Українці довели, що «силу» росії переоцінювали — The Atlantic

Версия для печати

У мирні часи багато з того, що говорять про національну силу, є здогадками. Різні уявлення можуть ґрунтуватися на надіях, упередженнях або навіть на особистому інтересі. Аналітики та експерти можуть впевнено говорити про те, що одні держави, безсумнівно, є могутніми, а інші слабкими, що одними країнами керують генії-стратеги, а іншими —  корумпована та некомпетентна влада. Твердження можуть звучати надзвичайно правдоподібно, як факти, навіть бути досить переконливими, тому що неможливо дізнатися правду. До того моменту, звісно, поки не почнеться війна.

Вторгнення рф в Україну нині спростовує велику частину абсурдних тверджень, які домінували в дискусіях про міжнародну політику, кидаючи особливий виклик необґрунтованим припущенням про те, що робить державу могутньою, а владу країни — успішною, пише The Atlantic.

Ця переоцінка стосується не лише дискусійного питання довоєнного військового аналізу росії та України чи теорій міжнародних відносин. Натомість вона спрямована на уявлення про те, як країни взаємодіють одна з одною, про національну владу та про лідерство.

Найкраще почати з широко поширеного уявлення про війну рф проти України: світ став свідком зіткнення між «великою державою», керованою досвідченим, кмітливим (дехто навіть казав, що блискучим лідером) і «маленькою державою», ослабленою національним розколом, якою керує колишній комік.

Ця теорія «великої та маленької держави» була прийнята практично повсюдно серед груп вчених і аналітиків, які проголосили себе «реалістами».

Можливо, найвідомішим «реалістом» є колишній держсекретар США і давній прихильник теорії великих і малих держав Генрі Кіссінджер. Кіссінджер, який часто зустрічався з президентом РФ Владіміром Путіним, наполягав на тому, щоб змусити Київ піти на поступки, такі як передача росії  Криму, визнаного міжнародним співтовариством частиною України, але анексованого Москвою в 2014 році. Для Кіссінджера було важливо, щоб Сполучені Штати ставилися до рф як до «великої держави».

Деякі вчені також підтримують цю думку. У лекціях, виступах у ЗМІ та статтях за кілька місяців до вторгнення рф в Україну відомі діячі, такі як американські політологи Джон Мірсхаймер і Стівен Уолт, описували відносини Києва та Москви як такі, що діють у відпрацьованій системі «велика держава – мала держава». У цьому аналізі Путін був розумним стратегом, який чітко розумів, чого він хоче, тоді як українці були слабкими, і для світу було б краще, якби їхній статус визначався сильними країнами.

росія, на думку Міршаймера, була однією з лише «трьох великих держав» у світі, а путін був раціоналістом, який просто хотів створити буферну країну на своєму кордоні, що створило проблеми для України. Водночас, за словами Уолта, Україна повинна була змиритися з гнобленням і підкоренням свого народу російським інтересам, оскільки «війна великих держав — гірша перспектива і приносить більше страждань». Інші аналітики, такі як політолог Семюель Чарап, навіть вважали, що Росія настільки сильна і так легко переможе слабку Україну, що Захід не повинен надавати підтримку Києву, тому що вся допомога буде марною.

Все це звучало цілком логічно, але потім Росія напала на Україну, і дихотомія «велика держава – мала держава» виявилася протилежністю реалізму. Фундаментальна проблема полягала в тому, що Росія з самого початку війни показала себе як, не така вже й «велика держава».

Надіславши значну частину всіх своїх військових сил на передову, російська армія захопила лише 20 відсотків території України — це дуже далеко від її початкових планів взяти Київ і підпорядкувати всю країну. До того ж, рф продовжує зазнавати значних втрат у живій силі і техніці. росія відчайдушно намагається відновити свої сили, шукаючи солдатів скрізь, де тільки можна, навіть дозволяючи громадянам віком від 49 років вступати на військову службу, кидаючи в бій все більше застарілого, «другосортного» обладнання.

Сила росії виявилася настільки переоціненою, що це дає можливість переосмислити те, що саме робить державу «великою». Вступаючи у війну, військовий потенціал рф, включаючи великий ядерний арсенал і те, що вважалося однією із найбільших і найпотужніших збройних сил у світі, вказувалося як причина «могутності» росії. Однак війна рф проти України показує, що армія сильна рівно настільки, наскільки сильне суспільство, економіка та політична структура, які її створили. У цьому випадку росія була аж ніяк не «великою державою», а фактично глибоко пошкодженою, багато в чому слабкою державою.

З цієї точки зору рф дійсно можна розглядати як державу, яка перебуває у відносно різкому занепаді. Її економіка є приблизно десятою за розміром у світі, але це приховує факт, наскільки економіка рф непродуктивна, адже більшу частину свого багатства росія отримує на видобутку та продажі природних ресурсів, а не на виробництві чогось передового. Коли мова йде про технології та інновації, рф навряд чи потрапить до 50 найбільш значущих країн світу.

Більше того, влада росії, і, очевидно, її президент, якого багато хто сприймав як кмітливого лідера, показали себе головою катастрофічно побудованої держави, яка підживлювала помилкові уявлення, придушувала інакодумство та дозволила одній людині почати катастрофу. Дивно, що це урок, який потрібно засвоювати знову і знову: диктаторські режими мають схильність розвалюватися, чим довше вони залишаються при владі, тому що підлабузництво до джерела влади стає більш пріоритетним для чиновників у всіх ешелонах держави, ніж просто виконання своїх обов’язків. Режим Путіна підживлював його ілюзії та створив некомпетентну армію, ослаблену корупцією та неефективністю.

Також потрібно переглянути розуміння більш базових понять моралі та психологічної відданості. Однією з речей, що найбільше дивує аналітиків, які сприймали Україну як малу державу, а росію як велику, є те, що українські військові та народ чинили опір із надзвичайною завзятістю, тоді як поведінка російських солдатів вказує на серйозні проблеми з мотивацією та відданістю. Українці продемонстрували національну силу волі, що зробило будь-яку ідею російського завоювання всієї країни, яка була початковою метою путіна, просто безглуздою.

Подібне неодноразово спостерігалося в історії, коли менша країна або менші партії, з готовністю боротися можуть виснажувати більшу силу. Будь то Афганістан (двічі) чи В’єтнам (двічі), моральний дух і відданість бою значать більше, ніж те, яка сторона є більш «могутньою».

Певною мірою одна з найважливіших речей, які зробили українці — це те, що вони змусили переглянути багато припущень щодо національної сили та балансу між державами.

Потрібно переосмислити, і у багатьох відношеннях, повністю реконструювати оцінку того, що становить велику державу або що є найважливішою частиною національної сили. Збройні сили, ймовірно, слід розглядати більше як створення базових економічних, технологічних і політичних характеристик країни. Військова сила все ще має величезне значення, але в цьому аспекті вона відображає її творців, а не замінює їх. Слабкій, відносно відсталій і невинахідливій економіці буде важко керувати сучасною армією, навіть якщо ця армія має те, що вважається передовою зброєю.

Крім того, потрібно бути обережними, вихваляючи здатність авторитарних чи диктаторських держав вести війну. У мирні часи такі держави можуть здаватися рішучими силами з добре продуманими планами, але їхні системні недоліки в придушенні інакомислення, заохоченні обману та підлабузництві до владного режиму, можуть призвести до стратегічних катастроф у тому, як починаються війни і як вони ведуться. І, нарешті, національна сила має основу у відданості та ідентичності, якими не можна нехтувати.

Російське вторгнення в Україну не було випадком, коли велика держава атакувала меншого сусіда. Це приклад того, як велика, але з глибокими «дефектами» сила, нападає на меншу, але віддану ідеї державу. Баланс сил між країнами все ще має значення, але з чого складається цей баланс, вимагає глибшого розуміння, резюмує видання.

«Аргумент»

На цю тему:

• Максим Віхров: Сьогодні питання стоїть інакше: «А навіщо світові Росія?»
• Херсонське пекло російської окупації
• "Бог дивиться на нас нашими ж очима. І дивується з того, що ми робимо"
• Розслідування про вбивство російськими загарбниками фотожурналіста Макса Левіна