Історії донеччан і луганчан, що пройшли шлях від Майдану до ЗСУ: «Хочу зайти в рідне місто у пікселі, а не в цивільному»

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

10 років тому в Україні розпочалась Революція гідності, яку багато хто вважає початком нової історії України. Євромайдан починався як вимога повернути країні євроінтеграційний курс, але через насильство влади перетворився на революцію мільйонів, які вимагали поваги до громадян.

Євромайдан змінив долі і плани багатьох людей. Для когось перший досвід захисту українських цінностей від силовиків на площах міст перетворився у 10-річну війну з Росією. Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) поспілкувались із трьома активістами зі сходу України, які пройшли шлях від Революції гідності до служби у Збройних силах під час повномасштабної війни. Про що вони мріяли, як уявляли своє життя перед осінню 2013-го? І які виклики натомість прийняли за ці 10 років?  

Станіслав Федорчук: «Багато людей з нашого Євромайдану пішли добровольцями»

– Оскільки я закінчив історичний факультет за спеціальністю «Політологія», до 2013 року займався соціологічними дослідженнями, писав публіцистичні та аналітичні матеріали, займався громадською діяльністю. Можна сказати, намагався змінювати культурний порядок денний в Донецьку спільно з друзями, побратимами. Я пов'язував своє життя з українським Донецьком, з розбудовою інститутів громадянського суспільства там. І я наполегливо хотів бути саме в Донецьку.

Станом на 2013 рік, я вже бачив, що виросло доволі цікаве покоління українців, молодих, для яких Донецьк органічно є Україною, які хочуть в ньому жити, хочуть його змінювати, – хочуть змінювати політичний, громадський, культурний порядок денний.

До листопада 2013-го, коли почався Євромайдан, я підійшов саме з такими думками. З планами на те, як ми будемо змінювати Донецьк, як ми будемо змінювати владу, як ми будемо ламати монополію Партії регіонів та інших промосковських сил.

Початок Євромайдану я застав у Львові. Подивився на Євромайдан у Львові, зрозумів, що мені там немає чого робити, там є кому стояти. Приїхав до Києва, побачив, що туди з усієї України приїжджають люди. Зрозумів, що моє місце однозначно в Донецьку – на Євромайдані в Донецьку.

Я прекрасно розумів, що молоді люди будуть, скоріш за все, їхати на Київ, бо там динамічніше, цікавіше – можна відчути себе краплинкою цього великого океану Євромайдану. А якщо в Донецьку Євромайдану не буде, це означатиме, що промосковські сили, диверсанти, агентура, будуть це використовувати пізніше як аргумент, що, мовляв, дивіться, Донецьк – це не частина України.

Так само я усвідомлював, що крім громадського компоненту, моменту солідарності з Євромайданом у Києві, нам необхідно демонструвати в Донецьку, що ми стоїмо, що ми пильнуємо свій край Євромайдану, – нехай не найчисельніший, нехай не найсильніший, але пильнуємо.

І те, що люди в Донецьку взагалі наважилися нарешті вийти, – і старші, і молодші, абсолютно різні покоління, однак для яких Україна однозначно це Європа, а не Росія, – для мене було таким великим сигналом про те, що мої попередні мрії і наша попередня спільна робота багатьох поколінь, багатьох середовищ, не була марною. Що всі ці люди прийшли не просто до якоїсь індивідуальної мужності чи індивідуальної активності – вони нарешті зрозуміли, що мають бути спільнотою, яка підтримує один одного, яка разом в Донецьку говорить про те, що немає ніякої альтернативи європейській інтеграції, так само, як і євроатлантичній.

Читайте також: Справи Майдану: «Такі вбивства заборонені навіть на війні. Але тоді не було війни»

У нас був дуже домашній Майдан в тому плані, що якщо хтось когось не знав безпосередньо, то знав через когось. Багато хто з наших так званих опонентів, а насправді ворогів Майдану і ворогів України, не могли зрозуміти, що ми між собою пов'язані багато років цінностями, принципами, своєю етикою, що нас об'єднує не якась партійна організація чи навіть громадська. Нас об'єднував наш український прапор, який був головним визначальним ідентифікатором для всіх нас.

Євромайдан у Донецьку 22 листопада 2013 року

Євромайдан у Донецьку 22 листопада 2013 року

Напевно, мій особистий найтепліший спогад з Майдану – день, коли в мене народилася молодша донька. У нас, зрозуміло, з дружиною була непроста ніч, – мала народилася вже майже під ранок. Але я розумів, що я все одно цього дня маю бути на Майдані, маю бути біля людей. І це був для мене день великих роздумів. В який світ і в яке місто ми привели свою дитину? Що буде з нашою дитиною і, зрештою, з нами, якщо, не дай боже, Євромайдан не вистоїть? Це був такий світлий день, світлий спогад, коли всі вітали.

Якщо говорити про події, які були на Майдані, які найкраще запам'яталися, це наші ходи через Донецьк. Це був такий живий екстрим. Мені було дуже важливо бачити, що попри те, що частина людей реагувала агресивно, крім відвертих найманців, які спеціально супроводжували нас, я не бачив ніякого спротиву, ніякої аж такої неодмінної агресії. Для мене досі є загадкою, чому нас не почали фізично ламати раніше, чому, власне, це приберегли вже на кінець грудня.

Якщо казати про події, які відклалися – це День Соборності, найбільш масове побиття, в тому числі журналістів, акція на підтримку Тетяни Чорновол. Звичайно, це різдвяний цикл на Майдані, коли приїздили вертепи з Дрогобича, коли, власне, вертеп самих активістів Євромайдану був. Поза сумнівом, це виступ «Гайдамаків», під час якого комунальники, яких зігнала Партія регіонів, танцювали, бо вони замерзли! Пішов дуже холодний дощ, він замерзав на музикантах, які були роздягнені по пояс, але вони грали справжній концерт, справжній рок-н-ролл. І, звичайно, приїзд Сергія Жадана.

Я досі думаю над тим, наскільки різним був наш Майдан, скільки там було просвітницького. Я згадую [Олександра] Букалова з Донецького «Меморіалу», який читав лекції про те, як діяти у випадку арешту, затримання, обшуку. Згадую лекцію про Степана Бандеру 1 січня, було і таке. Мені здається, що цей баланс молодіжного, веселого, серйозного був доволі гарним. На Майдан хотілося приходити.

Після Євромайдану, як я сподівався, нам вдасться не просто покарати тих людей, які послідовно впроваджували на Донеччині антиукраїнську політику, які стояли за кримінальними групами.

Для мене було великим неприємним шоком, коли ми написали величезний лист-звернення, відкритий, де ми вказали всіх чиновників, які безпосередньо контактували з криміналом, який приходив бити активістів Євромайдану в Донецьку, – а пізніше ці ж самі кримінальні групи приїхали до Києва і брали участь в розстрілі героїв Небесної Сотні.

Я не можу сказати, що хтось із чиновників Донецької обласної адміністрації, Донецької обласної ради чи, власне, тих посіпак російських окупантів з числа [співробітників] міліції, СБУ, які вже тоді перейшли на бік Росії, що хтось з них поніс покарання. І для мене, напевно, це є досі незакритим питанням.

Один з нападів проросійських груп на активістів Євромайдану в Донецьку, 24 січня 2014 року

Один з нападів проросійських груп на активістів Євромайдану в Донецьку, 24 січня 2014 року

Після Євромайдану мені довелося тікати з Донецька. Спочатку до Грузії, жити певний час там, повернувся вже ближче до літа 2014 року – до Києва. З академічною діяльністю довелося попрощатися, тому що стояли питання, як забезпечити дітей, як забезпечити батьків.

Восени 2014 року постало питання, що робити з нашими активістами Євромайдану, які були змушені тікати з Донецька, були вимушені шукати собі місце під сонцем. Ми майже ніколи не втрачали зв'язок між собою, і почали виношувати ідею створення своєї громадської організації, яка б об'єднувала наших активістів, волонтерів, добровольців. Ми створили Українську народну раду Донеччини та Луганщини.

Читайте також: І далі вбиває українців: "беркутівець" Зінченко після обміну в 2019 році вступив в окупаційні війська

З нашого Євромайдану добровольцями ще в 2014 році пішли Володимир Деркач, Борис Овчаров, Віталій Овчаренко, Андрій Богрій. На жаль, за час війни ми втратили багатьох наших активістів, зокрема, у 2014 році загинув Юрій Матущак.

Активіст донецького Євромайдану Юрій Матущак у 2014-му загинув під Іловайськом

Активіст донецького Євромайдану Юрій Матущак у 2014-му загинув під Іловайськом

З новою масштабною кампанією (повномасштабним вторгненням Росії – ред.) з членів управління нашої організації тільки один не пішов до лав ЗСУ.

Мені вдалося на четвертий день повномасштабного вторгнення дружину з дитиною відправити до Львова. І в той самий день я пішов до ДФТГ «Свобода». У квітні ми цілим батальйоном ухвалили рішення, що мобілізуємося до 4-ї бригади Національної гвардії України, зараз вона носить назву «Рубіж». І після п'яти днів підготовки на полігоні практично весь підрозділ відправився в зону бойових дій до міста Рубіжне [Луганської області].

У моєму підрозділі було одразу троє донеччан і один боєць з Криму. Тобто у нас була достатньо тепла команда, яка прекрасно розуміла, що ми воюємо не тільки через повномасштабне вторгнення, але тому, що в нас є невеликий «додаток», за що ми, власне, воюємо.

За станом здоров'я мене списали з Національної гвардії вже в цьому році.

Читайте також: “Ми вважаємо початком війни 30 листопада 2013 року”

Коли ЗСУ звільнять Донецьк...

– Я дуже сподіваюся, що на той момент вже достатньо відновлюся – я би хотів зайти в своє рідне місто все-таки в пікселі, а не в цивільному одязі.

Перше, що мене цікавить, це, звичайно, вчасно дійти до органів влади, щоб конфіскувати всі списки тих людей, які брали участь у співпраці з окупантами. Для того, щоб можна було предметно говорити про те, яка провина кожного з них.

Поза сумнівами, я дуже сподіваюся, що в перший день ми «попросимо» Леніна нарешті впасти. Бо донецький Ленін зачекався, він нарешті має бути знесений. Так само, як і Дзержинський.

Я дуже сподіваюся, що ми застанемо ще тих, старших людей з нашого Євромайдану, які там лишались, що ми зможемо їх обійняти.

Я би дуже хотів, щоб ми не тішили себе якимись великими ілюзіями, однак одразу задавали високу планку щодо майбутнього українського Донецька. Щоб ми одразу думали про те, у який спосіб відновити українську освіту всіх рівнів – починаючи від Донецького національного університету імені Василя Стуса і закінчуючи звичайними школами, які нарешті мають стати по-справжньому українськими.

Станіслав на початку повномасштабного вторгнення Росії

Станіслав на початку повномасштабного вторгнення Росії

Великою проблемою для Донецька буде не те, як відкрити магазини чи Нову пошту, чи Укрпошту, чи як забезпечити доставку Львівського пива. Найбільшою проблемою буде кількість кадрів, готових працювати в міській раді, у військово-цивільній адміністрації.

Я дуже сподіваюся, що це будуть люди, які пройшли цю війну, велику війну з 2014 року, гідно, які розуміють не тільки специфіку стосовно [вміння] домовлятися з п'ятою колоною, а які готові будувати нову українську Донеччину.

Донецьк моєї мрії – це Донецьк, над яким майоріє український прапор, який нарешті має спільну культурну, політичну, громадську тканину з усією Україною. І я, звичайно, дуже би хотів, щоби там з'явилися вулиця Ігоря Козловського, вулиця Юрія Матущака, Діми Чернявського (загинув на мітингу під час нападу проросійських груп 13 березні 2014 року – ред.), всіх наших.

Я сподіваюся, що наш Майдан нарешті закінчиться перемогою. Зокрема, Євромайдан в Донецьку, – він поки що на паузі.

Людям, які залишаються в Донецьку

– Ваша головна мета зараз – вижити і дочекатися визволення. Я би хотів, щоб вони більше пильнували себе, пильнували своє здоров'я, свій психоемоційний стан. Щоб вони були уважними і обережними, тому що я знаю, що під час визволення Донецька ви прийдете зустрічати з квітами українських військових. І ви прийдете з тими прапорами, які ви заховали ще в 2014-му. Я це твердо знаю.

Олексій Біда: «З Луганська я вже виїхав. Далі бігти від кривдника нікуди не буду»

– Я працював як верстальник та графічний дизайнер в декількох газетах у Луганську, заробляв непогані – як для графічного дизайнера – гроші. У нас була ініціатива «Луганда», ми організовували в Луганську різні фестивалі, кінопокази, гастролі, різні культурні заходи, майстер-класи з малювання коміксів. Які можуть бути плани? Жити в Луганську. Планів переїжджати не було. Місто сприймалося як таке прикордоння, де можна щось цікаве робити на перетині культур, на перетині країн. Там якраз Сіверський Донець проходить як межа між Україною і Росією, і, в принципі, колись це була межа між Диким Полем та Московією. Тому там було багато чого цікавого.

30 листопада, після побиття студентів, ми зібрали першу акцію. Це було кілька людей, які просто побачили в фейсбуці повідомлення: троє людей зі спілки археологів і ще двоє-троє активних людей з культурної площини. Потім почались віче, які організовували партії. Ми ходили туди, але було відчуття, що це якийсь партійний з’їзд – якісь там промови «задвинули», розійшлися. Багатьом людям ця радянщина не зайшла. Ми почали організовуватись самостійно.

Десь під кінець грудня у нас був вже кістяк з 30 людей. Ми розписали собі майстер-план: що робити, хто за що відповідає, як збирати людей, як організовувати людей, на що ми людей організовуємо. Ми акцентували увагу на ненасильницькому спротиві. Таким чином, під кінець нашої діяльності найбільша кількість людей була, здається, 3 березня. Там було приблизно 3-4 тисячі людей, які прийшли висловити свою позицію: для Луганська насправді дуже це було важко. Люди боялися – це наслідки радянщини і 90-их.

Було зрозуміло, що або ми будемо жити в середньовіччі, за азійською золотоординськіою схемою підпорядкування васалів, або ми будемо повноцінними громадянами і розпоряджатися своїм життям та своєю країною самостійно, як у Європі.

Луганський Євромайдан, січень 2014 року

Луганський Євромайдан, січень 2014 року

8-9 березня, в принципі, був вже перелом, і (російські сили – ред.) почали захоплювати державні будівлі, адміністрації. Містом вже почали розгулювати люди з автоматами – стало зрозуміло, що будь-яке п’яне рило, в руках якого автомат, може тебе просто пристрелити за жовто-блакитну стрічку на вулиці. Наш протестний рух пішов на спад, багато людей почали виїжджати. Останні наші акції були наприкінці квітня. А 3 травня я потрапив на розмову з погрозами, назвімо це так.

Про полон

– Ми на той час вже допомагали військовим, які перебували в Луганському обласному військкоматі, в одній із будівель. Вони подзвонили, сказали, що якийсь натовп збирається під військкоматами, що потрібно з'ясувати, що відбувається, або чимось допомогти, зібрати людей на якусь контракцію.

Ми завжди казали людям, що у нас мирні акції, ми не були готові до якогось насильницького спротиву. Хоча зараз я розумію, що насильницький спротив має бути, коли вже є безпосередньо загроза життю. Але це окрема тема конфлікту, концепції насильницького та ненасильницького спротиву.

Отже, ми під'їхали до цього місця, я вийшов з машини і підійшов до натовпу. І з натовпу мене просто впізнали. Мені зв'язали руки за спиною. Потім петля накидається на шию, піднімаючи руки до гори. Якщо ти послаблюєш руки, починаєш сам себе душити. А довго руки тримати не можеш, тому це таке дуже неприємне фізичне відчуття. Такий собі варіант катування.

Потім привезли до [будівлі] СБУ, десь години три просто били без будь-якого пояснення, що до чого. Ну а потім вже якось з'явився тип з позивним «Одеса», хоча я думаю, що це його не справжній позивний. Там була вже цікава театралізована постановка з розстиланням поліетилену під ногами, щоб я не запачкав підлогу кров'ю, ну, з їхніх пояснень. Із зрізанням одежі – такий дядька зайшов, штик-ніж, ланцюг намотаний. Перше питання було: «Чим ти можеш викупити своє життя?»

Читайте також:  Герої Майдану, яких убила путінська росія

Проросійські загони під Луганською ОДА 13 лютого 2014 року

Проросійські загони під Луганською ОДА 13 лютого 2014 року

Довелось розказати якусь інформацію, яку і так, в принципі, всі могли подивитись, ну і знали з відкритих джерел, бо ми були досить відкриті – що ми, які акції робимо тощо. Списки на нас теж вже давно склали, як я казав, багато людей вже виїхали, тож можна було проговорити ім'я тих людей, які вже були в безпеці.

Побиття закінчилось, мені дали спокій, а наступного дня відпустили.

Через 4 дні завезли останню гуманітарну допомогу нашим військовим, і ми з дружиною виїхали до Дніпра, де був філіал газети, в якій я працював.

Після двох місяців проживання в Дніпрі ми переїхали в Київ і я вже почав займатися волонтеркою більш суттєво. Тут я познаходив приблизно 100 людей із Луганська, які служили на той момент в різних підрозділах, і намагався забезпечити їх необхідним майном, збирав на це гроші.

Потім десь вже восени я пройшов тренінг з документування воєнних злочинів. Їздив як волонтер на місії з документування, потім мені запропонували організувати відділ документування в українській Гельсінській спілці з прав людини; у 2021 році цей відділ переріс у державне підприємство «Центр розбудови миру», де одним із напрямків якраз було документування воєнних злочинів. І цей напрямок я якраз і курував.

Читайте також: Спецслужби РФ проти Революції Гідності

Про велику війну

– З 2019-го я почав ходити до лав тероборони Солом'янського району. Це (зараз – ред.) 130-й батальйон київської тероборони. Ми готувались кожної суботи. Я вже розумів, що рано чи пізно війна (повномасштабна – ред.) буде. У мене була приватна зброя. Все було розплановано: хто вивозить мою сім'ю, куди. Уже були спаковані валізи, у мене була готова армійська валіза.

Олексій Біда, військовослужбовець ЗСУ

Олексій Біда, військовослужбовець ЗСУ

Тому коли це сталося, моя дружина, мій піврічний син та його бабуся, мама дружини, сіли просто в автомобіль та поїхали на захід, рік прожили у Словаччині. А я забрав зброю, баул і з'явився на нашому місці збору. І далі вже почався вже зовсім інший шлях.

Сидіти склавши руки або бігти від нападника, від кривдника, вже не було ні бажання, ні можливості. З Луганська я вже виїхав, далі вже бігти нікуди не буду.

Ми зібралися, і за пару днів поїхали в Жулянський аеропорт, очікуючи на [російський] десант. А через тиждень чи два поїхали в Ірпінь. Звільнили Ірпінь. Тоді поїхали на Харківщину, і так далі.

Євромайдан у Луганську: як це було? Спогади учасника майдану Олексія Біди (відео)

Зараз продовжую служити на посаді інструктора в школі БПЛА. Частина тільки починає формуватись, тож я думаю, що найближчий рік я проведу в цій навчальній частині. За 13 місяців безпосередньо бойових в мене було багато досвіду, який потрібно людям передавати. І це для мене буде такий плавний вихід з військової травми в цивільне життя.

Щодо подальших якихось планів… Жити в Києві, повернутися до цивільного життя, можливо, через певний час знову займатися розвитком власного району, в якому я живу. В Луганську я себе перестав бачити давно. Я вже закріпився в Києві. Нові друзі, новий дім, зовсім інше життя. Повертатись в Луганськ – це не просто відкотитись на 10 років назад: це відкотитись на 110 років назад, бо там взагалі регрес, як на мене. Тому повертатися – ні. Попрацювати – так. Останні 8 місяців, які я працював на Луганщині в якості аеророзвідника, мали непоганий результат, – міг ще й ворога вразити через коригування артилерії нашої.

Люди, з якими я познайомився на Євромайдані, люди, які проявили себе в цей час, – це, мабуть, найдорожчий старт, який люди можуть забрати з собою як спогад з Луганська.

Віталій Овчаренко: «Я розумів, що нас перетворюватимуть у Росію 2:0, і цю владу треба ставити на місце»

– У 2014 році в Донецьку було нормальне, звичне життя, яке не відрізнялося від будь-якого іншого року чи дня: люди ходили на роботу, жили своє звичне життя. Я на той час вже закінчив аспірантуру Донецького національного університету. А потім почався Майдан. Донецьк не став виключенням – як і в інших містах України, там збирався Євромайдан. Я кілька днів походив на нього. Потім події почали розгортатися в Києві більш активно, і я, як і багато донеччан, вирішив, що не варто залишатися в Донецьку: що основна битва, основні події будуть відбуватися саме у Києві.

Багато зустрічав своїх друзів у потягах, багато зустрічав донеччан на Майдані. Ми постійно туди їздили. Хтось на п'ять днів, хто на два. Я їздив на тиждень-два. Також інколи заходив на донецький Євромайдан.

Але те, що донецький Євромайдан збирався, засвідчив: Донецьк стоїть разом з іншими українськими містами, там також проводяться мітинги за євроінтеграцію та євроатлантичну інтеграцію, проти побиття студентів.

Варто зазначити, що окрім Донецька, Євромайдани збиралися і в інших містах Донеччини. У Костянтинівці, у Дружківці збирався Євромайдан, в Маріуполі. Багато людей з Костянтинівки, з Дружківки також їздили в Київ.

Ми розуміємо, що це специфічний регіон, – Донеччина 2014 року. Багато людей просто знали, що якщо вони будуть активно показувати своє лице на регіональних Євромайданах, це дійде до місць їхньої роботи, місць їхнього навчання і може викликати певні репресії щодо них. Тому їхали на київський Євромайдан – на київському можна було легше загубитися.

Читайте також: Закарпатці у боях з нацистами у Другій світовій та з рашистами у нинішній Визвольній війні України

Мене не влаштовувала антиукраїнська влада, яка була у Януковича. І після того, що вони зробили, після того, як всій країні розповідали, що ми йдемо в Європу, а потім в останній день обманули весь народ і не підписали ці угоди [на саміті «Східного партнерства» у Вільнюсі], а потім ще побили студентів – я раптом зрозумів, що далі нас будуть перетворювати на Росію 2.0 або на чергову Білорусь для Росії. І треба цю владу ставити на місце.

Багато моїх товаришів, друзів, знайомих думали десь подібно. Ми всі розуміли, що ніхто не хоче, щоб Україна перетворилася в чергову Білорусь для Росії. Ми всі розуміли, що нам треба рухатися в сторону Європи. Або навіть не рухатися в сторону Європи, нам треба бути українською Україною, а не якоюсь російською калькою України. І багато їхали [на Євромайдан до Києва].

На Євромайдан в Донецьку вийшло близько 200 людей

Навіть у мене були знайомі, які не були прихильниками європейського курсу, але вони розуміли – вибір між російським варіантом України і українським варіантом України, і треба їхати та підтримувати Євромайдан. Бо альтернатива набагато гірша.

Багато людей також почали підтримувати [Євромайдан] у Донецьку, коли режим Януковича почав використовувати «тітушок», організоване побиття робити. І саме тоді знайомі, які не підтримували Євромайдан, сказали – набагато гірше, коли якихось «тітушок» наймають і вони йдуть б'ють протестуючих. Тобто в Україні кожен має сказати свою думку. А коли починають за це бити, це не нормально.

Я хочу нагадати, що в 2011-2013 роках на Донеччині під час [президентства] Януковича дуже багато було протестних акцій. Це і батьки україномовних шкіл, які закривали в Макіївці, селищах поряд; екологічні акції у Волновасі, Маріуполі. Всі чомусь вважають, що 2012-2013 рік – це був розквіт влади Януковича, він мав на Донбасі беззаперечну підтримку. Насправді ні. Практично через день в 2012-2013 році в Донецькій області і в самому Донецьку відбувалися якісь протестні акції.

«Якби знав як все буде, все одно поїхав би на Майдан»: активіст Майдану й військовий ЗСУ про події з 2014 року

Якщо чесно, я думав, що Євромайдан програє. Тому що я бачив, скільки правоохоронців залучав Янукович, скільки «тітушок» вони залучали. Я думав, що будуть якісь переговори, на яких Янукович обманом утримає свою владу.

Я, звісно, не розраховував, що Росія розпочне захоплення Криму і потім, ще весною, захоплення Донбасу.

Випереджаючи ваше наступне питання, – якби я знав, чим все завершиться, чи поїхав я на Майдан, – так, я поїхав би на Майдан.

Росія все одно би нас атакувала рано чи пізно. Просто після Євромайдану ми були ослаблені, і наш псевдобрат вирішив напасти. Але вони б напали в 2015 році, в 2016-му чи 2017-му, вони б просто так нас не лишили. Вони б не спостерігали спокійно за тим, що ми намагаємося будувати свою незалежну українську державу.

Я побачив те, що, я, в принципі, до того знав, – що українців багато, які готові боротися за свободу. Я побачив, що українське суспільство живе, українське суспільство дуже активне, воно готове змінюватися, в кращий бік трансформуватися, що для багатьох українців такі слова, як свобода, відіграють не другорядну роль. Українці реально готові за неї боротися.

Читайте також: Історії молодих героїв на службі в українській армії

Про окупацію

– Ще до окупації Слов'янська, за два дні, я побачив тих людей з автоматами. Я намагався проінформувати відповідні служби, але ніхто мене тоді не почув, на жаль. Я не очікував, насправді, що буде вторгнення російське, я думав, що там усі так звані ополченці, інспіровані Росією, щось вони там пороблять, позахоплюють кілька міськрад, а потім зайдуть українські Збройні сили, ми всіх їх виженемо. В принципі, так воно і було (до Іловайського котла, коли російські війська повноцінно зайшли і почали своє вторгнення вже практично офіційно).

В Донецьку бачив, як багато приїжджали саме громадяни Росії, які не знали розташування Донецька, і вони приїхали вішати свій російський прапор на Донецьку обласну державну адміністрацію.

Кривавий напад на проукраїнський мітинг в Донецьку 13 березня 2014 року

Кривавий напад на проукраїнський мітинг в Донецьку 13 березня 2014 року

У 14-му я пішов до одного з добровольчих батальйонів, він називався «Артемівськ». Там були активісти, тому, в принципі, я там був у своєму середовищі. Знаєте, такий типовий шлях українця цього часу. Може б хотілося, щоб він був більш спокійний цей шлях, але це те, що маємо.

Після Дебальцевого в мене було невеличке поранення. І я вирішив звільнитися, бо на той час вже і активні бойові дії трошки стихли, і вже мені лікар тоді в Харківському шпиталі сказав, що бажано не носити нічого важкого, бо це може призвести до поганих наслідків. Звільнився, переїхав до Києва, жив у Києві до повномасштабного вторгнення.

Я був ФОПом, а насправді плани в мене були жити, розвиватися, професійно розвиватися і як особистість намагатися розвиватися. Але точно в мої плани не входила війна. Я навіть ще коли навчався в Донецькому національному університеті, я навіть тоді не ходив на ці військові кафедри, бо не любив я воєнщину, але вона мене щось не покидає пів життя.

Десь 27 лютого я долучився до лав Сил оборони України. Спочатку неофіційно, з кінця березня вже офіційно мобілізувався.

Ну, і зараз це роблю в підрозділах ЗСУ. Як правило, на Донеччині. Мене не відпускає Донеччина. Ну, так ось трапилось.

Про війну і втому

– Я думав, що росіяни, якщо почнуть вторгнення, не будуть йти на Київ, на Харків, що вони будуть саме використовуючи оцю проксі-назву, «Донецька народна республіка» і атакувати в Донецькій області, десь продавлювати і вже там розширювати фронт. Але для мене повністю було неочікувано, що вони пішли на Київ, на Харків, з півдня пішли. Це було досить неочікувано.

Віталій Овчаренко в ЗСУ

Віталій Овчаренко в ЗСУ

Мотивація не змінилась, просто більше втоми з'явилось. Ну, бо все ж таки два роки, і це ще в мене більш-менш нормальний режим: хлопці, які тижнями, місяцями сидять на передній лінії, в окопах, їм набагато гірше. А так, ну, просто втома, загальна втома з'явилась.

А ще морально втомлюєшся від того, що не розумієш, як воно буде далі, і не знаєш, як планувати своє життя. Ну, але така наша доля, що вже поробиш, будемо воювати до перемоги.

Для мене перемога – це повернення України на кордони 1991 року з Кримом, з Донбасом. Щоб ми забрали всі свої землі, які у нас захопила Росія. І щоб Росія нам за це не ставила якісь там умови нейтрального статусу або ще там щось. Щоб ми самі вирішували, куди ми хочемо йти. І мали всю свою територію, яку загарбала Росія.

Після перемоги

– Я би поїхав в Донецьк і походив по місцях, які у мене з чимось асоціюються. Бо, врешті-решт, я в Донецьку прожив велику частину свого життя. Я хотів би там походити, подивитися, що там залишилося, як все змінилося. Може, до своїх друзів, які живуть в окупації, які залишилися за Україну, до них би в гості сходив. Нічого екстремального.

Головне, щоб коли ми звільнимо Донецьк, з першого дня влада в Києві зрозуміла, що не треба гратися з псевдодонецькими елітами. Що справжні донецькі еліти – це донецьке громадянське суспільство, Євромайдан.

Тому що постійне намагання загравати з псевдорегіоналізмом і призвело до того, що на цьому дуже гарно грала Партія регіонів і створювалась ця псевдоконструкція «Ми – донецькі». Воно цілком природно лягло на російську пропаганду про певну якусь окремість донецького регіону, якусь псевдомілітарність і так далі.

Донецьк в окупації. Зима 2022 року, центр міста

Донецьк в окупації. Зима 2022 року, центр міста

Я вже неодноразово чув, як деякі експерти починають розповідати нам, що ми повинні після деокупації враховувати досвід тих людей, які зараз перебувають в окупації, які керують комунальними сферами, бо вони, мовляв, там на місці розуміють проблеми донеччан...

Цього конче не треба робити. Треба цих всіх людей, які співпрацювали з колаборантами на вищому і середньому рівні, з росіянами, цих людей треба законодавчо карати. Бо якщо ми не караємо колаборантів і зрадників, ми таким чином зраджуємо тих українців, які залишилися в окупації вірними [Україні].

Читайте також:  Що всім важливо пам’ятати про трансформаційний феномен України — Революцію гідності

Після 2014 року ми ж не карали колаборантів в загальному сенсі. 99,9% людей, які брали участь в так званих референдумах 11 травня 2014-го, не були покарані. Звісно, що в 2022 році вони знову взялися підтримувати Росію, бо вони знали, що Україна їх не карає. Саме тому ми повинні показати, що українська влада і українські закони працюють.

Тому що ці 10 років окупації там відбуваються жахливі події. І катування, і нелегальні тюрми, і участь у збройних формуваннях, які стріляли по українських військових.

Треба з першого дня: зайшли ЗСУ в Донецьк – починали діяти всі закони України.

З першого дня, коли заїхав танк, вважати, що правове поле набуло чинності.

Наталя НедєлькоДар'я КуреннаяТетяна Забаштанська; опубліковано у виданні Радіо Свобода


В тему: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

20:00
У перші дні весни в Україні буде сухо та тепло
19:44
Помолилися Степану Бандері та відзвітували - російські вчителі повелися на розіграш
19:15
"Найтупіше, що я коли-небудь чув": Карлсон прокоментував своє гучне інтерв’ю з Путіним
18:04
Про "Майдан-3": як антимайданівці стали "патріотами"
17:37
Солісти Львівської опери не повернулися в Україну з гастролей
17:04
Бюджет України на фортифікацію - на рівні витрат росії на укріплення Бєлгорода
16:07
Два роки війни: у що вірить та на що сподівається Україна
15:06
У Німеччині заарештували терористку Даніелу Клетте із «Фракції Червоної армії», яку фінансував КДБ
14:02
Шлях у нікуди: мільйонні - у війну! - зарплати Апарату Верховної Ради і мізерні зарплати нардепів
12:08
З-під Авдіївки воїнів відвели в чисте поле, а не на підготовані позиції. Це питання треба було розглядати на Ставці - Бутусов

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]