Історія про голод, смерть і втечу з окупованих рашистами Олешків: «Собаки були більш вгодовані, ніж люди»

Версия для печати

 Двох алабаїв Олена (ред. – ім’я жінки змінено з міркувань безпеки) поховала власноруч, а чоловіка та свекруху везла до лікарні на тачці. Понад три роки жителька Олешків, що на Херсонщині, прожила в російській окупації. Там тіла загиблих тижнями могли лежати просто неба.

Щоб вижити, жінка збирала дощову воду, а на ринок ходила, оминаючи міни та остерігаючись дронів. Виїхати з міста, яке вона називає «територією між небом і землею», їй вдалося лише з третьої спроби. Про життя в окупації під постійними обстрілами – у матеріалі видання Район.in.ua від першої особи.

***

Я ніколи не забуду ту ніч. Це було перед тим, як ми зі свекрухою завезли Сергія в лікарню. 

Він стільки всього пережив: рак, інсульт… Уже майже не міг розмовляти, а ночував на кухні, бо не міг вставати з крісла. Просто сидів, намагався перебирати якісь маленькі речі, але нічого не виходило.

Тієї ночі був сильний бій, прямо біля нашого двору. Ми сиділи поруч, коли він сказав: «Залишся, не йди в кімнату». 

Вікна в хаті були вже вибиті, тільки забиті плівкою. Сергієва свідомість плуталася, пам’ять відступала.

Надворі щось літало і свистіло. А в мене голова гула від думок: поруч хворий чоловік, все навколо розбите, собак поховали, треба їхати у лікарню, бо все дійшло до такого стану, що неможливо щось вдіяти самотужки.

Я постелила матрац на підлозі біля Сергія, сиділа й молилася. Він усміхався. Розумів, що безпомічний і нічого не може зробити. Ніхто нічого не зробить, ніхто нікому не допоможе. Це найстрашніше – відчувати цю безпорадність.

Зранку я побачила, що у нас знову знесло пів даху, а в тій кімнаті, де я зазвичай спала, наскрізь пробило стіну...

Я народилася й усе життя прожила в Олешках. І сім’я – вся там. Ми жили у великому бабусиному будинку біля річки, неподалік швейної фабрики. 

Саме звідти почалися перші бойові дії.

«Мамо, тату, війна. Везіть мене в частину», – сказав нам син о 04:30 24 лютого.

Він із 2020 року був у ЗСУ на контракті. Служив в Антонівці у радіотехнічному вузлі. Швидко зібрав усі свої валізки, і ми його відвезли. 

Коли по мосту пішла російська техніка, він зателефонував і сказав: «Я не знаю, чи ми ще побачимося. Раптом що – я вас люблю». 

На щастя, їм дали наказ відступати. 

Вдома в нас був алабай – дівчинка вагою 70 кілограмів. Росіяни отруїли її вже в перші дні – за три години вона стекла кров'ю, як і всі великі собаки в місті.

Росіяни почувалися господарями, а ми ходили й боялися підняти очі. 

На ринку торгував чоловік. Він був м’ясником. Пропав. Його кудись завезли або вбили – потім тільки речі знайшли. Ще одного знайомого забрали, познущалися, зламали ребра, а потім викинули.

Біля баптиської церкви у великому будинку жили чоловік із жінкою. Ми ходили в ту церкву отримувати гуманітарну допомогу з Криму. Прийшли якось у суботу, а той будинок згорів. Люди розповіли, що чоловіка вбили, а жінку зґвалтували. Що відбулося з нею далі я не знаю.

До нас додому приходили десь тричі – з автоматами й у масках. Усе переривали, переглядали… Ті військові були більш-менш порядні, якщо після того, що вони зробили, їх можна так назвати. Ставили нам мільйон запитань, разом із паспортами забрали із сейфу Сергієву рушницю.

Ми запитали: «Вернете нам паспорти?». «Ну, подивимося. Ми вас перевіримо. Хоча й так вже все про вас знаємо. Вас сусіди здали», – сказали вони.

Ми переконливо намагалися пояснити, що син справді служив, але вже давно звільнився і переїхав у Польщу. Зв’язок тоді тільки відновлювали, тож вони ще не могли відстежити, де він перебуває.

Нас змусили його набрати. Ми з чоловіком там такого наплели. Син одразу зрозумів, що щось не так і запитав: «А як у вас погода?». А Сергій відповів: «У нас такий дощ збирається. Дуже погана погода…» 

Після того, як поховали першу собаку, взяли ще одного алабая – цього разу хлопчика. Ми залишалися там заради своїх будинків і близьких. Вірили, що це ось-ось закінчиться.

Родичка розповідала, що росіяни розстріляли своїх дезертирів –  молодих хлопців років 18-ти. Один із них утік і заховався у високій траві. А вона проходила повз із собачкою. Та загавкала, і видала його. Того хлопця витягли звідти, а він пручався і кричав: «Я хочу додому, до мами». 

Ця жінка досі відчуває за це провину.

Чотирьох дезертирів посадили в машину і розстріляли. Авто стояло з трупами два тижні. Родичка ходила зливати водою кров. 

До підриву Каховської ГЕС росіяни активно хазяйнували, тому ми мали газ, світло та воду. Сміття теж вивозили. Жили окупанти в будинках на верхніх поверхах. Танки ставили прямо на людських городах.

Ми від початку окупації городу не садили.Чоловік приносив усе необхідне – де міг знайти. Ходив на ринок, бо це була єдина точка, де збиралися люди. 

Спочатку можна було купити все, але дуже дорого. Люди приїжджали зі Скадовська, возили товар. Наші люди з Олешків теж. У кого були гроші, ті купували. У кого не було – обмінювалися між собою.

Я взагалі нікуди не виходила, тільки у двір до собачки – і все. Отримувати російський паспорт ми не поспішали. 

Після потопу 2023 року все ускладнилося. 

Дах у нас горів двічі. Хоча всіх пожеж я вже не злічу. Одного разу вночі ми з чоловіком прокинулися від того, що горить. Я лежала і думала: гасити чи не гасити?

Ми почали хапати усе, що потрапляло під руку, замотували у ганчірки й виносили на вулицю.

«Давай спробуємо загасити», – сказав Сергій.

А води ж немає: колодязя у дворі не було. Воду ми привозили з іншої частини міста і зберігали в баклажках.

Увесь час збирали дощову воду, а взимку топили лід. Прати речі могли по три рази тією ж водою – економили.

Усе-таки пожежу ми загасили: чоловік заліз на дах, а я подавала йому наші запаси. Спочатку пляшки, потім черпала з ящиків. Усі були в шоці, що нам вдалося. Щоправда, довелося витратити всю воду.

За кілька днів ми збиралися ремонтувати дах, але почався дощ, який йшов цілий тиждень. Усю хату залило водою. 

Ми вимушено перебралися до сусідів, які залишили нам ключі від свого будинку. Забрали собаку, який за той час встиг підрости. У дворі зробили хвіртку, щоб не ходити через вулицю та не привертати уваги, бо окупанти жили по сусідству.

Якось уночі я прокинулась від вибуху. Росіяни кинули гранату на місце, де спав наш пес. Підстилка повністю згоріла, але він встиг втекти та заховатися у нашому дворі. Коли я його знайшла, то довго заспокоювала. 

Через декілька днів після інциденту з гранатою я вийшла погодувати собаку. Тільки зібралася, чую – ідуть росіяни. Мене вони не бачили. Я стояла з відром і думала: виходити чи не виходити? Вони наближаються. А пес же такий ласкавий був, не кидався на людей. Ну, гавкав – собака ж гавкає. 

Але він був як кабан: ставав біля воріт, і був більший за здоровенного чоловіка. От він і загавкав на них. А вони кинули у нього гранатою. Все вибухнуло – кров, купа осколків... До ранку він не дожив.

Чоловіки, які ремонтували нам дах, жили поряд. Туди часто прилітало, бо в городах біля річки стояла техніка. Тільки закінчили роботу, минув місяць чи два і через приліт одному з них відірвало ногу. Він одразу помер, стік кров’ю. Інші двоє згоріли з сім’ями під час пожежі. 

Коли Сергію стало геть погано, ми зі свекрухою завезли його в лікарню на тачці, бо швидка до нас вже не їздила. 

Лікарня працювала, але у такому режимі, щоб люди просто могли вижити. Ліків майже не було. Залишились лише декілька наших лікарів, які допомагали тільки нашим людям. Навіть якщо когось із росіян привозили, то швидко забирали в Скадовськ.

Усе працювало на генераторах, тому коли перестали завозити бензин, ситуація стала критичною. Особливо, коли підірвали швидку і машини, які завозили людям продукти. 

Тоді один хлопець загинув, іншого поклали в лікарню. Але йому просто ставили крапельниці, щоб він жив – і все. Без бензину лікарі не могли провести жодної операції. І він такий не один. 

Сергій помер у 2025 році. Однак те, що його смерть констатували в лікарні, потім зіграло нам на руку.

Найстрашніше почалося з вересня 2025 року. Раніше ми не боялися, що будуть скиди. Над нами весь час літали дрони. Вони були, як бджоли, але людей не чіпали.

Потім дійшло до того, що ввечері не можна було навіть ліхтарик увімкнути. Якщо у вікні щось засвітиться – ти вже ціль. Бувало спиш, а дрон опускається до вікна і може дві години спостерігати. А ти просто лежиш і боїшся. 

Взимку було так холодно, що в хаті у відрах стояв лід. Я натягувала на себе все, що тільки могла. Були ті, хто просто замерзли на смерть.

Я залишилася там тільки через свекруху – вона не хотіла виїжджати, була вже у віці й мала проблеми зі здоров’ям після смерті сина. Але мене вона змусила зробити російський паспорт.

Їх робили у Скадовську. Я могла їздити туди лише раз на місяць, коли свекруха отримувала пенсію. 

Наймала таксі, стояла в черзі, збирала всі документи, які вимагали. А вони казали: «Треба ще ось таку довідку». Однак паспорт я все-таки отримала. І слава Богу, тому що без нього взагалі не знаю, чи вибралась би звідти. 

Ми зі свекрухою перебралися в будинок, який був ближче до лісу. Знайома залишила ключі. Тоді туди ще не прилітало й можна було жити. «Водафонівський» зв’язок ще ловив ближче до річки, але телефон треба було ховати, щоб не засікли.

Свекруха назбирала там 15 котів і чотири собаки. Їх треба було чимось годувати. Там були люди, які залишалися заради тварин. 

По продукти на ринок ходила я. Брала тачку, список від сусідів і йшла. Бувало, так навантажувала, що ледь сунула. А коли наш провулок закидали мінами, то їхала між ними. 

На ринку тільки й чула: «Собачкам треба». Люди стояли зелені, замучені, а тварин годували. Собаки були більш вгодовані, ніж люди. 

Усе дійшло до того, що всі запаси, які тільки можна було витягнути з підвалів, використали. Коли люди виїздили, то казали «користуйтеся, бо все одно росіяни розтягнуть». Тоді ми усвідомили, що треба економити, щоб вижити. Я подумала: будуть люди – тоді вже будуть і собаки. Треба хоча б людей якось рятувати. 

Трупи людей і тварин не забирали, вони могли лежати просто неба по 10–20 днів. У кращому разі хтось міг накрити якоюсь ганчіркою. Тому, звісно, собаки їли людські рештки. 

На ринку ми стояли 3–4 години, чекали поки приїжджали машини з продуктами. Бувало, тупцюєш, а дрони нависають або кружляють над головами. І думаєш: скинуть чи не скинуть. Спочатку більше по чоловіках скидали, потім це не грало ролі. Вони просто гралися з життями людей. Намагалися залякати.

Якось свекруха пішла до нас додому, там був запас дров. Вона хотіла щось приготувати, щоб зекономити, бо вже й газу не було. А тоді почали крити по місту всім, чим тільки можна. Я казала їй: «Не ходи туди більше, все, не треба». Вона не послухала – і якраз почався обстріл, який тривав десь годину. 

До мене прийшла сусідка. Ми не могли навіть вийти з будинку чи відкрити двері – сиділи й боялися. Коли все закінчилося десь через годину, я сказала: «Все, розбігайтеся, поки не почалося знову».

А сама пішла подивитися, чи зі свекрухою все гаразд. Зайшла – альтанка була розтрощена. Будинку не було. Видно, вона хотіла сховатися у підвалі, а їй у голову прилетіло… Бо біля голови була калюжа крові, а вся спина – посічена осколками.

Я майже не відчувала пульсу, але він ще був. Разом зі сусідом ми на тачці повезли її до лікарні. Коли тіло клали на тачку,  вона вже була ніяка. Їй було 72. 

Після цього я сказала собі: «Не хочу бути наступною. Я тут не залишуся». Але спочатку потрібно було похоронити свекруху.

Чоловік був ще, можна сказати, по-царськи похований. Коли я зайшла в морг, він лежав накритий. Але вже тоді якась жінка лежала просто на підлозі. Спочатку я думала, що то просто ганчірки валяються. А потім побачила, що з одного боку волосся стирчить, з іншого – ноги.

Сергія ми поховали одразу, тому що він був у лікарні, і не треба було везти його на експертизу. В окупантів була машина та причіп. Труну поставили на причіп – і культурно вивезли на кладовище. 

Тіло свекрухи росіяни забрали на експертизу в Скадовськ, і до 40 днів могли його там тримати. Потім стався приліт прямо у морг.

Її повернули десь за 45 днів. У довідці про смерть писали те, що їм вигідно. Коли приїхала її забирати, черги стояли величезні. Тіла лежали на купі, усе смерділо, була повна антисанітарія. Їх якщо й вивозили, то частинами, бо обстріли були вже постійні. 

Потім тіла взагалі перестали повертати родичам. Думаю, що десь за містом скидали або спалювали, бо возити під обстрілами було ризиковано. А родичам казали, що поховали.

Я попросила: «Можна я хоч трохи подивлюся, щоб бачити, що ховаю?» Вони запитали: «А ви впевнені, що хочете це бачити?» Труну відкрили, я глянула – там волоски, щось таке… Запах був відповідний. 

Домовину поставили на тачку, спеціально зроблену для трупів, і везли до ями. Це у них були такі ритуальні послуги. 

Коли копали ями, туди теж прилітало. Але я не розумію, навіщо скидати бомби по лікарні, моргу і кладовищу? У тих Олешках і так повний хаос. Просто територія між небом і землею. І люди, які застрягли десь посередині…

Люди йшли на ринок не лише, щоб отримати гуманітарну допомогу,а йщоб поспілкуватися та обговорити обстановку.

Зі знайомими ми почали планувати, як вибратися з міста. Перед нами виїжджали декілька машин, які підірвалися. Один чоловік загинув, а жінка залишилася жива. Я зустріла її на ринку. Вона розповідала, що їй не давали забрати тіло чоловіка. Воно лежало там тиждень.

Коли я виїжджала з Олешків, там ще було кілька тисяч людей. І діти теж… Але залишати їх там – це, звісно, я вважаю, гріх. 

Одна сім'я ходила до баптистської церкви, де ми часто сиділи й співали, – мама з татом і восьмеро дітей. Її розбомбили за тиждень до того, як я виїхала.

Це було диво, що нам це вдалося з третього разу. На пропускному пункті з окупантами домовлялися волонтери, тому з нами розмовляли нормально. Дорога ще не була настільки замінована, і ми без пригод дісталися до траси.

У знайомого були справи в Михайлівці, тому ми мусили пробути там два тижні. Щойно заселилися, до нас одразу прийшли перевірити паспорти. Але все пройшло досить спокійно. Поряд був ринок, де ми купували все, що нам хотілося, і їли, а потім спали.

Коли приїхали на російський пункт пропуску, було дуже важко. У мене не було закордонного паспорта і телефона, а без нього виїхати майже неможливо. 

Росіяни питали: «Куди ви їдете? До кого?» Сім’я татового брата давно живе у Санкт-Петербурзі. Ми з ними не спілкувалися багато років, але довелося туди дзвонити й домовлятися, щоб вони підтвердили, що ми їдемо до них.

Мій гаманець вивернули, рилися всюди. А потім відправили по кабінетах і почалося: «Чому ви зупинилися в Михайлівці? Ви ж розповідали, що у вас усе згоріло. Звідки у вас номер телефону взявся?»

Я казала: «Ви ж розумієте, що воно не одразу прямо все згоріло. Щось встигли витягнути, щось десь збереглося».

«Що ви за мати така?» – запитала мене прикордонниця, коли я відповіла, що не пам’ятаю номера сина. 

Кожного допитували по три години. На всі ці запитання дуже складно відповідати, щоб усе сходилося. Витріпали багато нервів, але пропустили.

У Білорусі на кордоні було спокійніше. Як я зрозуміла, потрібен був закордонний паспорт, але нас пропустили з українським. 

Коли приїхали на український пункт пропуску, то всі видихнули, а коли почули рідну мову... До війни такого не було. Я взагалі російською говорила. Звісно, бувало, українські слова проскакували. Зараз українська сама по собі ллється прямо зсередини. І хочеться-хочеться балакати…

Читайте також: Російські загарбники влаштували голодомор в Олешках: "Або померти від дрона, або від голоду"

Ізсередини організму – те, чого не видно, – усе вилазить назовні. Зір після постійного перебування в підвалах сильно впав. Уже навіть написані від руки букви розпливаються.

Коли я приїхала до подружки у Львів, вона мене не впізнала. У мене був такий стан, що я бачила, як хтось зі мною розмовляв, чула інформацію, але не розуміла. 

Мені потрібно було отримати норвезьку допомогу і я попросила подружку піти зі мною, бо у місті нічого не знала. На пошті зі мною розмовляла жінка, а я взагалі не могла зрозуміти те, що вона говорить. Подружка усе оформляла та забирала замість мене.

Я розумію, що в небезпеці організм перебував у повній бойовій готовності, а тут він починає шукати відповіді на оце все: «А де? А що? А чому?»

Досі, буває, вночі прокидаюся через панічну атаку. Це ще вдома почалося, на початку війни. Спиш, а потім починаєш задихатися, і серце вилітає. Ти ніби вже звик, що там страшно, але тіло реагує по-своєму. 

У такі моменти мені треба терміново відчинити вікно, і щоб поруч була пляшечка води і таблетка валер’янки. Мені здається, що, якщо я ковточок води не зроблю, то просто задихнуся. 

Мінімум місяць треба, щоб прийти до тями. Стараюся самостійно з цим справлятися. Тільки зараз потрохи починаю усвідомлювати, що зі мною відбулося.

***

Та робіть ви вже з тим містом, що хочете! Тільки людей звідти заберіть…

—

Лілія Помернюк, Заріна Забріскі, опубліковано у виданні  Район.in.ua

В тему:

• Про наявний геноцид українського народу з боку фашистської Росії
• Росія порушує майже всі закони та звичаї війни
• Рассказ свидетеля казней жителей Бучи в оккупации: «Стреляли либо в затылок, либо в сердце»
• Звірства російських загарбників в Україні: ґвалтування, вбивства, знущання
• Воєнні злочини Росія проти дітей України 
• Путін давно мріяв про світ без українців. Світ дослухався? Тепер ми бачимо, що це означає
• «Тепер ви вірите, що це не просто війна, а геноцид?»
• Почему россия это государство-террорист: страшные кадры из под Киева, откуда бежала армия путина (+18)
• Увидит ли мир на скамье подсудимых Гаагского трибунала путина?