Зазнали змін і наші оцінки ворогів та друзів.

Виникла нагальна потреба переглянути списки «стратегічних» союзників, про що давно говорили в експертному середовищі, та чітко розставити пріоритети — у контексті як процесів реконструкції, готувати які треба вже зараз, так і майбутньої архітектури безпеки, що має надійно й назавжди виключити повторення жаху, який почався 24 лютого. Ми мусимо перемогти, а для перемоги в будь-якій війні противника краще переоцінювати, ніж недооцінювати, а друзів — навпаки. Гадаю, ми вже знаємо, чого варті набиті на цьому шляху ґулі.=

Війна сформувала два чітко виражених театри воєнних дій, зумовлених географією, — Трансатлантичний та Індо-Тихоокеанський. Перший — реальний, другий — потенційний. Війну, що точиться в Європі, розпочала істотно євразійська (як по суті, так і формою) держава, котра оголосила НАТО — Трансатлантичний (як по суті, так і формою) альянс — своїм смертельним ворогом. Таким чином, Росія сама визначила і відповідь на свою агресію, що значною мірою прийшла з-за океану. Євразійська сутність Росії пов'язує ці два театри, диктуючи необхідність враховувати інтереси головних світових гравців на кожному з них.

Давно і ґрунтовно готуючись до війни, Росія не могла не скористатися своєю протяжністю в Азію в інтересах агресії. Саме в Азії, як у казці про Кощія — на кінчику голки, зосереджені її ідентичність і життєздатність. Політична й економічна корупція — основні інструменти Москви у побудові керованого хаосу, побудованого на протистоянні, — дала свої плоди в обох географічних вимірах. Однак саме в умовах справжньої дикої агресії, свідками якої ми стали, знайшли своє пояснення і численні економічні поступки Китаю (включно з торговими та територіальними), і єзуїтська дипломатія стосовно Японії у роки прем'єрства Сіндзо Абе, і показушна, побудована на історичних заклинаннях, дружба з Індією.

Росія не могла не враховувати справді стратегічного інтересу США до регіону, в якому нині зосереджений промисловий потенціал планети і перебуває абсолютна більшість країн, що їх США зобов'язалися захищати на двосторонній основі. Генрі Кіссінджер — автор ідеї відірвати Китай від СРСР і таким чином значно послабити «союз непорушний», став ніби співтворцем майбутнього падіння «імперії зла» і мусив би бути проклятим Москвою. Але він чомусь став її найкращим другом. А секрет у тому, що саме з його участю у «великій шаховій грі» пожертвували «конем» у вигляді прозахідного Тайваню в обмін на «офіцера» — комуністичний Китай у РБ ООН, створивши передумови нинішньої стратегічної двозначності щодо Республіки Китай. У заручниках у цієї ситуації перебувають сьогодні і самі США, і держави Східної та Південно-Східної Азії, для яких після стількох пережитих воєн зміна будь-якого статус-кво силоміць принципово неприйнятна. Незрозуміло, якою мірою «відрив Китаю» допоміг планам Білого дому в 1980—1990-х (заведено вважати, що допоміг), але те, що в сучасних умовах РБ ООН паралізована зразу двома «вето», а проблема Тайваню стала наріжним каменем глобальних інтересів США, — у тому числі й заслуга й колишнього держсекретаря.

Під час візиту до Великої Британії в травні ц.р. прем'єр-міністр Японії Фуміо Кісіда заявив: «Те, що відбувається в Україні сьогодні, може завтра повторитися у Східній Азії. Вторгнення Росії є не тільки проблемою Європи. Міжнародний порядок в Індо-Тихоокеанському регіоні так само під загрозою». Він абсолютно правий, і нам слід чітко розуміти, що фактор зростання напруги в Азії — один із найважливіших, у контексті формування нового світового порядку та систем безпеки, які стануть його «хребтом».

Трикутник стратегічної небезпеки Китай—Росія—Північна Корея, що остаточно сформувався на початку 2022 року, становить загрозу не тільки для Сеула й Токіо, а й для глобальної потуги Заходу, і передусім — США. Опір України та здатність ЗСУ завдавати істотної шкоди одній зі сторін цього трикутника не тільки забезпечує безпеку Європи, щодо якої союзницькі зобов'язання США нікуди не поділися, а й створює нову реальність в Азії. Росія змушена шукати способи пом'якшення санкцій і продавати свої основні ресурси зі значним дисконтом не тільки Китаю, тим самим даючи йому перевагу в конкуренції зі США, а й Індії, яку Вашингтон прагне залучити до формування Індо-Тихоокеанських структур безпеки та економічної взаємодії. Цим, правда, можливості Росії обмежуються, оскільки ніхто не сприймає всерйоз показушні прольоти авіації та пропливи китайсько-російських суден поблизу Японії чи танкові навчання на Еторофу. А ось безперервні порушення повітряного простору Тайваню китайськими ВПС, претензії на панування в Південно-Китайському морі та острови Сенкаку — це серйозно.

Саме позиція Китаю була й усе ще залишається одним із тих факторів, котрі могли б сприяти приборканню Путіна. Однак активна «дипломатія вовків», якої в Піднебесній дотримувалися вже кілька років, несподівано вщухла. Заклики до миру в умовах геноциду, чиненого відкрито Росією на тимчасово окупованих територіях України, м'яко кажучи, звучать непереконливо. Немає підстав вважати, що Китай надає Росії військову або технологічну підтримку. Тимчасом рекордні закупівлі нафти й вугілля з РФ цілком здатні дуже пом'якшити санкції ЄС і США, принаймні на певний час.

За оцінкою експертів, які добре розуміються на стратегії Пекіна, пасивна позиція Китаю невипадкова. Економічна ситуація в Піднебесній украй напружена у зв'язку з політикою «нульової толерантності» щодо ковіду, а також глобальними порушеннями логістичних ланцюжків і загрозою непрямих санкцій. У Пекіні із серйозним занепокоєнням відстежують воєнні невдачі Росії, аналізують тактику ведення сучасної війни та ті системи озброєнь, які демонструють ефективність або, навпаки, марнування ресурсів. Безперечно, одним із найважливіших чинників є й підтримка України з боку США, Великої Британії та інших країн. Зокрема вивчається здатність Заходу оперативно нарощувати виробництво новітніх систем озброєнь і організовувати їх поставки на чималі відстані. Цілком зрозуміло, про що йдеться.

Навесні 2021 року вийшла друком книжка колишнього верховного головнокомандувача сил НАТО в Європі, чотиризіркового адмірала США Джеймса Ставрідіса. Вона називається «2034: A Novel of the Next World War» і присвячена майбутньому конфлікту «США+» та «Китаю+» у Південно-Східній Азії, в якому Захід, на думку автора, цілком може програти. На боці КНР, крім Росії та КНДР, згадується Пакистан, а до військових союзників США, крім Австралії, Японії, Республіки Корея, зараховуються Філіппіни і, можливо, Індія, позиція якої формально нейтральна, а фактично — защемлена між симпатією до російської й антипатією до китайської точок зору. Не Росію, а Китай розглядав Ставрідіс як головну загрозу світовому порядку, і з цілком очевидних причин. Менш ніж через рік після виходу книжки все сталося інакше, але це не означає, що американський адмірал не мав рації, — зрештою, він писав про 2034 рік, а доти ще не один ворог США мав бути повержений.

 Тим часом на Боаоському азійському форумі — китайському аналогу Давоса, який відбувся у квітні, Сі Цзіньпін висунув Глобальну ініціативу безпеки, в основі якої лежить концепція «неподільної безпеки», що співзвучна російській термінології і закликає враховувати взаємні побоювання держав у цій сфері. Вона припускає, що на той випадок, коли одна держава планує розмістити в себе, наприклад, систему протиракетної оборони, вона мусить запитати, чи влаштовує це сусіда, від котрого, можливо, вона й має намір захищатися. Китайська пропозиція, озвучена згодом у рамках зустрічі BRICS, доволі красиво апелює до загальної співпраці, взаємного поважання суверенітету, врахування сумнівів та побоювань у сфері безпеки, відмови від «блоковості» і ментальності холодної війни. Це, правда, не зашкодило трохи пізніше Китаю й Росії накласти вето на резолюцію РБ ООН, що впроваджувала нові санкції проти Пхеньяна у зв'язку з ракетними випробуваннями, які цього року стали реально загрозливими. Таке вето було першим із 2006 року. Активна дипломатія Пекіна з просування ініціативи Сі Цзіньпіна дала плоди, — японські ЗМІ повідомили, що такі країни як Пакистан, Куба, Індонезія, Нікарагуа, Сирія та Уругвай висловилися на її підтримку. Росія, Бразилія і Південна Африка — само собою.

Зусилля Пекіна, а також недавній візит Джо Байдена в Азію свідчать, що формування нових військово-політичних альянсів, як і переоцінка старих, триває повним ходом. Для України життєво важливо не втратити ініціативу і стати частиною нової архітектури безпеки. Все ще незрозуміло, чи бачить Захід Росію роздробленою і притихлою, чи продовжує читати на ніч «чікен Київ спіч» Джорджа Буша-старшого. Однак цілком очевидно, що в Азії будь-який успіх Росії буде сприйнятий як заохочення до силових дій з боку інших країн. Питання в тому, хто й наскільки готовий брати участь в опорі.

У кімнаті сучасної геополітики зараз дуже темно. Але чорна кішка там, усередині, і ми мусимо знайти її раніше, ніж вона знайде нас.

«Аргумент» [2]

На цю тему:

• Західна підтримка України досягла піку - The Atlantic [3]
• "Перше, що влаштовували росіяни, коли захоплювали місто або селище, – це місце для тортур та вбивств" [4]
• Украинское сопротивление на оккупированных территориях: о силе и смелости простых людей [5]
• З якими злочинами росії проти довкілля українці зараз мають справу і який основний механізм повідомлення про них [6]