Сергій Грабовський: Чому наразі путін утілює програму Пушкіна

Наразі путін утілює програму Пушкіна.

Про це пише у своїй авторській колонці у газеті "День" [2] відомий публіцист Сергій Грабовський.

«Як так можна! Пушкін – це уособлення російської культури! Пушкін – це не Путін! До чого ще дійдуть ці українські націоналісти, ведучи боротьбу з Пушкіним і скидаючи пам’ятники йому!» - і так далі, і таке інше. Такими чи майже такими ремствуваннями сповнений Інтернет, навіть у Західній Європі, навіть подекуди в Україні. Не дивно: у минулі часи загальником було те, що Пушкін – прогресивний і гуманний достойник культури, оскільки він, за його ж словами, «чувства добрые лирой пробуждал», «в жестокий век восславил свободу» та «милость к падшим призывал».

Ба більше: Пушкіна ніяк не можна назвати банальним шовіністом щодо України: він писав «в Украйну», схвально сприйняв переклади своїх віршів Левком Боровиковським, високо оцінив перший варіант «Тараса Бульби» (без «православного царя»), мовляв, це на рівні Вальтера Скотта, нарешті, у поемі «Полтава» дав таку політичну декларацію гетьмана Мазепи:

Давно замыслили мы дело;

Теперь оно кипит у нас.

Благое время нам приспело;

Борьбы великой близок час.

Без милой вольности и славы

Склоняли долго мы главы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы.

Но независимой державой

Украйне быть уже пора:

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

Зверніть, до речі, увагу: «покровительство Варшавы», але «самовластие Москвы». Різниця очевидна і виписана об’єктивно, чи не так?

Нарешті, у 1859 році політичний емігрант, російський письменник Іван Головін у Лейпцігу опублікував книгу з промовистою назвою «Новые стихотворенія Пушкина и Шевченки», де були зібрані непідцензурні твори обох поетів, до того не друковані. Шевченкові вірші («Кавказ», «Холодний Яр», «Як умру, то поховайте…», «Розрита могила», «І мертвим і живим і ненародженим…») йому передав Пантелеймон Куліш.

Усе це правда, проте не вся і не головна. Бо ж головним, як на мене, є реальний уплив Пушкіна на російську культуру, на маси його читачів, на еліту та простолюд. А з цим дуже й дуже непросто, якщо не сказати більше.

Встал Пушкин рядом с нашими вождями,

И наше счастье – родина ему,

Он долго ждал, чтоб сделаться счастливым.

Теперь, сосредоточенны, тихи,

Районные партийные активы

До ночи слушают его стихи…

Це – фрагмент вірша Євгенія Долматовського, написаного 1937 року. Справді, урочистості з нагоди сторіччя від смерті Пушкіна (культ смерті, одна з найважливіших складових тоталітарної радянської міфології) буяли грандіозні, тому «районные партийные активы» дійсно слухали пушкінські вірші до ночі. А вранці йшли на роботу – виловлювати «ворогів народу» та знищувати їх. У тому числі – у власному середовищі. Жодних «чувств добрих», жодної «свободи», жодної «милости к падшим» Пушкін у них не викликав. А от поряд з вождями – Сталіним, Кагановичем, Єжовим – Пушкін справді у ті часи стояв як уособлення величі російського народу, адже з середини 1930-х в СРСР почалося неприховане відродження імперіалістичної ідеології, великоросійського шовінізму, і без Пушкіна це було неможливим.

Сьогодні маємо те саме, хоч і в дещо інших вимірах. Із гори донизу – вся рашистська шваль вивчала в школі вірші та прозу Пушкіна. Ну і який результат? Запобігло це жахіттям Бучі та Маріуполя? Зупинило масовані ракетні обстріли українських міст і життєво важливої інфраструктури?

Але і це ще не вся правда. Якби творчість Пушкіна мала нульовий уплив на росіян, це якось можна було б пережити. Проте цей вплив не нульовий. Он міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров днями наголосив: «Народ Украины будет освобожден от неонацистских правителей, ибо заслуживает жить в дружбе и процветании рядом со славянскими братьями». Ось так. Знову бачимо культ смерті («визволення» українців через їхнє знищення), а разом із ним – засадничу пушкінську ідею, сформульовану ним у 1831 році у програмному вірші «Клеветникам Европы». Нагадаю його основні положення читачам:

О чем шумите вы, народные витии?

Зачем анафемой грозите вы России?

Что возмутило вас? волнения Литвы?

Оставьте: это спор славян между собою…

…Кто устоит в неравном споре:

Кичливый лях, иль верный росс?

Славянские ль ручьи сольются в русском море?

Оно ль иссякнет? вот вопрос.

…Вам непонятна, вам чужда

Сия семейная вражда…

…Иль русского царя уже бессильно слово?

Иль нам с Европой спорить ново?

Иль русский от побед отвык?

Иль мало нас? Или от Перми до Тавриды,

От финских хладных скал до пламенной Колхиды,

От потрясенного Кремля

До стен недвижного Китая,

Стальной щетиною сверкая,

Не встанет русская земля?..

Що ми бачимо у цьому вірші «сонця російської поезії»? Всі основні засадничі складові нинішнього рашизму. Від «можем повторить» до претензії на «повернення НАТО до меж 1997 року» (тобто залишення геть усіх слов’янських народів на поталу Москві), від протиставлення «неправильних» слов’ян «правильним» (себто росіянам), від ненависті до парламентаризму та вільної журналістики (бо ж «клеветники России» - це французькі депутати й газетярі) до погрози Заходу тотальною війною, якщо він не відступиться від підтримки тих, хто не хоче «сливаться в русском море» (наразі це українці, яких Путін оголосив неіснуючою нацією). Ба більше, виявляється

Мы… нашей кровью искупили

Европы вольность, честь и мир.

Один до одного нинішні міфологеми про СРСР/Росію – «рятівників і визволителів Європи»…

А як родзинка – пасаж з чорнетки листа «сонця» до шефа ІІІ відділення генерала Бенкендорфа: «Озлобленная Европа нападает покамест на Россию не оружием, но ежедневной, бешеной клеветою… Молодые поколения, волнуемые журналами, требуют войны». Що ж, із Пушкіна вийшов би вельми кваліфікований і активний учасник телешоу скабеєвих-соловйових!

Іншими словами, в російській культурі найбільш успішно втілилися саме ці ідеї «сонця російської поезії», а всі інші були витіснені кудись на маргінес. Очевидно, це сталося не випадково. І не випадково «пушкіністи» сьогодні заповзято вбивають українців, які вперто не хочуть до «русского моря» та погрожують ядерними ударами «кичливым ляхам». Відтак знести в Україні геть усі пам’ятники Пушкіну – сувора необхідність. А потім, після знешкодження рашизму і його ментальних підвалин можна буде розважливо розбиратися в усіх тонкощах творчості цього справді визначного поета. Якщо, звісно, «Клеветникам Европы» хоча б коли-небудь перестане бути програмою дій російських «пушкіністів»…

Угорі: пам'ятник Пушкину знесено в Києві - як і по всіх інших містах України

ФОТО: РУХ "ЧЕСНО"

«Аргумент» [3]

На цю тему: