90 років від гірких жнив: радянсько-російська влада цілеспрямовано знищувала українців голодом

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

 Верховна Рада України у 2006 році офіційно визнала Голодомор 1932–33 рр. геноцидом українського народу. Публічне заперечення Голодомору вважається протиправним.

У 2010 році Апеляційний суд Києва довів геноцидний характер Голодомору і намір Сталіна та його соратників знищити частину української нації.

Голодомор визнали геноцидом українців 16 держав. Ще вісім країн засудили Голодомор як акт винищення людства або вшанували пам’ять мільйонів знищених голодом українців.

Читайте також: Страшні уроки Голодомору - незасвоєні. Чим це загрожує Україні

Шлях до визнання цього чи не найтрагічнішого в історії українського народу факту був надзвичано довгий і складний... Шлях у довгі 1990-ті роки.

Період із кінця 20-х до початку 30-х років XX століття довгий час залишався білою плямою на карті української і світової історії.

Голод, спрямований на винищення цілого народу, став об’єктом навмисного замовчування та ідеологічного табу.

Сама лише згадка про нього кваліфікувалася як контрреволюційна діяльність, згодом як антирадянська агітація і пропаганда.

Населення ж на тлі тоталітарної кривавої вакханалії вправно освоювало практики мовчання і замовчування, що згодом несвідомо засвоювались і підростаючими поколіннями.

Усе ж, незважаючи на заходи радянської влади, звістки про трагедію українців проникали до цивілізованого світу.

Вже навесні 1932 р. в україномовних газетах Галичини та Буковини були надруковані свідчення голодних українських селян, яким вдалося перетнути кордон із Польщею та Румунією.

Поодинокі публікації про становище в Україні виходили в британській, французькій, бельгійській, американській, чеській, польській, західноукраїнській пресі.

Валлійський журналіст Ґарет Джонс написав понад 20 статей про голод в Україні у провідних західних виданнях із закликами про необхідність політичного реагування.

Читайте також:  Як Росія колонізувала інші народи та чому вона це заперечує зараз

Носіями інформації також були закордонні робітники, які бачили жахливі наслідки «соціалістичної реконструкції» сільського господарства.

Так австрійський інженер Александр Вінербергер зробив десятки фото, що на сьогодні залишаються чи не єдиними фотодокументальними свідченнями про Голодомор.

У 1939 р. у Зальцбурзі він видав книгу спогадів «Тяжкі часи. 15 років інженера у Радянській Росії», дві глави якої присвячено саме Голодомору.

Прорвати «залізну інформаційну завісу» та докричатись до урядів і громадськості західних країн намагалися митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький (видав пастирське послання «Україна в передсмертних судорогах») та створений 25 липня 1933 р. у Львові Український громадський комітет рятунку України.

Лише через багато років стало широко відомим ще одне джерело свідчень про Голод — донесення 1931–1934 рр. від італійських дипломатів. Їх упорядкував та опублікував у 1987 р. професор Неапольського університету Андреа Ґраціозі у збірнику «Листи з Харкова».

Читайте також: Як Пушкін став зброєю путінського рейху

22 травня 1933 р. консул Королівства Італія у Харкові та Києві Серджо Ґраденіґо у своєму черговому повідомленні до Посольства Італії в Москві писав: «...Теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми...».

31 травня 1933 р. приголомшений Серджо Ґраденіґо пише: «Голод далі чинить масове людовбивство серед населення у таких грандіозних масштабах, що геть незрозуміло, як світ може залишатися байдужим до подібної катастрофи... Шляхом безжальних конфіскацій (про які я неодноразово повідомляв) московський уряд влаштував не те що голод, бо це мало сказати, а повний брак будь-яких засобів до існування...».

А 30 жовтня 1933 р. консул зазначає: «У Дніпропетровську 2000 осіб померли від отруєння птомаїном (трупною отрутою)».

У листах дипломатів є свідчення про розмови з впливовими чекістами, які отримали монопольне право реєструвати смерті, блокували потiк інформації про голод, здійснювали каральні акції.

Так, у травні 1933 р. Серджо Ґраденіґо пише донесення, що доволі реалістично змальовує тодішню трагічну ситуацію: «Товариш Френкель, член Колеґії ҐПУ, звірився одному нашому знайомому, що в Харкові на дорогах щоночі збирають близько 250 трупів померлих від голоду...

Оскільки поряд з консульством будуються три великі квартали, вантажівка зупинилася перед парканом, і двоє співробітників, озброєних вилами, увійшли, шукаючи там трупи. Я бачив, як цими вилами було підібрано iз землі 7 осіб, тобто двох чоловіків, одну жінку і четверо дітей. Інші люди прокинулися і зникли, мов тіні».

Ці документальні свідчення вражають! Однак вони, по суті, виявилися непотрібними дуче Муссоліні, який волів зберігати доброзичливі взаємини з СРСР.

Так само ані уряди інших західних країн, ані Ліга Націй, незважаючи на підтримку деяких впливових союзників (кардинала Теодора Іннітцера, голови Ради Ліги Націй Йогана Мовінкля), теж ніяк не реагували на інформацію, що проривалась з СРСР.

Навіть коли вдалося винести на обговорення Ради Лiги Нацiй 29 вересня 1933 р. питання надання допомоги УСРР, представники великих держав не пiдтримали цього заклику. Всього чотири держави з 14 проголосували «за».

Доктор історичних наук Георгій Касьянов твердить, що тема голоду 1932–1933 рр. була вкрай непопулярною в країнах Заходу, які були зацікавлені в підтримці економічних зв’язків і в торгівлі з Радянським Союзом.

Історик і публіцист Сергій Кот зазначає, що у час Голодомору Україна стала ареною боротьби між моральними цінностями та реальними економічними інтересами Європи та Росії.

Адже СРСР, грабуючи власний народ, купував величезну кількість західної техніки, залучав західних фахівців, оплачуючи програми індустріалізації і колективізації твердою валютою.

Таким чином тема Голодомору не з’явилася в інтелектуальному просторі ні по гарячих слідах, ні в роки хрущовської «відлиги», коли вона мала всі шанси бути актуалізованою під час «подолання культу особи Сталіна».

Лише наприкінці 1970-х — на початку 1980-х рр. ситуація якісно змінилась. Повоєнне покоління української еміграції, вдало адаптувавшись на теренах Північної Америки, сформувало потужні громадські та наукові організації, здатні лобіювати чутливі для україців питання.

Після заснування Українського наукового інституту Гарвардського університету (1973) та Канадського інституту українських студій Альбертського університету (1976) українознавчі дослідження успішно «вмонтувалися» в академічний світ Заходу, відокремились від Soviet Studies та від російських студій.

Напередодні 50-ї річниці голоду 1932–1933 рр. Крайовому комітету вшанування жертв геноциду в Україні, організації «Американці на захист прав людини в Україні» та Українському народному союзу вдалось організовувати масштабні публічні акції: у 1984 р. знято фільм «Жнива розпачу»; у жовтні 1984-го створено спеціальну Комісію Конгресу США з розслідування штучного голоду в Україні, результатом роботи якої став опублікований у 1988-му звіт для Конгресу США та тритомник 204 усних свідчень, зроблених за методикою oral history (кінець 1990-х); забезпечено роботу Міжнародної Комісії з розслідування голоду в Україні, організовано публічні слухання в семи штатах США, під час яких виступили 57 свідків голоду (1988-1990).

Із 1986-го по 1990 роки виконавчим директором Комісії був молодий американський історик, спеціаліст з історії України доктор Джеймс Мейс, який разом з Р. Конквестом своєю подвижницькою працею, використавши неспростовні докази злочину сталінського режиму проти українців, що чинили спротив радянській владі, прорвали блокаду мовчання щодо Голодомору.

Таким чином тема Голодомору набула міжнародного розголосу, стала предметом не лише політичних дискусій, а й об’єктом юридичного аналізу на найвищому фаховому рівні в рамках міжнародного права.

Читайте також: 

Усі ці заходи серйозно вплинули і на «материкову Україну» — вперше зусилля української діаспори безпосередньо активізували ідеологічні та академічні процеси в УРСР.

З початку 1980-х, менш ніж за десятиліття, Голодомор став об’єктом бурхливих політичних суперечок і наукових дискусій, приводом для масштабних громадських акцій, складовою процесу інструменталізації історії. Ця тема стала одним із потужних аргументів в дискредитації і поваленні комуністичної влади та прямій чи опосередкованій агітації за незалежність України.

Одними з перших, хто ще за комуністичної влади в 1987 р. взявся системно досліджувати тему Голодомору в Україні, були Володимир Маняк і його дружина Лідія Коваленко-Маняк.

Знайдені архівні документи, тисячі свідчень очевидців вони опублікували у 1991 році в книзі «33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал», що стала однією з перших у незалежній Україні серйозних документальних праць­ про Голодомор.

Спогади людей, статистичні дані, документи радянських органів свідчать, що влада цілеспрямовано діяла, щоб знищити частину українського народу, і ці дії, без сумніву, підпадають під визначення геноциду, сформульоване Генеральною Асамблеєю ООН у Конвенції 1948 р. «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього».

У 1953 р. Рафаель Лемкін, завдяки старанням якого й було розроблено цей документ, характеризував Голодомор як «класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації — винищення української нації».

Дійсно, вбивчі хлібозаготівлі й контрольні постріли по українському селу — продовольчі штрафи для тих, хто не впорався з фантастичним зерновим планом, скосили, за різними даними, до 12 млн. українців.

Одночасно з кількістю могил зростав експорт українського зерна. За три роки він підскочив у 20 разів — з 260 тис. тонн у 1929 р. до 5,2 млн тонн у 1932-му.

7 серпня 1932 р. вийшов закон «Про посилення кримінальної відповідальності за крадіжку та розкрадання соціалістичної власності», більш відомий як «закон про п’ять колосків», за яким лише по грудень 1933 року було репресовано 125 тисяч доведених голодом до відчаю людей, з них 5 тис. 400 розстріляно.

Згідно з постановою радянського уряду від 22 січня 1933 р. за підписами Молотова та Сталіна, не допускався масовий виїзд селян з території УСРР у інші регіони СРСР.

На його виконання приречені райони оточували військами, місцеві керівники забороняли видавати будь-які документи на проїзд для селян, водночас встановлювали заслони на залізничному і водному транспорті, а також брали під контроль ґрунтові шляхи. Тільки за перший місяць дії постанови ОГПУ відрапортувало про затримання 219 тис. 460 осіб.

Так Сталін покарав українців, які, борючись із колективізацією, лише в 1930 році підняли понад 4 тисячі повстань — 1,2 млн заколотників по всій країні.

Він добре засвоїв учення «мудрого вождя і вчителя» Леніна про те, що «хлібна монополія, хлібна картка — страшніша за гільйотину!» і що «розподіляючи... ми пануватимемо над усіма сферами праці» (1917).

Як із цими словами перегукується твердження одного з найбрутальніших сталінських ставлеників — секретаря Дніпропетровського обкому комуністичної партії М. Хатаєвича, який у 1933 р. зазначав, що «між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба.

Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але... Ми виграли війну!». Таким чином каральна хлібозаготівля повинна була стати уроком для нескорених.

Джеймс Мейс, аналізуючи наслідки Голодомору для українського суспільства, вважав, що наше суспільство є «постгеноцидним» і що сталінська політика «до певної міри знищила Україну як таку, в сенсі, що вона зробила кардинальний розрив у процесі нормального розвитку українського народу».

Однак існування незалежної України, наша героїчна боротьба проти путінської росії доводять, що український народ, незважаючи на всі потрясіння й випробування, вистояв і сам визначає своє майбутнє. Ми підтвердили своє право називатися нацією.

Ярослава РІЗНИКОВА, опубліковано у виданні Україна Молода


В тему:

 

 

 

 

 

Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]