Реджеп Ердоган як ніколи близький до втрати влади (АНАЛІТИКА)

Важная новость

14 травня у Туреччині пройде перший тур президентських виборів, за підсумками яких може закінчитися довге правління Реджепа Тайіпа Ердогана. Його рейтинги стрімко падають на тлі наслідків страшного землетрусу та важкого економічного стану країни, а 25 квітня йому ще й стало погано у прямому ефірі місцевого телеканалу. За 20 років Ердоган перетворився на повноцінного автократа, який громить опозицію і тисне на вільні ЗМІ, — і водночас він один із небагатьох, кому вдається хоч якесь посередництво між Росією та Україною після 24 лютого 2022 року. Сходознавець та автор телеграм-каналу про Близький Схід Руслан Сулейманов розповідає про те, як Ердоган втратив популярність і до чого може призвести його поразка.

Статтю публікує видання Kit [2].

Як Ердоган прийшов до влади

Чоловік середніх років у костюмі та краватці читає вірші з невеликої сцени посеред площі. «Мечеті – наші казарми, їхні куполи – наші каски, мінарети – наші багнети, і віра – наші солдати», – впевнено карбує він у мікрофон, підносячи руки до неба. «Аллах акбар», — лунає у відповідь голос із натовпу. Це — мітинг консерваторів у турецькому місті Сіірт 6 грудня 1997 року, а чоловік на сцені — тодішній мер Стамбула Реджеп Тайіп Ердоган. Войовничі рядки, які він цитує, написав турецький поет і просвітитель, один із ідеологів пантюркізму Зія Гекальп.

Виступ Реджепа Ердогана. Türkiye Devlet Başkanı

На той момент Ердоган вже був популярним політиком. З 1994 до 1998 року він очолював Стамбул, і місцеві жителі знали його як міцного господарника. Але не тільки — Ердоган, який закінчив школу імамів, також уславився захисником ісламських цінностей. Його сміливо можна назвати одним із найяскравіших ісламістів того часу, причому стамбульський мер дотримувався радикального ісламу.

Вірші про багнети, віру та солдатів коштували Ердогану кількох місяців волі: у вересні 1998-го суд визнав його винним у розпалюванні релігійної ненависті. Таким чином прихильники кемалізму (він же ататюркізм) — світської ідеології засновника сучасної Туреччини Мустафи Кемаля Ататюрка — хотіли погасити активність ісламістів, які набирали силу. Можливості для цього були, і чимало: кемалізм поділяли багато військових, у тому числі високопоставлені, а роль армії у житті Туреччини на той час важко переоцінити. Крім того, кемалісти мали важелі прямого тиску на суд.

При заснуванні сучасної Турецької Республіки 1923 року Ататюрк виступив за світський характер держави. Його ідеологія отримала назву laiklik, що можна перекласти з турецької як «світськість». Це слово було калькою з французького терміна laïcité (в українській мові закріпився термін «секуляризм»), суть якого полягала у розподілі світської та духовної влади. У турецькій політиці дев'яностих кемалісти були представлені переважно у впливовій Республіканській народній партії (РНП). Військові, як правило, підтримували саме кемалістів: армія позиціонувала себе як охоронця ідей Ататюрка.

Прийнято вважати, що цей судовий процес дуже вплинув на Ердогана: прийшовши до влади, він багато зробив, щоб політично знекровити військових. Але була ще одна подія, яка відіграла велику роль. Вона сталася в Туреччині 28 лютого 1997-го і залишилася в історії як «постмодерний переворот» — тоді до зміни влади в країні привели навіть не дії військових, як неодноразово бувало раніше, а лише слова.

Того дня військовий орган — Рада національної безпеки (РНБ) Туреччини — провів надзвичайне засідання, під час якого настійно рекомендував усунути від влади правлячу на той момент ісламістську партію «Рефах» (Партія благоденства). З'явилася вона 1983-го, коли ідеї ісламу в турецькому суспільстві знову набирали популярності. Послідовники "Рефах", до якої входив і Ердоган, виступали за поширення в Туреччині норм шаріату - мусульманського права. 1994-го Ердоган обрався мером Стамбула, будучи кандидатом саме від «Рефах».

Внаслідок «постмодерного перевороту» турецький уряд подав у відставку, «Рефах» ліквідували, а через пару років ісламісти в Туреччині розпалися на два табори. Перший — консервативне крило «традиціоналістів», які створили партію «Саадет» (Партія щастя; сьогодні входить до опозиційної антиердоганівської коаліції). Другий — так звані «обновлювачи», прихильники помірного ісламу, які закликали до політичного оновлення руху та співпраці з іншими силами.

Мер Стамбула Реджеп Ердоган в оточенні прихильників. 24 вересня 1998 року. Murad Sezer / AP / Scanpix / LETA

«Обновлювачи» заснували партію «Адалет ве калкінма» (Партія справедливості та розвитку, ПСР) на чолі з Ердоганом. На той момент він уже відійшов від радикального ісламу і став дотримуватися дещо помірної лінії. А до початку нульових і зовсім наполягав, що він ніякий не ісламіст. Його Партія справедливості та розвитку позиціонувала себе об'єднанням консервативних демократів, які виступають за ринкову економіку та вступ до Європейського Союзу. Згодом, вже прем'єр-міністром, Ердоган скаже, що народ поклав на нього та його прихильників «місію здійснення демократії».

Популярність ПСР стрімко зростала, і багато хто пов'язував це з особистістю самого Ердогана. 2002-го партія пішла на парламентські вибори, і в ході кампанії її лідер постійно підкреслював, що він із бідної родини, а кар'єру починав на стамбульських вулицях, торгуючи водою, лимонами та бубликами. Але харизма Ердогана була єдиною причиною успіху його партії. Тим виборам у Туреччині передувала важка за десятиліття фінансова криза, а також руйнівний землетрус 1999-го, в якому загинуло майже 20 тисяч людей. Дії уряду страшенно розчарували турецьке суспільство, і людям потрібен був той, хто виведе їх із чорної смуги.

У те, що це під силу саме 48-річному Ердогану та його молодій партії, повірили 34% виборців — ПСР здобула впевнену перемогу.

Як Ердоган боровся з армією

Після перемоги на виборах головною перешкодою на шляху до прем'єрського крісла для Ердогана була його судимість — конституція країни з нею забороняла висуватися на посаду глави кабміну. Однак по-справжньому великою проблемою це не стало, адже за підсумками виборів ПСР отримала в парламенті 363 депутатські крісла з 550. Партія легко змінила конституцію, і вже в березні 2003 року Ердоган сів у крісло прем'єр-міністра.

Армія поставилася до цього насторожено — там добре пам'ятали про минуле ісламістського екс-мера Стамбула. І військові були, як і раніше, надзвичайно сильні: протягом усього XX століття вони кілька разів втручалися в політичний процес, періодично влаштовуючи в країні державні перевороти. Ідеться не лише про «постмодерністське». Наприклад, 1980 року військові зупинили роботу кількох провідних партій, а також розпустили парламент і уряд, після чого країна ухвалила конституцію, яка діє в Туреччині досі.

У ПСР усвідомлювали небезпеку конфлікту з військовими, тому при кожній нагоді Ердоган та його прихильники дистанціювалися від ісламізму та підкреслювали свою відданість демократії. А паралельно Ердоган методично знижував роль армії у суспільно-політичному житті Туреччини. Вже 2003-го переважну більшість місць у Раді національної безпеки країни віддали цивільним, а не військовим, і засідання органу стали проводитися вдвічі рідше. Через рік уперше в турецькій історії РНБ очолила цивільна особа — дипломат Йігіт Альпоган.

Влада пояснювала всі ці реформи тим, що Туреччині як кандидату в ЄС необхідно відповідати критеріям Євросоюзу. Але занепокоєння військових зростало, і його кульмінацією став жорсткий відкритий лист турецького Генштабу у квітні 2007 року. У ньому, зокрема, йшлося про те, що «деякі кола роблять спроби експлуатувати священні релігійні почуття народу» і відступають від світських основ республіки.

Проте лист на життя Туреччини особливо не вплинув — дії Ердогана приносили плоди. Потім у день 30-х роковин військового перевороту 1980-го — 12 вересня 2010 року — в країні пройшов референдум щодо нових поправок до конституції. Військові суди згідно з цими поправками обмежувалися у владі (зокрема, всі справи про безпеку держави перейшли до юрисдикції Конституційного суду), а організаторів військових переворотів дозволялося судити — до цього конституція гарантувала керівникам військового перевороту 1980 недоторканність. Поправки були прийняті, і армія втратила частину своїх повноважень.

Напруга між владою та військовими зрештою вилилася у спробу військового перевороту в ніч на 16 липня 2016 року, під час якого загинули не менше 250 осіб. Реакція Ердогана на ці події стала останнім та наймасштабнішим актом тиску на армію. Він провів безпрецедентну реформу збройних сил: десятки тисяч військовослужбовців звільнили або відправили за ґрати, вищі військові училища та військові академії з багаторічною історією закрили назавжди, начальник Генштабу став підконтрольний безпосередньо президенту, який, до того ж, отримав право віддавати накази командувачам армії безпосередньо.

Так турецьку армію, яка традиційно грала ключову роль у суспільно-політичному житті країни, засунули на другий план. Імовірність нового військового перевороту Ердоган звів майже нуля.

Як Ердоган зміцнював іслам

Вранці 2 травня 1999 року депутати турецького парламенту зібралися на чергове засідання. У залі з'явилася одна з жінок-депутатів - її голова була вкрита хусткою - і попрямувала до свого місця. Але затриматися там у неї не вийшло: обурені депутати зчинили галас і криками змусили її залишити приміщення.

Ця подія в історії сучасної Туреччини залишилася як перша поява жінки у хустці на парламентському засіданні. Протягом багатьох років турецьким жінкам у громадських місцях заборонялося носити чаршаф, місцевий варіант хіджабу. Вважалося, що покрита голова підриває світські основи республіки, закладені Ататюрком, і всі спроби послабити заборону припинялися Конституційним судом як такі, що суперечать основному закону.

Проте партії Ердогана вдалося переконати суспільство, що чаршаф — частина турецької культури та жінка має право носити його, де захоче та коли захоче. Подаючи всім жінкам приклад, чаршаф носила дружина Ердогана, Еміне. В результаті після довгих громадських обговорень заборону на носіння хустки у держустановах, школах та вишах зняли 2013-го. І коли у жовтні того року одразу чотири жінки з'явилися у турецькому парламенті у чаршафах, їх уже ніхто не освистував.

Ще одну масштабну реформу ПСР провела у 2012 році — цього разу у системі освіти. Після неї навчання у релігійних школах стало більш престижним, а корознавство та арабська, мова ісламу, додали навіть у програми світських навчальних закладів. Основним завданням системи освіти Ердоган проголосив "виховання побожного покоління" - на противагу концепції "золотого покоління" популярного турецького письменника та громадського діяча Фетхуллаха Гюлена, який виступав за виховання високоосвічених мусульман, конкурентоспроможних на світовому ринку праці. Сам Ердоган на всі запитання відповідав: «Ви що, очікуєте, що наша партія, консервативна та демократична за своєю суттю, виховуватиме атеїстичну молодь?»

У період з 2002 по 2022 рік кількість мечетей у Туреччині збільшилася на 18% - з 76 тисяч до майже 90 тисяч. А Айя-Софії (для християн це собор Святої Софії), яка з 1934 року була відкрита як музей, Ердоган повернув статус мечеті і особисто взяв участь у першому за 86 років п'ятничному намазі.

І отак поступово іслам став частиною політики Туреччини. При цьому у повсякденному житті роль релігії суттєво не змінилася, у чомусь вона навіть зменшилася. За даними опитувань, у період з 2008 по 2018 кількість віруючих у Туреччині зросла з 31 до 34%; натомість релігійних — тих, хто дотримується всіх ісламських канонів, — знизилося з 55 до 51%. Найпомітніше скоротилася кількість тих, хто постить: було 77%, а стало 65%.

Як Ердоган хотів зробити Туреччину однією з провідних економік світу (але не зміг)

Коли ПСР на чолі з Ердоганом прийшла до влади, економіка Туреччини перебувала у вкрай тяжкому стані. Одним із наслідків фінансової кризи 2001 року було зростання інфляції — вона сягала 54,4% на рік. Крім того, майже 10% працездатних громадян Туреччини вважалися безробітними.

Команді Ердогана вдалося в короткий термін помітно покращити економічну ситуацію, зокрема завдяки активному залученню іноземних інвестицій. Якщо 2005 року приплив капіталу до країни склав 8,5 мільярда доларів, то 2006-го — вже 17,6 мільярда, а 2007-го — 19,2 мільярда. Внаслідок цього дефіцит бюджету скоротився, а інфляцію вдалося знизити до 8,7%. Виступаючи перед студентами Босфорського університету 2010-го, Ердоган навіть пообіцяв зробити республіку однією з десяти провідних економік світу до 2023 року.

Але економічна модель Ердогана мала темну сторону — благополуччя країни надто залежало від іноземних інвестицій. Це продемонстрував індекс, який склав журнал The Economist. Англійською він називається capital freeze index і відображає вразливість національних економік у разі припинення інвестицій ззовні. 2013-го журнал надав Туреччині максимальний бал уразливості — 18 пунктів із 20.

Проблеми стали помітними наприкінці 2000-х років, коли лідери західних країн на тлі політичних репресій у Туреччині почали розчаровуватись у політиці Ердогана. У міру погіршення відносин Анкари із Заходом Туреччина втрачала зовнішні джерела фінансування, що не могло не вплинути на її економіку. Якщо у 2010 році, за даними Світового банку, інфляція у річному вирахуванні досягала 8,6%, то до 2018-го зросла вдвічі, до 16,3%. А станом на листопад 2022 року вона взагалі склала 85,5% — рекордний показник з 1998-го.

Ще однією причиною стану справ у турецькій економіці, що різко погіршився, вважається особисте втручання Ердогана у справи Центробанку — експерти навіть прозвали цей процес «ердоганомікою». Формально турецький ЦБ незалежний від виконавчої влади, але десь з 2014 року Ердоган спочатку як прем'єр, а потім і президент почав тиснути на регулятор. Причому, попри міжнародну практику, політик вимагав не підвищувати, а знижувати відсоткову ставку — хоча загальновідомо, що подібні кроки лише посилюють інфляцію.

Наполегливе бажання Ердогана знижувати відсоткову ставку пояснюють його релігійністю, оскільки в ісламі засуджується лихварство. Він і сам говорив, що «як мусульманин продовжуватиме робити все необхідне» (тобто знижувати ставку), бо «цього вимагає релігія».

Так чи інакше, за минулі 20 років ПСР спочатку вивела економіку Туреччини із затяжної кризи, а потім повернула її практично до того самого стану, в якому вона знаходилася на початку століття. Особливо болісно мешканці республіки переживають зростання цін на продукти. Лише за останній рік вершкове масло подорожчало на 134%, м'ясо — на 188%, а найпопулярніший у Туреччині булгур — на 328%. Є думка, що Ердоган наполягав на перенесенні виборів з 18 червня на 14 травня саме через кризу, що стрімко посилюється. І так, місяць багато вирішує — ціни продовжують зростати.

Як Ердоган перетворював Туреччину на автократію

Ердогану вдалося не лише посилити політичну роль ісламу в країні та послабити турецьку армію, а й кардинально змінити устрій країни. А почав він із тотального контролю над своїми прихильниками.

При створенні ПСР 2001-го Ердоган обіцяв, що в партії ніколи не буде диктатури. Однак у наступні два роки партійний статут помітно змінився. Наприклад, право формувати найвищий орган партії — Центральний виконавчий комітет — Ердоган залишив лише за собою. І поступово Партія справедливості та розвитку все більше ставала особистою вотчиною Ердогана, де провідні посади діставалися його родичам. Тому незалежні ЗМІ прозвали правлячу партію "сімейним клубом за інтересами".

Ердоган, звичайно, захоплював владу не лише усередині партії. У 2017 році в країні пройшов ще один референдум щодо поправок до конституції, в результаті якого Туреччина перетворилася з парламентської республіки на президентську, а посаду прем'єра було скасовано. За кілька років до цього, 2014-го, Ердоган став президентом, і сильний прем'єр був йому не потрібен.

Мітинг прихильників Ердогана після обрання його у президенти. 10 серпня 2014 року. Фото: Євген Фельдман

Президента ці поправки до конституції наділили по суті необмеженими повноваженнями. По-перше, тепер глава республіки особисто призначає більшість членів Конституційного суду (12 із 15). По-друге, він може розпускати парламент і видавати закони в обхід, достатньо президентського указу — саме так Ердоган переніс майбутні президентські вибори на 14 травня. Зрештою, правління глави держави обмежене двома термінами, але якщо протягом другого провести дострокові президентські вибори, два попередні «обнуляються». Тобто у Туреччині створено всі умови для довічного президентства — незалежні аналітики називають цю ситуацію «режимом однієї людини».

У міру зміцнення автократії у Туреччині посилювався тиск на ЗМІ та громадянське суспільство — у рейтингу «Репортерів без кордонів» за останні 20 років республіка змістилася з 99-го місця на 149-те. Паралельно в країні різко зросла кількість кримінальних справ за статтею про "образу президента". За перші сім років президентства Ердогана по ній завели більше 38 тисяч справ, тоді як у період з 1980-го по 2014-й, за чотирьох попередніх глав держави, таких не набралося і двох тисяч.

На окрему увагу заслуговує тиск Ердогана, що посилився, на опозицію, особливо в 2016–2018 роки, коли після спроби військового перевороту в країні ввели режим НП. Ймовірно, найвідоміший політв'язень у сучасній Туреччині — колишній співголова прокурдської Демократичної партії народів Селахаттін Демірташ. Більше шести років він ув'язнений у кількох сфабрикованих кримінальних справах, зокрема за «образу турецької нації» та «підтримку тероризму».

У місцевій пресі Демірташа нерідко порівнюють із Олексієм Навальним. «Обидва політики ще досить молоді, обидва юристи і перебувають у в'язниці. Проходячи свого роду „тест на лідерство“, і один, і другий вважали за краще залишитися у своїй країні, а не залишати її, навіть якщо доведеться опинитися за ґратами», — зазначає фахівець із російсько-турецьких відносин Хакан Аксай.

Разом з тим, незважаючи на зміцнення персоналістського режиму Ердогана, у Туреччині, як і раніше, зберігається, можливо, останній із демократичних інститутів, що залишилися, — вибори.

Як Ердоган може програти опозиції

Це дивно, але, схоже, вибори у Туреччині досі були справді чесними, і результати муніципального голосування 2019 року це доводять. Тоді в трьох найбільших містах республіки — Стамбулі, Анкарі та Ізмірі — перемогу здобули представники провідної опозиційної Республіканської народної партії (та сама «партія Ататюрка», яка виступає за світськість). Чому команда Ердогана не вдавалася до фальсифікацій? За такої сильної опозиції мухлювати на виборах дуже непросто — громадський контроль за перебігом голосування надто серйозний.

Найболючішою для Ердогана, безумовно, була поразка його кандидата, екс-прем'єра Біналі Йилдирима у Стамбулі. Адже сам Ердоган, будучи мером найбільшого міста країни, любив повторювати, що той, хто володіє Стамбулом, володіє всією Туреччиною. Якщо на виборах 31 березня розрив між опозиціонером Екремом Імамоглу та кандидатом від правлячої партії становив лише кілька тисяч голосів (48,77 проти 48,61%), то на повторних виборах, проведених на вимогу ПСР, різниця була вже більшою — 54 проти 45 %.

На сьогодні об'єднана опозиція є конгломератом із шести абсолютно різних і несхожих одна на одну партій. Вони називають себе «Міллет ітіфаки», тобто «Національна коаліція». Крім Республіканської народної партії, до неї увійшли і націоналісти (Хороша партія), і ісламісти (та сама Партія щастя, яка згадувалася в першій частині), і Демократична партія, і, що важливо, зовсім молоді партії ліберального штибу, створені колишніми соратниками Ердогана. До них належать Партія майбутнього на чолі з екс-прем'єром та колишнім міністром закордонних справ Ахметом Давутоглу та Партія демократії та прогресу під керівництвом екс-глави МЗС та колишнього віце-прем'єра Алі Бабаджана.

Кілька місяців опозиціонери запекло сперечалися, хто ж стане єдиним кандидатом у президенти. Голова Хорошої партії Мераль Акшенер наполягала, що опонувати Ердогану має кандидат із найбільшими шансами перемогти — а це, судячи з рейтингів, або мер Стамбула Імамоглу, або не менш популярний та енергійний мер Анкари Мансур Яваш. Але обидва вони, будучи членами РНП, підкорилися партійній дисципліні і залишили право вибору за головою партії, 74-річним Кемалем Киличдароглу.

Невизначеність тривала довго — Національна коаліція не називала кандидата більше 10 засідань поспіль. Зрештою, 6 березня опозиціонери оголосили: єдиним кандидатом стане саме Киличдароглу. У разі своєї перемоги він пообіцяв призначити одразу семеро віце-президентів: п'ять голів партій — партнерів по коаліції, а також мерів Стамбула та Анкари.

Судячи з соцопитування за останні півтора роки, Киличдароглу поступався в популярності і Ердогану, і своїм однопартійцям — Імамоглу та Явашу. Але ситуація кардинально змінилася 6 лютого, коли в Туреччині стався найбільший із 1939 року землетрус — за останніми даними, в ньому загинуло понад 50 тисяч людей.

Вже в перші години після трагедії Ердоган та його оточення закликали не політизувати те, що відбувається. Однак опозиція відмовилася розглядати наслідки землетрусу у відриві від політики. І Киличдароглу у спеціальному відеозверненні заявив: «Ні на якій підставі я не розмовлятиму з Ердоганом, його палацом і [пов'язаними з ним] бандами вигодонабувачів. Я боротимуся поруч зі своїм народом. До кінця".

Ердоган пообіцяв усунути наслідки землетрусу протягом року, але суспільству цього явно замало. Люди запитують: а чи все було зроблено за 20 років правління ПСР, щоб захистити країну від того, що трапилося? У цьому контексті багато хто критикує будівельну амністію, яка в період правління ПСР оголошувалась аж вісім разів. Відповідно до неї, власники незаконно зведених будівель можуть просто заплатити державі мито та зберегти самобуд. Будівельні амністії в Туреччині існували і до приходу ПСР до влади, але за Ердогана їх почали оголошувати набагато частіше — нерідко перед виборами, щоб залучити голоси виборців.

Останню і наймасштабнішу процедуру такого роду провели у травні 2018 року — перед президентськими та парламентськими виборами. Тоді в рамках амністії схвалили заявки на 1,8 мільйона будівель, і 300 тисяч із них — у тих провінціях, які потім сильніше за інших постраждали від землетрусу. Держава заробила на цьому 1,3 мільярда доларів, і вже тоді амністія викликала критику багатьох будівельників та інженерів. Скажімо, голова національної Палати інженерів-будівельників Джемаль Гекче попереджав, що турецькі міста «можуть [у разі землетрусу] перетворитися на цвинтарі».

Зрештою, передвиборна кампанія в Туреччині розділилася на до і після землетрусу — це визнає навіть провладна газета Hurriyet. Рейтинг Ердогана стрімко падає, причому за результатами дев'яти соцопитувань одразу. А після того, як 25 квітня президентові стало погано в прямому ефірі турецького телеканалу, на тлі чуток про стан здоров'я Ердогана, що погіршується, його рейтинг може просісти ще більше. Що ж до кандидата від опозиції Киличдароглу, то його перемога вже не виглядає фантастикою. Так, рейтингове агентство PİAR прогнозує, що Киличдароглу може здолати Ердогана з результатом 57% голосів.

Втім, Ердоган — досвідчений і хитрий політик, який, напевно, боротиметься за владу до останнього. Не виключено, що у разі поразки він вимагатиме перерахунку голосів та перевиборів, а також виведе на вулиці країни тисячі прихильників.

Як вибори змінять відносини Туреччини з Росією

Туреччина посідає особливе становище на міжнародній арені. Зрозуміло, важливу роль тут грає географія: ці землі поєднують Європу з Азією і країна має виходи до Чорного, Середземного та Егейського морів. Але справа не тільки в цьому, сучасна Туреччина — унікальний учасник НАТО: незважаючи на членство країни в альянсі, Ердоган чудово ладнає з Володимиром Путіним.

Туреччина не приєдналася до санкцій і не закрила повітряного простору для російських літаків, на чому наполягали в НАТО. У свою чергу Росія надала Туреччині 20 мільярдів доларів на будівництво атомної електростанції «Аккую», а також відстрочку платежу за поставлений до Туреччини 2022 року природний газ (теж на суму 20 мільярдів). Взаємодія Анкари з Москвою давно вже будується на особистих взаєминах Ердогана та Путіна, зазначає експерт із російсько-турецьких відносин Хакан Аксай. Вони постійно на зв'язку — востаннє телефонували наприкінці квітня, та й взагалі люблять довго говорити віч-на-віч.

При цьому Анкара ще з 2014 року (а після 24 лютого 2022 року — тим більше) беззастережно підтримує територіальну цілісність України, включаючи українську приналежність Криму. Крім того, Туреччина поставила Україні безпілотники Bayraktar TB2, які навесні 2022 року допомогли зупинити настання путінської армії. А турецька компанія Baykar будує в Україні завод, який вироблятиме безпілотники вже в самій країні. Мабуть тому Зеленський ніколи не висловлювався на адресу Ердогана різко — хоча західних лідерів критикує регулярно.

Все це дозволяє Анкарі виступати посередником між Москвою та Києвом на тлі російського вторгнення до України. На думку Ердогана, сьогодні Туреччина є «єдиною країною, яка може підтримувати тісні відносини з обома сторонами війни і забезпечити досягнення конкретного прогресу». Під цим він, мабуть, має на увазі хороші особисті стосунки з обома президентами.

І деякі успіхи у Ердогана справді є. У липні 2022-го за посередництва Анкари сторони уклали так звану зернову угоду, яка регулює механізм вивезення сільгосппродукції та добрив із українських чорноморських портів. Причому у всіх майбутніх переговорах Кремль робить ставку виключно на Ердогана та його партію, навіть не розглядаючи можливості будь-яких контактів із чинною опозицією, яка при цьому має всі шанси прийти до влади.

Як вибори змінять відносини Туреччини з Росією

Примітно, що зовнішня політика — слабке місце опозиційної «Національної коаліції». У своїй передвиборчій програмі вона сконцентрувалася на поверненні до парламентської республіки та виведення країни з економічної кризи — ані анексія Криму, ані «зернова угода» там не згадуються.

Усні ж висловлювання опозиціонерів часом зовсім суперечать один одному. Наприклад, у серпні минулого року Акшенер назвала відносини Анкари та Москви асиметричними та закликала їх переглянути, у тому числі шляхом націоналізації АЕС «Аккую» (хоча угода про її будівництво такої опції не передбачає). Киличдароглу згодом підкреслив, що не бачить причин для перегляду відносин.

Загалом, говорити про якусь чітку позицію коаліції щодо Росії та війну в Україні поки що зарано. Можна лише обережно припустити, що у разі своєї перемоги Киличдароглу продовжить взятий Ердоганом зовнішньополітичний курс: незважаючи на бажання активно розвивати зв'язки із Заходом, він уже висловив надію на «здоровий та гідний розвиток турецько-російських відносин».

Туреччина напередодні виборів стоїть на роздоріжжі. У разі перемоги Ердогана вона все більше скочуватиметься у диктатуру: чинний президент уже оголосив про плани ухвалити нову конституцію. А у разі перемоги опозиції країна з ймовірністю повернеться до парламентської форми правління — у цьому пункті сходяться всі учасники коаліції.

(Публікується зі скороченнями).

Фото вгорі: Rob Welham / Universal History Archive / Universal Images Group / Getty Images

Переклад: «Аргумент» [3]

На цю тему: