Ніл Фергюсон: «Якщо ви думаєте, що третя світова війна немислима, прочитайте це»

"... Якщо США дозволять захопити Україну, Ізраїль та/або Тайвань їхніми ворогами, це матиме жахливі наслідки і для американців. І під «жахливими наслідками» я маю на увазі щось значно гірше, ніж чергова 11 вересня". Романісти та кінематографісти давно розробили альтернативні історії великих конфліктів, які повинні служити попередженням для самовдоволених американців.

Історик Ніл Фергюсон написав у Bloomberg [2] колонку про те, що чекають США в разі поразки від Китаю.

Невже ми не можемо уявити поразку?

Ви могли подумати, що, нещодавно програвши маленьку війну, американцям не важко уявити наслідки програшу у великій. Але принизливе залишення Афганістану в 2021 році з надзвичайною швидкістю було відправлено в діру колективної пам’яті

Чи повторять мережі новин київську промову Байдена тієї ночі, коли росіяни ввійдуть до української столиці? Або один із них транслюватиме наступне інтерв’ю Такера Карлсона з президентом Росії Володимиром Путіним?

І як ми відреагуємо, якщо — скажімо, пізніше цього року — нас поінформують, що Іран успішно створив ядерну зброю та випустив у Лівані свою компанію «Хезболла», щоб обрушити ракети на Ізраїль? Чи погрожуватимемо ми використати нашу власну ядерну зброю проти Ірану, щоб врятувати Ізраїль від знищення, як ми погрожували Радянському Союзу в 1973 році, коли він розглядав можливість втрутитися на стороні арабів у війну Судного дня? Або Вашингтон знову застереже Ізраїль не «загострювати» боротьбу за власне виживання?

Або що, якщо ми почуємо новини про те, що Тайвань заблоковано Народно-визвольною армією (Китаю - А.) і що президент вирішив — після ретельного аналізу значного ризику початку Третьої світової війни — не надсилати військово-морські експедиційні сили для забезпечення свободи судноплавства та постачання Тайванці зі зброєю та основними припасами?

Скільки уваги ми будемо приділяти кінцю демократії Тайваню та нав’язуванню його народу правління Комуністичної партії Китаю? Більше, ніж ми платимо до наступної церемонії нагородження Греммі чи Суперкубка?

Я дуже сподіваюся, що жоден із цих похмурих сценаріїв не здійсниться. Однак, особливо коли я згадую падіння Кабула в 2021 році, мені важко відкинути думку про те, що ми можемо досить байдуже погодитися в усіх трьох випадках. І єдине пояснення, яке я можу цьому знайти, полягає в тому, що американці в глибині душі не думають, що поразка стосується їх.

Я розумію чому. Ціни поразки у В’єтнамі в 1975 році лягли не на плечі американців, а на громадян Південного В’єтнаму, так само як і на поразку в Афганістані здебільшого поніс афганський народ. Чоловіки та жінки, які служили в останніх війнах Америки, становили незначну частину населення. Тих, хто помер, давно поховали; ті, хто отримав важку фізичну або психічну травму, - поза полем зору та з пам'яті.

За цих обставин справді дуже важко довести наступний аргумент: якщо США дозволять захопити Україну, Ізраїль та/або Тайвань їхніми ворогами, це матиме жахливі наслідки і для американців. І під «жахливими наслідками» я маю на увазі щось значно гірше, ніж чергова 11 вересня.

Перечитування роману Лена Дейтона «SS-GB» нагадало мені, що не так давно британці могли легко уявити наслідки поразки. Опублікований у 1978 році, SS-GB яскраво описує життя у Великобританії після успішного вторгнення Німеччини в Англію в 1940 році. Історія розгортається менше ніж через рік після капітуляції Британії. Король ув'язнений у лондонському Тауері. Вінстон Черчилль помер, його судили й стратили в Берліні. Існує маріонетковий уряд, як у Франції, але насправді влада знаходиться в руках німецького «військового командувача ГБ».

Народився в Лондоні в 1929 році, Дейтон був досить близький до катастрофи в Битві за Британію та Бліц, щоб зробити його зображення окупованого нацистами Лондона цілком правдоподібним. Більше того, він писав у той час, коли життя у Британії мало лише відтінок поразки. Переслідувана стагфляцією, економіка Великобританії в 1970-х роках була хворою людиною Європи; Західна Німеччина, навпаки, все ще була країною економічного дива.

Центральний персонаж Дейтона — не герой Опору, а колабораціоніст. І все ж настільки співчутливо представлений детектив-суперінтендант Дуглас Арчер, що читач не засуджує його, а радше ототожнює себе з ним. Дружину Арчера було вбито, а його будинок зруйновано під час останньої оборони Лондона. Він живе з маленьким сином у тісних і прохолодних будиночках. Заради молодого Дуггі життя має продовжуватися, а вбивства мають розслідуватися, навіть якщо для цього потрібно буде доповісти групенфюреру СС: «Арчер не був солдатом. Поки німці дозволяли йому займатися роботою ловити вбивць, він виконуватиме свою роботу, як завжди».

Порівняно з амбіційнішою «Батьківщиною» Роберта Гарріса — опублікованою в 1992 році, дія якої розгортається через багато часу після перемоги Німеччини — SS-GB пройнятий суворим реалізмом. Ви майже відчуваєте запах кіптяви та смогу розбомбленого, зруйнованого Лондона. Дейтон, який не був злим істориком, переконливо змальовує міжвідомчу ворожнечу, яка точилася в Третьому рейху Гітлера. Він вірогідно припускає, що, коли Британія переможена, Гітлеру не потрібно порушувати нацистсько-радянський пакт і вторгатися в Радянський Союз, тоді як США можуть залишатися нейтральними. І Дейтон тримає британський Опор настільки тіньовим, що його бомбардування церемонії «Тижня німецько-радянської дружби» на Хайгейтському цвинтарі (натхненна сцена) вражає читача як терористичний злочин, а не акт героїзму боротьби за свободу. Коли Арчера неохоче залучають до Опору, його участь у спробі звільнити короля зазнає жахливого фіаско.

Минуло чверть століття з тих пір, як я переконав Ендрю Робертса написати розділ книги «Віртуальна історія», присвячений історичній правдоподібності сценарію Дейтона. Я добре пам’ятаю холодний піт, який викликав його перший чернетковий проект із його докладними цитатами з документів, у яких німці ретельно викладали свої плани вторгнення, перемоги та окупації Англії. Навіть нам, дітям 1960-х років, усе це здавалося жахливо іманентним, особливо список імен людей, які підлягають арешту.

За певних обставин уява поразки може підірвати ваш моральний дух. Але це також може зосередити розум на пекучому імперативі не програти. Українцям неважко уявити, що означала б сьогодні поразка. Вони бачили тіла, розкидані на вулицях Бучі після російських розстрілів у вересні 2022 року. Вони знають, на які жахи здатна колоніальна армія Путіна. Так само більшість ізраїльтян дуже добре розуміють, що перемога ХАМАСу та його прибічників стане прелюдією до другого Голокосту. Вони ніколи не забудуть жахливих злочинів, скоєних минулого 7 жовтня.

Але мало хто з американців думають так. Минуло рівно 40 років з моменту виходу фільму «Червона зоря» — однієї з небагатьох комерційно успішних спроб уявити радянське вторгнення в США. Патрік Суейзі грає Джеда Екерта, одного з групи героїв середньої школи, які відправляються на пагорби Колорадо, щоб битися з загарбниками в послідовних битвах у стилі Рембо. Важко уявити, щоб сьогодні зняли таке кіно. Найближчим є «Залиште світ позаду», який яскраво зображує хаос, у який поринула б ця країна, якби всі наші технології — від наших iPhone до наших Tesla — одночасно перестали працювати. Вміло чи, можливо, ухильно, фільм не вказує, хто або що стоїть за катастрофічним збоєм.

Проте американське ставлення до фільмів-катастроф завжди здавалося мені суттєво відмінним від британського. Шанувальники «Доктора Хто», найдовшого британського науково-фантастичного серіалу, регулярно спостерігають катастрофи, які спіткають Лондон. Незалежно від того, наскільки дивними були інопланетні загарбники, завжди є якийсь натяк на Бліц, щоб нагадати глядачам, що жах справді може спуститися з неба над столицею країни. Але коли американці дивилися фільм «Зараза» (2011), мало хто з них міг уявити, що країну охопить справжню пандемію. Я досі пам’ятаю у перші місяці 2020 року глибоке небажання навіть добре освічених людей вірити, що Covid-19 є чимось набагато серйознішим, ніж сезонний грип.

Коли американці вмикають свої телевізори з плоским екраном, вони серйозно хочуть залишити світ позаду. Замість того, щоб розмірковувати над антиутопічним майбутнім, вони вважають за краще занурюватися в культ Тейлор Свіфт — форму масового ескапізму, що нагадує манію екранних богинь у ізоляціоністські 1930-ті роки.

Ось, значить, фільм, який ніхто не збирається знімати. Десь цього року китайці заблокували Тайвань — чи, можливо, це Філіппіни. Або, можливо, Північна Корея запускає ракету по Південній Кореї. Але давайте поговоримо про Тайвань.

Перше, що з’явилося б в ситуаційній кімнаті Білого дому, було б прохання уряду Тайваню надіслати військово-морські сили США зняти блокаду та відновити свободу судноплавства. Допомога мала б складатися з принаймні двох авіаносних ударних груп і значної кількості ударних підводних човнів.

Тепер це навряд чи було б можливо, навіть якби це мало статися завтра. На даний момент у Червоному морі знаходиться лише один авіаносець – «Ейзенхауер». Карл Вінсон і Теодор Рузвельт знаходяться біля Філіппін. «Рональд Рейган» знаходиться в японських водах.

Але до того, як ці кораблі навіть зможуть вирушити до Тайванської протоки, Уолл-стріт охопить паніка. Акції впали б на 20%. Apple знизиться на 50% (оскільки велика частина її апаратного забезпечення все ще виробляється в Китаї); Nvidia також (оскільки так багато її чіпів вироблено на Тайвані). Долар підвищиться на міжнародних ринках, як і слід було очікувати під час будь-якої кризи, але цілком може статися загальний банківський наплив вдома, коли люди вишикуються в черги біля банкоматів.

Як і під час фінансової кризи та пандемії COVID-19, такий удар по ліквідністі може викликати заклики до ще одного раунду кількісного пом’якшення та зниження ставок, хоча голова Федеральної резервної системи Джером Пауелл може хвилюватися щодо інфляційних ризиків для його заповітної цілі інфляції в 2%.

Ситуація не стала б легшою, якби Китай зміг атакувати американські авіаносні групи ракетами або безпілотниками. Президент також мав би швидко прийняти рішення про те, чи схвалювати японські атаки на китайські ракетні та авіабази (припускаючи, що японці були не проти). Голова Об’єднаного комітету начальників штабів нагадає йому, що в разі стрілянини у США протягом тижня закінчаться певні ключові озброєння, зокрема протикорабельні ракети великої дальності.

І все це відбувалося б — якби це сталося цього року — посеред виборів, коли найвірогідніший кандидат від Республіканської партії Дональд Трамп дорікав би Байдену за те, що він розпочав ще одну «вічну війну» або продемонстрував слабкість, зробивши протилежне, тоді як китайці у TikTok, що належить Китаю, буде зайнятий переконуванням молодих американців у моральній необхідності «возз’єднання» Тайваню з материком.

Будь-який успішний збій Китаєм телекомунікаційної інфраструктури країни — як це було уявлено в «Залиште світ позаду» — з високою ймовірністю викличе хаос у великих містах.

Тепер усе, що вам залишається уявити — після відновлення зв’язку — це віце-президент Камала Гарріс, яка оголошує про нову політику «азіатізації» (за аналогією з в’єтнамізацією в 1969 році), що означало б повернути всі американські війська додому. Після цього відбудеться пряма трансляція прибуття президента Сі Цзіньпіна в Тайбей. Нарешті, через тиждень міністри закордонних справ Китаю, Росії, Ірану та Північної Кореї зустрінуться в Пекіні, щоб оголосити про створення Великої євразійської сфери спільного процвітання.

Все це може здатися вам химерним або фантастичним. Але це не набагато більш дивовижний сценарій, ніж надзвичайне глобальне потрясіння, яке почалося в Перл-Харборі 7 грудня 1941 року. І ми повинні пам’ятати, що для сучасників це було далеко не очевидним — аж до успіху висадки в день "Д" через два з половиною роки — що союзники остаточно виграють війну.

Цікаво уявити повсякденне життя в КПК США. Спочатку цілком нормально, якщо не рахувати багатьох спалених міст і напливу щойно демобілізованих солдатів і матросів. Тейлор Свіфт, ймовірно, продовжувала б співати, а Kansas City Chiefs продовжували б грати. Лише поступово наші друзі з Пекіна почали б демонструвати свою присутність.

Лише через кілька місяців ви почнете серйозно турбуватися про те, що ви могли сказати у своїх телефонних дзвінках, електронних листах і старих колонках. І тоді ви почали б видаляти деякі речі. І тоді вам доведеться хвилюватися, що видалення насправді не позбулося цих образливих слів, оскільки вони мають резервні копії на серверах великих технологій.

Деякі співпрацювали б. Деякі б чинили опір. Більшість погодилася б. Ось як Лен Дейтон готує сцену в SS-GB:

"Дехто казав, що після припинення вогню не було жодного ясного сонячного тижня. У це було легко повірити. Сьогодні повітря було вогке, а безбарвне сонце ледь проглядалося крізь сірі хмари, як порожня тарілка на брудній скатертині. І все-таки навіть народжений і вихований лондонець, такий як Дуглас Арчер, міг би пройти Керзон-стріт і з напівзаплющеними очима побачити незначні зміни порівняно з попереднім роком або взагалі не помітити їх. Вивіска «Солдатенкіно» біля кінотеатру «Керзон» була маленькою й непомітною, і лише якщо ви намагалися зайти до ресторану «Мірабель», швейцар у циліндрі шепотів, що тепер нею користуються виключно штабні офіцери зі штабу 8 повітряного флоту, що через дорогу в старому будинку Управління Міністерства освіти. І якщо ваші очі залишалися напівзаплющеними, ви пропустили вивіски з написом «Єврейське підприємство» і фактично не давали доступу всім, крім найсміливіших клієнтів. А у вересні того ж 1941 року Дуглас Арчер, як і більшість його співвітчизників, тримав напівзаплющені очі."

Говорячи за себе, я б ненавидів нічого більше, ніж ходити по Нью-Йорку чи Сан-Франциско з напівзаплющеними очима, щоб не помічати виразних ознак стеження з боку КПК (Комуністичної партії Китаю - А.).

Але якщо ви прямо зараз не відкриєте очі — і широко! — на вірогідний сценарій поразки, ви ризикуєте одного дня зробити саме це.

Переклад: «Аргумент» [3]

На цю тему: