Євген Шибалов: Піхота в епоху дронів

Важная новость

«Затори в небі на фронті вже не гірші, ніж у Києві зранку на дорогах». Цими словами досвідчений аеророзвідник розпочав лекцію для нас, молодих курсантів школи операторів БПЛА. Значення безпілотників, вони ж — дрони, вони ж — коптери, вони ж — БПЛА, в повномасштабній російсько-українській війні важко переоцінити. Цю війну вже неофіційно називають «війною дронів». А гонка озброєнь у повітрі лише набирає обертів.

Про це пише Євген Шибалов, стрілець-гранатометник, солдат. 241-ша окрема бригада ТРО ЗСУ. У минулому - професійний журналіст, власний кореспондент ZN.UA [2] у Донецьку.

Я не можу назвати себе аж надто великим експертом із цього питання. Я — піхотинець, який пройшов додаткове навчання як аеророзвідник. Це дало змогу побувати по обидві боки барикад.

Я був одним із тих, хто втискався в землю в окопі й молився, щоб оте противне мопедне дзеленчання мотора ворожого БПЛА було не про мене. А потім побував, хоч і зовсім трохи, серед тих, хто пильно видивлявся на моніторах замасковані позиції та інші ознаки присутності противника.

Все це неминуче змусило замислитися: ну от і як тепер у цих нових умовах воювати піхоті?

Запропоновані відповіді — нижче. Як завжди, із запрошенням до дискусії, а не як неспростовні істини.

Від весілля — до похорону. Екскурс в історію питання

До цієї війни російські, українські й натівські генерали дуже недооцінювали значення й можливості дронів. Подекуди це ставлення зберігається й досі. Наприклад, міністр оборони України Олексій Резніков за півтора року бойових дій і далі зневажливо згадує про «весільні дрони» й стверджує, що жодної цінності вони не мають.

Це не так.

Раніше дрони в армії вважалися виключно інструментом наведення далекобійної високоточної зброї. Ракет там усіляких, арти та ін. Тому всі вони були на вигляд як маленькі літачки або трикутнички (тип «крило»), літали далеко й шукали цінні, важливі та нерухомі цілі. Військові бази, штаби, склади, стоянки техніки тощо.

На просту ж піхоту ці «традиційні» дрони зверхньо попльовували гасом (чи що там у них), пролітаючи над лінією фронту у ворожий тил. Глибина розвідки такими БПЛА починалася від 20 кілометрів за лінією. Фронт і ближній тил їх не цікавили, бо там, вважалося, немає нічого вартого використання дефіцитних дорогих ракет.

Деякі з таких дронів можуть і самі уразити знайдену ціль, як-от славнозвісні турецькі «Байрактари». Такі безпілотники були і в нас, і в росіян, і в арміях НАТО. Є вони й зараз.

А от масове використання квадрокоптерів, цивільних іграшок, по суті — вертольотиків на радіокеруванні з камерою, стало новим словом у військовій науці.

Перший відомий епізод, який дав поштовх аеророзвідці ЗСУ, стався під час боїв за Київщину. Першим відомим оператором «весільного дрону» на війні став цивільний. Підліток. Хоробрий хлопчик у окупованому місті запустив свою улюблену іграшку з балкону й розповів нашим військовим, де в його кварталі стоять російські танки.

Наші передали координати арті. Арта зреагувала. Вийшло гучно, яскраво й красиво.

Кілька ініціативних офіцерів (жодного генерала серед них не було) оцінили ефективність звичайного цивільного коптера й поширили цю практику в підрозділах Збройних сил. Вдячна Батьківщина традиційно винагородила їх за ініціативу суворою доганою. Але новий тренд було вже не спинити.

Щоправда, власне армійського квадрокоптера для ближньої розвідки як не було, так і нема. Знов-таки, і в нас, і в Росії, і в НАТО. Українських воїнів це трохи засмутило, але не зупинило.

Ми застосували у військових цілях цивільні квадрокоптери, насамперед — найдешевші китайські «мавіки». Ми поступово навчили колишні цивільні девайси працювати з тактичними мапами, скидати ворогам на голови протипіхотні й навіть протитанкові боєприпаси, ховатися від радарів і літати в умовах роботи засобів радіоелектронної боротьби (РЕБ).

Останнього армійських пілотів навчили, що цікаво, колишні папараці. Після кількох скандальних репортажів, знятих дронами, VIPи почали встановлювати в своїх маєтках станції РЕБ. У відповідь репортери таблоїдів виробили власні прийоми отримання клікбейтних фоточок. Нині ж ці напрацювання активно використовують на фронті. Тому найкращі та найрезультативніші пілоти сьогодні — це режисери, кіно- й телеоператори, весільні фотографи (крім тих, які пройшли до Верховної Ради від «Слуги народу») та інші представники креативно-візуальних індустрій.

Поступово військові пілоти дійшли висновку, що можна збирати дрони власноруч, замовивши запчастини на «Алі Експрес». Дешевше ж. Звісно, повноцінний розвідувальний дрон так не виготовиш, але одноразовий камікадзе – аж бігом. Жменька деталей на кілька сотень доларів, паяльник, радянський боєприпас на підвіс — і ось тобі керований снаряд, що може знищувати цілі вартістю в десятки мільйонів доларів.

В Україні все це розвивалося спочатку без масштабної участі держави, зусиллями волонтерів та ентузіастів. Недарма однією з претензій до міністра оборони є провал програми із забезпечення української армії безпілотниками. На мою думку, це набагато серйозніше, ніж літні куртки під виглядом зимових або «яйця по 17 грн». Без курячих яєць, між нами, армія воювати може, в нас і своїх не бракує. А от без дронів…

Росіяни довго пасли задніх у цій сфері. Їхні генерали, як і всі решта, до «весільних дронів» ставилися скептично. А можливостей для реалізації приватної ініціативи там менше, й держава до цього ставиться аж ніяк не лояльно.

Проте, на жаль, і вони зробили висновки. Попри санкції росіяни змогли державним коштом закупити партію в десять тисяч китайських «мавіків» як розвідувальних квадрокоптерів і розпочали масову підготовку пілотів. Вони також спромоглися розгорнути виробництво дронів-камікадзе. Скажімо, російський «Ланцет» став дуже неприємним для нас новим учасником війни дронів.

Очі в небі, смерть із небес

Як виглядає ситуація на сьогодні?

В артилерії жоден ствол не працює без коригування з дрона. Тому артилерійські удари стали вбивчо точними.

Дронів-камікадзе розвелося стільки й вони настільки дешеві, що ними не гребують ударити не те що по піхотних позиціях, а й навіть по поодиноких бійцях.

Завдяки дронам спостереження за лінією бойового зіткнення ведеться цілодобово.

Під час бою за плечем останнього бійця штурмової групи висить квадрокоптер і веде пряму трансляцію на штаб, який командує операцією в прямому ефірі. Те саме й у тих, хто відбиває атаку, — стрім із дрона дивиться командування й віддає накази відходити або надсилає підкріплення.

Засоби РЕБ було ґрунтовно перероблено для протидії «весільним дронам». На виявленого пілота не шкодують цілого пакета «Граду». Обидві армії спішно замовляють інженерам чи клепають на колінці т. зв. «окопну РЕБ» — мобільні піхотні протидронові інструменти. Все це не надто допомагає. Дронів у небі дедалі більшає.

Маленьке звірятко на потилиці

Як у цих умовах має змінитися тактика піхоти? Декілька порад.

Погода. Солдат-піхотинець проводить на відкритому повітрі багато часу. Тому життя швидко вчить регулярно стежити за прогнозами погоди. У війні дронів на це треба звертати ще більше уваги.

Скажімо, камери дронів погано бачать контрастні перепади світла. Якщо на вулиці ясний сонячний день — треба ховатися в тінях. І не виходити із сутінків без нагальної потреби.

Дрони не літають у дощ. А найгірша погода для аеророзвідки — температура близько нуля й висока вологість. На висоті пропелери коптерів обмерзають, і вони падають.

А от ідеальна погода для спостереження — хмарна, суха й помірно тепла. Без сліпучого сонця камери можуть зазирнути в будь-яке укриття й детально роздивитися, що там є цікавого.

Рух — це смерть. Наш видатний співвітчизник Микола Амосов стверджував, що рух — це життя. Часи змінилися. Зараз на війні зайвий рух — це смерть.

Рух — це те, що найкраще бачить камера дрона. Нерідко траплялися випадки, коли оператор не помічав у «зеленці» ворожих солдатів, доки вони не починали рухатися.

В ідеалі, почувши чи побачивши ворожий дрон, треба завмерти в укритті. Я так і робив. Хоча досі не знаю, наскільки це справді допомогло мені вижити.

У будь-якому разі на передовій вештатися туди-сюди, активно жестикулювати чи танцювати гопака — погана ідея. Рухову активність треба мінімізувати.

Камуфляж працює. Хоч якась добра новина. Сучасний камуфляж дає цілком пристойне маскування. Єдине, на що варто звернути увагу, — одноманітність. Штани мультикам і піксельна куртка — погане поєднання. Саме контраст кольорів може привернути увагу аеророзвідника.

Не дивись угору! Під час моєї першої ротації на Донбасі, коли колона зупинялася на трасі, офіцери виставляли кількох солдатів і наказували їм спостерігати за небом.

Після кількох атак безпілотників на прикордонні регіони РФ російських поліціянтів тепер змушують робити те саме.

Насправді робити цього не варто. З тієї простої причини, що боєць дрона, може, побачить, а може, й ні. Як пощастить.

А от оператор дрона задерте вгору обличчя побачить гарантовано. Як цинічно висловився один досвідчений пілот, «цей поросячий рожевий колір я впізнаю за два кілометри мінімум».

Тому відкритих ділянок тіла в бійця на передовій бути не може. Маска-підшоломник, закриті тактичні рукавиці, захисні окуляри — всього цього не знімати навіть у люту спеку.

Не свиняч! Не так давно українці глузували з екоактивістки, яка висловила своє «фе» сміттю на позиціях воїнів. Мовляв, вам що, важко посортувати сміття, чи що?

Несподівано вона виявилася права. Хоча і не зовсім так, як гадала.

Сміття демаскує. В практиці аеророзвідників був випадок, коли сховану в лісі ворожу позицію виказав сонячний відблиск на пластиковій пляшці з-під води. Пілот угледів його, щоб ви розуміли, з відстані в п’ять кілометрів.

Собака — друг людини, але ворог солдата. ТікТок сповнений зворушливих відео з військовими, які опікуються безпритульними тваринами в зоні бойових дій.

Це дуже мило, але небезпечно.

За безлюдними нібито локаціями, де раптом оселяються домашні тварини, аеророзвідка встановлює постійне спостереження. Логіка проста: оскільки є тварини, є й той, хто їх годує. А отже, годувальника почнуть цілеспрямовано шукати. І рано чи пізно обов’язково знайдуть.

Дорога нізвідки в нікуди. Військова техніка швидко накатує на бездоріжжі добре видимі колії. Звісно, за ними починають стежити з повітря.

Вихід один — не лінуватися. Вивчити мапу місцевості й знайти кілька маршрутів для необхідних перевезень. В ідеалі взагалі не повторювати свого шляху між двома точками.

«Та чого ти, вчора й позавчора ж нормально заїхали цією дорогою», — може сказати побратим, якому ліньки їхати зайву годину, бо дуже хочеться трохи довше поспати.

Може, завтра ви теж нормально заїдете. Але післязавтра транспорт неодмінно накриють на марші. Бо хитрі й терплячі, наче павуки, пілоти вестимуть розвідку, поки точно не встановлять, хто тут їздить, куди, звідки й навіщо.

…Досвідчений пілот, який був моїм інструктором, дав чудову пораду:

«Якщо не знаєш точно, чи висить над тобою ворожий дрон, — виходь із того, що він там є. Весь час відчувай, як у тебе на потилиці висить, вчепившись кігтиками, маленьке звірятко. Це твоя параноя, вона завжди має бути з тобою».

Наступного дня я виконував тренувальні польоти на полігоні. Трохи поекспериментував. Нарешті знайшов вірні відстань і висоту.

Я дивився собі в очі крізь камеру власного ж дрона… а от самого дрона не чув і не бачив.

Фото: Getty Images

«Аргумент» [3]

На цю тему: