані зони для резервів із заглибленими позиціями для техніки. Командні пункти зазвичай розташовані під землею та укріплені залізобетоном. Загальна глибина оборонних укріплень на окремих осях перевищує 30 км.

Мінні поля — ще один елемент російської лінії оборони. Їх рідко укладають за якимось зрозумілим принципом і рідко позначають. Українські солдати зазначають, що росіянам не бракує мін — вони створюють змішані мінні поля, що містять як протитанкові, так і протипіхотні міни.

Росія не є підписантом Оттавського договору 1997 року, тобто її сили вільно використовують ініційовані жертвами протипіхотні міни. Зазвичай вони залишають смуги для руху між передньою, першою та другою лініями оборони. Є також сильна тенденція мінування підступів до природних геостратегічних точок. У деяких випадках протипіхотну міну можуть встановити безпосередньо поверх протитанкової міни. Механізми підриву також часто змішують. Наприклад, часто протипіхотна міна має сейсмічний детонатор, але сусідню міну ініціюють проводами, які прокладені хрест-навхрест від приладу. Росіяни також широко використовують магнітоактивовані протитанкові міни, які встановлюють за допомогою реактивних систем залпового вогню (РСЗВ). Хоча російські війська успішно знаходять маршрути через власні мінні поля, вони не надто вдалі в прориві мінних смуг, закладених ЗСУ.

Ще одна сфера, у якій росіяни продемонстрували стійку компетентність, — це встановлення мостів. Цю техніку переважно утримують на рівні загальновійськової армії та призначають для допоміжних операцій. Інженерні підрозділи зазвичай розміщують їх швидко, і немає доказів того, що російській армії не вистачає понтонних мостів, хоча їхні операції з переправи через водні перешкоди загалом демонструють серйозні недоліки. Російські сили настільки впевнені, що можуть швидко розгортати мости, що вони часом руйнували капітальні мости навіть на маршрутах, які мали намір використовувати, оскільки вважають, що зривання планів українських сил цінніше, ніж тягар, пов’язаний із потребою зводити переправи через перешкоду.

АРТИЛЕРІЯ

Артилерія була й лишається серцем російської армії. На початку повномасштабного вторгнення до кожної БТГ приписали одну-дві батареї гаубиць і батарею РСЗВ. До літа 2022 року росіяни об’єднали артилерію в артилерійські тактичні групи. Нині Росія використовує артилерійські бригади, які виділяють батареї для підтримки напрямків і тримають значні сили під прямим підпорядкуванням для контрбатарейного вогню та підтримки головних зусиль у секторі. Російський артилерійський вогонь продовжує бути головним чинником на полі бою. Темп вогню росіян протягом першого кварталу 2023 року коливався від 12 до 38 тис. снарядів на день. Днів, у які росіяни вистрілювали б 24 тис. снарядів, тепер значно менше. Також примітно, що з погляду розподілу вогню російські артилерійські боєприпаси й стволи нині призначають на меншу кількість пріоритетних напрямків. Відбулися зрушення й у найбільш широко використовуваних калібрах із відносним зменшенням обсягу вогню 152-мм снарядами та значним збільшенням обсягу вогню 120-мм мінометами. Тоді як загалом витрати боєприпасів 2022 року становили приблизно 12 млн снарядів, коливаючись від 20 до 60 тис. пострілів на день, російські обстріли 2023 року наразі наближаються до 7 млн снарядів, якщо поточна інтенсивність обстрілів збережеться до кінця року. За українськими оцінюваннями, поточне російське виробництво снарядів становить близько 2,5 млн шт. на рік. Імовірно, воно збільшиться, хоча доступ до вибухової сировини ставить на це обмеження. Через різницю у витратах і виробництві додаткові снаряди закуповують на міжнародному ринку. Однак при прогнозованому споживанні 7 млн снарядів за 2023 рік Росія має бути більш розбірливою в тому, як вона розставляє пріоритети розподілення вогню.

Застосування артилерії формувалося наявністю боєприпасів. Улітку 2022 року в росіян не було труднощів із концентрацією боєприпасів навколо своїх гармат на Донбасі. Після того як удари HIMARS зірвали цю практику постачання та після появи в ЗСУ точних далекобійних західних гаубиць це накопичення ускладнилося, і російський підхід до управління вогнем був порушений. Далі почався процес експериментування та вдосконалення, який створював нову тактику. Росіяни ввели у свій артилерійський лексикон два терміни: «негайна цінність» і «вага залпу». Перший термін показує нерівномірний вплив вогню залежно від тактичного контексту, а отже, потребу точного визначення часу ведення вогню щодо ширших дій підрозділу. Так, планування вогневого впливу тепер розуміють як низку ухвалених рішень. Другий — вага залпу — також показує зміщення акценту в площину часу, бажання доставити в ціль найбільшу вагу протягом певного періоду для досягнення максимального ефекту. Моделі ведення вогню описують як «кочова гармата», «вогнева карусель», «взвод, що блукає» і «накриття парасолькою». Кочова гармата — це вогонь на виснаження, що ведеться з мобільних вогневих точок, часто для провокування контрбатарейного вогню або як артилерійський рейд. Вогнева карусель — це спосіб збереження живучості одночасно з проведенням підтримуваного ураження. Концепція взводу, що блукає, передбачає використання маневрової артилерії та максимізацію ваги залпу по цілі. Накриття парасолькою по суті є методом вогню на придушення. Артилерійські позиції більше не окопують, натомість батарея ховається в лісосмузі та переміщується до вогневої позиції, де заздалегідь розміщено боєприпаси для запланованого залпу. Після відпрацювання батарея переміщається на наступну позицію. Якщо її фіксують контрбатарейним вогнем, артилеристи зазвичай залишають свою техніку та шукають укриття, а повертаються тільки тоді, коли це безпечно.

Артилерійський вогонь використовують не лише для ураження українських оборонних позицій, а й, що важливо, для придушення штурмів. Якщо росіяни дізнаються, що готується штурм, місцевість часто насичують вогнем, щоб перешкодити його виконанню. Інша поширена тактика — відхід росіян із позицій, які атакують, насичення їх вогнем, коли українські війська намагаються їх зайняти.

Українські солдати повідомляють, що, хоча потужність ствольного артилерійського вогню залишається високою, РСЗВ запускають значно менше, ніж у попередні місяці, що може свідчити про брак боєприпасів. Видається, що Росія має постійні постачання 152-мм снарядів із лазерним наведенням «Краснополь», оскільки спостерігається збільшення кількості польотів «Орлан-30» і застосування лазерних покажчиків спеціалізованими піхотними підрозділами для точніших ударів по українських оборонних позиціях.

Російський контрбатарейний вогонь також перейшов від насичення виявлених українських позицій артилерійським вогнем до обстрілів баражувальними боєприпасами «Ланцет». Хоча їхній рівень успіху обмежений, через їхню швидкість і точність українським гарматам важко підтримувати постійний вогонь для забезпечення маневру. «Ланцети» також використовують для розвідки при активному полюванні на українську артилерію.

Більш важливим, ніж адаптації в методах ведення вогню, є вдосконалення російських розвідувально-вогневих комплексів, щоб зробити їх швидшими й гнучкішими у веденні вогню для підтримування сил, які маневрують. Зазвичай командир на кожному напрямку матиме «Орлан-10» у повітрі над полем бою, щоб надавати інформацію для КП і цілі для оперативного й точного вогню приписаних батарей. Командир артилерійської бригади також часто має кілька «Орланів-10», скоординованих у комплекс у районах особливого інтересу. Так, українські сили часто виявляють, що за ними спостерігають із двох різних «Орланів-10» і що кожен із них здатний наводити різне озброєння. Час реакції артилерії із цими системами залишається швидким — 3–5 хв. Реакція після виявлення засобами радіоелектронної боротьби повільніша — 20–30 хв.

Одним недооціненим аспектом російської артилерійської розвідки на початку повномасштабного вторгнення стала система «Стрелец». Вона дає змогу поєднувати дані від декількох наземних датчиків або знахідок розвідників, кодувати та передавати їх через широкий спектр носіїв, які потім інтегруються в російське цифрове управління вогнем. На початку повномасштабного вторгнення «Стрелец» був у небагатьох російських підрозділів, і навіть ті, які її мали, часто не вміли нею користуватися або лишили її нерозпакованою. Хоча низька якість підготовки серед російських військових означає, що ця система все ще не є поширеною, її активно використовують серед спеціалізованої піхоти, приписаної до ПДВ і «Вагнера». Цей особовий склад використовує «Стрелец», розміщуючи датчики поблизу українських позицій та коригуючи російську артилерію, у такий спосіб забезпечуючи точність її вогню. Комбінацію коригування, яку забезпечує «Стрелец» у поєднанні з розвідувально-вогневими комплексами на вищих ешелонах командування з використанням органічних засобів розвідки й спостереження, наведено на рис. 1. Тут проілюстровано три взаємозв’язані «розвідувально-вогневі комплекси» прямого зв’язку між розвідувальними та вогневими засобами, зв’язок між розвідувальними засобами через органи управління вогнем батареї та здатність вищого командування призначати альтернативні «засоби знищення» виявленої цілі.

Дії російських штурмових загонів проти села Артемівка в грудні 2022 року надають корисну ілюстрацію застосування РВК у тому вигляді, якого вони набули в Україні. Кілька БПЛА одночасно спостерігали за штурмовими групами в місті: перший вів розвідку за містом у пошуках позицій української артилерії; другий спостерігав за можливими маршрутами перекидання українських резервів; третій проводив розвідку попереду штурмового загону для розкриття українських засідок та вогневих позицій; четвертий літав над самою штурмовою групою, надаючи командиру штурмовиків спостереження за тактичною ситуацією в режимі реального часу. Якщо будь-який із БПЛА визначав ціль, оператор БПЛА передавав координати командиру штурмової групи. Якщо ціль мала бути уражена артилерією, це або робили за наказом командира штурмової групи й здійснювали приписаною до групи артилерією, або передавали вищому командуванню, яке, керуючи власними БПЛА над місцевістю, могло б здійснити вогневе ураження своїми ресурсами. У цьому разі бойовими діями керувала система «Стрелец». Прикладну архітектуру такого обходу централізованого керування вогнем через багаторівневий РВК показано на рис. 2. Інформація надходить від БПЛА як до КП, так і безпосередньо до навідника гармат через систему «Стрелец», вказану чорними лініями. Так, командир обізнаний у ситуації, але його участь не є необхідною для продовження бою.

БРОНЕТЕХНІКА

Використання Росією бронетехніки під час війни значно змінилося. Концепція БТГ включала використання бронетехніки в ротних групах для проникнення в оперативну глибину. Отримавши значні втрати, у використанні бронетехніки росіяни перейшли до спроб прориву за сприятливих умов. Наразі танки дуже рідко використовують у такий спосіб. Російську бригаду морської піхоти, яка намагалася здійснити такий броньований удар у Вугледарі, знищили, що тільки посилило обережність Росії в застосуванні такої тактики в нинішніх умовах.

Натомість танки переважно застосовують трьома способами. По-перше, їх використовують для доповнення спроможностей артилерії через стрільбу із закритих позицій. Особливо це помітно в секторах, які Росія не вважає основними, де немає достатньої кількості протиповітряної оборони для захисту матеріально-технічної бази, здатної підтримувати велику кількість гармат. Через доволі низький кут стрільби непрямим наведенням танки є неефективним видом артилерії. Однак вони часто можуть вести вогонь із позицій, які не були б життєздатними для артилерії через кращу броню танків і, як наслідок, меншу вразливість до контрбатарейного вогню. Це дає змогу танкам заповнювати проміжки у вогневій роботі, наприклад, поки гармати змінюють позиції або якщо їх пригнічують вогнем.

По-друге, танки застосовують як високоточні засоби вогневої підтримки, здатні вести бій на відстані 2 км і використовувати свою покращену оптику для виявлення та знищення вогневих позицій. Важливо зазначити, що, тоді як впровадження старих танків, таких як T-62 і T-55, висміювали в інтернеті, ці машини здебільшого використовують як вогневу підтримку, як і бойові машини піхоти. Проти БМП вони дають більшу дальність, кращий захист і вогневий вплив, і тому становлять серйозну загрозу на полі бою. До того ж на їхніх робочих дистанціях загрозу для них становить дуже обмежена кількість протитанкових засобів.

По-третє, бронетехніку застосовують для рейдів. Постійний тиск, який російська піхота чинить на українські позиції, вимагає регулярних ротацій військ. Удари по підрозділах під час цих ротацій істотно підвищують імовірність втрат, тому росіяни часто проводять рейди й обстріли танками, коли виявляють ротацію військ. Їх часто виконують уночі, зокрема використовуючи T-80БВ з його покращеною тепловою оптикою. Мають на меті швидко наблизитися до цільового сектора, відстріляти якомога більшу кількість снарядів протягом короткого проміжку часу та відійти.

Важливими змінами є ті зроблені росіянами модифікації танків, які знижують ефективність протитанкових керованих ракет (ПТРК). По-перше, вони обладнують машини та багато оборонних позицій антитермічним матеріалом, який показав себе дуже ефективним. По-друге, модифікації моторно-трансмісійного відділення, що зменшують тепловий слід від двигуна та вихлопу, знижують надійність застосування проти них певних ПТРК. По-третє, вступаючи в бої в сутінках і на світанку, коли температура машин найбільше наближена до температури навколишнього середовища (так званий тепловий кросовер), техніку важче виявити за допомогою тепловізорів. Результатом є значне зниження ймовірності ураження з кількох типів ПТРК, хоча його й досягають лише накладанням низки тактичних обмежень на застосування російської бронетехніки.

Винятки з наведених тенденцій можна побачити в міських боях, де дистанції часто різко зменшуються. Хоча російські сили були дуже обережними у використанні бронетехніки в Бахмуті, вони використовували її для вогневої підтримки піхоти в інших міських битвах. Там танки виявилися критичними як для придушення вогнем споруд, так і для швидкого проникнення в будівлі в обхід відомих входів та шляхів просування. Використання старих танків як штурмових гармат за таких обставин видається кращим варіантом, оскільки міське середовище не дає більш сучасним російським танкам зі складною оптикою та багатоспектральним маскуванням достатньої тактичної переваги, щоб виправдати свої втрати. Звісно, при залученні танків для міських боїв вони також ризикують вступити в прямий контакт із бронетехнікою противника, іноді із зіткненнями на відстані 50 м.

Бойові дії «танк проти танка» стали відносно рідкісними, але коли вони трапляються, то зазвичай відбуваються на відстанях у межах 1000 м. Швидкість — визначальний фактор у таких зіткненнях. Українські танкісти зазначають, що знищення ворога одним пострілом можливе, якщо уразити пояс між баштою та корпусом.

Російський динамічний захист (ДЗ), однак, продемонстрував високу ефективність, не даючи змоги більшості протитанкових систем прямо уразити броню танка. Деякі оператори повідомляли про те, що багаторазово уражали танки ствольними ПТРК, не виводячи їх із ладу. Українські танкісти повідомляють, що ураження гусениць ворожої машини — ефективний спосіб видалення російської бронетехніки з поля бою, оскільки зазвичай це змушує екіпаж залишити машину.

Це пояснюється тим, що мобільність танка вважається найкращим засобом захисту від артилерії, і його живучість компрометується, якщо техніка виявляється знерухомленою. У деяких випадках ця тенденція кидати уражену техніку призводила до тривалих перестрілок, оскільки обидві сторони намагалися підібрати пошкоджену техніку. Зрештою, російська перевага в артилерії зазвичай перешкоджає українським військовим успішно підбирати бронетехніку противника за таких умов, тобто кинуту техніку зазвичай обстрілюють артилерією, щоб перешкодити її відновленню та ремонту.

РАДІОЕЛЕКТРОННА БОРОТЬБА

Радіоелектронна боротьба залишається важливим складником російської доктрини. Хоча 2022 року на Донбасі щільність систем РЕБ була надзвичайно високою, нині ЗС РФ зазвичай використовують приблизно одну основну систему РЕБ на 10 км фронту, розташовану приблизно за 7 км від лінії фронту, із більш спеціалізованими засобами РЕБ на вищих ешелонах. Ці платформи зазвичай призначені для контролю та ураження БПЛА. Цікаво, що російські екіпажі демонструють мінімальний інтерес до синхронізації цих ефектів з іншими видами діяльності або до їхнього деконфліктування. Натомість на період розгортання групи РЕБ вони оперують без обмежень та зазвичай агресивно атакують українські системи. «Шиповник-Аэро» виявився особливо ефективною системою, оскільки має малопомітну сигнатуру й може додатково імітувати інші випромінювачі та комунікаційні пристрої. До того ж він має складний спектр ефектів для відключення БПЛА. Російські військові також продовжують широко використовувати навігаційні перешкоди в районі боїв як різновид електронної оборони. Це призводить до того, що українські втрати БПЛА становлять приблизно 10 тис. одиниць на місяць.

Ще однією функцією російських військ РЕБ є перехоплення та розшифрування українських військових комунікацій. Російська армія показала високу спроможність у цій сфері.

Українські офіцери згадували про один випадок, коли після запиту українських військових на артилерійський удар російський штаб попередив свої підрозділи про нього. Українські солдати спілкувалися через радіостанції Motorola з 256-бітним шифруванням, але схоже, що росіяни змогли перехопити та розшифрувати цей трафік майже в реальному часі. Найбільш придатною системою для таких функцій є «Торн-МДМ». Коли росіяни не перехоплюють трафік, українські підрозділи зазначають, що можуть надійно придушувати приймачі на радіостанціях Motorola аж до приблизно 10 км за ЛБЗ.

Поряд із великими системами, такими як «Шиповник-Аэро», російська армія активно розгортає засоби РЕБ, які є органічними для підрозділів усіх ешелонів. Сюди входять засоби протидії БПЛА спроможності взводного рівня, які зазвичай включають засоби постановки перешкод спрямованої дії та установки для перехоплення БПЛА. За оцінюванням українських сил, принаймні одна з таких систем доступна кожному взводу в російських оборонних піхотних частинах. Ще одна функція РЕБ у боротьбі проти БПЛА — це заходи обману, які генерують велику кількість фальшивих БПЛА на системах противника та дублюють наземні станції управління. Хоча поки що російські військові не мають змоги широко використовувати створення великої кількості помилкових цілей, вони все ж мають змогу це робити, і такі дії стають дедалі більш поширеними.

ПРОТИПОВІТРЯНА ОБОРОНА

Ефективність російських систем протиповітряної оборони невпинно покращується. Попередні невдачі через погану координацію та планування призвели до успішних ударів України по російських формуваннях протягом першого тижня повномасштабного вторгнення. Росіяни швидко створили щільніше прикриття над своїми тактичними формуваннями, які перекрили повітряний простір для українських Повітряних сил. А втім, це прикриття базувалося на великій кількості розосереджених систем ППО, і вони виявилися вразливими до комплексних атак із застосуванням протирадіаційних ракет і ефектів РЕБ. Росіяни також виявили, що розосереджені системи ППО не здатні перехопити деякі загрози, зокрема керовані реактивні системи залпового вогню (РСЗВ), які використовували для знищення командної та логістичної інфраструктури Росії в липні 2022 року.

З осені 2022 року російська ППО значно посилилася. Тепер навколо ключових логістичних центрів і важливих КП розміщено комплекси С-300ВМ та С-400. Важливо, що до їхніх радарів і систем керування вогнем, імовірно, під’єднано системи «Тор» і «Панцир», що значно покращує ситуаційну обізнаність і якість стеження цих систем ППО малої дальності. Це призводить до двох основних наслідків. По-перше, РЛС великої дальності, поєднані з такими системами, як всевисотний радар 48Я6 «Подлет-К1», довели високу ефективність у блокуванні повітряного простору для української авіації. По-друге, російські системи ППО малої дальності значно покращили свою ефективність. Окрім успішного перехоплення більшості швидкісних протирадіаційних ракет (HARM), випущених українськими літаками, тепер вважається, що російська мережа ППО перехоплює значну кількість боєприпасів РСЗВ. Точна пропорція перехоплень залежить від глибини цілі та кількості випущених РСЗВ, так що її не можна точно вказати. ППО Росії явно набагато більш ефективна в обороні, коли її можна належно з’єднати, ніж у динамічному контексті, де їм доводиться прикривати сили в наступі. Це дає змогу російським екіпажам досягти оптимальної ефективності проти поточного спектра загроз. Примітно, однак, що російські екіпажі завжди відставали, коли необхідно було належно реагувати на нові загрози, і їм важко підтримувати ефективність відстеження дружніх сил, що призвело до кількох інцидентів вогню по своїх.

Ефективність російських зенітних ракет (ЗРК) великої дальності проти українських Повітряних сил також залишається значною. Найвідоміша дистанція перехоплення українського літака ракетою «земля — повітря» становила 150 км, коли літак пересувався на висоті нижче 20 м.

Наскільки можна зрозуміти, цього досягли за допомогою всевисотної РЛС 48Я6 «Подлет-К1» з ракетою-перехоплювачем, що змогла навестися на ціль на фінальному відрізку траєкторії. Потужність цієї мережі протиповітряної оборони додатково посилюється постійним повітряним патрулюванням російськими Су-35С на середніх висотах. Озброєні ракетами Р-37, ці літаки становлять значну загрозу на дуже великій відстані. За даними ВПС України, найбільша дистанція перехоплення та знищення російською Р-37 становила 177 км. Хоча вони й відокремлені від системи ППО, поєднання загроз від наземних засобів протиповітряної боротьби великої дальності, літаків ДРЛО на середніх висотах, ракет «повітря — повітря» великої дальності та ефективних систем точкової оборони робить повітряне бойове середовище надзвичайно смертоносним. Саме тому більшість української штурмової авіації та гелікоптерів використовують некеровані реактивні снаряди С-8, які випускають із кабрування над українськими позиціями.

АВІАЦІЯ

Попри більшу щільність та інтегрованість російської ППО, ПКС усе ще не ризикують входити в контрольований Україною повітряний простір. Російська авіація переважно продовжує проводити нальоти на відстані. По-перше, тепер крилатими ракетами авіаційного базування завдають більшість ракетних ударів під час постійного бомбардування українських цілей. Флот Ту-95 залишається основою цих спроможностей. Примітно, що в цих ударах бере участь велика кількість літаків, але відносно невелика частка цих літаків випускає боєприпаси. Так ПКС адаптуються до обмеженої кількості можливих ударів на місяць, через що українська оборона отримує завчасне попередження про удари через зліт цих літаків.

Враховуючи, що російська промисловість може постачити приблизно 40 ракет великої дальності різних типів на місяць, ПКС запускає велику кількість літаків, щоб збільшити кількість потенційних напрямків загроз. БПЛА Shahed-136 використовують як розвідників, що виявляють прогалини в українському повітряному захисті, після чого ведуть вогонь із невеликої кількості літаків, щоб максимізувати частку ракет, які досягнуть своїх цілей.

Нальоти на відстані також головний інструмент ПКС для ударів на тактичну глибину. Здебільшого використовують бомби ФАБ-500 із модифікаціями для керованого планування, що запускають із Су-35С. Ці боєприпаси з потенційною дальністю до 70 км мають відносно низьку точність. У ЗСУ зазначають, що ПКС мають на озброєнні значні запаси ФАБ-500 і систематично виготовляють планерні комплекти для них, що потенційно надає їм велику кількість доступних важких бомб. Наразі Росія використовує ці боєприпаси не у великому масштабі, хоча й постійно. Проте очікується, що ці удари надають дані для вдосконалення планерних комплектів і, що більш важливо, для розрахунку таблиць, які будуть використовувати для визначення моменту їхнього пуску, тож через деякий час точність може підвищитися. Також очікується, що за умови більшої концентрації цю спроможність використають проти цілей на полі бою.

Інший метод дистанційного ураження — пуск некерованих ракет С-8 із кабрування по довгій дуговій траєкторії по віддалених цілях. Такий метод, уперше застосований незабаром після повномасштабного вторгнення, викликав значну цікавість через свою неефективність і неточність. Однак при проведенні пусків на дальності приблизно 12 км по розпорошених цілях, таких як українські підрозділи, які формують для штурму, їхнього ураження достатньо, щоб розбити ці формування та зірвати штурм. Такі удари з кабрування, мабуть, є основним прийомом російської штурмової авіації нині. Попри те що цю техніку використовують повсюдно, її ефект найбільш виражений у районах, де росіянам не вистачає наземної вогневої підтримки, оскільки швидкість реагування цього методу може майже без попередження й дуже швидко посилити загрозу для українських військ. Друге застосування російської авіації — доставлення засобів РЕБ. Вважається, що росіяни мають вісім Мі-17 із засобами РЕБ, які діють на півдні України. Їх застосовують для електронної атаки на український командний зв’язок — із певними результатами. Завдяки своїй висоті над рівнем моря вони здатні робити це на більшу глибину, ніж було б можливо за допомогою таких систем на землі.

ПКС залишаються певною загадкою в цій війні. З одного боку, вони зберігають значну вогневу потужність і великий парк наявних літаків і боєприпасів. З іншого боку, їхня присутність обмежена. Викликом для України є те, що російські літаки, і особливо їхній великий флот штурмової авіації, можуть завдати величезної шкоди, якщо здійснять масовану атаку, навіть якщо їхні втрати будуть великими. Допоки вони становлять приховану загрозу, вони мають формувальний вплив на українські наступальні операції, оскільки наступальні українські сили, імовірно, зіткнуться з тими ж викликами, що й росіяни, коли намагалися розширити свою протиповітряну оборону.

Головним призом, за який варто боротися в цій площині, є здатність діяти на середніх висотах — за межами ураження переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК). Сторона, яка зможе стабільно працювати в цьому діапазоні висот, зможе легше ідентифікувати цілі та уражати їх із набагато більшою дальністю та точністю. Наразі загроза українських ЗРК стримує ПКС від такої діяльності біля лінії фронту. Проте, мабуть, найбільша наявна загроза, яка може змінити тактичну динаміку на полі бою, — це отримання ПКС свободи дій на середніх висотах над українськими позиціями.

КОМАНДУВАННЯ Й УПРАВЛІННЯ

Удари РСЗВ, здійснені українськими силами в липні 2022 року, відштовхнули російські штаби на 120 км від ЛБЗ. Восени 2022 року ця дистанція створювала значні тактичні виклики для російських військ. Однак узимку ці виклики переважно подолали. Російські штаби тепер більш розосереджені та під’єднані до передових КП проводами. Це часто робили за допомогою залучення української телекомунікаційної мережі на окупованих територіях, яка є щільною та стійкою. Російські військові під’єднують свої КП до найближчої точки цивільної мережі через наземні телекомунікаційні кабелі. КП бригади залишаються віддаленими від лінії фронту, зазвичай на 20 км, але вони добре захищені, розташовані під землею в укріплених спорудах.

Розподіл наказів від КП до окремих засобів, таких як протиповітряна оборона, засоби РЕБ та інші системи, насамперед покладається на мікролінк, часто з використанням ретрансляторів, щоб збільшити дальність, на якій може здійснюватися бойове управління. Використання мікролінків суттєво знизило помітність цих систем. Спостерігається, що бригадні й батальйонні КП часто під’єднуються через мікролінк-реле або польовим кабелем, які зазвичай прокладають не пізніше 24 год після встановлення КП.

На відміну від низької помітності цих командних ланок, російські комунікації з КП батальйону та нижче часто залежать не лише від рацій, а й від аналогових військових систем і зазвичай передаються в незашифрованому вигляді. Вважається, що це результат обмеженої підготовки особового складу. Крім того, хоча деякі підрозділи розвинули форми завуальованого мовлення, більшість не дотримується такої практики. Винятком є розвідувальні підрозділи та артилерійські навідники, здатні використовувати такі системи, як «Стрелец» і «Азарт».

Що стосується взаємодії підрозділів, то російські сили все ще намагаються горизонтально інтегрувати свою командну структуру. Розшарування вогневої підтримки, наприклад, між засобами ураження загальновійськової армії, артилерією бригади та мінометами батальйону демонструє розумну інтеграцію між ешелонами командування. Однак на здійснення взаємної підтримки вогнем між секторами діють обмеження. Також немає багато доказів, що в підрозділів є засоби для горизонтальних зв’язків. Натомість інформацію передають угору, потім — на рівні бригади або вище та врешті знову вниз. Це головне обмеження в російських оборонних операціях, оскільки це створює прогалини, які вищі ешелони командування мають перекривати своїми ресурсами. Інтеграція можливостей ПКС також залишається прив’язаною до КП загальновійськових армій.

ПЕРШОЧЕРГОВА ДОПОМОГА СИЛАМ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

Тоді як Україна готується до наступальних дій, важливо враховувати тактичні виклики, із якими зіткнуться ЗСУ. Те, у який спосіб Україна планує долати ці виклики, є операційно чутливою інформацією та не буде детально описано в цьому звіті. А втім, деякі пріоритети для тих, хто підтримує українські сили, можна визначити через аналіз російських спроможностей, описаних вище, і через деякі з тих проблем, із якими стикаються ЗСУ, які вже чітко ідентифіковані у відкритих джерелах. За належної підтримки російська піхота може ускладнити українські наступальні операції. Зокрема, обсяг російської вогневої підтримки, її прикриття протиповітряною обороною, розповсюдженість інженерних захисних споруд російських сил і їхня здатність заважати мобільному командуванню й управлінню — це тактичні виклики.

Хоч оборонні дії Росії позиційні, що не сприймають прихильники маневрової війни, подолання багатошарової підготовленої оборони є проблемою. Ці засоби захисту не абсолютно позиційні, оскільки російські сили використовують деякі мобільні резерви на тактичному рівні. Глибина оборони означає, що Україна повинна зібрати серйозну бойову міць для пробиття через російські рубежі, адже наявність російських оборонних укріплень по всьому фронту робить їхній обхід майже неможливим. Навіть якщо в майбутньому українські сили здійснять прорив і збережуть спроможність маневрувати, знадобляться додаткові локальні прориви й зачистки обійдених оборонних позицій. Це означає, що, хоча в українських сухопутних підрозділів є низка ймовірних завдань і вони мають бути спроможними до маневру, критично важливий пріоритет навчання для українських військ — підготовка до штурмових операцій проти укріплених позицій.

Перша перешкода для українських сил — перемога в артилерійському двобої. Наступальний маневр проти ворога з перевагою в артилерії надзвичайно ризикований. Міжнародні партнери України передали велику кількість артилерійських систем, і країні послідовно постачають боєприпаси, хоча надана номенклатура не завжди показує баланс наявних у ЗСУ калібрів. Однак справжня проблема полягає в тому, що пріоритет забезпечення української артилерії для оборонних потреб виплекав односторонню у своїх можливостях систему. Українська артилерія має достатньо засобів, щоб притуплювати наступ росіян завдяки ефективній архітектурі управління вогнем і здатності координувати бойові дії з багатьох розосереджених гармат. Проте придушення великої кількості російських артилерійських систем потребує контрбатарейних спроможностей для швидкого виявлення та ураження вогневих позицій противника. Очевидно, що якщо українські сили мають намір створити умови для наступальних дій в окремо взятому секторі, то її міжнародні партнери повинні надавати пріоритет забезпеченню системами для виявлення та ведення контрбатарейного вогню.

Перемога в прямому зіткненні також критична, адже придушення позицій противника під час штурмових дій має важливе значення. Що стосується важкого озброєння, то зробили значний акцент на екіпіруванні українських підрозділів великокаліберними кулеметами 50-го калібру. Хоча вони дуже ефективні, їхній вогонь має пологу траєкторію. Вони добре доповнюються автоматичними гранатометами на кшталт Mk. 19, який становить більшу загрозу солдатам противника в окопах або заглиблених позиціях, враховуючи дугоподібну траєкторію його гранат. Також варто допомагати українським силам здобути перемогу в прямому стрілецькому бою, оскільки, на відміну від деяких інших спроможностей, ці можна покращувати в автономному режимі: навчання та системи, про які йдеться, не вимагають наявності інших залежностей, щоб досягти результатів.

Розмінування та прокладання шляхів через мінні поля — ще одна сфера, де партнери України мають надати пріоритетну підтримку. Ключова потреба — розвідка мінних полів. Використання алгоритмів штучного інтелекту з розвідкою БПЛА може бути способом ідентифікації полів. Однак для розвідки в цій ролі, імовірно, також знадобляться людська дорозвідка та маркування. Це складні навички, які треба розвивати в українських розвідників, щоб вони могли робити це вночі. Також важливо зауважити, що, хоча західні військові не мають достатньо ресурсів для подолання мінних перешкод у наступальному темпі, обладнання, тактика, методи та процедури для боротьби із саморобними вибуховими пристроями, розроблені під час війни з терором, можуть бути застосовані. Виклик полягає в їхній адаптації до роботи під постійною загрозою ворожого вогню, яка не була значною, коли ці тактики розробляли.

Значну частину міжнародної підтримки зі зрозумілих причин зосередили на обладнанні. Проте саме тактика матиме вирішальне значення для визначення того, чи зможе українська піхота досягти успіху на полі бою, зокрема в зайнятті укріплених позицій, захищених мінними полями та вогневою підтримкою. Хоча можна виділити кілька критичних наборів навичок, є різноманітні звичайні бойові вправи, які лежать в основі всіх добре навчених бойових і допоміжних армійських підрозділів.

На жаль, Україна стикається з численним тиском, який є основною перешкодою для вдосконалення навичок, тактичної злагодженості й згуртованості її підрозділів. Є гостра потреба розгортання найкращих підрозділів для поточної оборонної операції вздовж розширеної лінії фронту на сході України. Крім того, українські навчальні центри змушені обробляти велику кількість рекрутів з обмеженим попереднім військовим досвідом. Ці рекрути мають як замінити втрати в наявних підрозділах, так і розширити сили оборони. Це непросте завдання, і це відбувається після того, як навчальні центри серйозно зруйнували на початку повномасштабного вторгнення, а в деяких випадках фізично захопили росіяни, а також після того, як викладачів і студентів мобілізували як надзвичайний захід.

Тому не варто недооцінювати масштабу необхідної допомоги в навчанні, оскільки вона значна й складна. Колективна підготовка підрозділів має бути пріоритетом, з акцентом на взаємодії з підрозділами, що надають пряму та непряму вогневу підтримку — для максимального придушення ворога без марнування боєприпасів, ефективного тактичного командування й взаємодії між вогневою підтримкою, інженерними та штурмовими підрозділами для забезпечення ефективного придушення противника під час прориву й штурму без вогню по своїх, а також для проведення самих штурмових дій. Відповідні бойові навчання концептуально не особливо складні, але мають бути достатньо добре зрозумілі всім учасникам, щоб або не було потреби подавати процес планування заздалегідь, або планування та роздавання наказів були достатньо швидкими та стислими, щоб мінімізувати вразливі паузи в оперативній діяльності. Усе це вимагає ретельного тренування в реалістичних умовах для досягнення ефективної координації та здобуття таких швидкості й моменту, щоб запобігти ефективній реакції ворога.

Потреба створювати ефективні штурмові підрозділи зі спільною тактикою також вказує на ширшу потребу колективного навчання ротного рівня для забезпечення однорідної тактики й згуртованості підрозділу. Життєво важливим є виховання лідерів, здатних у темпі бою координувати численні елементи в складі взводу, роти, батальйону. Акцент на індивідуальних військових навичках під час навчання у Великій Британії, яке проходять українські рекрути, хоч і є важливим фундаментом, применшує життєво важливе значення злагодження сформованих підрозділів для успіху наступальних дій. Якщо це означає зменшення кількості курсантів, які проходять британську програму, додаванням ще кількох тижнів колективного навчання, то цей компроміс того вартий.

Якщо українські підрозділи прорвуть оборону, то важливо, щоб вони могли використати створену ними шпарину. Якщо їхнім наступальним операціям бракуватиме моменту, це призведе до серії послідовних штурмів підготовлених російських позицій — повільний і непропорційно дорогий спосіб відвойовувати землю. І навпаки, вони максимізують віддачу від втрат на кожен штурм, якщо зможуть прорвати оборону та піти вперед, не даючи російським силам оговтатися. Щоб досягти цього, вони мають підтримувати темп і бути захищеними, коли рухаються вперед. Звідси постають дві потреби. Для підтримання темпу важлива наявність і справність техніки. Хоча в обороні можна відновлювати техніку із залученням навчених механіків, обслуговування наданої міжнародними партнерами техніки під час наступальної операції значно залежатиме від уміння екіпажів підтримувати її в бойовому стані. Тому критично важливо, щоб був сформований запас частин для всього переданого обладнання, щоб посібники з ремонту були перекладені українською та розповсюджені у відповідних підрозділах і щоб екіпажі мали час належно ознайомитися з обладнанням, яке дуже відрізняється від платформ, на яких вони працювали раніше.

Друга важлива потреба для збереження моменту — захист сил, які вже прорвали оборону, від контратак російських сил, які перебувають у резерві. Резервні маневрові елементи можна зафіксувати артилерією, якщо знайти їх вчасно. Захисного вогню ворожої артилерії необхідно уникати, зберігаючи момент і не даючи противнику змоги отримати актуальні дані про місцеперебування цілей. Це означає порушення їхніх засобів утримання підрозділів під спостереженням. Водночас вирішальне значення має захист підрозділів від ворожої авіації, яка наноситиме реагувальні удари для сповільнення прориву. Для захисту від ворожої артилерії можуть бути корисними деякі розгорнуті засоби РЕБ, але і проти БПЛА, і проти авіації тактична протиповітряна оборона — найбільший пріоритет. Здатність протиповітряної оборони рухатися з елементами маневру та прикривати її — життєво важлива сфера, яка потребує потенційно нової підтримки з боку партнерів України.

Нарешті, зривання контратак противника або ударів артилерії та авіації значно сприятиме знищенню командної інфраструктури противника. Для цього буде важливим придушення протиповітряної оборони, що захищає ці цілі. Дистанційні електронні атаки й використання таких інструментів, як БПЛА, можуть загрожувати та витісняти ППО або насичувати її хибними чи неекономічними цілями. Усе це може суттєво створювати плутанину, заважати ворогу в ухваленні рішень і знизити рівень захисту для максимізації впливу українських ударів РСЗВ.

ВИСНОВКИ

У більшості міжнародних дискусій є тенденція списувати російську армію як тактично невмілу, технічно недосконалу й морально зламану. У такій критиці є чимале зерня правди. А втім, такі оцінювання схильні екстраполювати показники окремих російських підрозділів на всю силу. Поряд зі своїми недоліками російські війська продемонстрували, що значна частина їхнього обладнання ефективна, летальна й може бути адаптована до ряду загроз. Хоча російські спроможності мають серйозні недоліки, вони найбільш яскраво проявляються при веденні наступальних операцій. І навпаки, багато російських родів військ підтримки не тільки продемонстрували достатнє уміння, а й показали, що здатні адаптуватися до нових обставин.

Хоча російські війська почали розв’язувати низку тактичних викликів, які перед ними стоять, варто зазначити, що багато із цих адаптацій є реактивними. Рольова спеціалізація піхоти була зумовлена нездатністю навчити достатню кількість військ, а не активним плануванням війська. Прискорення та спрощення управління вогневою підтримкою спричинила нездатність забезпечити ефективний своєчасний вогонь на початку вторгнення. Так, залишається незрозумілим, якою мірою ці адаптації стануть постійними аспектами російської армії. Також очевидно, що російське військо все ще не може передбачити нові загрози як інституція. Підрозділи ППО, наприклад, із часом демонструють зростальну майстерність проти наявних загроз, але впровадження будь-якої нової ударної системи або тактики з українського боку зазвичай спричиняє період розладу та вогню по своїх. Найочевидніше, що російські військові систематично неспроможні скоординувати різні функції, і цим можна скористатися. Бездушність ставлення росіян до власного особового складу гарантує, що вони не працюватимуть на весь свій потенціал, зазвичай через погану згуртованість підрозділів.

Критичною спроможністю, що лежить в основі російської армії, залишається її вогнева потужність. Неясно, чи є такий підхід стійким та чи є темп їхньої адаптації достатнім. Зрештою, Росія використала свій величезний запас боєприпасів дуже неефективно, а темпи витрат усе ще перевищують швидкість виготовлення як снарядів, так і стволів. Російська армія використала вогневу міць як милицю для компенсації своїх тактичних недоліків в інших сферах. Якщо вага залпу, яку можуть видати російські військові, зменшується, то зовсім не ясно, чи зможе російська піхота ефективно утримувати позиції. Тому чи не найбільша небезпека для України в тому, що стосується довгострокової траєкторії російських сил, це чи надасть інша країна засоби й робітників для створення в Росії додаткових виробничих потужностей боєприпасів і стволів.

Українські війська, хоч і переважають у моральному стані та часто в підготовці, продовжують стикатися з рядом жорстких військово-тактичних викликів у відвоюванні території своєї країни. Подолання цих викликів вимагає постійної та належно спрямованої підтримки з боку їхніх міжнародних партнерів, що показувала б розвиток тактичної ситуації. Поразка російських військ також дедалі більше залежатиме від тактичної майстерності української підготовки, регенерації сил та обслуговування обладнання, а не від впровадження додаткових систем.

Складність російських оборонних споруд вимагає від України здійснення багатогранного процесу підготовчих операцій, прориву та експлуатації, що потребує підготовки підрозділів і ряду комплексних спроможностей. Життєво важливо, щоб партнери України поставили в пріоритет створення сталого процесу індивідуальної, колективної та штабної підготовки для ЗСУ. Наразі ініціатива за Україною. Але російське військо продовжує адаптуватись, і ще не час розслаблятися.

«Аргумент» [5]

---

На цю тему:

• Геннадій Друзенко: давайте про війну начистоту [6]
• Рашизм це надовго [7]
• Чому росія набагато складніше переноситиме санкції, ніж Куба, Венесуела, Іран та КНДР [8]