hromadske [2] розповідає про те, як українці, які вимушено опиняються на території рф, усе одно знаходять шляхи втекти звідти.

«Три кілометри під мінометами з квіточками в руках»

«Ніхто з нас не кликав війну до Маріуполя. 23-го лютого о 4 ранку я гуляв своїм мирним містом і жодного відчуття, що щось має початися, не було», — розповідає 25-річний Ярослав. Ми з ним довго говоримо телефоном — уже майже два місяці, як він намагається будувати своє життя наново у латвійському селі. 

До 16 березня Ярослав жив разом зі своєю сімʼєю в Маріуполі. Закінчив університет, працював на різних роботах: копірайтером, автослюсарем, охоронцем.  

З початком повномасштабної війни переїхав жити до друга. У його квартирі стіни, здавалося, були міцніші. Хлопці ховалися від авіанальотів й обстрілів у коридорі, бачили з вікон, як горіли будинки навпроти і як рятувальники ще приїздили гасити пожежі.

Від 3 березня в місті не стало звʼязку. Зателефонувати мамі, яка жила в іншому районі Маріуполя, та сказати «Живий» Ярослав не міг. Тож 7 березня він вирішив іти пішки під обстрілами до неї.

«Три кілометри під мінометом з квіточками в руках, — сміється в слухавку Ярослав. — Навпроти мене йшов якийсь чоловік із трояндами й ромашками, я взяв у нього пʼять квіток для мами. Йшов Станіславською, Таганрозькою. На вулиці Межовій почув, що на Азовстальській стріляють з автоматів. Звернув на Московську і так дійшов до рідних. З ними я і залишився жити».

«Вибіжиш на вулицю — розстріляють, залишишся всередині — згориш живцем»

10 березня ввечері до підʼїзду, де мешкала сімʼя Ярослава, зайшли озброєні «зелені чоловічки» з окупованих «ДНР» і «ЛНР». 

Наступного дня в їхню квартиру прилетів снаряд. Він приземлився в кімнаті, де тоді нікого не було. 

«Ми вирішили їхати. Розуміли: якщо ще раз снаряд потрапить у будинок і ми вибіжимо на вулицю — нас розстріляють. А якщо залишимося всередині — згоримо живцем. Тож ми сіли в машину, у якій вже не було скла, і поїхали до друзів знайомих», — каже Ярослав. 

16 березня родині чи не вперше вдалося зловити звʼязок і дізнатися, що від Драмтеатру починається евакуація мирних мешканців на територію, підконтрольну Україні. Тоді остаточно вирішили покидати місто. Це сталося за декілька годин до того, як російські військові скинули на Драмтеатр авіабомбу. 

«Спершу ми поїхали на Білосарайську косу, де нас прихистили незнайомі люди. Фрази “Ми з Маріуполя” було достатньо. 

Вони казали: “Можете в нас пожити, але в нас нема опалення”. Та ми раділи електроенергії, цілим вікнам і що чай можна було зробити не під авіанальотом. Ми пожили там декілька днів і поїхали в окупований Бердянськ. Там протягом тижня намагалися якось дістати паливо. В одній черзі були 500-ті, в іншій — 800-ті».

Тоді само до сімʼї почали доходити новини про те, що автівки, які їдуть із Бердянська гуманітарним коридором до Запоріжжя, обстрілюють. 

Так траплялося неодноразово, коли попри домовленості української влади про «зелений коридор» для цивільних, російські військові обстрілювали колони з людьми. 

Рідні Ярослава вирішили змінити маршрут і їхати через Крим до росії, а звідти виїжджати до Європи.

«А чи не азовець ти часом?»

До кордону з Кримом довелося проїхати незліченну кількість блокпостів.  

«Спершу діалоги на блокпостах були такими:

— У вас є татуювання?

— Два.

— Якого характеру?

— Нейтрального.

— Проїжджайте.

А на Чонгарі мене вже роздягли до торса. Далі всіх чоловіків, які проходили кордон між “ново тимчасово окупованою” і “старо тимчасово окупованою” територіями, заводили в кабінку на допит. 

“А чи не азовець ти часом? Служив? Чи знаєш когось із національних батальйонів? Чи маєш знайомих у поліції?” — запитували вони».

Ярослав пройшов допит, а втім, під час перевірки документів його затримали. Хлопець не вклеїв вчасно фото в паспорт — протермінував на два місяці після свого 25-річчя, — тому його документи окупанти визнали недійсними. 

Усіх рідних Ярослава пропустили далі на територію Криму. У нього ж забрали міграційну картку, яку він отримав на кордоні і яка потрібна була для подальшого виїзду з Криму й росії, посадили в автобус, повен людей, і відправили в Джанкой.

Пункт тимчасового затримання

Ярослава привезли до пункту тимчасового розміщення. Часто в російському інформаційному просторі можна натрапити також на абревіатуру ПВР («пункт временного размещения» — ред.). Це місце, яке організувала російська влада нібито для людей зі «звільнених територій» у своїх містах.

Українським правозахисникам відомо, що, ймовірно, в росії є близько 500 таких пунктів.

«Для нас незрозуміла точна кількість цих пунктів. Спершу казали про 700, потім — про 490. Днями я бачила на російських ресурсах цифру 9,5 тисяч. Вірити цьому не можна. Це занадто велика кількість пунктів, які росіяни могли б відкрити.

Вони є на всій території рф і в анексованому Криму. Відповідно до квот, які були виділені рф, Крим має прийняти близько 4 700 українців», — розповідає Альона Луньова, директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA.

За словами колишньої уповноваженої з прав людини Людмили Денісової, оскільки депортації не припиняються, нові пункти тимчасового розміщення для українців зʼявляються чи не щодня. 

Ці пункти можна поділити на два типи. Одні — для нетривалого перебування — хаби, що зазвичай розташовані неподалік кордону з Україною. Наприклад, такі є в Таганрогу, куди українців з тимчасово окупованих Донеччини та Луганщини почали вивозити ще 18 лютого.

Частіше усього до них потрапляють ті, хто пройшов фільтрацію та кого російська влада готує відправити далі — в пункти, де вони мешкатимуть і працюватимуть. Вони є, зокрема, в Астрахані, Тулі, Ростові-на-Дону, Пензі, Бєлгороді, Сиктивкарі, Находці. Журналісти британського видання Inews [3] також виявили, що табори для українців є на Сахаліні, Далекому Сході, Сибіру, Полярному колі, Курильських островах. 

З фотографій, які ми знайшли в соціальних мережах за відповідними хештегами #ПВР, доволі часто це школи, спортивні зали з розкладачками та з російською символікою на стінах.

Ярослав потрапив до пункту, який розгорнули в школі-інтернаті.

«У нашому пункті тимчасового розміщення було до 250 людей — і чоловіків, і жінок. Мені, можна сказати, пощастило — я жив у кімнаті на три квадратних метри ще з двома чоловіками. Але були люди, які спали в коридорах на першому поверсі, де постійно всі ходили. Їсти давали макарони з котлетою, суп зі сметаною. Виделок у їдальні не було. Казали — це аби випадково діти не поранилися. Також у пункті були волонтери. Запитували, що нам потрібно. Я в них просив хоча б зубну щітку і подовжувач, щоб можна було зарядити телефон. Там був один на 50 людей», — розповідає Ярослав.

Вхід вільний, але не для всіх

За інформацією від декількох маріупольців, пунктів тимчасового розміщення можна уникнути. 

«Нас висадили під центром для тимчасово переселених осіб у Таганрогу. Далі жодного контролю не було — або йдіть всередину, або робіть, що забажаєте», — розповідає [4] маріуполець, який вимушено вибирався з міста через так звану «ДНР», фільтрацію і росію на територію України.

19-річна Надія, яку силоміць депортували з підвалу міської маріупольської лікарні на територію «ДНР» [5], після фільтрації поїхала до знайомих в росії, а звідти виїхала до родичів у Румунію.

«Упродовж останніх двох місяців ми не отримували інформації, що люди не можуть вийти з пунктів тимчасового розміщення, що їх там утримують, обмежують свободу пересування, забирають документи. Якщо хочеш, можеш сказати, що в тебе є родичі, — і ти вільний. Так само і з пунктами, що у віддалених районах росії, куди людей вивозять поїздами. Інше питання, що звідти буде важко вибратися тим, у кого немає грошей. До того ж вони розташовані в десятках кілометрів від міст, не на перетині логістичних шляхів», — каже Альона Луньова.

Волонтерка з Естонії Євгенія, яка допомагає українцям якомога швидше покинути росію, розповідає, що часто в таких таборах справді вільний вхід і вихід. Щоправда, з доступом сторонніх можуть виникнути проблеми.

«Коли волонтери, з якими ми співпрацюємо, спробували прийти до пункту, щоб взяти інтервʼю в людей, які там оселилися, фсбівці влаштували їм справжню погоню. Доводилося, як у фільмах, відриватися машиною».

російські медіа [6] «пояснюють» це обмеження так: «Для мешканців пансіонату вхід і вихід з території вільний, а ось чужих сюди не пускають, оберігаючи спокій травмованих трагічними подіями людей. Їм зараз так потрібна тиша…»

«Вони запитували: “А який національний склад Маріуполя?”»

У пункті тимчасового перебування працівники фсб мали щодо Ярослава окремий план. Його відправили на допит до слідчого комітету в Джанкої.

«Там у мене просканували всі документи. А далі ці чорти почали малювати кримінальну справу щодо України, у якій я був потерпілою стороною. Мовляв, це злочинний “київський режим” допустив таку біду. Вони запитували: “А який національний склад Маріуполя? А які жахи ви там бачили? А чи не знаєте когось з націоналістів? А що вони робили? А куди прилітали снаряди? А чиї це були снаряди? Як це російські? Ні, це були українські — ми так і запишемо”. Я сказав, що нічого не знаю, бо нібито виїхав з міста ще 25 лютого. Але мені все одно видали десь 9 сторінок тексту без сенсу й звʼязку, які я мав підписати».

На допиті також запитували, яке майно в нього пошкоджене, у скільки він його оцінює і чи хоче подавати заяву на компенсацію.

«Сказав, що нічого не знаю, компенсації не потребую. Мене відпустили, а згодом, за декілька днів, віддали міграційну картку».

Шлях через росію до Латвії

Після цього певний час Ярослав жив у своєї хрещеної в Севастополі. Звідти переїхав до Санкт-Петербурга до двоюрідної сестри батька.

«Я не хотів залишатися жити в тій коробці, тому одразу почав шукати шляхи, волонтерів, щоб вибратися до Європи».

4 квітня хлопець поїхав на митний пункт Івангород-Нарва, щоб через нього заїхати в Естонію. І саме там Ярослав потрапив на фільтрацію.

Нещодавно радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко опублікував інформацію про фільтраційні табори на кордоні з Естонією. Волонтери, які допомагають українцям виїхати з росії та з якими нам вдалося поспілкуватися, також підтверджують, що декому доводиться проходити фільтрацію безпосередньо перед виїздом.

Хоча в більшості випадків українці все ж потрапляють у фільтраційні табори на тимчасово окупованих росією територіях: в Оленівці, Безіменному, Докучаєвську, Мангуші, Новоазовську, Волновасі, Старобешевому, Донецьку.

«Я був на кордоні 6 годин. Спершу митники перевірили в мене телефон, месенджери, контакти, усі переписки. Далі відправили в кімнатку фсб, де не було вікон. Мені запропонували піти в батальйон “ДНР”. Я відмовився. Після цього почалася перевірка: фото в анфас і в профіль, відбитки пальців, перевірка документів.

У туалет дозволяли ходити під конвоєм, двері туди не зачинялися, бо раптом щось трапиться. Мене роздягали до трусів. Шукали синці на ногах, ключицях і татуювання.

У своїх реєстрах вони знайшли людину з таким самим іменем і прізвищем, як у мене. Відповідно, мене почали звинувачувати в тому, що я служив у зенітній частині під Миколаєвом. Також вони знайшли у мене серед контактів у телефоні людину, яка була підписана як “Павел Листовки”. За їхніми базами, цей номер належав нібито працівникові СБУ. Врешті-решт мене змусили записати слізне відео, де я здавав “Павла Листовки” і зобовʼязувався не повертатися до України».

Естонські поліцейські знають про те, що відбувається на російському кордоні

Щойно Ярослав перетнув кордон, як у Нарві його зустріли естонські поліцейські.

«Естонці знають про те, що відбувається на кордоні. До мене одразу підійшов поліцейський і сказав, що якось мене довго тримали. Тому я ще 2 години сидів в поліції, зливав росіян. Поліцейські мені показували їхні фото. Але чесно — після цього жаху хочеться якомога швидше стерти ці обличчя з памʼяті».

З Естонії Ярослав поїхав до Латвії, де оформив статус біженця й отримав необхідну допомогу. Нині він живе в гуртожитку разом з іншими українцями, яких депортували або які виїжджали з окупованих територій, щоб уберегти життя.

Скільки таких людей, які опинилися за кордоном, невідомо. У своєму зверненні до парламенту Ісландії президент Володимир Зеленський говорив про 500 тисяч депортованих українців у віддалені регіони рф.

«Ми не знаємо навіть приблизної кількості. Є цифри від росії, яким вірити не можна, вони схильні їх завищувати. Наприклад, вони заявляли про 200 тисяч вивезених українців. Водночас влада Маріуполя — про 34 тисячі. Ця похибка дуже велика. Можливо, вони просто намагаються так приховати вбивства людей, які поховані під завалами», — каже Альона Луньова.

Дати чіткість могли б міжнародні партнери — Грузія, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія, — якби вони підраховували, скільки до них вʼїхало українців із території рф і Білорусі.

«Українці на території рф залишаються беззахисними»

Також розв’язати проблему допомоги українцям, які опинилися на території росії, могла б третя країна, яка б узяла на себе обовʼязок надавати консульські послуги нашим громадянам.

«На Україну нашим людям поки не можна розраховувати. Україна й українська влада не представлені на території рф жодним чином з початком нового етапу війни.

Третю країну має визначити не лише Україна, її також має підтримати рф. Найближчим часом це навряд відбудеться.

Дуже прикро визнавати, але українці на території рф залишаються беззахисними. Якщо людина не має паспорта, вона опиняється в пастці росії.

І мені здається, що держава вживає недостатньо заходів, щоб цієї пастки не було, щоб наших громадян можна було звідти забрати», — каже правозахисниця Альона Луньова.

Усю роботу з визволення українців з росії на себе фактично взяли волонтери, які збирають гроші на квитки та прокладають безпечні маршрути до європейських міст. Однією з ініціатив, якій можна довіряти, правозахисниця називає «Допомагаємо виїхати» [7].

Пів години, щоб забратися зі свого дому

Віта, мешканка Руських Тишок на Харківщині, що до 10 травня були під окупацією російських військових, зараз, як і Ярослав, живе в Латвії.

Наприкінці квітня до неї додому прийшли російські військові. Сказали, що вона має пів години, аби покинути будинок.

«Нас виселяли, у нас забрали українські банківські картки. Змогли пройти з тими телефонами, які ми встигли сховати. Інші забрали. Усі гроші також забрали. І навіть цигарки».

Віта з рідними не мали вибору, окрім як евакуюватися в бік росії. Вона не могла їхати з 11-річною дитиною на територію, підконтрольну Україні, через фронт, що був під постійними обстрілами.

«Ми й самі розуміли, що нам скоро доведеться виїжджати. Через нас ішло багато техніки, і ми передавали цю інформацію нашим військовим», — розповідає вона.

Грошей сімʼя не мала. Щойно вони опинилися на території рф, отримали безоплатно 10 літрів бензину. На цьому паливі доїхали до найближчого міста.

«А там зайшли в ломбард, здали все, що на нас було, заправилися і поїхали далі. Ми жили небідно в Україні, але були вимушені робити саме так».

До кордону з Латвією сімʼя їхала дві з половиною доби. Зупинялися на невеликих парковках, там спали по кілька годин і їхали далі.

«Ми не мали наміру затримуватися будь-де на території рф. Повірте, люди, до яких з автоматами приходили в будинок, не будуть зупинятися в росії».

25 квітня Віта перетнула кордон з рф.

«У нас російські митники перевіряли навіть вподобані відео на ютубі. Тобто ти колись подивився відео з Зеленським, поставив лайк — і за це тебе можуть затримати».

«Людям потрібен голос, щоб вони знали, що на них чекають»

Жінка з сімʼєю оселилася в селі на 700 людей і почала допомагати українцям пройти той шлях, який нещодавно здолала сама: будує безпечні маршрути та координує українців, які опинилися в росії.

«Цим людям потрібен голос, щоб вони знали, що на них чекають, що з ними хтось є, що вони не самі. Їм важливо комусь написати: “Ми вже проїхали Орел і їдемо до кордону”, і щоб їм на це прийшла проста відповідь: “Чекаємо”. В інтернеті вони можуть прочитати будь-що, але їм важливий людський голос. Мені самій цього так бракувало, поки я їхала росією.

Багатьом доводиться проходити фільтраційні табори. Уявіть, наскільки ці люди дезорієнтовані. Вони іноді поселяються в пунктах тимчасового перебування. Я ж раджу одразу їхати на кордон і не зупинятися в жодному місці».

З цим погоджується і правозахисниця Альона Луньова — за можливості не приставати на будь-які статуси, не зупинятися на території рф і не віддавати свої документи. Для того, щоб перетнути кордон росії і виїхати до Європи, українцям достатньо мати внутрішній паспорт.

«На рф варто якомога менше контактувати з державою. Пункт тимчасового перебування — це про державу. фсб знає адреси цих пунктів і коли туди привозять людей.

Так само місцеве фсб точно знатиме, що в певному готелі зупинився громадянин України. З високою ймовірністю вони туди прийдуть.

Пропаганда озлоблюється. Ми не знаємо, коли те, що диктує їхній телевізор, перейде в побутову площину. Сьогодні вони радо вітають українців у своїх містах, але це може враз змінитися».

Віта зі своєю жагою рятувати українців, які вимушено опинилися в росії, особливо болісно переживає, що часом вона безсила. І що, окрім волонтерів, людям більше немає кому допомогти.

Вона надсилає скрини зі свого листування з рідними тих, кого депортували на територію росії, або тих, хто там опинився через безвихідь. Звʼязку з ними ці люди вже давно не мають.

«Кожна історія — болить. Усе пропускаю через себе. Подивіться на ці повідомлення, можливо, вам вдасться щось із цим зробити», — з відчаєм завершуючи нашу розмову, каже волонтерка.

На одному з повідомлень текст від дівчини ще за 5 травня. Вона розшукує 67-річну куму своєї бабусі з села на Харківщині, яка опинилася сама в росії без звʼязку. Жінка раз на місяць чергувала в церкві, ходила, опираючись на палицю, й завжди на собі носила бурштинове намисто.

«Аргумент» [8]

На цю тему:

• "Перше, що влаштовували росіяни, коли захоплювали місто або селище, – це місце для тортур та вбивств" [9]
• Історія однієї сім’ї про їхнє життя та неймовірну втечу з окупованого російськими військами Гостомеля [10]
• Как Путин «утилизирует» свои нацменьшинства в Украине [11]