Десять років тому сотні людей вийшли в Києві на стихійний протест. З простою вимогою: підписати угоду про асоціацію з Євросоюзом. І хай навіть не всі розуміли, що конкретно дає це Україні, проте кожен і кожна, з ким довелося спілкуватися в ті дні, промовляв одну й ту саму фразу: Асоціація означає рух від Росії та її «таможенного союза».

Пізніше, коли силовики Януковича пустилися берегів і почали бити, викрадати, катувати й убивати людей, вимоги Майдану трансформувалася. І їх можна описати одним словом: справедливість. Проте за ці роки вона так і не настала, про це пише журналіст Стас Козлюк [2], у своїй колонці на сайті видання LB.ua [3].

Фото: EPA/UPG

На цьому колонку можна було б і завершувати. Ну бо що ще можна додати? Більшість міліціонерів, які так чи інакше були причетні до побиття протестувальників, працює в оновленій поліції.

Частина прокурорів, які фальсифікували справи проти протестувальників, або пройшла атестацію, або перевелася в правоохоронні органи. Судді досі не реформовані. Урешті, Олег Татаров [4], заступник начальника Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ часів Януковича, працює в Офісі Президента. Так, той самий Татаров [5], який заявляв, що протестувальники розстрілюють самі себе.

Читайте також: Карпатський секрет Татарова: стартап екстестя, зв'язок з Каськівим і сусіди з МВС [6]

Фото: Макс Левін

Фото: EPA/UPG

Беркутівці, яких з 2016 року судили за розстріли на Інститутській, так і не отримали справедливого — у розумінні Майдану — вироку. Ну бо ті, хто лишився в Україні, або відсиділи своє покарання в СІЗО за законом Савченко (обвинувачений Олександр Маринченко), або взагалі виправдані (Сергій Тамтура). Інші троє обвинувачених — Олег Янішевський, Сергій Зінченко й Павло Аброськін — мають довічне й по 15 років тюрми відповідно. Проте 2019 року їх віддали на обмін росіянам за допомогою президента Володимира Зеленського й генерального прокурора Руслана Рябошапки. І, як ви могли здогадатися, в Україні цих персонажів більше не бачили.

Читайте також: Гробова тиша. Вирок суду вбивцям активістів Майдану лише спантеличив [7]

Фото: ritmeurasia.org. Сергій Зінченко, Павло Аброськін, Сергій Тамтура, Олександр Маринченко, Олег Янішевський (зліва направо) в суді

Ба більше: справи Майдану всі ці роки гниють у судах, здебільшого. Розгін студентів на Майдані, розгін протестувальників 1 грудня, Вогнехреща, розгін Мирної ходи 18 лютого і подальша «антитерористична операція». Фальшиві протоколи від Державтоінспекції (ДАІ), фальшиві протоколи про затримання мітингувальників, втручання в систему автоматизованого розподілу справ у судах. Роздача зброї зі складів МВС тітушкам. Це лише частина розслідувань, які дійшли до судів, але так і не отримали вироку. Чому так сталося? Журналісти не мають когось звинувачувати, бо вони не прокурори, але тут дозволю собі кілька ремарок.

Читайте також: Спецслужби РФ проти Революції Гідності [8]

Фото: dsnews.ua

Фото: Ольга Якимович

Першими варті згадки керівники Міністерства внутрішніх справ. Не рік і не два серед тих, хто висвітлював справи Майдану, ходили чутки про те, що існує негласна домовленість між колишніми міліціонерами й новими очільниками відомства: мовляв, правоохоронці виконують накази, а справи щодо них не підуть у суди. А якщо підуть — то не дійдуть до вироків. І цю тезу можна і треба було б підважувати, оскільки послуговуватися чутками в роботі — погана звичка.

Проте ці самі тези свого часу в непублічних розмовах лунали й від керівництва Департаменту спеціальних розслідувань Генпрокуратури, який займався справами Майдану. А 2017-го, коли прокуратура намагалася заарештувати двох поліцейських за протидію Майдану (йшлося про незаконне завезення в Україну російських спецзасобів для розгону протестів), міністр внутрішніх справ Арсен Аваков вирішив публічно за них вступитися. А інші правоохоронці готові були взяти їх на поруки.

Читайте також: "Вовчий" ОАСК поновив на службі у поліції беркутівця Маринченка, який розстрілював Майдан [9]

Другими треба згадувати генеральних прокурорів. Бо ж за 10 років про важливість і пріоритетність справ Майдану говорили цілих 9 очільників прокуратури. Від Віталія Яреми до Андрія Костіна. Але всі 10 років люди, які розслідували, стикалися з низкою проблем. У першу чергу із законодавством.

Чого варта лише епопея із заочним судом: йдеться про спеціальну процедуру, яка дозволяє судити людей, навіть якщо вони втекли з країни. Коротко: найбільша проблема — такий суд могли розпочати лише після того, як підозрюваних почне розшукувати Інтерпол. Той же вбачав у справах Майдану чи не суцільну політику, тож у розшук нікого не оголошував. Керівництво Генеральної прокуратури чудово про це знало. Їм подавали пропозиції змін до законодавства. Але вирішити проблему вдалося аж 2021-го.

Фото: EPA/UPG

Третіми заслуговують на згадку — найбільше — судді. Бо якщо в попередніх двох випадках йшлося про те, чому справи Майдану погано розслідують, то тут ми підійшли до головного: чому вони припадають пилом у судах. Колись, здається, того ж таки 2017-го, ми з колегами посміювалися, що основна тактика адвокатів колишніх міліціонерів — тягнути час. Ну бо достатньо перечекати 10–15 років — і вийдеш на волю. І от від сьогодні справи Майдану, пов’язані з тяжкими злочинами, починають помирати. 

Поясню чому: кожен злочин в Україні має строк давності. 5 років — нетяжкі злочини, 10 років — тяжкі, 15 років — особливо тяжкі. Більшість справ Майдану, як-от згадана видача зброї тітушкам — це тяжкий злочин. Стався він, якщо не зраджує пам’ять, у лютому 2014-го. Тоді зі складів МВС зникло близько 400 автоматів і кілька десятків тисяч набоїв. Видали це добро Ростиславу Заворотному, цілком собі цивільній людині. Можна лише здогадуватися, як цю зброю мали використовувати. І от додайте до лютого 2014-го 10 років і будете мати лютий 2024-го. А це за якихось три місяці. Навряд чи за цей час суд дійде до вироку. Бо йому знадобилося 6 років, аби почати розгляд по суті.

Читайте також: Справи Майдану: «Такі вбивства заборонені навіть на війні. Але тоді не було війни» [10]

Фото: EPA/UPG

Що коїться? Стандартний судовий процес у вакуумі мусив би мати такий вигляд: за день-два відбувається підготовче засідання, на якому суд вирішує, чи брати в роботу обвинувачення від прокуратури. Якщо рішення позитивне — суд розглядає справу по суті. Зачитують обвинувальний акт, потім досліджують письмові й інші докази, як-от фото й відео.

Слухають потерпілих і свідків. Допитують експертів. Роблять доповнення. Влаштовують дебати. Суд іде в нарадчу кімнату. Ухвалює вирок. Потім справа прямує до Апеляційного суду. Той або лишає вирок чинним, або переглядає справу, або відправляє її на новий розгляд. Далі — Верховний Суд, який, якщо спрощено, робить те саме, що й апеляція.

Так от. Більшість справ Майдану завмерли на стадії підготовчих засідань. Декотрі засідання тривають роками. Бо не з’явився обвинувачений. Не з’явився його адвокат. Потрібен час на ознайомлення з матеріалами. І ще купа різних причин і приводів від захисту, аби затягнути час. Судді ж здебільшого, замість зупинити це шапіто, мовчки кивають головами. Бо не можна порушувати право на захист. Свого часу прокурори намагалися скаржитися на таких суддів до Вищої ради правосуддя. З однієї спроби вгадаймо, який вони отримали результат. Якщо ж справу таки починають розглядати, то це триває дві-три години щонайбільше раз на місяць.

Звісно, є винятки. Суд про розстріли на Інститутській і суддя Сергій Дячук, який збирав усіх двічі на тиждень з 2016-го. Якби не раптовий обмін обвинувачених, то вирок міг би бути на три роки раніше, але вже сталося так, як сталося. Урешті, якби бодай половина суддів у справах Майдану працювали так само, то цієї колонки сьогодні просто не було б.

Читайте також: І далі вбиває українців: "беркутівець" Зінченко після обміну в 2019 році вступив в окупаційні війська [11]

Фото: Громадське. Головуючий суддя Сергій Дячук (у центрі) під час засідання суду про розстріли на Інститутській.

От давайте чесно: справи Майдану і були, і є не надто популярною темою. Тому що тут не вийде показати швидких перемог, як це люблять українські політики. Бо це тривалі й складні розслідування, де обвинувачені не йдуть на співпрацю й не підписують щиросердні зізнання. Натомість вони відкидають усі звинувачення і доводять, що не винуваті, а Майдан — то взагалі був «госпереворот». І навіть без зволікання в судах цей процес тривалий.

Тому простіше забути. Ба більше, якщо говорити про справедливість, то доведеться судити велику частину правоохоронців, суддів і прокурорів. Принаймні тих, які були в Києві. А система такого не пробачає. І потрібні судові рішення, як-от з розпуском Верховної Ради, ніхто не ухвалив би. Понад те: якби на Банкову прийшов велелюдний мітинг, то охороняти Офіс Президента не було б кому. У результаті підходимо до того, що для вироків у цих справах просто не було політичної волі. Бо як уміє працювати суд, коли є запит з урядового кварталу, ми вже бачили в грудні 2019-го.

І все це звучить ніби доволі абстрактно. А деякі лідери суспільної думки, простигосподи, свого часу казали, що справедливість має бути для живих (це під час того самого обміну беркутівців 2019 року).

Читайте також: “Ми вважаємо початком війни 30 листопада 2013 року” [12]

Фото: 33kanal. Побитий Микола Пасічник

Але от вам історія, від якої хочеться вити. Бо ж завжди складні речі простіше пояснювати на людських історіях. Був собі такий майданівець Микола Пасічник. У січні 2014-го міліціонери схопили його на вулиці Грушевського й побили до непритомності. Пан Микола мав зі собою сумку із шматком сала. Проте дуже працьовиті слідчий Віталій Матюша й прокурори Ілона Клюге й Андрій Савчук «знайшли» в сумці чоловіка коктейлі Молотова.

А суддя Оболонського районного суду Юлія Швачич вирішила відправити побитого Пасічника до слідчого ізолятора. Уже після втечі Януковича справу про незаконне затримання передали в той-таки Оболонський райсуд. Згодом за неї взявся Дніпровський райсуд. Однак є нюанс: поки цю справу роками слухали на підготовчих засіданнях, Микола Пасічник помер. Для нього справедливість так і не настала. І вже не настане. Страшно те, що він такий не один.

Фото: EPA/UPG

—

Стас Козлюк [2], репортер; опубліковано у виданні LB.ua [13]

На цю тему: 

• 21 ноября украинцы будут отмечать День достоинства и свободы [14]
• Станислав Кульчицкий. Закономерности формирования украинской политической нации [15]
• Дьявол прочно осел в украинской истории [16]
• Хроника Майдана. Как сыпался режим [17]
• Валентина Варава: «Люди, которые проявились в это время, — это и есть будущее. Без пафоса» [18]