«Ми захищаємо не лише Україну, а й нашу честь, заплямовану кадировцями»: сповідь чеченців, що воюють на боці України

Участь чеченців в українській війні зазвичай асоціюють із «TikTok-військами» Кадирова, знаменитими своїми постановочними роликами, але кілька чеченських батальйонів воюють і на боці України, причому на передовій: нещодавно представники одного з них влаштували засідку в Білгородській області, знищивши військову техніку та вбивши кількох військових. Незважаючи на погрози з боку Кадирова, чеченці продовжують вступати до лав ЗСУ та їх чисельність в українських військах зростає.

The Insider [2] поговорив із чеченськими бійцями у ЗСУ про їхню мотивацію, ставлення до Кадирова та ситуацію на фронті.

«Я приїхав помститися за вбитих дітей, жінок та старих людей у Чечні, Інгушетії, Сирії та Україні»

Фатхі, батальйон ОБОН, підрозділ «Борз», учасник вилазки до Білгородської області

Я приїхав до України з двох причин: щоб помститися за свій народ і допомогти українцям. Росія окупувала всю мою країну - Чечню, і вбила дуже багато людей з моєї родини - батька, братів, тітку, дядька. Я сприймаю росіян не лише як ворогів українців та чеченців, а й як ворогів усього людства. Вони братимуть усе, що хочуть і ніколи не зупиняться. Якщо ми дозволимо їм перемогти на українській землі, вони підуть далі. Тому я приїхав сюди, щоб помститися за вбитих дітей, жінок та старих людей у Чечні, Інгушетії, Сирії, а зараз ще й в Україні.

Я приїхав у травні 2022 року. Спершу був у батальйоні «Крим». Мене тут навчали понад два місяці. Потім нам сказали, що навчання може тривати до півроку, а я не хотів чекати так довго, тому через одного вирішив потрапити до ОБОНу - окремого батальйону особливого призначення, де на той момент було лише кілька людей. У нас більше серйозних хлопців, які воювали у Чечні та Сирії.

Фатхі Бараєв (праворуч)

У мене з дитинства була мрія стати або військовим або поліцейським. Я хотів бути схожим на свого батька. Мені подобається бути тут, і, навіть коли війна закінчиться, я піду воювати за справедливість в інше місце.

Коли була чеченська війна, мені було вісім чи дев'ять, але я багато пам'ятаю. Мама з нами покинула Чечню – нас хотіли вбити кадировці. Це була кровна помста. Мій батько був бригадним генералом і вбивав окупантів та зрадників-кадировців, які робили зачистки ночами та били людей на вулиці. Особливо пацанів років 15-16. У одного кров була всюди, вони його били, бо не мав паспорта, а потім забрали до в'язниці і сказали, що він терорист.

Мою матір теж багато разів забирали та допитували. Після таких допитів вона завжди була шокована і не могла говорити. Зараз через те, що я воюю за Україну, її теж лякають та затримують, але їхати вона не хоче. Її не чіпають, бо мої двоюрідні брати служать у російській армії.

Батька одного з моїх братів теж убили кадировці, але він все одно служить у них. Я з ним тому не спілкуюся — як може людина носити ту саму форму, як і люди, які вбили твою родину? Він у відповідь називав мене терористом, бо я підтримую ЛГБТ і мешкаю в Європі — на той момент я жив у Данії, а він у Чечні. Я можу сказати відверто, що якщо зустріну його тут, в Україні, то вб'ю.

Якщо я зустріну мого двоюрідного брата-кадировця тут, в Україні, то я його вб'ю

Я жив у Європі з сімнадцяти років як політичний біженець. Моя мати нас покинула, коли мені було десять, і повернулася до Чечні. Я не звинувачую в цьому ні її, ні батька, я звинувачую тільки Путіна і ту частину російського народу, який підтримує все, що робить їхній президент. Я залишив усе, щоб приїхати в Україну — друзів, знайомих та роботу і сподіваюся, що скоро ми переможемо та повернемось до Чечні, щоб звільнити весь Кавказ.

У Чечні зараз залишаються лише ті, хто не має змоги залишити республіку. Люди бояться - бояться говорити, висловлювати свою думку і навіть просто думати. Вони бояться йти проти системи, бо за це тебе в Чечні або посадять у в'язницю, або катуватимуть, або вб'ють. Людей ґвалтують та вбивають просто за коментарі на Facebook. Якщо ти десь напишеш, що тобі не подобається Кадиров, то наступного дня ні тебе, ні всієї твоєї родини вже не буде в живих.

Якщо ти напишеш, що тобі не подобається Кадиров, наступного дня ні тебе, ні всієї твоєї родини не буде в живих

25 років народ живе у страху. Коли буде можливість, самі кадировці повстануть проти Кадирова. За часів СРСР, коли чеченців відправляли воювати до Афганістану, вони стикали одних мусульман з іншими, але після розвалу Союзу всі чеченці, хто служив у радянській армії, пішли проти Росії — гинули під час першої та другої чеченських воєн. Звичайно, є чеченці, які щиро підтримують Кадирова — вони люблять його за гроші та владу, але є й ті, хто просто не має іншого вибору. Дуже багато молоді сидить без роботи, а вступити до лав армії — прибуткова справа. Вони ненавидять Кадирова, але йдуть за гроші.

Фатхі Бараєв (праворуч)

Я кидав виклик Кадирову, коли він погано говорив про мого батька: «Приїдь у Бахмут і покажи, хто ти». Після цього моїм родичам по батьківській лінії довелося залишити Чечню. Родичі, які мешкають у Європі, просили, щоб я більше так не робив. Сказали: «Воюй скільки хочеш, але носи маску і не роби звернень проти кадировців — твоїх рідних у Чечні будуть бити і ґвалтувати».

Якби я боявся Кадирова, я не приїхав би сюди воювати. Звичайно, я маю почуття страху, як і у всіх інших людей, але я можу його контролювати. Якщо військовий каже, що він нічого не боїться, він або бреше, або психічно ненормальний. Ми всі боїмося, але це не заважає. Якби заважало, я не поїхав би в Бахмут, не зайшов би в Білгородську область, щоб влаштувати засідку. Я благав командира, щоб він узяв мене з собою на це завдання, хоч і розумів, що нас могли оточити, ми могли потрапити до пастки. Я пишаюся тим, що зробив, і психологічно це на мене ніяк не впливає. Я чув, як вони кричали, бачив, як умирали. Один із них, до речі, був кадировцем.

Але кадировці в бою не дуже підготовлені, вони просто для показухи існують. Є чеченці, які служать у російській армії і не підкоряються Кадирову, а саме кадировці — як поліція, вони воювати не вміють. Вони «воювали» лише проти партизанів на Кавказі. Наприклад, оточували один будинок, в якому лише пацан з автоматом. Двісті людей на операції з оточення одного пацана. Вони не вміють воювати проти авіації, артилерії, не вміють штурмувати. Вони — бандити, раби Путіна, які можуть лише катувати, ґвалтувати та ганятися за пацанами у горах, які робили диверсії.

Ми не сидимо в окопах увесь час. Зазвичай наші завдання – це захопити когось, розбити техніку, вбити. Ми живемо в місті, ходимо на навчання, але коли на операції іноді доводиться спати в лісах. Поранень у мене не було, але мала контузія. 120-й міномет вдарив за сім-вісім метрів від мене, я встиг відстрибнути в окоп. Я брав участь у багатьох важких штурмах. Були й ситуації, коли нас дуже щільно бомбардували: вибухали міни, «Гради», касети. Був із нами якось «Альфа» — спецназ, у них багато людей загинуло, і вони нас покинули, і нас лишилося буквально п'ять чеченців.

Бійці батальйону "ОБОН"

Нещодавно нам довелося пройти 19 кілометрів, а в мене був кулемет, а за спиною рюкзак вагою до 50 кілограмів, і я так сильно втомився, що думав, що зараз помру. Але все одно продовжував йти, розуміючи, що якщо я зупинюся, то група зупиниться, і я буду тягарем для них. Я пам'ятаю, як по дорозі назад я кілька разів упав через те, що ноги не тримали. Це складно, дуже складно, але що вдієш — це війна.

«Через перемогу в Україні ми зможемо повернутися додому та відвоювати свою батьківщину»

Бертан, батальйон ОБОН, підрозділ "Борз"

З початком повномасштабної війни зростала сильна античеченська пропаганда. Весь світ бачив у нас демонів, які прийшли вбивати українців разом із російською армією. Особливо таке ставлення почало посилюватися після подій у Бучі та звірств, вчинених там росіянами. Це позначилося на чеченцях — наш народ почали представляти окремою країною, яка разом з Росією напала на Україну. І тоді я вирішив, що не можу не перебувати в Україні, не можу не допомогти.

Я приїхав до України у квітні 2022-го, і коли стало відомо, що нарешті укладено домовленість між ЗСУ та збройними силами Чеченської Республіки Ічкерія, ми почали шукати шляхи виходу на Міністерство Оборони ЧРІ, щоб потрапити до батальйону ОБОН.

На той момент наші керівники ухвалили рішення щодо формування батальйонів, які надаватимуть допомогу Україні. Ми всі чекали на офіційну інформацію, але коли весь світ облетіла новина про події в Бучі та Ірпені, я вирішив виїхати в Україну, щоб хоч щось зробити. Я просто згадав своє дитинство, першу чеченську і потім другу, де були масові вбивства цивільного населення в Алдах, мені було 16-17 років, і я нічим не міг допомогти вдома, а зараз, через багато років, спостерігаючи за свавіллям, яке творять росіяни в Україні, ні я, ні мої знайомі не можемо стояти осторонь. Ми пам'ятаємо, як вони руйнували Грозний, пам'ятаємо про Самашку, і бачимо, як це переноситься в Україну — лише вже у великих масштабах. Особисто я можу сказати, що для мене війна ніколи не закінчувалася.

Оскільки до цього я не мав бойового досвіду, в батальйоні мене підготували, як і всіх інших хлопців. Тут все добре організовано. Майже кожні три місяці ми проводимо навчання, поповнення. У Чечні тільки РПГ були, а тут сучасне натовське озброєння, з яким більшість наших бійців не знайомі. Ми постійно щось вивчаємо, міняємо озброєння та полігони, відпрацьовуємо маневри, які можуть змінюватись буквально за секунди під час бою. Фізична підготовка також обов'язкова. Людина має діяти на автоматі, щоб не підвести не лише себе, а й хлопців, які знаходяться поряд.

Оскільки я вже бачив війну — не раз був під бомбардуваннями та обстрілами, хоч і був маленький, я досить швидко тут освоївся. Буквально всі хлопці вже за два тижні добре володіли зброєю.

Перші мої завдання були пов'язані з розвідкою. Командування ніколи не закидає новачків одразу в небезпечні місця. Але зі зростанням досвіду ускладнюються і завдання. Спочатку було, звичайно, страшно, але цей страх пропадає буквально за дві хвилини, інакше ти просто не зможеш працювати.

Усі операції, які виконує наш батальйон, узгоджуються із ЗСУ. Наш батальйон знаходиться у складі Іноземного легіону, і окрім українських фахівців ми працюємо з іноземцями - канадцями, американцями та грузинськими хлопцями.

Українці розуміють, що у нас із ними спільний ворог. Це розуміння є на всіх рівнях — від керівництва до пересічних бійців ОБЗЗ. Зараз ми захищаємо не лише Україну, а й нашу честь, яка була заплямована кадировцями. Найголовніше, що у всьому світі вже розуміють, що не всі чеченці стоять на боці Росії. Для нас ті чеченці, які входять до складу російської армії, вже не є чеченцями. Чеченці не приїжджають і не ґвалтують людей, не грабують. Це не чеченці, це кадировці, орки.

У кадировців немає жодної мотивації, і що б вони не говорили на камеру: «Ахмат — сила!» або "Слава Росії!", вони не сила. Кадировці і ті, хто зараз їх представляє, не рвуться до міста чи близько підходити до поля бою чи навіть лінії фронту, бо вони знають, що вони агресори. Вони знімають ці ролики, щоб просто виправдатись перед Кадировим або показати свою сміливість, але сміливість так не показують. Кадиров - просто ідіот, у нього немає ніякого розуміння ісламу. Він не може говорити, що війна з Україною – це джихад. Ми чудово знаємо, що являє собою кадировська «армія».

Ми, на відміну від них, справді мотивовані, бо лише через перемогу в Україні ми зможемо повернутися додому і відвоювати свою батьківщину, показавши світові, що чеченці не рівні кадировцям.

У нас у батальйоні є хлопці, які проходили і першу, і другу чеченську війну. Вони перебували в Чечні аж до 2014 року і продовжували опір, але вже під кінець сил доводилося чекати, коли ситуація зміниться. І зараз вона докорінно змінилася. Якщо десять років тому нас [чеченців] сприймали як терористів, то зараз думка про наш народ змінилася.

У Чечні воювати було набагато складніше. Діти, з якими я спілкувався, розповідали, що воювати доводилося практично наосліп. Зараз є обладнання, яке допомагає і на полі бою, і в небі, а в той час Чечня не мала нічого, що можна було протиставити російській авіації — літаків, вертольотів, артилерії. Щодня був боротьбою за виживання. Зараз ти можеш піти на завдання, провести час на передовій, а потім прийти та відпочити. Мені хлопці розповідали, що були дні, коли вони не їли нічого. І треба було перевіряти, чи не отруєно їжу чи одяг. За інтенсивністю, звісно, українська війна складніша. Тому що йде дуже щільний вогонь, але з іншого боку тут завжди є надійний тил, завдяки якому ти можеш перепочити, а потім знову йти вперед.

«Якщо прибрати Кадирова, нічого не зміниться, наша мета – зруйнувати Кремль»

Мансур, батальйон шейха Мансура

Я спостерігав за ситуацією в Україні ще 2014 року, коли почалися масові заворушення, а 2015-го приїхав до України. Вже тоді я розумів, що Росія під виглядом миротворця окупує території, як це було з Грузією та Осетією. Коли росіяни окупували Крим, Донецьку область та Луганську, у ЗМІ почали з'являтись повідомлення, що це чеченці напали на Україну. Тоді я жив у Туреччині, і мені було дуже прикро чути такі слова про свій народ. Така думка склалася, звичайно, через зрадників-кадировців, яких кремлівські вельможі направили до України.

Недовго думаючи я подався сюди, щоб кожному українцю, зокрема й ЗМІ, донести, що чеченський народ відрізняється від цих зрадників. Другою причиною, чому я приїхав сюди, стало бажання набити морду спільному ворогові. З 99-го року я взявся за зброю, і з того моменту йду проти системи.

Бійці батальйону шейха Мансура

У мене великий бойовий досвід після чеченської війни, тому зараз я сам треную новобранців та навчаю їх військовому мистецтву. Для мене, як і для багатьох моїх товаришів, нічого нового у цій війні немає. Ми воюємо з тими самими російськими військами і з тією ж російською артилерією. Вся брехня та пропаганда, яка ллється зараз, нам так само знайома.

Кожен боєць нашого батальйону має колосальні навички та досвід у військовій сфері. Ми маємо будь-який вид зброї. Найменший досвід бійця в наших лавах — десять років, але переважно у всіх по 20 і 30 років. З Чечні молодих бійців ми не забираємо, бо готуємось до визволення своєї території. І люди нам там потрібні, бо в Чечні вони принесуть набагато більше користі.

Перше поранення тут я отримав ще на початку, у березні 2022 року, коли ми робили перший контрнаступ. Це було під Броварами. Там було 17 одиниць техніки. Вночі ми у складі 14 осіб заходили до населеного пункту Велика Димерка та знищили чотири танки.

У лад я повернувся вже на п'ятий день. Поранення виявилося наскрізним. До цього у мене теж були поранення, тож до такого мені не звикати. На війні практично всі моменти важкі, тому що близькі люди гинуть, зазнають поранень і зникають безвісти. Війна - це холод, голод і тяжкість. Людина перебуває у постійному психічно напруженому стані. Найважче — повідомляти батькам та сім'ям бійців, що їхнього сина чи батька більше немає.

Оскільки ми маємо добровільний підрозділ, ми не значимося в регулярній армії, але працюємо тільки злагоджено. Здебільшого ми співпрацюємо із СБУ. Наше завдання – диверсійно-розвідувальні роботи – «тактика бджоли» – налетів, ужалив і пішов. Методи партизанської війни у нас збереглися ще з часів першої та другої чеченських воєн.

Кожен наш вихід координується з українськими військами, щоби у разі непередбачених ситуацій нас могла прикрити артилерія. Аеророзвідка нас завжди контролює та спостерігає за нами.

Наш покійний президент Джохар Дудаєв ще в 90-му році чітко сказав, що собою являє Росія і яке зло вона в собі несе. Сьогодні ми всі стали свідками підтвердження його слів. Я думаю, що якби Чечні, як зараз Україні, допомогли на той час, то ми б уже давно зруйнували цю російську імперію вщент. Тоді б український народ жив у світі і погрози балтійським країнам і НАТО просто не існувало б. Наше першорядне завдання – закрити питання з Україною на нашу користь. Ми впевнені, що досягнемо цього з божою допомогою, і повернемось до Чечні, і Україна допоможе нам.

Бійці батальйону шейха Мансура

Якби у Чечні була свобода вибору, то понад 90% чеченського народу не підтримувало б нинішній режим, але люди в нас дуже пригнічені. Ми тридцять років перебуваємо у стані війни. Із двох років у нас починається виховання, і з цього моменту нам пояснюють, що відбувається та відбувалося. Чечня стоїть першому місці за кількістю психічних захворювань. Вбивством наш народ не налякати. Люди бояться публічних образ, знущань, тому Кадиров б'є найболючішими місцями – вони забирають матерів, сестер, дружин, дочок і маніпулюють людьми. Жінка для нас недоторканна, і люди здебільшого мовчать, а покинути Чечню у багатьох просто немає можливості та й не всі люблять перебувати на чужині.

Ми розуміємо, що зараз сили у нас не рівні, і якщо ми почнемо повстання, то Росія під якимось хитрим приводом заморозить війну в Україні та направить усі сили на Чечню. І ми залишимося з цим монстром віч-на-віч. Якщо навіть прибрати Кадирова, то нічого у нас на батьківщині не зміниться, тому наша мета – зруйнувати Кремль, який є лігвам усіх лих.

Молодь зараз під сильним впливом пропаганди, і, коли їх відправляють на війну, у них відбирають телефони. Але коли їм вдається зв'язатися з родичами, нам надходять прохання допомогти їм здатися, але щоб їх не обміняли потім і повернули назад у систему Кадирова. Таких сотень. Ми відправляємо їх координати або до центрального апарату СБУ, або до ДКР, і вони вже займаються ними.

Кадиров дуже ретельно відстежує тих, хто бореться за України. Він намагається нам нашкодити, відправляє кілерів, але ми теж не просто так живемо і вживаємо своїх заходів. Усі, хто відкрито показує своє обличчя, всі родичі або загинули, або покинули Чечню. І я навіть – у мене немає нікого.

«Аргумент» [3]

На цю тему: