"Воюємо, крадемо чи гуляємо?

Позаминулої п‘ятниці ми приїхали на запорізький напрямок. На одному з блокпостів нас запитали поліцейські: де страховка на британський пікап, чому машина зелена, ми волонтери чи журналісти, де перепустка, де посвідчення волонтера, чому не заповнений акт і запропонували повернутись і заїхати в комендатуру. Але зрештою пропустили.

Ми зустрілись з військовими біля нашого підбитого танку. Один з них зробив крок вперед у перший день повномасштабного вторгнення і пішов воювати разом з дружиною. За час після вторгнення я бачив його багато разів. І щоразу в іншому стані. Це дуже різні стани втоми і виснаження. Але він жодного разу про це так і не сказав.

Біля нас кожні п‘ять хвилин неподалік лунали виходи, а в кількох кроках майже на автоматі усміхнені та зарядженні військові вивантажували танки один за одним.

Вже інші хлопці розповідали про те, що екіпаж підбитого танка загинув, про тридцять поранених на минулому тижні протягом доби, про евакуацію на ланосі в багажнику, про турнікети, які радять використовувати для ноги, бо для руки вони не підходять. Про те що, авжеж, знову потрібен хоча б один мавік, нічники, турнікети, аптечки, оклюзійні накладки, гемостатичний бинт.

З одним з цих хлопців ми познайомились вже під час вторгнення на дорозі біля кіоску з кавою серед покинутих хат.

Інші мої знайомі на війні з відчуттям провини часто повторюють фразу: це лише найнайнеобхідніше. Тобто люди, як і сотні тисяч людей, живуть у системі координат, де найнеобхідніше — турнікет або мавік, а не текіла та караоке до ранку.

Нам розповідали про те, що з чотирьох машин, які ми привезли протягом року — всі чотири вже не їдуть, а дві з них вже не поїдуть ніколи. Про те, що нісан навара, який мені подарували на минулий день народження, а я передав їм — це найщасливіша машина з усіх, що в них були. Бо вона багато разів витягала з біди і досі в найкращому з усіх чотирьох автівок стані.

Про вихід з позицій і майбутній контрнаступ ворога. Про найпоширеніший характер поранень. Про те, чим б'ють загарбники. Про те, як буває вночі, коли навпомацки маневрують танки, обманюючи ворога.

Дорогою додому я постійно уявляв: як це, коли мене пораненого кладуть у багажник ланоса. Повернувшись до Києва, я поспав декілька годин. Цього разу на в’їзді у місто нас пропустили, а не запропонували чекати до 5-ої. Бо в Києві суворі обмеження. І вже ввечері того ж дня ми під’їхали до ресторану Бохо. Де хлопець того ж віку, що і мої вчорашні співрозмовники, схоже, під дією наркотиків та із сильним запахом алкоголя почав розповідати, що ті двісті людей, які п‘ють і гуляють у Бохо вночі просто втомились від війни, хочуть поспівати і поїдуть додому спати.

«Додому спати». Я впевнений на сто відсотків в тому, що всі ці люди від слова взагалі не розуміють, що це за розкіш — “поїхати додому” і тим паче, що це за розкіш — спати, коли хочеш.

Цей один з головних у столиці центрів приймання алкоголя та «порошків» знаходиться в двох кілометрах від головного в країні центру прийняття рішень.

Багато хто з людей дотичних до влади вважає, що матеріали про «Батальйон Монако” або такі, як цей, грають на руку ворогу та використовуються ворогом як ІПСО.

В той же час залишається мати надію, що ці ж люди нарешті усвідомлять, що росія може і не перемагати нас на полі бою і, власне, до цього вона і прагнула і прагне. Вони можуть перемогти всередині країни зусиллями та за рахунок корупції і поділу суспільства. І той факт, що журналісти привертають до цього увагу - несе рішення, а не загрозу. Загроза - це коли і якщо цей поділ не зупинити. Загроза - це коли нових майбахів стане більше ніж старих пікапів.

Поділ на багатих та бідних непомітно але самовіддано розпочали прикордонники та митники. Тому ми одразу почали працювати в цьому напрямку, а згодом поїхали «наздоганяти» тих, хто втік або поїхав «волонтерити» в Монако чи Відень, як син Кернеса чи брат Кауфмана. Відтоді в країну вимушені були повернутись багато людей.

Далі поділ продовжили воєнкоми. Абсолютно «непомітно» для всіх (зокрема компетентних органів) вони знищили мобілізаційну систему. Створивши стратегічну небезпеку, коли одних людей неможливо демобілізувати, а інших — мобілізувати. Ці два кроки до того ж помножили на нуль ефективність тилу. Бо людина, яка відкупилась, не буде щодня уявляти себе на місці такого ж хлопця в окопі, а відтак навіть в тилу робитиме менше і ніколи не стане сервісом для солдата. І ми доклалися до того щоб привернути увагу до воєнкомів і перезапустити систему. Хоча зрозуміло, що відкотити назад вже майже неможливо, бо половина «інвалідів» вже поїхала натоптаною до глини стежкою.

Далі правоохоронці, чиновники і навіть депутати знову «непомітно» доділили суспільство на багатих та бідних. Коли ти можеш виїхати, втікти, їздити закритим мостом, пити о третій години в клубі в центрі Києва,а о четвертій поїхати в інший. Саме так ми і дійшли до тієї точки, в якій наразі майбутнє видається гіршим за теперішнє.

У шести або восьми годинах від осіннього столичного вайбу є ті, хто зробили крок вперед. Складно сказати, який відсоток країни гадки не має про складнощі того, що тепер для жінок і чоловіків у пікселі характеризується, як життя. Хоча здебільшого воно має лише фізіологічні прояви, а все інше займає або забирає війна.

Ці люди усвідомлюють, що від їх роботи залежать їх життя і наші з вами. Минулого року під час інтерв'ю Масі Найєм, який тоді щойно прийшов до тями після важкого поранення, сказав мені: чим більше триватиме війна — тим більше людей відчують її і зміняться. Але як вони тепер мають це відчути? Як - коли вони купили іншу реальність.

Реальність — вона не у великих і далеких від фронту містах. Реальність — там. Бо все що ми тут вважаємо своїм життям може дуже швидко зникнути. Як це вже було 24 лютого минулого року. Може швидко зникнути, якщо ті, хто боронять нашу державу вирішать “пожити”. Знайоме слово, чи не так? Вирішать “втомитись від війни”.

Дехто скаже «Це просто ресторан. Скотилися до того, що ганяєте відвідувачів генделя». А я відповім, що це один з найважливіших матеріалів, який або може вплинути на прірву між реальністю воєнного стану і реальністю, яку можна придбати за гроші під час воєнного стану, або ми можемо загинути та програти. Чи програти та загинути.

Хтось скаже: “Таких індивідів небагато”, “повернуться військові — буде до ладу” Але наразі є відчуття, що може бути й навпаки. Бо наші військові не повернуться допоки ми не переможемо.

Бо в результаті цієї війни “дутиків” у гуччі, які з ресурсами “в моменті”, але досі не в курсі, що відбувається і якою ціною, може залишитись більше, ніж скалічених свідків боротьби за Незалежність країни. Боротьби за Незалежність країни, а не за Бохо, Біарріц, айтішника Микиту та інших, хто може демонстративно дозволити собі більше ніж всі інші. Ніж інші маленькі та великі бари та ресторани. Ніж інша молодь.

Наразі мета росії — щоб морок у тилу і морок за лінією фронту наблизилися якомога ближче один до одного. Щоб погано було і там і тут. Щоб за спинами у наших захисників та захисниць було таке ж пекло як і перед ними. І судячи з того, що те, що ви побачили у матеріалі «Втомлені війною” ми зафіксували в День захисників та захисниць, росія має успіхи.

“Втрата сина. Дуже великі сподівання, що це не дарма”. Це сказав мені батько аеророзвідника Фелікса Куртаніча під час інтерв'ю у червні минулого року. Але чи буде так?

Бо поки одні хлопці та дівчата гинуть за рівні правила, гинуть за те щоб ми не були росією, інші в тилах ведуть запеклу, зухвалу і доволі демонстративну боротьбу за нерівні правила з усіма наслідками.

Поки одні хлопці та дівчата далеко від дому воюють за те, щоб звільнити село, інші — роблять вигляд, що не можуть закрити вночі якийсь клуб у центрі зручного Києва.

І спроможність перших та неспроможність других пов'язані і взаємозалежні більше, ніж нам здається. І чим далі, тим сильніше ми це відчуватимемо.

Автор: Михайло Ткач, журналіст

(Джерело [2]).

Фото автора

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• Злочинна бездіяльність: Зеленський розповів, чому Україну не готували до війни [4]
• Як Рада адвокатів України та її голова Ізовітова захищають зрадників, які працюють на окупантів [5]
• Боротьба з корупцією під час війни: успіхи, тенденції та бездіяльність влади [6]