Створення нової системи протиракетної оборони (ПРО), здатної діяти блискавично і вражати ціль над територією противника, може докорінно змінити парадигму ядерної загрози з боку Росії та Китаю. Такі висновки зробили аналітики у доповіді вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS) (Boost-Phase Missile Defense. Interrogating the Assumptions).
«Голос Америки» наводить [2] головні тези доповіді.
Із того часу, як у середині минулого століття з'явилися здатні нести ядерні боєприпаси міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), інженери країн-членів «ядерного клубу» б'ються над створенням систем ефективної протиракетної оборони (ПРО).
Деякі види крилатих ракет вдається іноді збивати засобами звичайних систем протиповітряної оборони (ППО). Це почалося із героїчних спроб британських пілотів-винищувачів Spitfire відхилити від курсу фашистські Фау-1 (V-1), що летіли на Лондон, а тепер продовжується у не менш героїчних зусиллях української ППО – збити хоча б частину крилатих ракет, якими російська армія атакує українські міста.
Однак, знищення МБР, яка у верхній частині своєї траєкторії виходить у ближній космічний простір, є незмірно важчим завданням. Настільки важким, що його вирішення десятиліттями було мірилом науково-технічного прогресу, предметом важких переговорів та ключовим елементом стратегічного балансу між США та СРСР/Росією.
Що ж зараз відбувається із вдосконаленням систем ПРО? І які виклики та можливості постали тепер перед його розробниками – у час, коли і США, і весь Захід чують прямі ядерні погрози з боку Кремля, а російські ракети прилітають у житлові будинки та інфраструктурні об'єкти в Україні?
Відповіді на ці питання містить нещодавно представлена доповідь вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS): «Протиракетна оборона на стадії розгону ракети: запити та припущення» (Boost-Phase Missile Defense. Interrogating the Assumptions).
Генерал-лейтенант ВПС США у відставці Генрі Оберінг (Henry Obering), директор Агентства з протиракетної оборони США у 2004–2008 роках (Director of the Missile Defense Agency), представляючи аналітичну доповідь, наголосив:
«Місія Агентства протиракетної оборони полягає у тому, щоб забезпечити інтегровану багаторівневу систему протиракетного захисту як безпосередньо території США, так і наших сил, розгорнутих у країнах-союзниках, причому від ракет усіх діапазонів і на всіх етапах польоту... Сьогодні протиракетна оборона дедалі більше сприймається як найважливіша частина політики стримування, її невід'ємна частина».
Генерал наголошує, що «багато змінилося останнім часом у зв'язку з війною Росії проти України. Не можна недооцінювати її вплив».
Йдеться не лише про захист українських міст від російських крилатих ракет, а й про ядерну риторику Володимира Путіна, який відкрито погрожує світовій спільноті можливістю використання ядерного потенціалу у разі втручання Заходу у війну на боці України.
Ядерний шантаж Кремля прямо пов'язаний із експлуатацією інстинктивних страхів людей перед ядерною загрозою, від якої нібито немає захисту.
«Протягом десятиліть Росія вкладає значні кошти у нарощування свого ядерного потенціалу, нарощуючи арсенал. Так само і Китай, – продовжує Генрі Оберінг.
Ми здивовані кількістю міжконтинентальних балістичних ракет, які вони нещодавно збудували. Зараз ми зіткнулися із динамічною кризою, яку заледве переживали в історії нашої країни: війна в Україні та ядерна програма Китаю демонструють, що політика стримування більше не може забезпечувати повну гарантію захисту від застосування ядерної зброї.
Щоб підвищити надійність стримування, ми повинні донести до наших супротивників послання про нашу здатність протистояти їхнім атакам. Це стосується і наступальної відплати, і відбиття удару за допомогою активного захисту».
Головна політична причина цієї кризи та дисбалансу, що намітився в протиракетній обороні, є зрозумілою.
Протягом кількох десятиліть, що послідували за розпадом СРСР як «імперії зла», НАТО розглядало Росію як партнера. Це позначилося і на науково-технічній, і на військовій політиці альянсу, і на обсязі та спрямуванні інвестицій. Була навіть створена Рада «Росія – НАТО».
Офіційно, російську загрозу у НАТО визнали лише днями. Росія була визначена як «найбільш значуща» загроза в новій стратегічній концепції Альянсу на 36-му саміті альянсу в Мадриді 29 червня 2022 року.
А до цього, увесь період після розпаду СРСР, американська ПРО значною мірою орієнтувалася на сценарії, що ґрунтуються лише на погрозах з боку Північної Кореї та Ірану.
«Причина, через яку ми це робили, – продовжує генерал Генрі Оберінг, – полягає у тому, що на той час, на початку 2000-х, вони являли собою нову загрозу. Ми знали, що вони мають обмежені можливості, але ми повинні були бути впевнені, що впораємося із цією загрозою. Але коли ми побачили, що Путін брязкає ядерною шаблею, то це справді багато змінило. І ми маємо бути готові захищати нашу країну та наших союзників від нових реальних загроз».
Автори доповіді CSIS – науковий співробітник програми міжнародної безпеки та заступник директора проекту протиракетної оборони Іен Вільямс (CSIS) та науковий співробітник проєкту протиракетної оборони Масао Далгрен (Masao Dahlgren, research associate with the Missile Defense Project, CSIS) – зосередилися на новому перспективному виді систем ПРО – такому, який би міг знищувати ракети агресора на етапі розгону.
У польоті МБР виділяють, залежно від термінології, що використовується в конкретній мові, кілька фаз.
Наприклад, 20 лютого 2008 року Aegis за допомогою ракети RIM-161 Standard (SM-3) успішно знищила старий американський супутник, який став некерованим і зійшов зі своєї орбіти, погрожуючи викликати забруднення навколишнього середовища гідразиновим паливом, що залишилося на борту. Перехоплення відбулося у космосі, на висоті 247 кілометрів. Нові модифікації протиракет Aegis – SM-6 будуть вже гіперзвуковими, але все одно вражатимуть ракети противника не раніше середньої частини траєкторії.
На фінальній фазі польоту боєголовки знову входять в атмосферу, і вони вже зазвичай перебувають над територією противника. До враження цілей залишаються секунди. Тут ракети можуть збити більш старі та традиційні протиракетні системи.
З одного боку, у них був час для приведення в бойову готовність і наведення: відстань до ворожих боєголовок невелика, потужність і розмір протиракети відповідно можуть бути невеликими, курс близький до зустрічного (відповідно не потрібна велика швидкість). Однак цілей багато, вони захищають себе різними способами, а кожен промах виявиться фатальним, і наступного шансу оборона вже не матиме.
Тому «ПРО на фазі розгону ракети противника є однією з головних і заповітних амбіцій у сфері протиракетної оборони. Ця ідея сформувалася задовго до стратегічної оборонної ініціативи президента Рональда Рейгана. Вона виникла вже на першому етапі ракетної ери як бажання дістати і вразити ракети на ранніх етапах їхнього «життєвого циклу»», – каже старший науковий співробітник програми міжнародної безпеки, директор проекту протиракетної оборони CSIS Том Карако (Tom Karako; Senior Fellow, International Security Program and Director, Missile Defense Project, CSIS).
Які переваги дасть рання поразка ракети-агресора?
Більше гарантій безпеки: ракета ще не запровадила захисні механізми, не розділилася на боєголовки, перебуває над територією супротивника чи поруч. А у разі невдачі – залишиться час для повторення атаки у середній та фінальній фазі польоту іншими засобами ПРО.
«Корисність перехоплення ракети на ранній стадії її польоту давно визнана. Захист на етапі розгону чи підйому може пом'якшити багато технічних проблем, пов'язаних із перехопленням на пізніших етапах польоту, коли цілі можуть застосовувати засоби протидії та виконувати маневри ухилення», – резюмують автори доповіді.
Незважаючи на очевидні плюси знищення балістичних ракет противника на фазі розгону, здатних на це систем ПРО у світі, поки що, не існує. Причин тому декілька.
«Можливе часове вікно ураження має тривалість від 175 до 235 секунд для міжконтинентальних балістичних ракет на рідкому паливі, які повільніше розганяються, і від 125 до 151 секунди – для більш швидких міжконтинентальних балістичних ракет на твердому паливі. Балістичні ракети меншої дальності, з їх короткішими фазами розгону, є ще більшою проблемою».
Навіть якщо до цих секунд додати коротку підфазу підйому між вимкненням головного двигуна та початком поділу та активації захисту, то вийде близько 300 секунд. Це висуває найскладніші системні вимоги до ПРО.
«Ефективність розгортання протиракетної оборони особливо чутлива до географічного розташування, і особливо на етапі розгону».
Фактично це означає, що ракета-перехоплювач повинна мати короткий час підльоту, а значить – дуже високу швидкість.
Географічний чинник особливо ускладнює завдання ПРО, якщо взяти до уваги не лише КНДР чи навіть Іран, а й Китай, а особливо – Росію.
«Розробка захисту від російських чи китайських міжконтинентальних балістичних ракет – це інше питання. Кінетичні перехоплювачі – повітряного чи надводного базування – мали б діяти в глибині території цих країн для перехоплення ракети-носія, що можливе лише у воєнний час. Навіть у цьому випадку їхня живучість буде під питанням».
У наявні для перехоплення 3–5 хвилин треба також вмістити розпізнавання запуску сенсорами. Це в першу чергу інфрачервоні датчики, що реагують на тепло ракетних двигунів і розташовані на космічних апаратах, а також радари, що розміщені на землі та літаках.
«Затримка у виявленні ракети-носія є першою причиною проблем у бою. Інфрачервоні датчики космічного базування, аналогічні космічним інфрачервоним системам високого рівня (Space-Based Infrared System - High, SBIRS High), можуть вимагати до 45 секунд виявлення цілі після запуску».
Для точності та швидкості дії інфрачервоні датчики повинні знаходитися якомога ближче до Землі, а значить перебувати на низькоорбітальних супутниках, що рухаються із високою кутовою швидкістю та швидко пролітають потенційний об'єкт контролю. Значить, потрібно запустити багато супутників, щоб хоча б два з них одночасно спостерігали територію потенційного запуску.
Щільна хмарність критично знижує точність інфрачервоних датчиків, навіть якщо вони працюють у спеціальному діапазоні. Апаратна фільтрація перешкод можлива, але іноді займає десятки секунд.
Радари мають дещо більшу дальність.
«Бортовий авіаційний радар X-діапазону може мати дальність виявлення від 655 до 980 км для міжконтинентальних балістичних ракет на твердому та рідкому паливі відповідно, а час виявлення приблизно на 10–15 секунд менший, ніж у космічних датчиків».
Але такі радари вимагають постійного бойового чергування спеціальних літаків поблизу регіону пуску у нейтральному повітряному просторі.
Автори доповіді наголошують: у випадку з КНДР це не так важко здійснити, а ось у випадку з Іраном – перебування таких літаків у регіоні Каспію вже викликає не лише технічні, а й політичні проблеми…
Стаціонарні ж наземні радари, в більшості випадків, помітять пуск занадто пізно через кривизну Землі.
Далі. Після виявлення та ухвалення рішення на перехоплення має відбутися запуск протиракети. Звідки?
З території США жодна ракета не встигне долетіти до пускової установки у Північній Кореї, Ірані, Китаї чи Росії. Отже йдеться про запуск із моря, повітря або з космосу.
З космосу – найближче. Однак вартість відправки на навколоземну орбіту відповідної пускової установки-супутника завжди вважалася величезною. Чому? Через розміри та вагу протиракети.
Справа в тому, що за підрахунками фахівців така протиракета повинна розвинути не просто над- або гіперзвукову швидкість, а досягти швидкості в 4–6, і навіть більше, кілометрів в секунду – для того, щоб вкластися у цей вказаний тимчасовий відрізок у максимум 300 секунд.
Для порівняння: вказана швидкість – це понад 12–18 швидкостей звуку у Землі (зі зростанням висоти та падінням щільності, швидкість звуку в атмосфері знижується), а так звана перша космічна швидкість, потрібна для супутника Землі на круговій орбіті – 7.91 кілометра секунду.
Для досягнення такої швидкості потрібен потужний двигун і багато палива, що призводить до збільшення ваги і габаритів протиракети.
«Досягнення швидкостей 10 км/с, за деякими оцінками, розсуне межі технічної здійсненності, але вимагатиме перехоплювача, вага якого більш ніж удвічі перевищить масу міжконтинентальної балістичної ракети Minuteman-3», – йдеться в доповіді.
Втім, за іншими розрахунками «перехоплювач зі швидкістю 10 км/с міг би важити 17 тонн, що на 75% легше».
Зрештою, вищевикладені труднощі створення системи ПРО, здатного збивати ракети противника на етапі розгону, призводять до третьої групи проблем: фінансових та політичних.
Коли створення схожої системи було вперше анонсоване у США президентом Рональдом Рейганом 23 березня 1983 року (Стратегічна оборонна ініціатива, СОІ – Strategic Defense Initiative, SDI), її фінансування активно критикувалося політичними опонентами й кілька разів урізалося, доки не зійшло нанівець.
СОІ спробувала переформатувати невдалий у 60-х роках проект BAMBI (Ballistic Missile Boost Intercept).
«Адміністрація Рейгана припускала, що така система доповнить архітектуру перехоплювача на проміжному етапі і «знищить невелику частину» радянських ракет, що наближаються; система ПРО фази розгону залишалася критичним елементом архітектури першої фази СОІ, яка була запланована на 1995–2000 роки», – пишуть автори доповіді CSIS.
«Другий етап СОІ, розгортання якого планувалося із 2000 по 2010 рік, мало включати різні супутники зондування і більш досконалі космічні перехоплювачі. СОІ запропонувала лазерну зброю космічного базування для ураження ракети на фазі розгону. Це було спрямовано на те, щоб зрештою замінити архітектуру системи, що базується на кінетичних перехоплювачах, яку автори СОІ вважали недосконалою. Розробники СОІ дійшли висновку, що серйозною проблемою залишиться доступне масове виробництво систем ракет-носіїв для обслуговування космічного розгортання».
«Проект СОІ викликав багато глузливої риторики, його називали «Зоряні війни», – згадує генерал Генрі Оберінг. – Але все почало змінюватися, коли технологія виправдала очікування, і ми почали бачити конкретні технологічні результати, які дали змогу ефективно будувати ПРО. Засоби ураження із космосу є необхідною еволюцією багаторівневої архітектури ПРО. Отже вихід у космос – єдиний спосіб протистояти зростаючим якісним та кількісним загрозам. Це справді єдиний ефективний спосіб забезпечити протиракетну оборону на етапі розгону».
Тут автори доповіді підходять до ключового фактора (якщо, звичайно, не брати до уваги погрози Путіна завдати ядерний удар), який і дозволяє сьогодні повернутися до систем ПРО космічного базування: зусиллями добре відомих приватних компаній США вартість космічних запусків за останні 15 років знижено приблизно 10 разів.
Якщо Росія (і частково Китай) зробили в останні десятиліття ставку на використання старих та відпрацьованих ракет-носіїв, поступово знижуючи вартість їх виробництва та відмовившись від великих витрат, то реорганізація космічної галузі в США після завершення програми Space Shuttle, дозволила провести справжню «бюджетну революцію» в космосі.
Саме це й дозволить, нарешті, без катастрофічних наслідків вивести на орбіту необхідну кількість протиракетних перехоплювачів.
Доповідь вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS) наводить і економічні розрахунки.
«У 2004 році Американське фізичне товариство (APS) провело поглиблений аналіз вимог до угруповання космічних перехоплювачів із частковим покриттям для протиракетної оборони. Аналізувалося угруповання, яке складалося із 1646 ракет-перехоплювачів, кожна з яких має масу 991 кілограм. У звіті пропонувалося кілька ракет-носіїв, які могли запустити перехоплювачі, такі як Delta II, Atlas V, Delta IV Heavy… Можна оцінити мінімальну вартість запуску: від 13 мільярдів доларів (з використанням Atlas V – найбільш економічний варіант, доступний на момент публікації звіту) до 63 мільярдів доларів (з використанням Delta II, найменш економічний варіант). З використанням найекономічніших на сьогодні апаратів (Falcon 9 і Falcon Heavy) запуск такого ж угруповання коштуватиме 2,5 – 4,3 млрд доларів».
«Аналогічним чином у 2012 році Національна академія наук (NAS) випустила звіт, в якому фігурує угруповання із 650 перехоплювачів, кожен з яких важить 1796 кілограмів і коштує не менше 14 мільярдів доларів, а використання Falcon Heavy коштуватиме лише 1,8 млрд доларів США. Ці дослідження важко порівнювати, оскільки вони спираються на різні моделі для оцінки ваги супутника та вартості їх створення», – наголошують автори доповіді.
Крім зниження вартості космічних запусків, автори доповіді наводять і інші фактори, що уможливлюють створення швидкісної системи ПРО для роботи на етапі розгону ракет противника:
Для створення нових сенсорів, уточнюють автори доповіді , ключовим також є технологічний прорив: освоєно виробництво нових напівпровідників з нітриду галію (GaN), які дозволяють знизити вагу радарного обладнання.
«Порівняно з попередніми матеріалами на основі арсеніду галію (GaAs), що використовувалися у підсилювачах радарів , GaN підтримує значно більш високу напругу і більшу енергоефективність. Із 2004 року спроможність інфрачервоних датчиків майже подвоїлася. Радарні системи на основі GaN вже почали використовуватися збройними силами: корпус морської піхоти США отримав перші радари на основі GaN у 2018 році, а армія придбала блоки на базі GaN у 2020 році».
Відбулося переосмислення і щодо повітряного базування протиракет.
«Літаки завжди були проблемою для стійких операцій із протиракетної оборони через високі експлуатаційні витрати на пілотовані польоти», - йдеться в доповіді.
Так, у 2019 році, за інформацією авторів доповіді, Бюджетний комітет Конгресу (Congressional Budget Office, CBO) спробував порахувати витрати на розміщення протиракет на винищувачах F-35.
«Експлуатаційні витрати системи, орієнтованої на Північну Корею, коштуватимуть 20 мільярдів. Для досягнення заявленого показника ураження (20 або більше міжконтинентальних балістичних ракет), за результатами дослідження, необхідно, щоб від 30 до 60 літаків F-35 , які несли б 120-140 ракет-перехоплювачів, весь час залишалися б у постійному патрулюванні».
Зате використання сучасних БПЛА дають зовсім інші цифри.
«Наприклад, експлуатаційні витрати дрона General Atomics MQ-9 Reaper становлять трохи більше 15% вартості F-35».
Апарати, створені із застосуванням «методу активного структурного контролю, знижують вагу крил до 20 %», що важливо для створення висотних апаратів з тривалим безперервним польотом (High Altitude Long Endurance, HALE).
Підсумовуючи обговорення технологічних нововведень, Том Карако робить висновок про економічну ефективність, як ключовий чинник майбутньої ПРО.
«Система має працювати технологічно та оперативно. Вона повинна бути живучою і пережити будь-які атаки супротивника. Але вона має бути здійсненною, рентабельною. Тобто збільшення вартості захисту має бути нижчим порівняно зі збільшенням витрат при втраті внаслідок нападу. США мають розгортати економічно вигідні оборонні системи, які коштують менше, порівняно з витратами противника на розгортання засобів їх подолання з урахуванням його економічного та технічного потенціалу».
Такий підхід веде і до позитивних політичних результатів, виключаючи негативні сценарії.
«Як показало вторгнення Росії в Україну, вразливість США перед ядерним шантажем може надати рішучості авторитарним урядам і обмежити можливості США у боротьбі за мир з усіма наслідками, що випливають звідси», – йдеться в CSIS.
Тож, війна Росії проти України стала стимулом для пришвидшення вдосконалення систем ПРО.
«Аргумент» [3]
На цю тему:
Ссылки:
[1] https://argumentua.com/novosti/za-rubezhom
[2] https://www.golosameriki.com/
[3] http://argumentua.com
[4] https://argumentua.com/novini/ukra-nts-doveli-shcho-silu-ros-pereots-nyuvali-atlantic