Історія однієї сім’ї про їхнє життя та неймовірну втечу з окупованого російськими військами Гостомеля

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Про цю воєнну епопею однієї сім’ї з Гостомеля мені розповів Славко Боднар, мій старий приятель. Колись у Сумах ми працювали в одній газеті. Звідти знаю і його дружину Інну. Було то у 90-і роки – і ніхто тоді і уявити собі не міг, що 25 років по тому я слухатиму страшну Славкову розповідь про їхнє життя та неймовірну втечу з окупованого російськими військами Гостомеля…

"ПОЧАТОК ВІЙНИ. "Я БЕЗ ДІТЕЙ НЕ ПОЇДУ". - "ДОБРЕ, ТОДІ ПОМРЕМО ТУТ, РАЗОМ"

До війни Інна, я і моя хвора мама жили на верхньому поверсі багатоповерхівки в Гостомелі. Будинок розташований на Бучанському шосе; їздити по ньому доводилося не так щоб часто, адже працюю я переважно вдома. За професією я – дизайнер, співпрацюю з правозахисними організаціями.

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 01

 Славко та Інна перед війною

Чи очікував я на війну? Дивись, напередодні війни я на тисячу доларів купив продуктів. Наша машина стояла з повним баком пального. Сумки були зібрані на випадок швидкої евакуації пішки, на випадок повільної евакуації автівкою…За пару днів до війни я сказав Інні: "У нас верхній поверх, це найвищий будинок на районі. Ще й до того і кутова квартира, одні вікна виходять на бучансько-ірпінсько-гостомельську розвилку варшавської траси, а балкон – на аеродром Гостомеля. Тобто будинок – справжня мішень! І це просто нереально, щоб у нашу квартиру нічого не влучило, нехай навіть випадково…".

З наших вікон відкривалась панорама геть на все. І за два дні до війни, стоячи на балконі, сказав Інні: "Якщо війна, то перший же танк, який з’явиться он там, на шосе, зробить упереджувальний вистріл по наших вікнах".

…В ніч, коли почалася війна, я не спав, моніторив ситуацію по соцмережах, месенджерах, новинних стрічках. Путін ще не закінчив промову, а я вже зрозумів: війна. Вийшов на балкон – і майже відразу почув віддалений гуркіт вибухів(видалити): гуп-гуп-гуп... А на горизонті видно було стовпи диму…

Ще до війни я розумів: Гостомельський аеропорт буде в епіцентрі бойових дій. Ще й у ЗМІ вийшло кілька матеріалів про те, що кацапи почнуть війну саме з Гостомельского аеропорту. Я і сам читав, і Інці давав читати, а вона казала: "Навіщо ти мене лякаєш?"

От ти мене питаєш: якщо ви так добре підготувалися до війни – чому ж тоді не виїхали? Знаєш, потім я сам собі ставив це питання. А відповідь така: по-перше, 84-річна мама, яка на той час вже не ходила, ще й нещодавно перехворіла на ковід, сил в неї зовсім не було. І візочка для її переміщення не було. Раніше у цьому не було потреби: зазвичай я брав своє комп’ютерне крісло – і дотягував її до ванної кімнати, а потім – у зворотному напрямку. А тепер…

Попри все це ми б таки виїхали - але була інша обставина: у мене в Києві син і у Інни в Києві син, а в Сумах – донька. І вона каже: "Я без дітей не поїду". "Добре, – кажу – тоді помремо тут, разом". Хоча на той момент ще жевріла надія, що Оксана з Сум чи наші діти з Києва доберуться до нас, і ми евакуюємося разом.

Читайте також: Рассказ свидетеля казней жителей Бучи в оккупации: «Стреляли либо в затылок, либо в сердце» 

ОБСТРІЛИ, ДИВЕРСАНТИ, ГОСТОМЕЛЬСЬКИЙ АЕРОПОРТ

По Гостомелю і аеропорту почали бити з першого дня. Літали винищувачі. Вранці я вийшов на балкон – і побачив, як біля аеропорту, немов бабки, нахабно літають російські гвинтокрили – і гатять в одну точку. Це все тривало майже пів години. І це – найжахливіший мій спогад цієї війни. Мене тоді фізично нудило – не від переляку, а від розуміння: з кожним цим пострілом, з кожним вибухом – гинуть наші люди.

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 02

 В’ячеслав Боднар: "Гостомель з висоти пташиного польоту.  Фото не моє, але доопрацьовано мною. 1. ЖК "Ягода" 2. "Гаряче перехрестя" вулиць Бучанське шосе / Свято-Покровська, де точилися запеклі бої, і були знищені колони окупантів, в т.ч. "королевська" кадирівська колона, яка начебто "направлялася для ліквідації президента"; згодом саме тим перехрестям я буду тягнути маму по асфальту на жалюзі.3. "Стеколка" (Гостомельський склозавод). 4. Перша точка евакуації (в напрямку колишньої виховної колонії).

Де ми ховалися в перші дні? Інна лягала у проміжок між шафою і ліжком – і ховалася там. Коли я це побачив, сказав їй: "У нас кутова квартира, дім складено з піноблоку; його легко прошити увесь наскрізь автоматною кулею, у неї навіть траєкторія не зміниться. Тому ховатися тут немає сенсу".

Тому наступної ночі постелили собі між ванною і унітазом. З усіх варіантів це був єдиний, що передбачав хоча б якийсь уявний захист від дрібних уламків.

Але невдовзі у Телеграм-каналі я побачив інфу про те, що у сусідній ЖК зайшла російська диверсійна група; вони ходять по підїзду, стукають в двері, вимагають цивільний одяг. Вийшов на балкон – і чую гучний вигук: "Машини! Машини!". І одразу бачу: п’ятеро людей в чорному хутко присіли у траві, побачивши на бучанському шосе дві автівки. Придивився – а їх там двадцятеро. Сидять собі, палять і вважають, що їх ніхто не бачить (посміхається. – Є.К.). Автівки проїхали, вони підвелися і пішли ланцюжком увздовж вулиці, притуляючись до парканів). Я за ними спостерігав у бінокль: бачу, усі озброєні, в чорному одязі з білими пов’язками; дехто вдягнений у цивільне; дехто накульгує – мабуть поранені.

Став телефонувати 102, чую у слухавці: "Поліція Київської області слухає…" - і тут думаю: а чия ж зараз поліція? Дав відбій…

Після цього ми остаточно зрозуміли, наскільки ми вразливі – самі на верхньому поверсі. До того ж поруч – величезний ліс аж до горизонту.

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 03

А близько кілометра від нас на Варшавській трасі з першого дня йшло мочилово. Стовпи диму, вибухи боєкомплектів у рашистських танках. Саме вибухи - і набагато менше перестрілки зі стрілецької зброї. Одразу стає зрозуміло: це не та війна, де все вирішують автомати і гвинтівки. Коли трішки звик до постійної канонади, почав відрізняти звуки вибухів. І мушу сказати, що мені полегшало, тому що чув, як жорстко наші б’ють по десанту окупанта в аеропорту. Потім почалося: відбили аеропорт – відійшли; знову відбили – знову відійшли. За рахунок таких дій зберігається людський ресурс і забезпечується максимальний результат.

Читайте також: «Тепер ви вірите, що це не просто війна, а геноцид?»

"НУ, ЩО, МАШИНИ В НАС БІЛЬШЕ НЕМАЄ…". БОМБОСХОВИЩЕ, АВІАРЕЙДИ, КАДИРІВЦІ

Ще перед війною я шукав, де у нас сховища. За офіційною інформацією, найближче бомбосховище було у кварталі від нас (потім саме цей будинок зазнав найгірших бомбардувань, як і інші "офіційні" бомбосховища). Але у нашому ЖК в одному з підвалів була спортивна секція. Причому ці 2-3 приміщення було з добрим ремонтом. Тому сусіди там зробили сховище. Умови були гарні: сидушки, лежанки, люди понатаскували туди ліжок, тому там можна було лежати, спати. Та й продуктів вистачало.

Я це сховище побачив випадково. Зайшов, подивився на умови, усе обміркував – тому що розумів: якщо я маму спущу, нагору її вже не підніму. Особливо як ліфт не працюватиме.

Перебралися ми туди на четвертий день війни. Вибухи йшли майже безперервно, і при тому потужні, аж земля тремтіла. У невеликі проміжки тиші можна було вийти на перекур, подихати повітрям, подивитися на небо, сонце. Але незабаром знову біжиш у сховище, бо чуєш винищувач, або гвинтокрил, що швидко наближається; або ще щось починає бухкати поряд.

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 04

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 05

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 06

Не пам’ятаю вже на який день, але хтось із мужиків повернувся з перекуру – і каже: на бучанському шосе біля нас стоїть колона російської техніки – з отим надписом "V". А від тих гучних вибухів, які ми чули, палають кілька легкових машин перед нашим домом.

Наступного дня ворожої техніки на шосе вже не було, і я вийшов подивитися, як там моя машина, що її було припарковано перед домом. Бачу: автівка неушкоджена, засипана землею, гілками хвої, але між нею і дитячим майданчиком – воронка від вибуху. І у будинку до 7 поверху побиті скло і штукатурка.

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 07

Тоді я піднявся до себе у квартиру, аби забрати з балкону сумку-холодильник. Вийшов на балкон, хапаю сумку, переводжу очі вниз – і бачу: з лісу на мене націлені два стволи БМД. Я - кулею з квартири, вичекав 10 хвилин – тихо. Тоді взяв ще кілька речей – і побіг до сховища.

Як пізніше з’ясувалося, в той день в Гостомель "завітали" кадирівці, а ті БМД з літерою "V" біля лісу їх прикривали. Не допомогло: наші вщент покришили всю колону за 200 метрів від будинку.

В’ячеслав Боднар: "Першими до нас зайшли кадирівці. Кинули міну в дитячий майданчик, пограбували магазин в "Ягоді", цілились у мене, коли стояв на балконі. Ось вони. Відео не мої – з телеграму".

Машину нашу я, як і ще багато хто, перегнав ближче до сховища; була думка, що так надійніше. Але наступного дня палять хлопці біля входу до сховища, аж раптом хтось вигукнув: "Безпілотник!" Я їм: "Швидко вниз!" Заскочили у сховище, зачинили двері – і відразу потужний вибух! Словами це передати важко: звуки, вібрація; відчуваєш як тебе разом із будинком, сховищем, фундаментом, землею піднімає на півтора метра вгору. Потім чуєш, як з підірваної стіни назовні сиплеться каміння…

Я навіть не знаю, чи то був безпілотник, чи винищувачі (вони літали дуже низько, інколи навіть з ревом проносилися проміж домами). Але виходжу після того обстрілу нагору – і бачу: 10–15 автівок палають, все навколо простріляне і вкрито будівельним сміттям.

І наша автівка палає...разом з купою продуктів, що я їх накупив до війни. І ти розумієш, що разом з хворою матір’ю, яка не може ходити, втратив останній шанс залишити це місце.

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 08

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 09

 В’ячеслав Боднар: "Після деокупації мій бойовий друг має такий вигляд (схоже, по ньому ще й танками проїхалися)

Я повернувся до сховища і тихо кажу Інці: "машини в нас більше немає…". Вона ніяк не відреагувала. Типовий для такої ситуації стан апатії: ти в мишоловці, і тобі здається, що порятунку немає. Покинути маму ти не можеш; так усі тут і загинете…

Ось так, у цьому сховищі, ми пробули близько 3 тижнів. На початку до нас ще приходили якісь волонтери. Казали: дивіться, з Бучі та Ірпеня ще якось можна евакуюватися, інколи бувають автобуси, зелені коридори. Але туди спочатку треба дійти. Кілометрів 15-20. Але звідти ще можна евакуюватися. А у вас тут – дупа… Вам треба виходити.

І я розумію, що з мамою нікуди не дійду. Навіть якби це був автобан: все рівно її туди не дотягнеш.

На той момент не було вже ані світла, ані Інтернету, сиділи у сховищі при свічках. Телефони теж не працювали – хіба що з 9-го поверху щось можна було спіймати. Як їх заряджали? Одного разу сходили, з ризиком, на склофабрику, метрах в 600 від нас по прямій. Набрали power-банків, телефонів – і пішли туди. Незважаючи на окупацію, вона ще працювала. А у вестибюлі десятки людей заряджали телефони. Повсюди були подовжувачі, power-банки.  А ще там навіть морожених курей і рибу якусь давали, воду. Ми їх принесли у сховище, але на 80 людей 10-15 кур – це не дуже багато. Тому і рибу, і курей ми швидко поїли.

Читайте також: Кривавий московський звір: «Сам Сатана живе в моїй сраці»  

ЗНАЙОМСТВО З ОРКАМИ. "СПОЧАТКУ СТУКАЄМО, А ПОТІМ ПАРОЛЬ: "ВЄЖЛІВИЄ ЛЮДІ…"

Наступного дня після того, як згоріли машини, пішли ми з Інкою у проміжний коридор підвалу на перекур. Повертаємося, бачу – щось не те. Темно, очі перелякані, світяться у темряві, натовп народу по всіх закутках… Відразу зрозумів, – зайшли окупанти.

Так воно і було. Вони зробили кілька пострілів у зачинені двері; після цього замок, зрозуміло, заклинило. Наступним кроком зазвичай іде граната. Хтось з наших крикнув: "Не стріляйте, ми відчинимо!" Мужики кувалдою вибили двері зсередини.

Вибили двері – і у сховище зайшли "колоради" зі словами: "Виходьте усі з телефонами на догляд. Стріляти не станемо. Телефони кидайте сюди". Всі почали виходити і кидати телефони. Оскільки у мене з собою було купа телефонів, звичайно, я нові телефони заникав, а їм ми з Інкою віддали старі моделі. Причому Інкін кнопковий телефон він поклав собі у кишеню, а мій, старий, разом з рештою телефонів, сидячи напочіпки, пробив штиком.

Тут я їх роздивився: ці орки були колорадськими "георгіївськими" стрічками обвішані, як новорічна ялинка гірляндами. І все свіженьке, не пошарпане у боях та окопах. У їхнього командувача з калашем і пістолетом в руці, відчувався міський говір; решта - з автоматами і ручними кулеметами, оточили нас по периметру. Були там і буряти, і рязанські морди, усілякі.

Побачивши, що розстрілювати їх не збираються, у деяких з сусідів маятнік пішов в іншій бік; вони почали "качати права". Кажуть: "Навіщо ви по нашому будинку стріляєте? Тут люди!". А командир їм: "Так це ж не ми, це ж ваш Зеленський стріляє! Ви зрозумійте – нам воно, як і вам, не потрібне…". – "А коли це все закінчиться?" – "Ну, от же ж ваш Зеленський домовляється з нашими; може, про щось домовиться… і ми підемо".

Якась бабуся з Західної України каже їм з сарказмом: "Та знаємо ми, які "наші" по будинку стріляли..". Інші її зашикали: "Мовчи, мовчи…".

Двоє їхніх зайшли до сховища, все там доглянули, кажуть: "Ну, все, можете повертатись. В темний час ніхто не виходить, хто вилізе – будемо стріляти на ураження і без попередження. І ще: якщо ми будемо заходити, спочатку стукаємо, а потім пароль: "Вєжлівиє люді".

І ще вони сказали, що перевірятимуть наші квартири, бо там, мовляв, ховаються ДРГ. Люди почали нарікати: "Ніяких ДРГ там немає, там взагалі нікого немає!" – "Ні, ні, вони там, ми їх знайдемо".

Але наступного дня їх вже не було. Натомість заїхали вже не ці, ряжені, а бойовий підрозділ. Запаркували свою броньовану техніку впритул до вікон першого поверху. На дитячих майданчиках розставили мінометні розрахунки. І пішли по квартирах. До нас, кажуть, заходили тільки один раз, аби сказати: "Жінок з 8 березня!". І додали: якщо хтось хоче, аби не ламали його двері, може підійти, відчинити власним ключем.

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 10

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 11

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 12

 В’ячеслав Боднар: ""Денацифікація" ЖК Ягоди. Фото не мої, з Телеграма"

Після цього вони почали вивалювати усі двері - кувалдою чи чимось іншим. Якщо двері були броньовані – вибивали разом зі шматком стіни. Коли ми виходили на перекур, то бачили, як іноді з під’їздів тюками, вузлами, сумками виносять речі.

Так у нашому ЖК вони і залишались – аж до нашої втечі. До речі, з їхньою появою припинилася і канонада. Але був жорсткий стрілецький бій. Іноді було дуже чутно стрілянину біля будинків, і в вентиляційні отвори сховища було видно, як ноги бігають туди-сюди. Потім шум стрілянини став віддалятися. А коли я згодом вийшов на подвір’я, то побачив, що моя згоріла машина ще й зрешечена кулями немов друшляк. На капоті валялися якісь скривавлені бинти, джгути з аптечки.

Одного разу пішов я дещо взяти з нашої квартири. Йду, бачу: на кожному поверсі вже казарма; сидять днєвальні з автоматами – і так до самого верху.

Почав складати речі – і тут прибігає переляканий бурят. "Ви тут ще довго будете?" - "Ну, ось, позбираю речі і піду". – "А потім куди?". – "Як куди – до підвалу". – "А потім що? Шо вам говорять?". – "Хто нам що може говорити; ви ж відняли у нас всі засоби зв’язку, телефони".

Тільки тоді він заспокоївся, пішов. А до мене вже згодом дійшло, що у той день (я про це ще не знав) було оголошено "зелений коридор" - і вони пересрали, що людський же "щит" їх залишить! Мабуть, подивилися – ой, укроп звалює! – і прислали бурята: а ну, йди, спитай, куди це він збирається?

Читайте також: Як російські військові злочинці убили старосту села та мирних мешканців у Мотижині

ДОРОГА ВИЖИВАННЯ. БАГАТО ВІЗКІВ, АВТОБУСІВ, КАЦАПІВ, ТРУПІВ. І ОДИН ЯНГОЛ

Але ж і справді було зрозуміло: треба якось валити. Бо так, ситуація в будь-якому разі здавалася безвихідною, але ж якщо залишатися на місці – 100% дупа. Тим більше, що дізналися про "зелені коридори". Тому вирішили збиратися у дорогу. Як дізналися? Ні, телефони в будь-якому разі не працювали – але у мене був невеличкий радіоприймач, з якого я і почув про "коридори". Єдиний засіб зв’язку із зовнішнім світом. До того ж, у той же день, коли я спілкувався з тим бурятом, побачив біля нашого дому невеличкий натовп людей з білими пов’язками на руках; вони збиралися йти до того місця, де відправлявся транспорт евакуації.

І тут у моїй розповіді вперше з’являється хлопець, якого я вважаю нашим янголом. Хоча насправді це – місцевий мешканець з приватного сектору біля ЖК; 100%-україномовний худорлявий хлопчина з "ірокезом" на голові. Так от, у цій історії цей хлопець кілька разів рятував нам життя. І як рятував! З’являвся наче з повітря і зникав у нікуди. Я пообіцяв собі обов’язково його розшукати.

Цей хлопець вперше з’явився в сховищі за три дні до нашого відходу. Приніс 2 великі сумки продуктів, каже: "Я тут поряд живу, бачу тут багато людей, візьміть, поїжте".

А наступного разу він нам повідомив про "зелений коридор". Каже: "Автобуси приїдуть на Гостомельську сільраду, треба йти туди. Я от зараз туди поведу людей – і сам виходитиму".

І народ пішов. Знаєте, варто було це побачити: палають будинки, усе розрите танками – а люди, серед яких багато жінок з колясками – якось приречено йдуть на евакуацію саме в той бік, де клубами величезні стовпи диму, канонада без кінця, гахають потужні вибухи. Ця картина по сю пору у мене перед очима.

(А ввечері я дізнався, що в той день евакуацію було зірвано. Куди ці люди встигли дійти, де вони ділися – не знаю).

Тим не менш, було відомо, що наступного для буде чергова спроба евакуації. Верещук оголосила лист міст і містечок, де буде діяти "зелений коридор"; Гостомель там також був, адреса - вулиця Мирна, 3, виховна колонія. Мені цього було достатньо, аби вирішити: спробуємо. Пішов шукати по підвалу, на чому волокти маму. Знайшов садову тачку з на одному колесі. І сказав Інні: "Збирай все необхідне для мами і для нас. Це - останній шанс".

Наступного дня було дуже холодно, з пронизливим вітром. Покормили маму, дуже тепло одягли, поклали її в ту тачку. Запитав у людей де та Мирна,3 – відповіли "десь 12 км звідси". М-да, з мамою на візочку – це щось…

Аж тут з’являється цей хлопець з ірокезом. Я кажу: "О, а я був впевнений, що ти поїхав". – "Та ні. Дивіться, у мене тут автівка, можу забрати в точку евакуації трьох людей".

Кажу йому: "Чудово, чувак! Візьми хоч лежачих до себе. Тут є моя мама, і ще інші лежачі, давай хоч їх перевеземо. Він: "Добре, піду, пошукаю бензин".

В той час люди з інших будинків сформувалися в групи і вже збираються йти. Парня нема, але треба рухатися, адже час "зеленого коридору" - до 17:00, а на годиннику – вже південь, і ще 12 км невідомо як і куди крокувати.

То ж беру я тачку з мамою – і вперед. Але поки я цю тачку витягнув на дорогу – зрозумів, що вже ледве живий. А мені ж ще 12 км йти!

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 13

В’ячеслав Боднар: "Напрямок – від ЖК Ягода в бік точки евакуації

  1. Перша точка збору і евакуації, де зібралися біженці;

  2. Друга точка евакуації Мирна, 3 біля екс-виховної колонії;

Але що робити? Пішов, позаду – Інка з сумкою, плюс у кожного – по рюкзаку. І я з цією тачкою намагаюся не втратити рівновагу. Вона хоч і до 60 кг , але з одним колесом тягнути людину неймовірно важко.

Натовп, звичайно, одразу дременув вперед, а ми з Інкою і мамою плентаємося позаду. Навкруги все побите, попалене, розбита техніка і автівки; І все це періодично продовжує гахати.

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 14

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 15

 Вулиці Гостомеля вже після звільнення від окупантів. Фото з Телеграма

І тут поруч з нами гальмує чувак з ірокезом на автівці: "Я ж казав, що вас не кину. Сідайте!"

Ми з Інною заносимо до машини маму, сідаємо самі – і їдемо туди. Хвилин 40 їхали, а скільки б мені довелося тягнути той візочок?! Причому хлопець кружляв проміж будинків, одному йому відомими шляхами; я б ні за що не знайшов дорогу. Ще й перепитує місцевих, які їдуть назустріч: "Привіт, їду оце на точку евакуації, ну шо там?". – "Та там п***ець, й**нула міна, тіла розірвані валяються, я тільки звідти. Куди ви їдете?". – "Та добре, я поїхав, мені там дещо треба".

Приїздимо до великої площадки, десь 180 людей стоять, всі з білими пов’язками, взагалі усе обвішано білим. Чекають автобусів. Ми тільки під’їхали – а чувак наш з "ірокезом" вже кудись побіг, знайшов дерев’яний щит. Зробили ми з нього настил, поклали туди маму, вкрили її пледом, обложили сумками і шифером, бо ж вітер. Вийшов такий саркофаг, і вона у ньому лежить.

Чекаємо автобусів. Спливає година, друга – немає. Підхожу до координатора у жовтій кепці, той каже: "Їдуть начебто, Бучанське шосе відкрите, але щось їх нема".

Спливає ще година – і тут на цей майданчик з гуркотом залітає купа рашистської броні. І кацапи з БТР-ів кричать: "Всі уходять за будинки!". І весь натовп (а назбиралося вже зі 300 людей) біжить за будинки, ховатися. І ми з ними, маму залишили лежати. А кацапи на цьому майданчику починають на своїй техніці маневрувати, соваються взад-вперед.

Потім той, у жовтій кепці, кричить: "Всі йдемо до вихідної колони!". Це пів кілометра вгору треба йти. І за пару хвилин нікого вже нема, залишаємося тільки ми з Інкою, і десь серед тих танків лежить мама. Пішов я, протягнув мамі під руки ремені – і потягнув за собою волоком по землі. Інка позаду йде, з сумкою. Йдемо повз цих покидьків на броні, вони дивляться скляними очами, як ті галки на танках сидять.

Протягнув я так маму 150 метрів – аж тут з’являється чувак з ірокезом, машину він вже комусь залишив, але в руках у нього – гумовий протектор від автівки. "Я ж казав, що я вас не покину!". Взяли ми те колесо, пов’язали на нього дріт. Поклали ми маму на те колесо – і вдвох потягли. Вже легше. Протягнули метрів зі 200, він каже: "Почекай!". І побіг у пограбовану "Фору" поруч. За хвилину витягує звідти морозильник з-під морозива на коліщатках. Ну, от справжній янгол, правда?

Поклали ми маму в той морозильник – вона немов там і народилася, помістилася як треба! Сидить закутана в ковдру, задоволена, хоча й із закритими очима (сміється. – Є.К.).

Дотягнули ми маму до тієї вихідної колони – вже легко, по дорозі. І чувак такий: "Ну, все, чекайте тут, я побіг". А ми з натовпом знову чекаємо, коли приїдуть автобуси. Аж бачу, за 10 хвилин всі зриваються і йдуть кудись далі. Доганяю координатора: що таке? Виявляється, наступна точка евакуації – Скляний завод. Це ж біля нашого дому! Тобто знову йти 12 кілометрів!

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 16

В’ячеслав Боднар: "Повернення від першої точки евакуації до останньої (ЖК Ягода). Послідовність маршруту:

  1. Перша точка евакуації
  2. Друга
  3. Третя ("Стєколка")
  4. Четверта і остання точка евакуації"

(Точки евакуації оголошувалися ситуативно після того, як російські війська блокували попередні точки).

І знову натовп миттєво зникає – і стоїмо ми на цій площі: я, візок з мамою плюс Інка ридає. І ще 3-4 старі каліки з милицями, які погано рухаються. Я розумію: треба рухатися, зупинка – це смерть. Починаю витягувати візочок з мамою на трасу – і тут раптом чую хрускіт: надломилося одне коліщатко. Що робити? Тягти на трьох коліщатках…

І тут знову з’являється чувак з ірокезом! "Що там, коліщатко зламалося? Зараз будемо ремонтувати". Я кажу: ну, як ти його зремонтуєш? 12 кілометрів на вже зламаному візку – як ти це собі уявляєш?". – "Добре, зараз" - побіг кудись. І за 10 хвилин під’їжджає бусік! Ми закидуємо туди маму, забираємо решту старих з милицями – і їдемо на "Стєколку" у бусіку. А навколо бахкає, стріляє, ти готовий до того, що в будь-яку хвилину прилетить міна або куля.

І про що, ти думаєш, говорять люди у цей час в тому бусіку? "Женщіна, ви мене локтьом придавили!" - "А шо ви тут усілися, як у себе вдома?" (сміється).

Доїжджаємо ми до тієї "Стєколки", я вивантажую маму. Дивимося, де ми – і я розумію, що нічого не розумію. Питаю водія: "Куди ти нас привіз?". Наче щось знайоме, але де тут "Стєколка?

Походив 50 метрів взад-вперед: жодного орієнтиру за який можна оком зачепитися.. І тільки за 20 хвилин зрозумів, що це дійсно Стєколка, мій район. Просто все настільки роздовбано-попалено, що я його не впізнаю. Навколо – пошматовані техніка і залишки орків, георгіївські стрічки, рашистські каски, будматеріали…

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 17

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 18

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 19

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 20

 Фото з Телеграму

Вітер був надпотужний; довелося знову будувати "саркофаг" для мами. Тут почали потроху доходити люди, які йшли пішки. І вже зібралося близько пів тисячі людей – але всі чомусь йдуть повз нас, не звертаючи уваги! Я нічого не можу зрозуміти: це ж Стєколка, куди вони всі йдуть?! Питаю, вони кажуть: ні, наступна точка евакуації – ЖК "Ягода"! Тобто там, звідки ми вийшли на самому початку!

Я їм кажу: який ЖК "Ягода", там на кожному поверсі сидять рашисти! Але що робити, всі ж ідуть…Побігав-пошукав візочки – немає. Але знайшов біля якогось магазину жалюзі, поклав на них маму – і зі скрежетом потягнув по засипаній уламками дорозі. Протягував метрів 10, відпочивав – так і рухалися. Потім до мене підключився ще якийсь хлопець, допоміг тягнути. Дотягнув я її до нашої "Фори", хотів знайти там візочок, але все було розграбовано. І тут з’являється чувак з ірокезом – і тягне з собою пластиковий візочок з "Новусу!".

Я вже просто не вірю своїм очам. Кажу: "Де ти його взяв, я ж все обшукав?". – "Не переживай, я ж казав, що вас не кину". Посадив я маму у той візочок – і вже бачу рятувальну блималку, і автобуси, і народ роїться біля тих автобусів. А як підійшов, бачу, що автобуси забиті вщент. Ще й Інка загубилася. Я маму залишив біля дверей одного автобуса, побіг Інку шукати по інших. Думаю: чи встигла вона заскочити до якогось з автобусів? Як встигла – нехай їде, хоча б вона врятується. Знайшлися біля візка з мамою…

Поїхали. Коли вперше на українському блокпості побачив на гілочці обідраний клаптик-український прапорець, емоції були нереальні. А потім у Білогородці ЗСУ-шника, який перевіряв документи, - просто обійняв. І того хлопця з ірокезом – теж обійняв, кажу: "Чувак, ти собі не уявляєш, що ти зробив". А він: "Потім, потім, потім – після війни розберемося".

Знаєш, як не крути, а це - янгол. Янгол.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Між орками і янголами. Неймовірна воєнна історія однієї сім’ї з Гостомеля 21

В’ячеслав Боднар: "Наша евакуація з Києва до Львова. Фото моє"."

Автор: Євген КузьменкоЦензор.НЕТ


В тему: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

20:00
У понеділок в Україні сухо тільки в регіоні Карпат, вдень до +27 - +34°С (МАПА)
19:12
Наталя Зарицька, голова ГО «Жінки зі сталі», дружина полоненого азовця: Я відповідаю по телефону абсолютно всім, бо чекаю на дзвінок від чоловіка
18:08
Російські траулери навмисно нищать підводні кабелі у водах Норвегії
17:11
Влада США назвала TikTok "вовком в овечій шкурі" та вимагає видалити його з App Store і Google Play
16:40
Масований обстріл Слов’янська та Краматорська, багато жертв
15:04
Yle: Влада фінського міста Лаппеєнранта хоче розмістити базу НАТО в Південній Карелії, в 180 кілометрах від Санкт-Петербургу
14:09
Експорт із України: на скільки скоротився, що вивозиться і куди
13:05
Експерти порахували суму для відновлення житлового фонду та ЖКГ
12:03
800 тисяч українців втратили житло через вторгнення росії
11:04
Німеччина готується до припинення постачання газу з рф найближчими днями

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]