Паперовий дракон. Чому союз росії та Китаю виявився пустушкою

Важная новость

Війна ознаменувала повне банкрутство проекту російсько-китайського альянсу.

Про це йдеться у статті Владислава Іноземцева у виданні The Insider [2].

Аж до трагічного дня 24 лютого практично будь-яка дискусія, що стосувалася відносин Росії та Заходу, неявно чи прямо передбачала участь якогось «третього» суб'єкта цієї непростої історії. Більшість експертів (діючим політикам говорити таке було не надто пристойно) постійно відзначали, що якщо європейці та американці будуть не надто лагідними з вибагливою слов'янською партнеркою, то вона напевно віддасть перевагу їм свого давнього азіатського залицяльника – а «підштовхувати Росію до обіймів» стала кочувати з одного тексту до іншого з початку 2010-х років) як би за умовчанням здавалося найбільшою геополітичною помилкою.

Даний підхід сповідували і ті, хто періодично з'являвся на заходах «Валдайського клубу», як Джон Міршаймер, який давно повторює у своїх оцінках американської політики, що

«сьогодні відбувається не більше і не менше, як те, що ми [американці] завзято передаємо росіян до рук китайців»,

а також що

«росіяни цілком можуть створити альянс із китайцями – і, враховуючи існуючий стан відносин між Росією та Китаєм, все йде саме до цього»,

і навіть Генрі Кісінджер, який намагався перетворити зближення США з Росією задля спільного протистояння Китаю на головну зовнішньополітичну ідею адміністрації Дональда Трампа.

Його дотримувалися також багато аналітиків, яких навряд чи можна було запідозрити у зв'язках із кремлівськими пропагандистами. Так, Ієн Хілл писав, що

«сьогодні вкрай важливо серйозно і прямо нарощувати відносини з Росією, заохочуючи Москву балансувати ризики надмірної залежності від свого східного сусіда»,

а Чарльз Капчан навіть стверджував, що

«Завдання, що стоїть перед Вашингтоном, полягає в тому, щоб змінити стратегічні установки Кремля, показуючи росіянам, що наростаюча співпраця із Заходом може допомогти Росії змікшувати загрози від партнерства, що поглиблюється з Китаєм».

Подібні побоювання були певною мірою зрозумілі: як мінімум з середини 2010-х Росія сприймалася як небезпечна ревізіоністська держава, тоді як Китай ще раніше став вважатися основним економічним суперником Сполучених Штатів (піднесення цих двох країн ще в середині 2000-х змусило західних аналітиків провізувати повернення історії» і геополітичного реалізму [див.: Kagan, Robert. Відносини США як з Китаєм, так і з Росією ще більше зіпсувалися в роки президентства Трампа – і відтоді їх союз став виглядати особливо небезпечним, оскільки два супротивники Америки (очолювані, як це постійно наголошувалося, авторитарними і навіть диктаторськими лідерами) не могли створити жодного іншого альянсу, крім спрямованого проти інтересів США та Заходу в цілому.

Не можна не визнати, що для такого висновку були численні підстави. І Володимир Путін, і Сі Цзіньпін неодноразово критикували «американоцентричний» світ і представляли власні країни як такі, що йдуть в авангарді боротьби проти встановлення Заходом глобальних правил. І Росія, і Китай заявляли про неприйняття «доларової гегемонії» та санкційної політики, створювали свої форпости у чутливих для західних інтересах регіонах, в унісон діяли в ООН при блокуванні ініціатив, що пропонувалися західними державами. Практично напередодні війни, під час візиту Путіна до Пекіна, керівники обох країн підписали безглузде, але рясніло провокаційними ідеологізованими формулюваннями «Спільна заява про міжнародні відносини, що вступають у нову епоху, та глобальний сталий розвиток».

При цьому два головні питання залишалися не тільки не відповідальними, але навіть всерйоз і не поставленими – про те, наскільки глибоким є китайсько-російський союз (Договір про добросусідство та співпрацю між Пекіном та Москвою зобов'язує учасників «у разі виникнення ризику агресії» проти однієї з сторін... «вступити в консультації» щодо заходів щодо зниження цього ризику, але не більше) і наскільки серйозним може бути синергія потенційного альянсу (за останні десять років російсько-китайська торгівля зросла більш ніж у 1,65 раза, але взаємні інвестиції практично не збільшились).

Російське вторгнення в Україну принесло, як на мене, шокуючі результати – причому шок зумовлювався тим, що жодних особливих змін не сталося. Росія, піддана західним санкціям, природно, «посунулася в бік Китаю», який принаймні на словах залишився її союзником, засудивши «санкційне свавілля» США та країн НАТО – але я б не сказав, що з боку Пекіна було щось взаємне.

Якщо поглянути на ситуацію, що склалася через чотири місяці війни, можна побачити таке: Москва стала серйозніше залежати від Китаю у трьох відносинах. Першим я назвав би фінансове: за останні роки Банк Росії серйозно збільшив вкладення в китайські папери, номіновані в юанях. Якщо порівняти офіційні дані про такі вкладення зі статистикою використання юаня у світі як резервної валюти, виявиться, що Банк Росії тримав майже чверть (!) усіх номінованих у юані глобальних резервів. Якщо до арешту російських активів за Заході ці кошти становили близько 13% резервів Банку Росії, то зараз – не менше чверті, а якщо говорити про ліквідні активи, то ще більшу частину. Ними російська влада може вільно користуватися – наприклад, для фінансування китайського імпорту.

Другим варто вважати торговельне: Китай готовий і надалі купувати в зростаючих обсягах російські ресурси (що вкрай важливо в умовах спроб європейців запровадити енергетичне ембарго): з квітня по червень експорт російської нафти до Китаю виріс на чверть, з 1,59 до 1,98 млн барелів на день, зростають постачання газу по "Силі Сибіру"; Китай не відмовляється від закупівель ЗПГ; в торгівлі вугіллям також помітне зростання товарообігу - але не варто забувати, що російські поставки газу і нафти в Китай становлять 15-18% його загального імпорту цих товарів, і, що слід особливо підкреслити, зростання їх обсягів йде на тлі цінових знижок, що дедалі збільшуються. , Тож це говорить швидше про прагматичність китайців, ніж про їхнє бажання допомогти «другу і партнеру».

Після певного спаду (у березні-травні 2022 року китайський експорт до Росії скоротився в порівнянні з трьома попередніми місяцями більш ніж на 40%) почала відновлюватися і торгівля технологічними товарами - мабуть, до кінця року частка смартфонів китайських брендів на російському ринку перевищить 80 %; подібний ухил напевно буде помітний і в інших товарних позиціях.

Третім напрямом співробітництва стане технологічне: Китай практично, напевно, виявиться головним партнером Росії за програмою імпорту критично важливих технологічних товарів – від автомобілів та частин до них до оргтехніки, від промислового обладнання до систем забезпечення мобільного зв'язку. Крім того, можна не сумніватися, що Пекін спробує взяти участь і в «паралельному імпорті», продаючи в Росію зразки західної продукції, що не потрапила безпосередньо під санкції, не розкриваючи при цьому кінцевого «пункту призначення». Однак все це настільки природно для будь-якого великого торговельно-економічного партнера, що ніяк не може бути представлено як доказ існування між країнами стратегічного альянсу.

Про це свідчить і той факт, що Пекін не «посунувся ближче до Росії» після її вторгнення в Україну. Китай не підтримав путінську спецоперацію, не визнав суверенітету ЛДНР і послідовно закликає зупинити війну і сісти за стіл переговорів. За деякими відомостями, він відповів відмовою на прохання Москви про військово-технічну допомогу (хоча сама наявність такого прохання активно спростовується Кремлем).

Проте відомо, що китайські банки відмовилися фінансувати угоди із російськими нафтовими компаніями; китайська влада не стала постачати Росії підсанкційні запчастини до літаків Airbus (хоча останні виробляються на заводі в Тянцьзіні); китайська платіжна система UnionPay не стала пропонувати свої карти в Росії клієнтам банків, що потрапили під санкції. Китайські лізингові і транспортні компанії почали відкликати контейнери, що використовувалися в Росії; китайські технологічні гіганти стали офіційно згортати бізнес у нашій країні, маючи намір ввозити свою продукцію через країни Митного Союзу; а китайський уряд повідомив російську сторону про неможливість посадки в китайських аеропортах «вкрадених» у лізингодавців літаків. Зрештою, Китай почав стрімко переорієнтуватися на ті проекти в рамках стратегії «поясу та шляху», в яких не бере участі Росія, плануючи суттєво розширити транзит своїх товарів через Казахстан та Закавказзя до Європи.

Така політика Китаю ґрунтується на домінуванні серед китайських еліт оцінки російської війни в Україні як стратегічної помилки, допущеної внаслідок поширення в російській еліті ілюзорного уявлення про «встання з колін» Російської Федерації та одночасного «занепаду» Сполучених Штатів та Заходу загалом. Ще в травні впливові китайські експерти та відставні працівники міністерств закордонних справ та оборони цілком відкрито говорили у своєму колі про те, що «позиції Росії в російсько-українській війні стають все більш пасивними та несприятливими, а її прийдешня поразка вже очевидна».

Ці настрої в міру продовження операції поширюються дедалі більше, а основним трендом у сучасній світовій економіці китайські експерти називають її «дерусифікацію». Думаю, що в Пекіні не без задоволення сприйняли ухвалення нової стратегічної доктрини НАТО, в якій Росія позначена як «найзначніша і найпряміша загроза» безпеці альянсу: у такій ситуації частина уваги, яка в тому ж контексті довгий час приділялася Китаю, перейде до Росії, що знизить напруженість між Китаєм та Заходом (з моменту початку війни, слід зазначити, контакти між лідерами США та КНР інтенсифікувалися). Відповідно, не може здивувати ні коректна відмова Сі Цзіньпіня відвідати Москву найближчим часом, ні відносне дистанціювання Пекіна від російських зовнішньополітичних ініціатив.

Таким чином події, що розгорнулися після 24 лютого, ознаменували, на мій погляд, зовсім не початок занепаду західного світу, як це бачиться з Кремля, або не поразка НАТО, яка нібито «стала очевидною з самого початку спецоперації», а повне банкрутство проекту російсько-китайського альянсу. Стало зрозуміло, що навіть за умов радикального розриву одного з його потенційних членів із Заходом інший не прийшов йому на допомогу, вважаючи за краще вести business as usual; ніякої військової, фінансово-економічної та технологічної «синергії» у цій частині світу не виникло.

І хоча Ентоні Блінкен нещодавно заявив, що «підтримка Китаєм російської війни в Україні» ускладнює американо-китайські відносини, я не сказав би, що така «підтримка» у явній формі має місце. З китайсько-російським альянсом трапилося те, що іноді відбувається з картопником, що робить вигляд, що має дуже сильний козир. Якщо проти нього грають недосвідчені противники, які можуть злякатися блефу, він може зірвати куш - але якщо він раптом покаже свої карти, то програє. Альянсом Росії та Китаю світ можна було лякати доти, доки комусь здавалося, що російська армія справді сильна, а не є небоєздатним збродом, поповнювати який можливо хіба що карними злочинцями, і що у разі жорсткого протистояння із Заходом дві країни об'єднаються, доповнюючи один одного економічно, фінансово та політично.

Зараз зрозуміло, що Китай не скаже жодного слова, навіть якщо вся російська орда буде перемелена в Україні західною зброєю; купуватиме додаткові обсяги російської нафти лише за 2/3 її ринкової ціни; і постачати нам свої високотехнологічні продукти лише у тому випадку, якщо це не зламає зв'язку китайських корпорацій із європейськими та американськими постачальниками. Спілки не сталося. Гора народила мишу. Західна страшилка, що найбільше продається, виявилася дитячим коміксом. Тепер, як слушно стверджує Фарід Закарія, «досягнення перемоги над Росією виглядає як найкраща стратегія Заходу щодо Китаю». І це, на мій погляд, один із головних підсумків поки що не завершеної української війни Володимира Путіна.

«Аргумент» [3]

На цю тему: