Після побиття окупантами, Олег Бондаренко втратив кілька зубів, його тіло покрите шрамами, а пошкодження хребта можуть лишитися назавжди. Але його почуття гумору залишилось колишнім, попри багатоденне судилище з боку російських солдат, які воювали в Сирії.

Останні принести жахи тієї війни в донедавна пасторальні околиці Києва, пише The Guardian. [2]

«Мій маленький будиночок», — сказав він з іронічною посмішкою, вдивляючись у бетонну трубу, занурену в землю. Вона недостатньо глибока, щоб у ній можна було стояти, і недостатньо широка, щоб сісти; цього простору вистачає лише для того, щоб утримувати згорблену людину в сутулому положенні. У березні Бондаренка тримали тут два дні, він поступово втратив відчуття в руках і ногах, а потім і здатність рухати ними.

Спецтабір у Мотижині: вбивства, імітаційні страти та катування

Російські війська прибули до Мотижина під Києвом через кілька днів після початку війни. У невеликому лісі на його околицях вони сховали батарею ракетних установок «Град» та іншої артилерії, розкопали бліндажі для десятків військових, а потім розбили табір для катування та вбивств мирних жителів у комплексі біля їхніх позицій.

До моменту, коли Бондаренка привезли – із зав’язаними очима в вантажівці після побиття, імітаційних страт та інших катувань у його будинку, а потім на покинутій фермі – солдати встановили похмурий розпорядок, який вони щодня відпрацьовували в п’яній жазі до крові.

В сусідньому лісі копали неглибокі братські могили

"Це було систематично", - сказав він. Галявину біля великого ґанку сховища використовували для катування офіцери, які відпочивали та їли під навісом. На руїнах розбомбленого будинку відбувалися страти, а в сусідньому лісі копали неглибокі братські могили.

Цей кошмар очолювали троє чоловіків, які сформувалися як військові під час кампанії в Сирії. Потрапивши в свою підпільну камеру, Бондаренко чув, як вони злорадствують з приводу їхнього переміщення в Україну. «Вони сказали, що після Сирії для них тут як у казці.. Це багате село, і в них було що вкрасти».

З моменту початку вторгнення стало ясно, що серед військових і офіцерів, які воювали там, було багато тих, хто перебував у Сирії. Але тепер свідчення Бондаренка стають доказами найгірших зловживань служителів  режиму Башара Асада вже у війні в Україні.

Імена командирів, що чинили звірства в Мотижині, оприлюднять вже скоро

Прокуратурі Київської області, довелося різко перейти від розслідування злочинів у невеликих містах до документування масових звірств у таборі смерті на околиці Києва. Старший прокурор області Олег Ткаленко сказав журналістам:

«Ми знаємо про цих командирів. Ми близькі до того, щоб їх ідентифікувати, і їхні імена незабаром будуть оприлюднені».

Він також зазначив, що владі відомо, що ряд російських військових, які прибули в Київську область, раніше діяли в Сирії. Бондаренко сказав, що спецслужби вже назвали ім'я одного з його головних мучителів.

На відміну від Сирії, в Україні можна допитувати та мучити без послуг перекладача

У Мотижині, на відміну від Сирії, солдати могли говорити тією ж мовою, що й їхні жертви, але це не мало значення. Вони використовували цей зв’язок просто для того, щоб допитувати й мучити, не потребуючи перекладача.

«Це «Русский мир»», – сказав Бондаренко з гіркою іронією, оглядаючи поле вбивств у своєму селі, маючи на увазі концепцію, яку Володимир Путін використав для виправдання свого вторгнення, вона заперечує українців як націю і стверджує, що це Україна – це просто регіон “великої росії”.

Бондаренка затягнули в сам епіцентр смертельної операції Москви просто через те, що він жив там, де жив – один із поворотів долі, який поставив так багато тисяч українських мирних жителів на шлях жорстокості солдатів РФ.

Голова територіальної армії села, можливо, не настільки хоробрий наскільки практичний, утік із родиною на початку вторгнення. Але він володів подвір’ям поруч із реабілітаційним центром для наркоманів, де Бондаренко працює завідувачем.

Росіяни були розлюченими після того, як українці з засідки знищили цілу колону боєприпасів, що транспортували через центр села. «Наступного дня підійшли росіяни з двома танками, вбили людей, розстріляли машини та гаражі», – розповів чоловік, який працює в пограбованому та спаленому сільському магазині. Вони також зруйнували кілька будинків на місці нападу.

23 березня, переконавшись, що неподалік діють представники українського руху опору, окупанти увірвалися в центр Бондаренка, стріляючи по стінах, дзеркалах та вікнах. Вони побили його, влаштували імітацію страти, а потім прив’язали до квадроцикла і змусили бігти поки транспортний засіб їхав, сказавши, що якщо чоловік впаде, його застрелять.

Йому вдалося втриматися у вертикальному положенні, поки вони не дійшли до сусіднього подвір’я, де його знову побили і інсценували чергову страту. Потім, оскільки він не міг сказати їм місцезнаходження армійського підрозділу, до складу якого не входив, вони завантажили його із зав’язаними очима на вантажівку і відвезли до свого табору.

Невдовзі після того, як він прибув, українські війська почали обстріл, і його викрадачі втекли до підвалу, залишивши його зв’язаним на вулиці. «Нам казали: «нехай уб’ють свої», – сказав Бондаренко, і шматок осколка пройшов йому через живіт, спричинивши кровотечу та шрам.

Перед смертю стріляли в руки або коліна, щоб заподіяти максимальний біль

Тоді він не мав уявлення, де знаходиться, хоча табір був ледве в двох милях від його дому. Але він зрозумів, що там відбувається, коли солдати повідомили, що щойно вбили голову сільради разом із чоловіком та сином. Відома місцевим жителям як Ольга Петрівна, ім’я, яке асоціювалося з прихильністю і повагою, вирішила залишитися і координувати допомогу та територіальну оборону, коли прибули росіяни. За це вся її родина заплатила життям; великий білборд із їхньою фотографією тепер висить при в’їзді у село з траси зі словами: «Вічна шана від жителів Мотижина».

За словами місцевих, жінка і її рідні були піддані тому ж садистському ритуалу, що й більшість жертв табору. Їх сильно били, їх руки викручували й ламали, потім, коли наближалася смерть, їм стріляли в руки або коліна, щоб заподіяти максимальний біль, потім знову стріляли в живіт, а потім, зрештою, жертви убили кулею в потилицю.

"Я чув, як його вбивають півтори години, і молився, щоб убили якнайшвидше"

Бондаренко сказав про одне пізніше вбивство, яке він почу, коли перебував у своєму сховку: «Я чув, як його вбивають півтори години, і молився, щоб вони це зробили швидше».

Це фото ілюстративне, на ньому зображено також жертв із Мотижина, але не тих самих, про яких розповідає Бондаренко

Чоловік згадує про близько 60 солдатів, розкиданих у землянках з офіцерами в будинку біля невеликого озерця. Не всі були сирійськими ветеранами: були й регулярні новобранці – такі недосвідчені, що вони два тижні не здогадувалися, що перебувають в Україні – їм доводилося готувати для командирів і носити воду, і які, очевидно, перебували в жаху від побаченого.

"Ці хлопці нічого з цього не хотіли; вони самі були в шоці від побаченого"

У спробі, можливо, зберегти власну людяність, вони врятували Бондаренка через 48 годин після його важкого випробування. Поки мучителі були п’яні, новобранці витягли його і віднесли до кімнати, яка використовувалася як в’язниця в задній частині будинку. Вони попередили його, щоб він мовчав і закривав обличчя: командири могли б припустити, що він – серед інших у братській могилі, якщо не помітять, що він взагалі зник. Але якщо знайдуть, то обов’язково вб’ють.

Через два дні ті самі новобранці відімкнули двері, сказали, що росіяни йдуть, і попередили двох чоловіків, які були всередині, щоб вони не виходили насупні дві години через ризик потрапити під приціл снайперів.

«Вони попросили помолитися за них», – сказав Бондаренко. «Ці хлопці нічого з цього не хотіли; вони самі були в шоці, і я до сьогодні молюся за них. Вони врятували мені життя».

Чоловіки також викопали індивідуальну глибоку могилу, щоб поховати жінку, убиту снайпером, після того, як її батько, якого тримали разом із Бондаренком лише тому, що він прийшов на базу просити медичної допомоги, благав не кидати її в братську могилу.

Росіяни спалили ліс і поля, щоб позбавити українські війська можливості сховатися. Тепер весна повертається, зелені паростки виходять із обгорілої землі, а всього за кілька метрів від катівні цвітуть нарциси.

Неподалік від могил розгорнута книга біля землянки. «Оповіді та казки», вона виглядає так, ніби її покинув у розпал подій молодий солдат, який поспішав піти, який не усвідомлював або не хотів знати, що зовсім поряд відбувалося справжнє жахіття, і що він був частиною всього цього.

«Аргумент» [3]

На цю тему:

• Полонені росією українці повідомляють про садистські катування і нелюдські умови: є поранені з сепсисом і ампутаціями [4]