Українське суспільство вразило світ своєю стійкістю у воєнні часи, але наслідки війни все одно почали проявлятися.

Одного суботнього вечора старовинний вокзал у Львові потонув у морі кольору хакі. Солдати різного віку ходили в центральному холі, прощаючись з батьками, дітьми, онуками, коханими. В цей час інші солдати, які тільки повернулися з фронту, виходили з приміщення під дощ.

Молодий ветеран тримав в одній руці свій речовий мішок, а в іншій - спортивну сумку. Його товариш стискав роздуту сумку North Face. Вони заскочили в кафе навпроти вокзалу і замовили курячий шніцель і капучино.

«Схожа сцена була на головному вокзалі Києва перед світанком наступного ранку, коли я зійшов з нічного поїзда. Тисячі солдатів юрмилися на платформах. Коли я їхав безлюдними вулицями до свого готелю, я думав про тих, хто прямував до лінії фронту на півдні і сході. Однак, якщо триматися подалі від залізничних вокзалів, можна провести кілька днів у столиці і не відчувати, що країна перебуває у стані війни. Того ранку я прогулювався центральним парком Шевченка. Десяток жінок 60-70 років займалися калістенікою під пильним поглядом суворого срібноволосого чоловіка. Елегантні молоді пари прогулювалися з малюками у візочках. Можливо, так було в Лондоні наприкінці Другої світової війни, коли єдиною загрозою було те, що відносно рідкісна ракета знищить твій дім - як зараз у Києві», - пише в своїй статті закордонний кореспондент Financial Times [2] Алек Расселл.

Він пригадує розмови в кафе під назвою «Міністерство десертів». Теми були поширеними для сучасного Києва: фронт, мислення Володимира Зеленського, стійкість Заходу. Але загалом обстановка здавалася дуже схожою на Найтсбрідж або Кенсінгтон, як і клієнти, що розмовляли за лате з тістечками. Здавалося, що в місто повернулося нормальне життя. Хоча, звісно, це не так.

«Ніхто не скаже цього прямо, але в Києві побоюються, що про їхню війну «забудуть», а потік грошей і зброї з Заходу сповільниться. Існує також побоювання, що Дональд Трамп виграє вибори в США і швидко укладе угоду з Владіміром Путіним, щоб припинити війну», - йдеться в статті.

Києву довелося навчитися мистецтву дипломатії, демонструвати повагу до Білого дому і вдячність союзникам за підтримку. Але щодо побоювань щодо мінливості Заходу, українці не мають ілюзій: таке вже траплялося раніше. Західні лідери домовлялися з Путіним після 2015 року, а потім відверталися. Отже, план гри полягає в тому, щоб створити економіку війни, зосереджену на обороні і технологіях за зразком Ізраїлю.

Журналіст Financial Times описує свою зустріч з прем’єр-міністром Денисом Шмигалем, який описав деякі ідеї Києва включно з укріпленням підстанцій для захисту електромереж взимку. Потім він виклав надихаюче бачення динамічної сучасної держави, здатної вступити в ЄС. За його словами, Україна може стати «енергетичним вузлом» для Європи, зберігаючи «33 мільярдів кубометрів» природного газу. Вона зменшить свою залежність від вразливих портів Чорного моря, переробляючи більшу частину врожаю всередині країни, що дозволить їй експортувати менший обсяг зерна. Вона прискорить розвиток свого технологічного сектору, як це було зроблено з виробництвом безпілотних літальних апаратів. Що стосується занепокоєння ЄС щодо корупції в непрозорому державному секторі, Шмигаль запевнив, що ця проблема вирішується.  Журналіст Financial Times визнав, що такі ідеї надихають, але Шмигалю і його колегам-міністрам доведеться ще дуже багато зробити.

«Минула година, а ми так і не обговорили бойові дії, які стали відображенням багатьох криз, з якими стикається Україна далеко від фронту, а також застійний стан війни. Патова ситуація - це все ще майже заборонене слово», - йдеться в статті.

Рецепт Києва простий. Україні потрібно більше обіцяних Заходом ракет дальнього радіусу дії, щоб відтіснити російські резерви в тилу, а також більше винищувачів F16, щоб протистояти російському домінуванню в повітрі. Тоді українці зможуть просуватися вперед, якщо або коли вони прорвуться. Але, як визнає Шмигаль, Росія також готувалася з усією зосередженістю і силою, на яку здатна автократична система.

Після інтерв’ю зі Шмигалем Расселл поїхав у Харків, український індустріальний центр, що перетворився на технологічний хаб. Навіть у своєму нинішньому понівеченому стані, з забитими вікнами та шрамами від снарядів, площі та будинки в центрі міста вражають, особливо прохолодного осіннього ранку.

Але в передмісті, приблизно за милю на північний схід, весь жах минулорічного штурму стає очевидним. Коли російські війська перетнули кордон, вони кинулися на Харків, вважаючи, що падіння міста буде формальністю. Однак, їх зупинили на околиці міста, де почалася запекла битва. Цілі фасади 25-поверхових житлових будинків обвалилися, оголивши інтер’єри. Будівлі нагадують розірваний ляльковий будиночок велетня.

«Я сказав Наталці Маринчак, що її вибір лишитися в місті дивний в той час, коли більшість втекла зі зрозумілих причин. «У мене було три причини, - відповіла вона, посміхаючись. «Мій батько - священик, і я хотіла возити його до церкви, у мене є коти і собаки, а ще я просто відчувала, що повинна залишитися на цій землі. Земля тримає тебе, ти не можеш її покинути»», - пише Расселл, пояснюючи, що Маринчак - поетеса, яка минулого року стала свого роду знаменитістю, щодня публікуючи у Facebook дописи про життя в облозі.

Журналіст Financial Times зустрівся з українкою в кафе Pakufuda в центрі міста. В залі було повно молоді, яка сиділа, згорбившись над своїми ноутбуками. Адже вже 4 дні по Харкову не завдавали ракетних ударів.

«Ми намагаємося жити на повну. Я не ходила до спортзалу, але тепер ходжу. Я ніколи раніше не співпрацювала з іншими митцями, а тепер співпрацюю з джазменом і художником. Ми наповнюємо своє життя, тому почуваємося спокійніше, ніж українці, які виїхали», - пояснила українська письменниця.

Як і багато українців, Маринчак б'ється над головоломкою: як подолати зростаючий розкол між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився. До війни населення міста становило 1,5 мільйона осіб. Зараз воно становить близько 1,1 мільйона, включаючи 500 тисяч людей з прифронтових або окупованих росіянами районів. Серед 5-6 мільйонів українців, які зараз шукають притулок по всій Європі, багато харків’ян.

«Коли я підняв це питання з Ігорем Тереховим, кремезним мером Харкова, і окремо з Олександром Кубраковим, міністром інфраструктури, обидва висловили занепокоєння, що Україна втратить частину свого населення назавжди. Вони побоюються, що відносний достаток життя на заході та невизначеність на батьківщині переконають людей не повертатися», - йдеться в статті.

Маринчак більше стурбована психологічним розривом.

«Іноді страх втратити людей, які виїхали, більший, ніж страх бути в центрі подій. Я розумію, що від мене залежить, чи стане ця прірва більшою, чи ми зможемо побудувати мости. Я хочу їх збудувати. Ми повинні бути єдиними, тому що мета ворога - розділити нас», - сказала вона, визнавши однак, що з тими, хто виїхав, буває важко розмовляти.

«Вони не розуміють, що ми відчуваємо, а ми не розуміємо, що вони відчувають. Вони думають, що тут все зруйновано. Ми думаємо, що відбудова буде легшою, ніж вони думають», - розповіла письменниця.

На 15 кілометрів ближче до російського кордону, в селі Старий Салтів, жменька мешканців, які повернулися, радіють, коли бачать свої старі будинки, в якому б стані вони не були. Олександра, 62-річна вчителька-пенсіонерка, дивилася на пару міських службовців, які розгрібали уламки її квартири на четвертому поверсі. Вона прожила там 40 років після того, як за радянських часів її відправили з рідної Росії вчителювати до Харкова. Вона втекла в лютому минулого року, незадовго до того, як її будинок потрапив під обстріл. Зараз вона живе на «крихітній дачі» за кілька миль звідси.

Олександра розбирала уламки свого старого життя, щоб врятувати кілька поліетиленових пакетів з речами, серед яких пара гумових чобіт, вкритих пилом, і церемоніальний меч.

«Все буде добре. Ми відбудуємо все, і держава допоможе», - сказала вона, маючи на увазі схему, за якою люди отримують допомогу в розмірі 5 тисяч доларів для фінансування ремонту житла. Що стосується загрози ракетних обстрілів, вона кривить губи.

«Це наша земля. Ідіть до біса, росіяни! Ми залишимося тут», - відповіла Олександра.

Вона уособлює непокірний дух України, але в той же час у суспільстві зростає напруга. Вже 21 місяць чоловікам призовного віку заборонено виїжджати з країни.

«Багато сімей розпалися», - сказав працівник неурядової організації в Харкові. Він навів приклад сусіда, чий шлюб розпався через війну.

«Його дружина і діти в Лондоні, і зараз у них набагато вищий рівень життя. Вона не хоче повертатися. Скоро буде 2 роки, як вони віддалилися один від одного. Неможливо говорити про повернення людей, поки війна не закінчиться, і хто знає, коли це станеться. Ми ж люди. Можливо, 7 мільйонів людей почнуть нове життя і не повернуться в Україну», - сказав співрозмовник Financial Times.

Повернувшись до Києва, Расселл зустрівся з з людиною, яка знає про психологічні стреси війни більше, ніж будь-хто інший. Ксенія Возніцина очолює Центр психічного здоров'я і реабілітації ветеранів. 48-річна невролог лікує солдатів з 2014 року. Наразі вона та її команда лікують 220 осіб на день від посттравматичного синдрому і контузії.

«Кожен солдат має контузію, у деяких було 2, 3 або 5 таких епізодів, тому що росіяни використовують величезну кількість артилерії. Вибухові хвилі дуже травматичні. Це невидима рана. Всі мої хлопці мають хороший вигляд, але страждають від поведінкових і емоційних симптомів, які часто супроводжуються депресією», - пояснила Возніцина.

Такі наслідки війни вона назвала «клінічним хамелеоном», тому що вони можуть залишатися прихованими впродовж тривалого часу.

«Через 2-5 років люди стикаються з постконтузійним синдромом: агресивною поведінкою, суїцидальними нахилами. Люди не звертають на це належної уваги», - пояснила вона.

До відкриття свого центру 5 років тому Возніцина практикувала в меншій клініці. До лютого минулого року центр лікував ветеранів, навчав їхні сім'ї та соціальних працівників, а тепер зосередився на військовослужбовцях. За її словами, після кількох тижнів лікування багато хто повертається до бою.

«Половині ми можемо допомогти. Іншим - не готові…», - визнає вона.

Ще більше занепокоєння у неї викликає довгостроковий вплив війни на всю Україну.

«Я завжди кажу, що психічне здоров'я ветеранів залежить від кожного. Не ветеран має інтегруватися, а суспільство має пристосуватися до життя з ним. Не можна бути занадто м'якими. Не варто їх надмірно героїзувати. Вони часто відчувають, що зробили недостатньо. Або вони можуть переживати, що вони живі, а їхні брати мертві», - сказала Возніцина.

Расселл пригадує також свою розмову з засновником реабілітаційного центру «Суперлюди» Андрієм Ставніцером, який вважає, що тими, хто воював, і тими, хто не воював, зростає фундаментальний розрив.

«Існує величезне почуття провини, яке відчувають ті, хто не пішов на війну. Це найбільша больова точка в суспільстві, і вона буде у нас ще багато років», - сказав він.

Ставніцер також побоюється, що солдати, які повернуться, розчаруються в політиці, як це сталося, коли ветерани Радянської Армії повернулися з Афганістану. Возніцина в цілому погоджується з ним.

«Є чоловіки, які кажуть, що ми воюємо, щоб ви могли мати нормальне життя. Але багато солдатів розуміють, що багато людей не роблять пожертвувань, не стають волонтерами і ніяк не дотичні до війни», - пояснила вона, додавши, що після закінчення боїв з’явиться дуже важливе питання, як вшановувати пам’ять загиблих.

«Кожне міністерство повинно мати політику щодо ветеранів. Я просто сподіваюся, що це спрацює», - сказала вона.

Через кілька годин після цієї розмови Расселл зустрівся з Олександром Михедом, українським письменником і автором двох есе для Financial Times Weekend. Журналіст і письменник говорили про величезні досягнення України, яка стоїчно витримала жахи війни, про її рішучість не відступати від курсу і про нову українську ідентичність, що формується, але також і про реальність наступних місяців і років. Навколо десятки людей обідали і пили пиво на сонці.

«Це все ілюзія. Кожен тут когось втратив на цій війні», - сказав Михед, дивлячись на цю щасливу сцену.

Фото: ВВС

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• Марія Берлінська: Українське суспільство зараз — про свободу [4]
• Свій серед своїх. Українське суспільство і військо після перемоги [5]
• Історії донеччан і луганчан, що пройшли шлях від Майдану до ЗСУ: «Хочу зайти в рідне місто у пікселі, а не в цивільному» [6]