Володимир Шередега: "Багато хто не може знайти місце для реабілітації"

Володимир Шередега з початку російсько-української війни служив у добровольчому батальйоні "Дніпро-1". Пішов за два роки, коли було прийнято рішення про припинення вогню. Мобілізувався до ЗСУ після повномасштабного вторгнення. Воював на Донбасі. Але 9 місяців тому зазнав травми коліна. Тривалий час лежав у станціонарі. Був тричі прооперований. Досі лікується.

Про військову медицину - очима пораненого воїна ЗСУ. Інтерв'ю з ним публікує видання Цензор.НЕТ [2].

- З якими труднощами вам довелося стикнутися під час лікування?

- Найперше, на що б я звернув увагу, – порядок лікування військових. Щоб сюди потрапити, ти маєш взяти направлення зі своєї військової частини – від командира та начмеда. Часто цей процес затягується. Або це направлення не видають чи відправляють тебе не до того медичного закладу, куди ти хочеш потрапити. Наприклад, коли я дістав травму і зрозумів, що на мене очікує важка операція, хотів, щоб мене направили до столичного Інституту травматології. Але так не сталося. Не через те, що в частині хтось був поганий, а через бюрократичні питання, адже це була нова частина, яка тільки формувалася, тому виникли труднощі. Мене повезли лікувати до військового госпіталю. Там мені зробили першу операцію. Як потім виявилося, невдало, через що виникли ускладнення із коліном.

Друга проблема полягає в тому, що зараз медична система перевантажена – як військова складова, так і цивільна. Не вистачає місць. Тому пацієнтів намагаються швидко лікувати та скоріше виписувати. Навіть якщо стан здоров’я цього не дозволяє. Крім того, не достатньо медичних закладів та спеціалістів.

І третій момент стосується особливостей військової медицини – ставлення медичного персоналу до військових. Тебе вважають уклоністом. Ніби ти симулюєш хвороби, травми і намагаєшся відкосити від служби. От так ставляться до усіх пацієнтів. Потім, якщо пощастить, і кого нормально обстежать, намагаються надати необхідну допомогу. Але зазвичай на початку ось таке людське особисте ставлення, як я описав.

- Я якраз планувала запитати вас про ставлення медиків до військових. Правда, в контексті того, чи проявляють повагу, зрештою, вдячність?

- Військові лікарі зараз позиціонують себе так, що у них багато роботи. Їхнє ставлення до поранених та хворих військовослужбовців можна загалом охарактеризувати так: сприймають, як велике навантаження. Мовляв, чому вас так багато? Ми втомилися і не встигаємо. Навіщо ви хворієте?! Серед них є злі та незадоволені, що постійно мають так багато пацієнтів, яким оце все й говорять. Фактично, зривають на них зло. Це така тенденція, яку я бачив протягом багатьох місяців.

- Зараз госпіталі здебільшого в тилу. Але коли ви дев’ять місяців тому почали лікування, ситуація була іншою – як мінімум небезпечнішою. Тоді лікарі так само поводилися чи ні?

- Приблизно так само. Я тоді у липні потрапив до вінницького госпіталю, в тилу. Так, були ракетні обстріли. Але він функціонував у нормальних умовах. Хоча туди й привозили багато поранених...

- Ми з вами говоримо про проблеми військової медицини. За вашими спостеженнями, на якому рівні вона сьогодні? Я розумію, що не на найвищому…

- На трійку за п’ятибальною шкалою. Тут зараз дуже гарне фінансування та забезпечення. Зазвичай у медичних установах хороші ремонти, є сучасне обладнання. А от професіоналізм лікарів на рівні вище за цивільну районну лікарню, але нижче за міську. По-перше, більшість із них або взагалі тут не працювали до повномасштабного вторгнення, або не мали досвіду порівняно з колегами з міських лікарень.

По-друге, ще з 2014 року спостерігалася негативна селекція військових лікарів – класний спеціаліст не хотів іти працювати у військовий госпіталь чи армію. Це не мало ніякого сенсу. Я знаю чимало випадків, коли через лікарські помилки людей або калічили, або так оперували, що згодом доводилося все перероблювати в інших закладах. Насправді, це масове явище. Факторів, які до цього призводять, багато – непрофесіоналізм, халатність, втома лікарів, потік пацієнтів і так далі.

- Я записувала інтерв’ю з військовим, якому під час першої операції занесли інфекцію. Тоді в Україні йому допомогти не змогли. Але знайшлися люди, які відправили його на лікування за кордон. Бачу, досі залишається сталою практика, коли волонтери допомагають пораненим військовим…

- Вони часто допомагають із оформленням на лікування, переводами у інші медичні заклади і таке інше. Якщо ти - звичайна людина, ніколи не потрапиш за кордон. Туди зазвичай відправляють або зовсім тяжких, або тих, по кому вдалося домовитися. Так відбувається, тому що, по-перше, немає місць. По-друге, в армії здебільшого усім на все наплювати. Зазвичай ніхто не хоче паритися, перенапружуватися та робити більше. Це передусім стосується тилових так званих професійних військових, зокрема медичної служби. Тому, якщо ти не маєш зв’язків, впливових друзів, волонтерів, потрапити на класне якісне лікування чи поїхати за кордон звичайній людині практично неможливо.

- Для мене це є показником того, що держава тут не справляється.

- Здебільшого держава не справляється. Там усіх влаштовує, як все зараз працює. Ніхто навіть не порушує ці питання на рівні командування, керівництва – як військового, так і політичного. Згадайте, скільки часу у нас не говорилося про ВЛК. Масі Найєм дістав поранення, пішов на комісію, побачив, що там відбувається й почав озвучувати цю проблему в публічній площині. Якби так не сталося, думаю, досі б ніхто про це не згадував. Хоча ініціатива мала б іти від того ж командування Медичних сил. Цього не було й немає.

- Чому таке ставлення?

- Ніхто не хоче цим займатися. У керівництва все нормально (посміхається. - О.М.). Їм все одно, що відбувається на низах. Вони цього й не бачать. Наведу приклад. Генерал їде із перевіркою до госпіталю. У всього медичного персоналу одразу "інфаркт" (посміхається. - О.М.). Поки чекають, пів дня хворих не випускають з палат, навіть просто вийти покурити на вулицю. Змушують витягати з розеток зарядки до телефонів. І от нарешті приїжджає генерал. Дивиться – порядок, все добре. Він реальної картини й не побачить. Сам же не лікується в таких госпіталях, а на перевірках йому показують не те, що є насправді. Якщо ви розкажете комусь із Медичних сил про справжню ситуацію, вам можуть відповісти: "Так ми ж не знали!" І, можливо, не збрешуть.

- Знаєте, я трохи дотична до української медичної системи. То скажу вам з досвіду, що в цивільних лікарнях і до війни відбувалися такі показові вистави, коли були перевірки. Але розумний керівник, який хоче знати реальний стан справ, ніколи не попереджує про свій приїзд. Я такі приклади пам’ятаю по одній з київських лікарень. Можливо, генералам теж краще було б у такий спосіб перевіряти госпіталі?

- Розумієте, тут просто сходиться два фактори. Перший – самим генералам зазвичай наплювати на реальний стан речей і якість перевірки. Роблять це для галочки. Другий – працівникам медзакладів також. Вони оце зливаються у такому взаємопорозумінні (всміхається. - О.М.).

- Справді, простіше закрити очі й робити вигляд, що все добре.

- Це такий ніби суспільний договір між усіма учасниками цього процесу. У всіх все нормально.

- Ви згадали Масі Найєма, який розказав про проблеми з ВЛК. Я теж дивилася його інтерв’ю. Він говорив і про те, що військові змушені самостійно займатися реабілітацією. Виходить, і тут держава не приділяє належної уваги. Хоча бачу, останнім часом по Україні почали створювати реабілітаційні центри для військових. Ви були в такому закладі?

- Я був на реабілітації. Справді, існують такі певні заклади, але їх дуже мало. Їхніх потужностей не вистачає. Багато хто не може знайти місце для реабілітації. Я, наприклад, три місяці був у санаторії "Лісова поляна" в Пущі-Водиці. Там все повністю заповнено. Черги на кілька тижнів наперед. Я туди ледь потрапив. Домовлявся за два місяці, бронював місце. Тобто попасти кудись на реабілітацію – ціла історія. Далеко не усім це вдається.

У нас взагалі цьому питанню не приділяється належної уваги. У багатьох з тих, хто має поранення, травми кісток, суглобів лікування може тривати пів року й більше. Ніхто стільки часу не виділяє. Виписують або у відпустку додому за станом здоров’я на місяць, а потім повертають на службу, або направляють до військової частини. Ще варіант - самому шукати собі реабілітацію.

- Але ж перед тим, як відправити військового назад на службу, він же має пройти ВЛК?

- Необов’язково. Схема така: ось вас виписують із лікарні чи госпіталю, ви їдете в свою військову частину, щоб взяти там направлення на ВЛК. Його можуть просто не дати. Але якщо ви його отримуєте, то йдете на комісію.

- Ви зараз проходите ВЛК. Які враження?

- Якраз сьогодні почав (ми говоримо 25 квітня. - О.М.). Трохи краще, аніж я очікував. Все більш-менш. За день навіть можна пройти кілька лікарів.

Але тут є ще один маразм: ви маєте побувати у абсолютно всіх лікарів – не лише профільних, незалежно від того, яка травма. Якщо поранення – потрібні травматолог, хірург. Однак доводиться йди й до інших – лора, офтальмолога, психіатра і так далі. До усіх них чималі черги. Я був сьогодні там, де вони менші.

- Скільки приблизно може тривати цей процес?

- Поняття не маю! (всміхається. - О.М.). Як повезе. Дехто проходить і по два місяці. Буває, направляють на дообстеження. Один мій знайомий перед Новим роком проходив ВЛК два з половиною місяці. А хтось, якщо пощастить, справляється за кілька днів. По-різному.

- Про ці черги до лікарів часто пишуть у пресі. Військові періодично викладають у соцмережах фото, як їм з травмами доводиться годинами вистоювати в очікуванні. Таке перезавантаження? Не справляються?

- Саме так. Не вистачає потужностей на такий потік поранених.

- Тобто це технічне питання?

- Здебільшого.

- Нещодавно уряд ухвалив постанову, яка передбачає утворення позаштатних військово-лікарських комісій, які функціонуватимуть на базі цивільних медичних закладів. Як думаєте, це змінить ситуація на краще?

- Дійсно, це потрібне рішення. Нарешті вони його "народили" через 14 місяців повномасштабної війни. Сподіваюся, що до кінця року хоч доведуть це питання до кінця. Відкриватимуться додаткові заклади, де люди проходитимуть ВЛК і таким чином технічно розвантажать цей потік.

- Є приклади проявів корупційної складової у процесі проходження ВЛК, як-от людину визнають непридатною для служби за певне, скажімо так, винагородження. Чи знаєте такі приклади?

- Не знаю. Не чув від своїх друзів чи знайомих нічого подібного. Жоден з них взагалі не списаний за станом здоров’я.

- Всі повертаються на службу?

- Або повертаються, або лікуються та проходять реабілітацію.

- А саме таке явище – це про що? В країні війна з 2014-го. Більше року – повномасштабна. Вона б вже мала змінити свідомість громадян, змусити зробити правильні висновки. Але ми все одно наступаємо на ті самі граблі. Чому?

- Це треба запитувати у старших начальників (посміхається. - О.М.).

- Знаю, що ви лікувалися у психіатричній лікарні, де перетиналися із військовими. Зрозуміло, що окрім фізичних проблем, у них бувають й психологічні та психічні. Як держава займається цим питанням?

- Так само, як й усіма іншими. В Києві військова дурка повністю забита. У Павлівці спеціальне відділення також. Там військових відправляють і в цивільні. Я двічі був у психлікарні. Причому у цивільному відділенні, бо у військовому не було місць.

Вони то лікують. Але ж, ви розумієте, психічні розлади, захворювання та травми - це велике розгалужене поле з різними нюансами. Його не можна оцінювати загалом. У когось – депресивні розлади чи загострення психічних захворювань, у інших – контузії. А в психіатрію кладуть усіх. Однак треба розглядати все окремо. У нас же немає ніякої системи лікування не якихось серйозних психічних захворювань, як-от шизофренія, а депресивно-тривожних розладів, того ж дуже популярного ПТСР. Ніхто цим не займається. На дурці часто глушать симптоми – накачують ліками, щоб ти просто спав, прокидався та їв. У них два варіанти: або тобі пишуть, що ти здоровий, або п’єш транквілізатори, щоб перетворитися на овоч. Але не проводять психологічної, психотерапевтичної роботи, підбору тих же антидепресантів, які потрібно довго й складно вибирати, розглядаючи кожен випадок окремо. У держустановах просто заглушують тим же гідазепамом гострі захворювання та відправляють на ВЛК, а потім на службу.

- А як ви взагалі опинилися в такому закладі?

- У певний момент я не зміг спати, всидіти на місці. Був такий психічний стан, який я вже сам не міг переносити. Зрозумів, що настав час звертатися по медичну допомогу. Діагноз – тривожно-депресивний розлад.

- У мене є друзі-військові, яким діагностували ПТСР, але вони в це не вірять і не приймають. Є ті, хто усвідомлюють, але воюють і говорять, що зараз не до цього – треба спочатку перемогти. Війна закінчиться, і військовослужбовці, зокрема з такими проблемами, повернуться у мирне життя. Матимемо ще проблему з їхньою адаптацією в суспільстві…

- Звісно. Це окрема широка галузь, якій потрібно приділити ретельну увагу. У нас, на жаль, досі є совковий стереотип про дурку – там можуть бути лише хворі на голову, шизофреники, а не люди із якимись тривожними розладами, неврозами, над якими можна працювати та лікувати, повернувши пацієнта до нормального життя. Багато хто не розуміє, що цього не треба соромитися і приховувати, що це звичайна медична практика, а не щось ганебне. Є в суспільстві таке ментально-соціальне сприйняття цієї теми, яке відображається на тому, що ніхто цим не займається. Ні ті, хто потребують допомоги, ні медична система.

- Військовий психолог Андрій Козінчук, з яким ми обговорювали тему ПТСР і повернення військових до мирного життя, так сказав: "Не можна говорити, що після перемоги у нас взводи ветеранів ходитимуть та штурмуватимуть ларьки з горілкою. Точно ні!". Тобто будуть ті, хто зможуть впоратися чи звернуться по допомогу. Але мені видається, що вже сьогодні державі треба було б задуматися над цими питаннями...

- Не треба узагальнювати до чогось одного. Хтось і справді штурмуватиме ларьки з горілкою, інший – тихо вдома повіситься. Будуть й ті, хто житимуть звичайним життям, але матимуть проблеми у спілкуванні, наприклад, в сім’ї – демонструватимуть озлобленність чи дратівливість. Якщо ось таке лікувати, підібрати легкі антидепресанти, подібних речей можна уникнути. Але людина може про це навіть не знати, тому що у нас не прийнято звертатися по психологічну та психіатричну допомогу.

- Якби я була при владі, провела б всеукраїнську інформаційну кампанію, де фахівці детально та доступно пояснювали, що військовим потрібно звертатися по допомогу, що це не просто не соромно, а реально необхідно.

- Я з вами згоден. Така кампанія була б дуже корисною. Потрібно доводити до військових усю необхідну їм інформацію та ламати радянські стереотипи про каральну психіатрію.

- Нещодавно ви повідомили про те, що вас вивели за штат. Цитую: "Це означає, що військовослужбовець не займає в армії ніяку посаду і отримує зарплату, як строковик, щось там приблизно в районі 700 гривень на місяць. Але при цьому, згідно з законодавчим маразмом, який виник у військовий час, у вас немає підстав для демобілізації. Тобто, в армії ви залишаєтесь і типу маєте виконувати там якісь обов'язки просто без зарплати (незрозуміло які, бо посади у вас немає). Виведені поза штат у військовий час - це такі привиди в армії, яких ніби-то і немає, але в той самий момент вони залишаються рабами і мають якось служити далі. Найсмішніше те, що я навіть ще ВЛК не пройшов. Тобто мене вивели за штат чисто за те, що я довго лікувався". Ви почали розбиратися в цій ситуації?

- Це зараз масове явище: багатьох військових, які довго на лікарняному, виводять поза штат в особисте підпорядкування командира частини. Вони, як я казав, не займають ніякої посади, не отримують зарплату, але при цьому не мають права покидати військову частину, як і на мобілізацію – ні на що. Таких людей – тисячі. Якщо не більше. Ніхто не знає, що з ними робити. У військових частинах вони не потрібні, тому що не можуть нічого робити. Але за законом вони не можуть звільнитися з армії. Це треба терміново змінювати, врегульовувати на законодавчому рівні. Так, є військова необхідність виводити декого за штат, щоб звільняти місце для нових, яких юридично неможливо взяти на службу, коли закінчується штатний список посад. Коли не було воєнного стану, ці люди в армії не служили. Їх просто списували, ставили обмежену придатність і людина звільнялася. У військовий час виник такий юридичний маразм, що обмежено придатні залишаються на службі. Немає законодавчих підстав, щоб піти. Скоро буде півтора року, як усе це триває, але ніхто з військового керівництва навіть не порушує цю тему. Це велика проблема, на яку всім наплювати.

- Що робити? Надавати більшого розголосу цьому питанню?

- Так намагаємося. Але військовому керівництву абсолютно все одно на цей розголос та публічність. Їм не цікаво. Генерали не мають поняття, хто там що написав чи заявив на телебаченні. Вони не читають статті й не дивляться сюжети на YouTube. Навіть коли підіймається публічний скандал, ніхто за це не несе ніякої відповідальності. Для них цієї проблеми взагалі не існує. Можливо, політичне керівництво, уряд, народні депутати, для яких публічність має хоч якесь значення, звернуть увагу і дійдуть висновку, що потрібно змінювати законодавство, і це якось спрацює.

Фото: Facebook Володимира Шередеги

«Аргумент» [3]

На цю тему: