Південний Кавказ переживає геополітичну трансформацію. Війна в Україні та ефективне вирішення нагірно-карабахського конфлікту між Вірменією та Азербайджаном означають, що регіон вступає в нову епоху. Вірменія, Азербайджан і Грузія поступово стають більш впевненими на світовій арені, кожна з яких намагається обмежити свою залежність від Росії шляхом диверсифікації зовнішньої політики.

про це йдеться у статті фундації Carnegie Endowment for International Peace [2].

Грузія посилила відносини з Європейським Союзом, Китаєм і, певною мірою, Сполученими Штатами, тоді як Азербайджан прагнув до тісніших зв'язків з Туреччиною, Ізраїлем, Центральною Азією та низкою європейських країн. Переживши травматичну втрату Нагірного Карабаху, Вірменія наполягала на тіснішій взаємодії з ЄС, зближенні з Туреччиною і навіть військових зв’язках [3] з Індією та деякими європейськими державами.

Замість арени для змагань між Росією та Заходом, Південний Кавказ перетворився на дуже перевантажений геополітичний простір, де до шести великих держав змагаються за вплив. Але ми є не лише свідками кінця пострадянського періоду. Ми є свідками кінця ексклюзивного російського впливу на Південному Кавказі, який залишався статус-кво протягом майже двохсот років.

Занепад російської могутності призвів до відновлення тісних зв’язків між Південним Кавказом і ширшим Близьким Сходом. Справді, географія сприяє такому зв’язку. Росія лежить поперек грізних кавказьких гір, і близькосхідні держави здавна вважали Південний Кавказ природним продовженням своїх власних територій.

Поглиблення зв’язків видно у зростаючій торгівлі, інвестиціях, енергетичній інфраструктурі та залізницях, які з’єднують Південний Кавказ із двома великими сусідніми державами: Туреччиною та Іраном.

Туреччина є ключовим союзником Азербайджану, а також має тісні зв'язки з Грузією, тоді як Вірменія має підтримку Ірану. Зокрема, Туреччина наполягає на розвитку сполучення зі сходу на захід, яке прорізає традиційну спонсоровану Росією інфраструктуру з півночі на південь. Одним із прикладів є успішне завершення будівництва залізниці Баку-Тбілісі-Карс; інше – спроби [4] Баку та Анкари відкрити новий маршрут через найпівденнішу провінцію Вірменії Сюнік.

Іран також здобув значні перемоги. У жовтні вона підписала угоду з Баку щодо нового транзитного коридору, що з’єднує Азербайджан із його ексклавом Нахічевань через територію Ірану. Тегеран також просунувся в роботі над міжнародним транспортним коридором Північ-Південь, який пролягає від південного Ірану до Росії через Азербайджан і Каспійське море. Інші ініціативи передбачають розвиток доріг через Вірменію, які могли б забезпечити міцні сполучення між Іраном і грузинськими чорноморськими портами Поті та Батумі.

Енергетична інфраструктура на Південному Кавказі також дедалі більше прив’язана до Близького Сходу. Азербайджан став одним із головних постачальників газу для Туреччини, покриваючи близько 16 відсотків потреб країни в 2022 році, тоді як Іран і Вірменія погодилися продовжити [5] угоду про торгівлю газом до 2030 року.

Громадянська війна в Сирії показала, як політичні та військові події на Близькому Сході впливають на Південний Кавказ. Наприклад, жителі Панкіської ущелини в Грузії пішли воювати з радикальними ісламістськими угрупованнями в Сирії та Іраку, що викликало побоювання поширення тероризму. Сирія також є однією з небагатьох країн, які визнали незалежність сепаратистських регіонів Грузії Абхазії та Південної Осетії. А під час Другої нагірно-карабахської війни 2020 року сирійські солдати нібито воювали за Азербайджан.

Крім безпеки, Вірменія і Грузія побудували міцні відносини з іншими відомими країнами Близького Сходу. Саудівська Аравія нещодавно погодилася [6] встановити дипломатичні відносини з Вірменією, яка також розширила свої зв'язки з іншими державами Перської затоки. Подібні тенденції спостерігаються у відносинах Грузії з такими країнами, як Саудівська Аравія [7] , Ірак та Йорданія.

Інші гравці, такі як Ізраїль, також відіграють дедалі активнішу роль. Особливої ​​уваги заслуговують відносини Ізраїлю з Азербайджаном, які мають тісні військові зв’язки між двома державами. Азербайджан використав високотехнологічну ізраїльську зброю з руйнівним ефектом під час Другої війни за Нагірний Карабах, а нещодавно, у вересні 2023 року, відновив повний контроль над спірним регіоном. Азербайджан також є основним постачальником нафти в Ізраїль, задовольняючи 40 відсотків потреб країни.

Зв'язки Азербайджану з Близьким Сходом означають, що спалахи між Ізраїлем та Іраном можуть мати локальні наслідки. Іран висловив занепокоєння з приводу того, що Ізраїль нібито використовує Азербайджан для шпигунської діяльності, і Азербайджан був однією з небагатьох мусульманських країн, які не засудили військову операцію Ізраїлю в Газі, що викликало гнів у Тегерані.

З припиненням російського домінування на Південному Кавказі стає очевидним, що регіон наближається до Близького Сходу. Історично кажучи, це фактично повернення до нормальної практики, коли близькосхідні держави традиційно є найвпливовішими в регіоні. Для Ірану та Туреччини російська гегемонія завжди була аберацією.

Процес може принести користь Заходу. Зрештою, зміщення тектонічних плит створює можливості для багатьох акторів для демонстрації влади. Але ЄС і США обмежені географічною віддаленістю та відсутністю значущих економічних важелів. Туреччина та Іран знаходяться поруч і прагнуть здобути більше впливу на Південному Кавказі.

Переклад: «Аргумент» [8]

На цю тему:

• Кінець війни за Карабах: хто прийде в регіон замість росії [9]
• Башар Ескобар: як сім'я Асадов побудувала наркоімперію і завдяки їй залишається при владі [10]
• "Вісь опору" або "Шиїтський півмісяць": "проксі" Ірану як фактор третьої світової війни [11]