Система міжнародних відносин у сфері безпеки, в межах якої досі жило людство, виконувала свою функцію далеко не бездоганно й до нинішньої агресії Росії проти України. Виявилося, що її творці не заклали механізмів оперативного реагування на загрози, що виходять зсередини цієї системи, а не ззовні, й насамперед це стосується права вето в РБ ООН та принципу консенсусу в ОБСЄ. Але річ не тільки в застарілих конструкціях.

Про спроби Москви створити новbй колективний простір - у статті ZN.UA [2].

У нинішніх структурах безпеки право ефективного блокування рішень належить нині державі-агресору; найбільша майнова нерівність панує в країні, котра декларує ідеологію «особливого» соціалізму; держави, що найсильніше постраждали від агресій проти себе, підтримують війну або демонструють байдужість; ті, хто ратує за економію ресурсів, найбільше їх споживають, а претенденти на духовність, благословляють насильство і руйнують храми.

Очевидно, що світоустрій на рівні окремих держав, міждержавних і позадержавних утворень має бути переосмислений. Опираючись ворогові, Україна створює передумови для побудови майбутнього. В цій боротьбі виявляються найбільш приховані суперечності та зв'язки, виникають нові й зникають старі імена. У зв’язку з обставинами, що склалися, й часто навіть не з власної волі Україна стає співтворцем майбутнього, яке необхідно осмислити. Цей шанс змарнувати не можна. Війни змінюють світ. Ми не кликали цю війну, але мусимо вийти з неї оновленими, з ясним розумінням цілей і засобів. Це варте будь-яких зусиль.

Межі «великої шахівниці» Бжезінського нині дуже розсунулися, хоч Україна, як він і припускав, залишається в її центрі. І умовний «Захід» і умовний «Схід» проводять огляд своїх лав, перевіряють міцність союзницьких договорів та оцінюють баланс сил. У відповідь на саміти QUAD, «Великої сімки», НАТО і ЄС Путін відповів BRICS, ОДКБ і навіть шостою за двадцять років зустріччю Каспійських держав. Його зустрічі з Лукашенком, чергові заяви про союзницьку державу та візит до Ірану теж показові. Попри всю гротескність спроб Кремля протиставити альянс альянсові й союз союзові, досить чітко вимальовуються наміри Москви створити такий собі колективний простір виживання в умовах жорсткого, хоч усе ще й не задушливого режиму санкцій та нерозуміння кінцевої мети тотального руйнування українських міст і міжнародних інституцій.

Такий собі Володін, автор фрази «є Путін — є Росія, немає Путіна — немає Росії» (що само собою свідчить про печерний рівень його інтелекту), нині працює спікером Держдуми. Недавно він озвучив одну з «хотілок» Москви: альтернативна «вісімка» у вигляді КНР, Індії, Росії, Індонезії, Бразилії, Мексики, Ірану й Туреччини (це держави, котрі не вводили санкцій проти РФ), що стане «новою точкою росту у світі». Дивно, що в переліку немає Північної Кореї, Сирії та Еритреї, Пакистану й Шрі-Ланки. Немає сенсу обговорювати його поіменно, але ідея зрозуміла, — Росія, що лише кілька років тому проголошувала себе окремою цивілізацією, котрій немає й не може бути рівних, раптом виявила: без практично дармових (як на нинішні ціни) поставок нафти Індії та Китаю грошей взяти більше нізвідки. При цьому передбачувана глибока політична інтеграція Індії, Індонезії, Мексики, Туреччини та Бразилії з Москвою — трохи спотворена перспектива розвитку цих країн. Хіба що «стратегічний тил Китаю», як називає свою країну Сергій Караганов, захоче стати стратегічною підстилкою більшій кількості клієнтів. Тоді, звісно, можливі нюанси.

На наших очах змінюються не тільки конфігурації альянсів, а й їх характер. У старі лихі часи Китай, Іран та Північна Корея могли б запросто вступити у війну з одного боку, а США й Британія, раптом згадавши про Будапештський меморандум, — з іншого. Звісно, це означало б Третю світову, можливо кінець цивілізації. Однак, якщо уважно подивитися на події, то ця ж Третя світова й так уже йде на повну силу, просто поки що вона не ядерна, а гібридна. При цьому її наслідки не стають менш руйнівними. Енергетична криза та загроза голоду, небезпека нових агресій (в Азії) у разі навіть тимчасових успіхів Москви, очевидна загроза ядерного розповсюдження та прогнозоване зростання міжнародного тероризму — все це прямий наслідок нерішучості навіть наших найважливіших союзників. США і Британія могли б тільки заявити про «ядерну парасольку» над Україною, і вже цього було б достатньо для якнайшвидшого визволення тимчасово окупованих територій, причому не тільки в Україні, а й у перспективі (після зміни режиму в Москві) — в Молдові, Грузії та Японії.

Мрії Росії про мультиполярний світ міжнародні аналітики розглядають як цілком реальні. За оцінкою The Economist Intelligent Unit, держави, котрі приєдналися до санкцій проти Росії чи, як мінімум, засудили агресію проти України, становлять 36% населення планети, і більшість їх — західні демократії. Тимчасом 64% населення зосереджене в державах, котрі нейтральні щодо конфлікту чи висловили «розуміння» або навіть «підтримку» позиції Росії. «Нейтральні» становлять 32%. Таким чином, вважають аналітики, буде перебільшенням казати, що «весь світ об'єднався» в осуді російської агресії.

Це з новою очевидністю стало зрозуміло під час конференції Shangri-la Dialogue і Сінгапурі. Якщо високі представники Японії, Австралії, США та Південної Кореї однозначно засудили Росію, то, наприклад, міністр оборони Індонезії назвав її «дуже хорошим другом» (як і Китай), а представники Малайзії та Фіджі навіть не приховували своїх намірів максимально скористатися з зіткнення «великих» держав. Нічого дивного — з 2000-го по 2021 рік Росія поставила у Південно-Східну Азію зброї на 10,9 млрд дол., це більше, ніж США. Багато держав регіону побоюються залишитися беззахисними, якщо Москва припинить поставки або обслуговування своєї техніки. Дуже цікаво, що зброя їм потрібна (здебільшого), аби захиститися від того ж таки Китаю, котрий, як відомо, найкращий друг Росії.

Таким чином, на думку японських аналітиків, цілком реальне формування в середньостроковій перспективі трьох «блоків сили». Перший — західні й азійські демократії з центром навколо США, Канади, Австралії, ЄС, Британії, Японії та Південної Кореї. Другий блок охоплює Китай, Росію, Іран, Північну Корею та групу дрібніших автократичних режимів. Третій блок — з участю Індії, Південної Африки, Індонезії, Туреччини і Бразилії — можна назва реалістами, або тими, хто не визначився. Вони завжди шукатимуть свою вигоду, особливо коли між двома основними блоками нагромаджуватимуться суперечності, якщо не конфлікти. Це робить їхнє об'єднання у більш-менш стійке утворення малоймовірним, а політичну позицію — хиткою, й така ситуація вносить максимум невизначеності в будь-які конструкції майбутнього. Адже це густонаселені й потенційно багаті на ресурси держави. Однак, попри всі складнощі та невизначеності, абсолютно зрозуміло одне: об'єднуватися, щоб дружити проти когось, — програшна стратегія. Росія нічого не пропонує, а Китай пропонує, але з ним закінчити можна, як на Шрі-Ланці.

Той-таки BRICS, що так подобається Росії й Китаю, був придуманий головним економістом Goldman Sachs Джимом О'Ніллом у 2001 році, швидше, як маркетинговий хід для інвесторів на нових ринках, ніж як політико-економічний блок. Відтоді він таким і залишився, і навряд чи є шанси на політичне зближення Індії та Китаю, з огляду на безперервні зусилля КНР закріпитися в спірних з Індією районах Гімалаїв. Смішні спроби Росії помирити слона і дракона скінчилися провалом, а демонстрація обіймів під час самітів нікого не вводить в оману. А ось бажання Саудівської Аравії, Ірану та Аргентини приєднатися до цієї групи вже наводить на роздуми, і насамперед — про ефективність американської зовнішньої політики. У старі лихі часи США ніколи б не дозволили таким тенденціям ставати реальністю.

Саме це питання — чи будуть і далі США провідною світовою силою, чи варто пошукати собі нового сюзерена — залишається в центрі уваги багатьох тих, хто не визначився і вагається. Чи зможе Сі Цзіньпін зберегти владу на третій термін, зважаючи на загострення економічних проблем? За даними Державного статистичного управління КНР, ВВП Китаю у другому кварталі зріс лише на 0,4% — це найгірший показник для другої за величиною економіки світу від початку збирання даних у 1992 році, якщо не брати до уваги падіння на 6,9% в першому кварталі 2020 року через початковий шок від COVID. Порівняно з першим кварталом, китайська економіка впала у квітні—червні на 2,6%. І хоча за шість місяців нинішнього року китайська економіка зросла на 2,5% — це втричі менше, ніж очікувалося.

Чи вдасться Україні, за підтримки США й союзників, зупинити Путіна, чи Москва через телевізор знову переконає всіх у досягненні поставлених цілей? США спробували збалансувати енергоринки за рахунок близькосхідної нафти, але чи буде виконано обіцянки, чи Європі доведеться зимувати в шапках-вушанках? А що коли тайванську карту все-таки розіграють, аби відвернути увагу від економічних проблем, тоді як заводів із виробництва чипів ні в Японії, ні у США ще не побудовано? Запитань не бракує, є очевидний дефіцит відповідей.

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• Угорські танці з Путіним. Як Орбан виявився єдиним союзником російського фашизму у ЄС [4]
• Як Путін через мережу «Русскіх домов» продовжує ґвалтувати Європу [5]
• «Российское телевидение — это самое настоящее биологическое оружие» [6]
•  “Медиаклубы” спецслужб РФ в информационной войне против соседних стран. Часть I [7]