Закарпатці у боях з нацистами у Другій світовій та з рашистами у нинішній Визвольній війні України

Версия для печати

Тема протистояння фашизмові (нацизмові) упродовж цьогорічних позачергових парламентських виборів у сусідній Словаччині була майже сакральною. Навіть такі гострі суспільні проблеми країни, як боротьба з нелегальною міграцією, стагнація економіки, труднощі в енергетичному секторі, зрощення криміналітету з владою – в агітаційній кампанії низки політичних сил відійшли на другий план.

На темі «антифа» значною мірою вибудовували свою виборчу риторику саме ті політичні сили, які ідеологічно (і не тільки!) пов’язані з росією і за вказівкою московитів наголошують своїм виборцям, що фашизм сьогодні укоренився не де інде, а в Україні, тому їй не слід допомагати у спротиві окупанту, а домагатися встановлення миру. На умовах путлєра, звісно, зазначає газета ДЕНЬ.

Зокрема, лідер партіSmer-SDРоберт Фіцо не раз прямо говорив про це, а під час виступу у Банській Бистриці у серпні цього року майже дослівно повторив мантру московських пропагандистів назвавши полк «Азов» пристанищем нацистів. І це, нажаль спрацювало – партія прокремлівського політика стала переможцем виборчих перегонів у країні, яка першою надала військову та гуманітарну допомогу Україні у перші дні російської інвазії… 

 Слід об’єктивно визнати, що тема «деди воєвалі» є доволі розкрученою у політичній свідомості багатьох пересічних словаків, адже інших яскравих сторінок у становленні їхньої політичної нації, прикладів жертовності у відстоюванні свободи і незалежності власної країни, принаймні у ХХ ст. – не так і багато. Навіть радянська військова інтервенція в ЧССР у серпні 1968 року, яка брутально розтоптала «Празьку весну» та повернула країну у морок комуністичної «нормалізації» з послідуючими політичними репресіями, майже всуціль оминула Словаччину.

Та й «Оксамитову революцію» 1989 року, що призвела до повалення комуністичного режиму та появи у 1993 році незалежної Словаччини, розпочали, як і «Празьку весну», чехи, а не словаки. Тож кремлівські ідеологи, спільно з словацькими колаборантами, упродовж тривалого часу вбивали у голови громадян, що саме словакам належить слава «бойовніков» з фашизмом, котрий традиційно, ще з часів УПА, асоціюється у їхній свідомості з українцями.

     Командир батальйону полковник Людвік Свобода (справа) і начальник штабу Богумір Ломскі

Але хто, де і під якими прапорами насправді воював у роки Другої світової війни – мають, передовсім, говорити не політики та ідеологи, а дослідники історії ХХ століття. Украй важливо дати розголос тим дослідженим ними фактам, які політичні маніпулятори сьогодні воліють замовчувати, оскільки на місце нацизму, що непомірно попив крові народам Європи всередині ХХ століття, в образі миротворця і антифашиста прийшов московський рашизм - не менш кровожерливий і жорстокий претендент на нового повелителя Європи ХХІ століття.

Тернистий шлях легіонерів

  Перша Чехословацька республіка постала рівно 105 років тому по завершенні Першої світової війни 28 жовтня 1918 року в результаті розпаду Австро-Угорщини. Більш-менш спокійне міжвоєнне двадцятиріччя збігло дуже швидко і у жовтні 1938 року одна з найуспішніших держав Центральної Європи, унаслідок зрадницької політики «умиротворення» нацистського тирана у Берліні, опинилася на межі свого небуття. Мюнхенська угода від 30 вересня 1938 року, підписана прем’єр-міністром Британії Невілом Чемберленом, прем’єр-міністром Французької республіки Едуаром Даладьє, райхсканцлером Німеччини Адольфом Гітлером та прем’єр-міністром Італії Беніто Муссоліні заклала початок знищення Чехословаччини як держави.

Що й сталося 15 березня 1939 року, коли А.Гітлер ввів війська до Чехії, перетворивши її на протекторат Богемії та Моравії. А днем раніше парламент Словаччини проголосив на своїх «обскубаних» ще у 1938 році гортистською Угорщиною теренах (без Кошиць, Требішова, Нових Замків і усіх придунайських земель аж до самої Братислави) незалежну Першу Словацьку республіку, яка проіснувала з 14 березня 1939 до 8 травня 1945 року як союзник і сателіт нацистської (фашистської) Німеччини, а Йозефа Тисо призначив першим прем’єр-міністром новоствореної республіки.

У своїй зовнішній політиці Перша Словацька республіка орієнтувалася на гітлерівську Німеччину. Вона, зокрема, стала однією з перших учасниць Другої світової війни, виступивши на боці Рейху при нападі на Польщу 1 вересня 1939 року. Згодом словацькі регулярні військові частини брали участь у війні проти СРСР, а сам Йозеф Тисо 3 листопада1941 року, уже в статусі президента, відвідав окупований німцями Київ.

 За таких геополітичних умов тисячі патріотично налаштованих громадян колишньої Чехословаччини не погодилися жити у явних і закамуфльованих нацистських протекторатах й покинули батьківщину. Серед них були й колишні військовики розформованої окупантами чехословацької армії. З їхнього числа у березні 1939 року в Польщі почалося формування Чехословацького легіону. Він розташовувався у Кракові, Львові та інших містах на сході Польщі, а його чисельність перевищувала 900 осіб.

Після німецького вторгнення у Польщу та розв’язання Другої світової війни частини Червоної армії, у відповідності до пакту Ріббенетроп-Молотов, 17 вересня рушили на східні польські території. Щоб уникнути німецького полону Чехословацький легіон того ж дня виступив назустріч Червоній армії і 18 вересня 1939 р. зустрівся  з колоною радянських військ.

В СРСР особовий склад легіону був оголошений інтернованими особами і перебував у окремих таборах у російських містах Оранек і Суздаль Владимирської області. Щодо їхньої подальшої долі радянське керівництво не мало чіткої позиції, тому не перешкоджало виїзду легіонерів до Франції та інших країн для участі в боях проти Німеччини в союзницьких арміях і багато хто скористався цією можливістю.

У травні 1941 р. на переговорах між СРСР та Чехословацьким урядом у Лондоні було підписано угоду, згідно якої СРСР дозволяв формування чехословацьких частин на радянській території, а 27 вересня 1941 р. – радянсько-чехословацький військовий договір, згідно з яким почалося формування першого чехословацького піхотного батальйону.

     Карта з позначками пішого переміщення батальйону від ст.Волуйки до с.Соколово

Поки словаки воювали у складі Вермахту на східному фронті проти Червоної армії та інші насолоджувалися мирним життям у Першій Словацькій республіці, у російському м. Бузулук Оренбурзької області 2 лютого 1942 р. розпочався процес формуванняПершого Чехословацького окремого батальйону, етнічний склад якого на самому початку був таким: 277 чехів, 21 словак, 286 євреїв і 1780 (!) українців із Закарпаття.

У багатьох моїх співвітчизників, особливо молодшої генерації, та жителів сусідніх держав може виникнути питання: а звідки у батальйоні було так багато закарпатців? Відповідь проста – з таборів ГУЛАГу! За вислідками Мюнхенської угоди та Віденського арбітражу третина Підкарпатської Русі з містами Ужгород, Мукачево та Берегово з 2 листопада 1938 р. відійшли до Угорщини, а після окупації Карпатської України 17 березня 1939 р. – уся територія нинішнього Закарпаття стала частиною Королівства Угорщини.

Тисячі закарпатців не бажали бути підданими Санстефанської корони і після розчленування Польщі у вересні 1939 р., коли в Галичину на штиках Червоної армії прийшла радянська влада, почали масово переходити кордон. Втечею до СРСР мали на меті врятуватися від жорстоких переслідувань угорських окупантів учасники українських національно-патріотичних організацій, оборонці Карпатської України, члени чехословацької компартії, але найбільше – молодь, яка не бажала жити в окупації, розмовляти мовою завойовника та примусово вступати у «гортіївський комсомол» –  парамілітарну профашистську угорську організацію Левенте. 

«На початку літніх канікул 1939 року мене, як і багатьох молодих закарпатських учителів, направили у Берегово та Будапешт на навчання інструкторів Левенте, - згадував колишній втікач до СРСР, в’язень радянського табору у м. Котлас Архангельської області, воїн Першої чехословацької бригади, учасник визволення Києва, Білої Церкви, Жашкова і боїв на Дуклі, а по війні – головний редактор україномовних газет «Нове життя», «Дружно вперед» та літературного журналу «Дукля», які видаються у м. Пряшів, український письменник Словаччини, підполковник у відставці, уродженець с.Зубівка Мукачівського району Федір Іванчов.

– Вирішив я те саме зробити, що і тисячі закарпатців, подався на Схід – нелегально перейшов кордон уночі 3 листопада 1939 року. У цьому допоміг мені учитель Іван Марцій із Ганьковиці, який пізніше теж прибув до «руських братів», а в беріївсько-сталінських таборах так і згинув».

Економічна стагнація та стрімке погіршення життя спонукали покидати рідний край і тих, хто повірив комуністичній пропаганді та вважав СРСР «земним раєм» для трудящої людини. Ситуація змусила навіть тогочасного впливового місцевого проугорського політика, засновника і лідера Руської Національно-Автономної партії Степана Фенцика, написати у липні 1939 р. листа угорському прем’єру Палу Телекі, у якому він наголошував на невідкладності реалізації низки економічних питань.

«Заміна грошей 1:7 викликала велику диспропорцію. Коли господар продавав 1 цент. пшениці за 160-175 чеських крон, то міг собі купити 4-5 пар черевиків. А зараз, коли 1 цент. пшениці продасть за 20 пенґе, то ледве купить одну пару. Сіль, ліс набагато дорожчі, ніж були раніше. Експорт худоби і фруктів майже неможливий. Це для населення Підкарпаття велика невигода, бо це джерело його існування…», - наголошував С.Фенцик.

   Пам’ятники воїнам чехословацької бригади, які загинули при визволенні Києва, на Лук’янівському та Святошинському цвинтарях

І, нарешті, «третя ріка», що поповнювала неозоре море вічної мерзлоти на ймення ГУЛАГ – військовополонені закарпатці, які були мобілізовані до угорської арміїі відправлені на фронт, але за першої ж нагоди здавалися в полон.

За підрахунками редколегії Закарпатської обласної Книги пам’яті на кінець 1942 року в 29 таборах НКВС були ув’язнені 7887 закарпатців. Про важку долю своїх співвітчизників довідався керівник Чехословацької військової місії в Радянському Союзі полковник Г.Піка (у 1949 р. армійський генерал Г.Піка був репресований і вбитий комуністичним режимом ЧССР), який провів величезну роботу аби з’ясувати, у яких саме таборах перебувають закарпатці.

Доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України Степан Віднянський пише, що полковник Г. Піка «на підставі здобутих з великими труднощами відомостей, потай від беріївських служб, склав карту-схему розташування цих таборів і визначив приблизне число ув’язнених закарпатців. Потім вступив у листування із Чехословацьким емігрантським урядом у Лондоні й зарубіжним керівництвом КПЧ у Москві та з міністерствами оборони і внутрішніх справ СРСР, клопочучись про звільнення закарпатців – аби їм дозволили вступати до лав чехословацької військової частини, яка формувалася в СРСР.

Читайте також: Розсекречені архіви. Структурна побудова Української повстанської армії

Це було для багатьох закарпатських українців спасінням. Їх табірні страждання на лісоповалі, у вугільних шахтах, на спорудженні залізничних колій у зоні вічної мерзлоти і т. д. припинилися лише в кінці 1942 – на початку 1943 р., коли Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 листопада 1942 р., засуджені за нелегальний перехід кордону закарпатці, були амністовані».

Трагічну долю втікачів до СРСР пережила тоді більшість закарпатських родин. Не оминула вона і мою: у Печорлагу відбував покарання за нелегальний перехід кордону рідний брат мого батька – Михайло Ільницький (1917 р.н.). На жаль, йому не судилося стати чехословацьким легіонером – він не виніс табірних мук і помер в ув’язненні у 1940 р., реабілітований у 1990 році.

 «Наприкінці 1942 року до Бузулука прибули перші три транспорти із звільненими закарпатцями, зокрема, з Воркутинського табору -185 новобранців, з Крагопольського - 195, з Печорського - 241», – пише у збірнику «Так ламалися долі репресованих закарпатців» доктор історичних наук, голова обласної редколегії Книги пам’яті  Омелян Довганич.

Першим офіцером з числа закарпатців, котрі прибули з таборів, був поручик Юлій Костович з с. Радванка (нині – передмістя Ужгорода). Ще до війни він закінчив військову академію, у званні капітана командував полком зенітної артилерії 1-го Чехословацького армійського корпусу. Поступово зростало й число офіцерів Чехословацького батальйону – уродженців Закарпаття. Зокрема, підпоручиками і поручиками серед перших були Василь Вальо, Емерих Королович, Федір Іванчов, Михайло Король, Михайло Цифра, Степан Бунзяк, Степан Вайда, Петро Гощук та інші.

 Українське  село Соколово - початок антифашистської збройної боротьби чехів і словаків

Після короткотермінового бойового злагодження Перший чехословацький батальйон у складі 974 осіб 30 січня 1943 року вирушив на фронт. Про цей легендарний військовий підрозділ у післявоєнний час було написано сотні книг, наукових досліджень, спогадів, авторами яких є тогочасні радянські і чехословацькі історики, дослідники та ветерани – учасники війни, у тому числі й Людвік Свобода – перший командир першого чехословацького батальйону, згодом – бригади та корпусу  (у 1923-1931 р. служив командиром роти та заступником командира батальйону у 36-му піхотному полку в Ужгороді, мешкав у с. Оноківці), у 1945-50 рр. – міністр оборони, у 1968-73 рр. Президент ЧССР – зі своїми мемуарами «Від Бузулука до Праги».

А цьогоріч впливова і авторитетна  у Чехії «Спілка Чехословацьких легіонерів» та празьке видавництво Епоха випустили у світ ґрунтовне 350 сторінкове, базоване на документах з чеських, російських та німецьких архівів, доповнене спогадами безпосередніх учасників та ілюстроване фотографіями тих часів видання «Соколово – перший бій. 1-ий Чехословацький окремий батальйон у битві за Харків».  Підготував це видання авторський колектив науковців під керівництвом Мілана Копецького, Мілана Мойжеша і Філіпа Кахеля.

    Пам’ятний комплекс на Дукельському перевалі

Серед інших документів книга вміщує фотокопію рапорту командира батальйону підполковника Л.Свободи від 28 січня 1943 р. на ім’я президента в екзилі Едварда Бенеша та міністра оборони Сергія Інгра. Командир доповідає, що базований у СРСР 1-ий окремий Чехословацький батальйон 30 січня у бойовій готовності відбуває з м. Бузулук на фронт.

Загальна чисельність батальйону – 974 особи, з них 264 – жителі Підкарпатської Русі. У його складі – 26 офіцерів, 10 ротмістрів, 237 підстаршин, 663 воїни, з них – 7 підстаршин і 31 воїн – жінки. У розпорядженні особового складу – 553 автоматичні гвинтівки, 192 самозарядні гвинтівки, 47 ППШ, 10 снайперських гвинтівок, 40 кулеметів Дегтярова, 47 пістолетів і 47 револьверів, 40 легких кулеметів, 12 важких кулеметів, 16 протитанкових  рушниць, 9 мінометів 82 мм, 9 мінометів 50мм, 2 гармати 45 мм. Самопочуття і моральний стан особового складу – відмінний.

 Дослідники подають і національний (за рідною мовою) склад батальйону: 510 (52.5%) – чехи, у т.ч. й переселенці з Волині та громадяни СРСР, 264 ( 25.3%) – русини-українці, 106 (10.9%) – євреї, 82 (8.4%) – словаки, 16 (1.6%) – угорці, 12 (1.2%) – інші.

 Доволі промовистим фактом є і перелік територій, з яких прибули майбутні вояки до місця формування батальйону. Згідно документальних даних 100 (10.3 %) – втікачі-члени чехословацької військової групи з Польщі, 125 (12.9%) – втікачі-євреї з обладнаної нацистами резервації в Ніско (Польща), 286 (29.4%) – засуджені за нелегальний перетин кордону СРСР (жителі Закарпаття - В.І.),136 (14.5) – з Польщі, 115 (11.8%) – з анексованих східних польських територій (Волинь), 13 (1.3%) – з інших анексованих територій, 90 (9.3%) – трудові емігранти до СРСР, 68 (7.0%) – громадяни СРСР, 39 – не вказано.

   Ще більш красномовним є аналіз місць попереднього перебування бійців батальйону.  Найбільше – 416 (42.8%) – з радянських виправно-трудових таборів (ГУЛАГ), 236 (24.4%) – працювали в СРСР, 97 (10%) – з таборів інтернованих осіб, 96 (9.9%) – з РККА, 67 (6.9%) – учасники «помаранчевої групи», 4 (0.4%) – члени військової місії, 3 (0.3%)– навчалися в УРСР, 22. (2.3%) – місце не вказано.

Читайте також: Розсекречені архіви: Українська повстанська армія. Боротьба друкованим словом

  Переміщення потягом з місця формування батальйону у м. Бузулук до залізничної станції Волуйки Білгородської області перед пішим маршем на фронтові позиції тривало до 19 лютого. О 4.30 20 лютого бійці завершили вивантаження з ешелону та після короткого перепочинку рушили у напрямку Білгорода.

Піший марш до села Соколово пролягав через Захарівку, Волчанськ, Муром, Білгород, Руську Лозову, Черкаські Тишки, Харків (див. карту на фото) і тривав до 3 березня – саме цього дня батальйон зайняв оборону поблизу села. У важких боях з військами 6-ої німецької танкової армії з 7 по 22 березня батальйон втратив убитими 103 (10.6%) бійців (у т.ч. й командир роти Отокар Ярош, якому посмертно присвоїли звання Героя СРСР), 22 (2.3%) – потрапили у полон, 8 (0.8%) – пропали безвісти, 168 (17.3%) – отримали поранення. За національним складом втрати становили: 69 (58%) загиблих бійців – чехи, 24 (20%) – русини-українці, по 11(9.2%) – словаки і євреї, 3 угорці та один німець.

   Пам’ятна плита у с.Дукля (Польща)

Автори дослідження на сторінках 253-254 подають повний іменний покажчик загиблих у боях під Соколово. У цьому скорботному переліку є воїни з типовими закарпатськими прізвищами: Боднар Михайло, Волошин Михайло, Джумурат Василь, Фіцай Юрій, Янчик Василь, Ковач Василь, Майор Василь, Островка Юрій, Поп Микола, Філіп Юрій, Сопко Дмитро, Шкробинець Йосип, Швед Йосип…                        

«Батальйон москалі зразу приділили на найгірший відтинок постійного німецького пролому під Харковом. Батальйон вступив в бій 8 березня 1943 р. Йому був приділений відтинок фронту приблизно на 15 км., що відповідало терену для одної комплектної дивізії. Батальйон не мав танків, лише легкі протитанкові гармати застарілого типу, легкі міномети, кулемети і рушниці.

Німецька СС дивізія «Totenkopf» вступила в атаку з 60-80 тяжкими танками, тяжкою артилерією, тяжкими мінометами і кулеметами. Вони мали велику перевагу в людях і техніці», - пише дослідник історії Срібної землі Юліан Химинець у книзі «Мої спостереження із Закарпаття». А командир батальйону Л. Свобода у своїх мемуарах так описує перше бойове хрещення підрозділу під Соколовим: «Напад СС дивізії відбито з великими стратами для ворога: 19 танків, 6 транспортерів і багато іншого воєнного матеріялу. Вони залишили на полі бою понад 300 вбитих. Наші страти були 86 вбитих і 56 ранених»…

 За особисту мужність і військову доблесть у боях під Соколово Чехословацьким Військовим Хрестом було нагороджено 179 бійців, з них 112 – посмертно, медаллю «За доблесть» 105 бійців. Радянськими орденами і медалями нагородили 85 бійців, з них 27 –посмертно.

У боях за Київ та визволенні України

 Уже 15 травня 1943 р. Державний Комітет Оборони СРСР видав постанову про формування на основі батальйону Першої окремої чехословацької піхотної бригади. Її формування проводилося у м. Новохоперськ Воронезької області. До 30 вересня 1943 р. бригада налічувала 3.517 осіб, у тому числі 114 офіцерів. У липні формування поповнилося значною кількістю словацьких вояків, які на третьому році війни  відмовлялися воювати проти Червоної армії й дезертирували зі своїх частин.

Наприкінці 1942-го і упродовж 1943 р. з таборів ГУЛАГу у Бузулук та Джамбул прибуло 2951 чоловік. Станом на 30 жовтня 1943 р. у складі бригади налічувалося 563 чехи, 543 словаки та 2.210 закарпатців. Звільнені з таборів закарпатські українці мали чисельну перевагу, але вони були настільки фізично змореними й виснаженими, що не мали сил до будь якої воєнної служби. Тому їх спочатку відправляли у спеціально створені заклади, де трохи підгодовували, а особливо слабких і неспроможних тримати в руках зброю відіслали у Джамбульську область Узбекистану працювати в колгоспах.

Читайте також: Розсекречені архіви радянських спецслужб: «Розгорнути розвідувальну і пропагандистську роботу стосовно української еміграції»

 Після вишколу у жовтні 1943 р. бригаду зарахували до складу 38-ої армії Першого Українського фронту. Починаючи з 4 листопада вона брала участь у Київській наступальній та оборонній, Житомирсько-Бердичівській та Корсунь-Шевченківській військових операціях. «На прохання закарпатських українців їхній комендант звернувся до командуючого 38-ою радянською армією генерала Чібісова дати чехословацькій бригаді бути авангардом бою за Київ. Повагавшись, командир погодився на це», - згадує у своїх мемуарах Л. Свобода.

У ніч з 3 на 4 листопада 1943 р. при визволенні Києва головними об’єктами для наступу бригади були міст на Житомирському шосе, Сирець та Сирецькі табори військовополонених, залізниця на південь від кіностудії, власне кіностудія, завод «Більшовик» та зоопарк. Наступаючи вздовж Брест-Литовського шосе танкова рота та взвод автоматників вийшли до пасажирського вокзалу Київ-1 і врятували від знищення міст та інші залізничні будівлі.

Наступ тривав і наступної ночі, а 6 листопада 1943 р. о 6.50 танки 1-ї Чехословацької окремої бригади вийшли на берег Дніпра на південь від Києво-Печерської лаври. Юліан Химинець описав цю подію: «два батальйони закарпатських українців-автоматчиків, підтримуваних танками, артилерією, мінометами та ракетометами, несподівано наглою атакою о 4-ій годині осягнули житомирське шосе, а о 7-ій годині вечора, після дуже тяжких боїв, закарпатці перші ввірвалися в центр Києва і зайняли головний двірець. […] Закарпатці в боях за Київ показали велике геройство».

 У боях за Київ бригада понесла й значні людські втрати. У книзі спогадів Л. Свобода наводить цифри про 30 вбитих і 80 поранених вояків. Але, насправді, як і в боях під Соколовим, втрати були значно більшими. У післявоєнний період на Лук’янівському військовому цвинтарі м. Київ було виявлено поховання 9 військовослужбовців та поховання 7 невідомих бійців на Святошинському цвинтарі.

На встановленому у 1954 р. на Лук’янівському військовому цвинтарі обеліску, без зазначення дат народження і загибелі, викарбували прізвища підпоручника Михайла Оленича, сержанта Василя Максимовича, воїнів Василя Улиганця, Василя Боднара, Василя Пічкаря, Яна Дурди, Михайла Кончі, Михайла Шелевки, Семена Андруса.

У роки Незалежності, зусиллями колективу Національного музею історії України у Другій світовій війні,було встановлено прізвища 59 загиблих воїнів Першої чехословацької окремої бригади, похованих у Києві (на сайті музею є повний перелік прізвищ). У 2012-13 роках за кошти Чеської Республіки пам’ятники на Лук’янівському і Святошинському цвинтарях оновили та доповнили новими прізвищами загиблих героїв – визволителів Києва.

 …Не встигли бійці бригади перевести подих від запеклих боїв за столицю України, як перед ними поставили нове завдання: іти у бій за Білу Церкву. «Якраз ми були дуже змучені чотириденним походом, до крайності вичерпані: прийшов наказ далі пересунути нашу бригаду в околиці Білої Церкви, що була від нас віддалена яких 34 км. Ще одна ніч без відпочинку… Бої за Білу Церкву тривали 4 дні і закінчилися 4 січня 1944 р. Була то тяжка битва. Наші страти були - 66 вбитих, 270 ранених, доля 75 невідома», - написав у своїх повоєнних спогадах Л. Свобода.

Читайте також: Генерал-хорунжий Петро Ліпко Максиму Горькому: «Брехня – це найбільше досягнення радянської влади»

Після виснажливих боїв за Білу Церкву, Умань та Жашків бригаду перевели на короткостроковий перепочинок у тил, а вже 10 квітня 1944 року у м. Рівне на її базі почалося формування 1-го Чехословацького армійського корпусу. Він складався з 3 піхотних та однієї танкової бригад, артилерійського полку, саперного та автомобільного батальйонів, допоміжних підрозділів.

Корпусу підпорядкували сформовану під Москвою повітряно-десантну чехословацьку бригаду. Загальна чисельність корпусу становила 16.171 осіб. На пропозицію Чехословацького уряду в екзилі командувати корпусом у травні 1944 р. призначили бригадного генерала Яна Кратохвіла, персону якого радянська та чехословацька повоєнна історіографія майже всуціль замовчувала.

Після окупації Чехословаччини гітлерівцями він вступив до підпільної організації руху опору. Згодом утік до Польщі та Франції де командував полком 1-ї чехословацької дивізії в оборонних боях на територіях поблизу рік Гран-Морін Куломьєр і Луаре. У 1943 р. Яна Кратохвіла призначили командиром 1-ої чехословацької змішаної бригади у Франції, проте уряд в екзилі призначив його командиром Першого чехословацького армійського корпусу.

 У квітні 1944 р. підрозділи корпусу спрямували в район Чернівців і Снятина. У його складі були 12.000 волинських чехів і 8.000 закарпатських українців. У серпні 1944 р. корпус перекинули на Перший Український фронт, що наближався до чехословацького кордону в Карпатах.

Він мав прорватися через перевали і стати першим визволителем території колишньої Чехословацької Республіки, а генерал Ян Кратохвіл – уособленням визволення країни від нацизму. Та у радянського керівництва були свої плани – символом визволення Чехословаччини мав стати політично надійний Людвік Свобода. Радянський маршал Іван Конєв у середині Карпатсько-Дукельської операції змістив Я. Кратохвіла, а командувачем Першим чехословацьким армійським корпусом призначив Л.Свободу.

У боях на Дуклі та визволенні Словаччини від нацизму

День 29 серпня 1944 року у Словаччині прийнято вважати датою початку Словацького національного повстання – подію, яку у часи комуністичного диктату абсолютизували, а сьогодні проросійські політичні сили країни вважають символом боротьби з фашизмом. Що ж відбувалося тоді насправді?

 Словацька республіка від 20 листопада 1940 р. була офіційним союзником гітлерівської Німеччини у Другій світовій війні, а її військові формування воювали у складі Вермахту на Східному фронті. Водночас авторитарний режим Й.Тисо досить швидко породив опозицію всередині країни, до якої увійшла низка строкатих за політичними уподобаннями сил. Громадянсько-демократичний спротив був зорієнтований на відновлення демократичної Чехословаччини і координував свої дії з урядом в екзилі  Е. Бенеша. Комуністичний спротив орієнтувався на політику СРСР щодо відновлення Чехословаччини та координувався з радянським керівництвом. Вирішальним для консолідації зусиль антифашистського підпілля у Словаччині стало укладання у 1943 р. договору між Е.Бенешем та представниками СРСР, який передбачав спільні дії зі звільнення Словаччини від пронімецького режиму з подальшим відновленням Чехословаччини. Логічним продовженням цих домовленостей стало підписання у грудні 1943 р. представниками основних опозиційних сил так званої «Різдвяної угоди», якою створювалася Словацька Національна Рада (СНР), на котру покладалося завдання організації та керівництва загальнонаціональним повстанням.

 Вирішальне значення для майбутнього повстання мало приєднання до сил опору словацької армії. На початкових етапах існування Словацької республіки армійські кола відзначалися високим ступенем лояльності до правлячого пронацистського режиму. Опозиційні настрої у війську почали розвиватися лише після військових невдач союзників на Східному фронті та в Італії у 1943-44 роках. Психологічне пригнічення словацьких військовиків суттєво посилилось після фактичної втрати найбоєздатнішого підрозділу – Швидкої дивізії, яка потрапила в оточення під час Сталінградської битви.

В армійському середовищі найпотужніший осередок спротиву сформувався навколо начальника штабу Швидкої дивізії підполковника Яна Голіана, якого навесні 1944 р. СНР призначила відповідальним за підготовку повстання центром якого мала стати Банська Бистриця, де розташовувалося командування Сухопутних військ. Саме в той час до Пряшіва передислокували дві дивізії словацької армії, які об’єднали у Східнословацький корпус. Він мав захистити Дукельський перевал від прориву Червоної армії.

 Керівництво СНР розраховувало, що при наближенні радянських військ саме корпус розпочне загальнонаціональне повстання. Однак його командувач генерал Августин Малар вважав початок повстання передчасним і без оперативної підтримки з боку Червоної армії приреченим на невдачу. Він втік до Братислави звідки звернувся до словацьких військ не чинити опору німецьким частинам. Заступник Малара полковник Тальський також усунувся від керівництва корпусом, тож війська так і не дочекалися директив щодо збройного опору. Особовий склад корпусу був знезброєний, частина солдатів пізніше приєдналася до партизанів, частина розійшлася по домівках, а частина була відправлена німцями до концентраційних таборів.

Збройні сутички з німцями розпочалися 28 серпня. У перші дні повстання до нього приєдналася частина словацьких військових підрозділів та добровольці. Водночас командування військових підрозділів на східних та західних землях країни зволікало з прийняттям рішення щодо приєднання до повстання і вони теж були знезброєні.

Словаки очікували на допомогу від Червоної армії, передові частини якої уже були на підступах до Дукельського перевалу. Юліан Химинець з цього приводу писав: «Сформовану в СРСР Другу чехословацьку окрему парашутну бригаду мали направити на допомогу словацькому народному повстанню, але її перекинули на фронт на ділянку Бзянка-Сяночок, де вона понесла численні втрати. 17 вересня 1944 р. прийшло розпорядження, щоб цю розбиту бригаду перекинути літаками на Словаччину[…]З летовища Івоничі біля Кросна мали 350-ма літаками перевести бригаду на Словаччину до Банської Бистриці.

Під час операції 12 літаків збито, забиваючи 380 парашутистів. Після приземлення на Словаччині бригада негайно вступила в бій з СС-дивізіями, відбиваючи наступ на Зволен, Кремницю. Бригаду перекинено навмисно з запізненням, коли німці вже придушували повстання». Л.Свобода у спогадах теж вказує, що операція висадки решток Другої парашутної бригади була запланована на три дні, але розтягнулася на чотири тижні. Велика перевага в людях і техніці та вигідний простір маневрування давали змогу німцям взяти в оточення парашутну бригаду, яка була поповнена словацькими повстанцями. У тій тяжкій ситуації бригада воювала до кінця жовтня 1944 року.

 «Москалі втопили у крові словацьке народнє повстання. Не дали йому потрібної помочі й не допустили Англію, Америку й Францію прийти йому з допомогою. За те дали можливість німецьким СС-дивізіям винищити найкращих словацьких патріотів, а з ними також 7.500 закарпатських українців, які воювали у складі Другої чехо-словацької самостійної парашутної бригади. Ці незаперечні докази вказують, як москалі злочинним способом здійснюють винищування кожної еліти й провідної верстви народу, котрого хочуть поневолити. Так вони поступили у варшавському й празькому повстанні. Празьке повстання захоронила чехам російська дивізія генерала Власова, союзника німців, яка перейшла на бік чеських повстанців. Інакше німці були б знищили Прагу гірше, як Варшаву. Після визволення Праги, чехи видавали власівців большевикам на розстріл», - пише Юліан Химинець.

18 жовтня 1944 р. розпочався масштабний наступ німецьких військ з території Угорщини, що дозволило їм доволі швидко досягнути м. Банська Бистриця, втрата якої 27 жовтня ознаменувала фактичне завершення спротиву. З нагоди придушення повстання 30 жовтня 1944 р. у Банській Бистриці відбувсявійськовий парад, під час якого президент Словаччини Й. Тисо та німецький генерал Герман Гефле вручили нагороди німецьким солдатам і офіцерам, які відзначилися у цій операції.

Тим часом 8 вересня 1944 року розпочалася Дукельська операція. Уродженці Закарпаття – бійці Першого чехословацького корпусу – горіли бажанням визволити рідний край від окупантів і готувалися до цієї місії. Однак Сталін відверто боявся, що відважні воїни принесуть у рідний край страшні розповіді про їхні страждання у радянських концтаборах, тому кинув їх у людську м’ясорубку на Дуклі.

Читайте також: Офіцер батальйону “Свобода” 4-ї бригади НГУ: “Війна працює, яка “бритва Оккама”, – відсікає усе зайве”

Радянський маршал І. Конєв наказав військам за 5 днів прорвати ворожу оборону в районі Кросна, Дуклі, пробитися через Карпати, дістатися на територію Словаччини й злучитися з словацькими повстанцями. Однак важкі бої на Дуклі тривали аж 80 днів! 20 вересня частини Червоної армії, спільно з бійцями Першого чехословацького корпусу, оволоділи польським селом Дукля, а 6 жовтня – й Дукельським перевалом.

Битва на Дуклі стала однією з найбільш кривавих у Другій світовій війні. Остаточно зафіксованого числа загиблих за майже три місяці боїв у горах та в «Долині смерті» немає дотепер. Різні джерела називають різні цифри – від 60 до 150 тис. загиблих воїнів Червоної армії та чехословацьких бійців.

На обеліскові у польському містечку Дукля я бачив такий напис: «Втрати військ 38-ї радянської армії і 1 Чехословацького корпусу в тій операції становили 84.000 вбитих, ранених і пропавших, в тому числі 6.500 припало на втрати Чехословацького корпусу». Зрозуміло, що значна частина втрат корпусу – сини і доньки Срібної землі. За властивими для нашого краю прізвищами, викарбуваними на могильних плитах меморіального комплексу на Дукельському перевалі за Вишнім Комарніком, можна складати карту населених пунктів Закарпаття…

 Про кривававе людське місиво у «Долині смерті» розповідав мені в роки моєї юності учасник битви, родич по лінії батька, ветеран Другої світової Михайло Вощепинець (1910 р.н), який з боями пройшов чи не половину Європи: з 1941-го – українським півднем аж під Сталінград у складі Другої угорської армії, а після здачі в полон у грудні 1942-го та витримавши нелюдські страждання у радянському концтаборі – у складі Першої чехословацької бригади танкістом – від Соколова, через Дуклю – до Праги.

Закарпатці у розбудові повоєнної армії Чехословаччини

До кінця Другої світової війни корпус воював у складі Четвертого Українського фронту, брав участь у Західно-Карпатській та Моравсько-Остравскій операціях. 10 травня 1945 р. його бійці провели свій останній бій з німцями і вступили до Праги. З червня 1945 р. на базі корпусу почалося формування 1-ї армії Чехословацької народної армії.

Журналіст Української правди Ігор Бігун, з посиланням на чеського історика Зденка Маршалека, вказує, що з 1942 по 1945 роки через чехословацькі формування в СРСР пройшло біля 14.500 українців,не враховуючи «русинів» зі Східної Словаччини, які в документах зазначали своєю рідною мовою словацьку. «Значення, яке «русини» мали під час формування 1-ї окремої Чехословацької бригади і для самого її існування, – робить висновок Маршалек, – можна сміливо назвати вирішальним. Без русинів та українців, звільнених з ГУЛАГу, чехословацька частина до січня 1944 року не змогла б вийти за межі одного батальйону, залишаючись суто символічною одиницею».

 Про хоробрість закарпатців у боях з нацистами писав генерал Л. Свобода: «Кого з цієї довгої-предовгої шеренги наших карпато-українських друзів назвати? У моїй пам’яті збереглися спогади про десятки і десятки хоробрих воїнів. До найхоробріших, безумовно, належить Степан Вайда. Вісімнадцятирічним він залишив Закарпатську Україну, перейшов у Радянський Союз і став бійцем нашої військової частини. Був танкістом. Він брав участь у боях за визволення Києва, Руди, Білої Церкви і Жашкова». Радянський і чехословацький уряди посмертно присвоїли С.Вайді звання Героя Радянського Союзу та Героя Чехословаччини.

Подвигу ще одного бійця корпусу з плеяди героїв-закарпатців – Івану Кубинцю, присвятив свою поему «Розп’яття» лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка поет Петро Скунць. Старшина-розвідник, уродженець с.Новоселиця Тячівського району, мав усього 22 роки коли німці схопили його і розіп’яли на дерев’яних воротах чеського містечка Штітіно. Воїн переніс неймовірні муки й болі, стікав кров'ю, руки й ноги були прибиті до воріт 16 великими гострими цвяхами. Прикладів жертовності і звитяги воїнів-закарпатців при визволенні України, Чехії і Словаччини від нацистів – сотні.

 По закінченні Другої світової війни понад 3000 українців з корпусу Л.Свободи залишилися в Чехословаччині. З них 96 стали полковниками, 102 – підполковниками, 37 – майорами, близько 90 – молодшими офіцерами. З часом їхня доля склалася по різному.

Одні швидко просувалися по службі, інші, після захоплення влади комуністами у 1948 р., були репресовані – позбавлені звань, нагород та ув’язнені. Одинадцятьом судилося стати генералами і зробили кар’єру в Чехословацькій народній армії.

Це – генерал-полковник Василь Вальо з с. Приборжавське Іршавського району – командував Західним військовим округом, був першим заступником міністра оборони республіки; генерал-лейтенант Степан Ромочуський з м. Виноградів – командував залізничними військами ЧНА; Іван Дзямко з с.Дубина Мукачівського району – командував армійським корпусом; генерал-майор Степан Бундзяк з с. Міжгір’я – був військовим комендантом Праги; звання генерал-майорів мали Федір Енгел з м. Берегово, Михайло Кодріш з с.Пасіка Свалявського району, Михайло Кричфалушій з с.Кричово Тячівського району, Василь Кучерявий з с. Тур’я Поляна Перечинського району, Павло Бабець з с. Боронява Хустського району.

Перший офіцер-українець в чехословацькому батальйоні Юлій Костович у 1950 році був засуджений на 15 років ув’язнення й отримав генеральське звання з рук президента Вацлава Гавела аж у 1991 році після його повної реабілітації. За надуманими звинуваченнями та за критичне ставлення до введення в ЧССР військ Варшавського договору у 1968 році були репресовані, а в 1991 році реабілітовані, генерали М.Кодріш, М.Кричфалуші та П.Бабець, полковники Павло Лукеча,Бернард Лебович,Василь Петрунь, Василь Йовбак, Іван Марушкей, підполковник Федір Іванчов та багато інших.

Спадкоємці бойової слави предків

 У серці Європи дев’ятий рік поспіль іде війна з російськими окупантами, у якій уже полягли сотні тисяч захисників України та мирних жителів її міст і сіл як у місцях ведення бойових дій, так і в обстріляній ракетами тиловій частині країни. В Україні іде війна за територіальну цілісність незалежної країни, за право українців мати свою державу, за право жити на Землі і називатися українцем. Головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний в одному з інтерв’ю висловив колективну думку нації: москалі прийшли в Україну, аби вбивати українців.

Читайте також: Танкісти проти рашистів. Знищили 9 танків російських загарбників — отримали «Золоту Зірку»

Та й кремлівські пропагандисти уже відкрито про це говорять, розвиваючи мантру свого президента про те, що «української нації не було і немає». Нацисти ХХІ століття не визнають існування 40 млн. народу, його 1200 літню історію, мову і віру, вщент руйнують українські міста і села, його історичні святині, осередки національної культури і пам’яті, вбивають, калічать, ґвалтують, грабують і знущаються з усіх, хто на своїй землі називає себе українцем.

  Закарпатці, як і 80 років тому, звитяжно борються у цій відкладеній Національно-визвольній війні з росією, аби за підтримки цивілізованого світу відстояти свою Вітчизну, національну ідентичність, державність, демократію та захистити Європу від націонал-шовінізму московської орди, загребущий погляд якої черговий раз сягає далеко вглиб континенту.

Найбільше наших краян служить у лавах славних 128-ої Закарпатської окремої гірсько-штурмової бригади та 101-ої бригади Тероборони, які уже прославили свої бойові знамена геройством, мужністю і вірністю присязі у боях з окупантом боронячи Київ, Харків, Чернігів, Бахмут, міста і села Донбасу, визволяючи населені пункти Харківщини, Херсонщини і Запоріжжя.

Багато відважних синів Срібної землі нагороджені високими військовими орденами, відзначені званнями Героїв, та чимало повернулися додому на щитах. Але лють до одвічного ворога у їхніх бойових побратимів від того лише міцніє і мотивує до нових ратних звершень, аж поки лапоть останнього окупанта не вилетить з нашої землі. І жодні зусилля фейкових борців з нацизмом – продажних прокремлівських маріонеток та їхніх прибічників з короткою історичною пам’яттю – не спроможні похитнути нашу віру у Перемогу сил Світла над рабами Пітьми!

Слава Героям!

—

Василь Ільницький, Ужгород; опубліковано у виданні ДЕНЬ

При підготовці публікації використано джерела:

1. «Закарпатські втікачі в СРСР: через табори ГУЛАГу і Бузулук до рідних Карпат. 1939-1949». Упорядники О.Корсун, О.Пагіря. Ужгород, Карпати, 2011.

2. «Реабілітовані історією». Книга пам’яті у 27 томах, Закарпатська область. Закарпаття, Ужгород, 2003.

3. Milan Kopecky, Milan Mojzis, Filip Kachel a kol. « Sokolovo – prvni boj 1.cs samostatny prapor v bitve o Charkov». Praha, Epocha, 2023.

4. Ludvik Svoboda «Z Buzuluku do Prahy». Praha, Nase vojsko, 1970.

5. Юліан Химинець  «Мої спостереження із Закарпаття». Накладом Карпатського Союзу, Нью-Йорк, 1984.

6. Омелян Довганич «Так ламалися долі репресованих закарпатців». Ужгород, Ґражда, 2008.

7. Степан Віднянський «Україна та українці в історії 1-го чехословацького окремого батальйону (бригади, армійського корпусу). До 70-річчя завершення Другої світової війни». Київ, 2015.

8. «Військові поховання комбатантів 1-ї Чехословацької окремої бригади». Національний музей історії України у Другій світовій війні.

9. Ігор Бігун «Зі Свободою за свободу. Українці та українські чехи в 1-му чехословацькому армійському корпусі». Українська правда, 2020.

В тему: 

•  Герої Майдану, яких убила путінська росія
• «У нас є історична місія: розвалити останню недоімперію в Євразії»
• Як офіцер ЦАХАЛу Максиму П воює за Україну: "Я тут за виконання дуже специфічної роботи"
• Как украинские историки воюют, помогают фронту и работают. "Открытые архивы и декоммунизация очень злят Путина"
• Юлія Паєвська "Тайра" про російський полон: "Мені одразу сказали, що жити ти не будеш"