Рівно 10 років, 5 липня 2014 року, тому спільними зусиллями Збройних сил, Нацгвардії та добровольчих батальйонів були звільнені від російських сил чотири міста Донецької області – Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка і Костянтинівка.

Це зірвало ворожі плани захопити Донеччину й Луганщину і просунутися вглиб України, зазначає видання"Новинарня [2]". 

Задачу з визволення найгарячіших на той момент точок – міст Слов’янська і Краматорська – було поставлено 13-му окремому аеромобільному батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ (нині це 13-й окремий десантно-штурмовий батальйон імені Героя України полковника Тараса Сенюка 95 одшбр).

Тоді ним командував 27-річний капітан Олександр Порхун, який тепер обіймає посаду [3] в.о. міністра у справах ветеранів.

З нагоди річниці визволення Слов’янська Олександр, який у 2015 році був удостоєний найвищого звання Героя України, розповів про бої свого батальйону і ту непросту роботу, яку довелося виконати йому та його бійцям. 

“Біля Слов’янська остаточне прийшло розуміння, що це справжня війна, а нас вбивають та окуповують українські території ті, хто довгі роки називав себе нашими “братами”, – пригадує Порхун.

Свій перший бій [4] десантники легендарної 95-ї прийняли під Слов’янськом 2 травня 2014 року. 

“Бойове завдання полягало у тому, щоб прорватися до Слов’янська зі сторони панівної висоти — гори Карачун. Далі ми мали спуститися з Карачуна через село Андріївку і вийти на стратегічно важливий міст через Сіверський Донець перед Слов’янськом. На той час головні сили першого аеромобільного батальйону 95-ї бригади вже здійснили марш, і ми їхали їм на підмогу.

Зайшли, почали розміщуватись – і побачили, що перший батальйон уже був заблокований місцевими жителями на цьому мосту”.

Олександр зазначає, що цивільних використали, як “живий щит” для захисту незаконних збройних формувань, підконтрольних Росії. Вони автобусами підвозили людей на міст. І вийшло так, що підрозділ був заблокований з обох сторін цивільними, а вже за ними противник будував потужні барикади із залізничних вагонів, фури та скатів. 

“Ми довго з ними спілкувалися, – розповідає Порхун про спроби порозумітися з цими людьми. – Вони наполягали, щоб ми залишили техніку, гарантували, що ми безперешкодно повернемося в пункт постійної дислокації.

Зрозуміло, що ми на це не пішли. Потім приїхали бойовики, говорили з ними. Нічого не вийшло. Ми зрозуміли, що потрібно прориватися, і почали відтісняти місцевих жителів, щоб вийти в бік Карачуна”. 

Десантники 95-ї бригади під час боїв за Слов’янськ, 2014 рік

Але на горі вже були бойові точки незаконних збройних формувань РФ, звідки одразу ж відкрили вогонь по українських бійцях. Саме тоді їхній підрозділ зазнав перших втрат, каже Олександр:

“Ми відкрили вогонь у відповідь лише тоді, коли побачили перших “трьохсотих” і перших “двохсотих” з нашого боку. Тобто ми зрозуміли, що якщо не відкриємо вогонь, то загине ще більше людей. Бо або вони нас, або ми їх. Це допомогло подолати цей психологічний бар’єр – стріляти в людину”. 

Після запеклого бою десантники змогли прорватися і взяти під контроль гору Карачун. А також зробити її пунктом своєї постійної дислокації, що дозволило з панівної висоти контролювати ймовірні наступи ворога.

В’їзд у Слов’янськ, 2014 рік

Згодом українським військам вдалося оточити Слов’янськ. Наступний прорив у місто було сплановано на 3 липня.

“Ми намагалися зайти зі сторони Семенівки Покровського району. Але нас там зустрів ворог. Вони були всюди: закріпилися в будівлі психлікарні, на  заводах, у житлових будинках. Тобто вони добре підготували позиції. Тому ми відійшли й прийняли рішення, що “в лоб” це місце не візьмемо: треба йти в обхід”.

Щоб зайти до Слов’янська з тилу, 95-та бригада здійснила 80-кілометровий рейд, звільняючи населені пункти один за одним.

Врешті бійці підійшли до села Селезнівка з іншої сторони, де побачили ворожу колону, що відступала польовими дорогами. Однак команди відкрити по ній вогонь так і не було, хоч сил та засобів на це, як зазначає колишній командир, вистачало.

В’їзд десантників 95 ОАеМБр у Слов’янськ, 2014 рік

“5 липня ми взяли під контроль місто Слов’янськ, потім Краматорськ, і далі пішли на Дружківку”, – розповідає Олександр.

Довгоочікуване визволення Слов’янська дозволило бійцям 95-ї бригади закріпитися в місті й облаштувати там постійний пункт дислокації. 

Далі перед бригадою поставали ще складніші бойові завдання. Зокрема, здійснили найбільший у військовій історії рейд на 470 кілометрів, з яких 170 кілометрів пролягали тиловими районами ворога.

Слов’янськ, 2014 рік

Але досвід, отриманий під час боїв за Слов’янськ, розповідає Олександр Порхун, допомагав десантникам виконувати наступні завдання зі значно меншими втратами як особового складу, так і техніки. 

“Ми заклали фундамент у 2014 році. Адже Слов’янськ стоїть і сьогодні та тримає ворота на Харківщину з боку Донеччини зачиненими. Міцно стоїть і українське військо”, – резюмує Герой України.

Олександр Порхун, 2014 рік

—

Підготувала Марина Григоренко; опубліковано у виданні "Новинарня [2]"

В тему:

• ​Жах російських загарбників: що таке HIMARS та його старший брат М270 [5]
• У чому сила української армії? 10 чинників, які допомогли ЗСУ стати новою військовою потугою [6]
• Коли любителів легких «спецоперацій» очікує поразка [7]
• Как российская армия с ее древним оружием проигрывает современным военным технологиям [8]
• Сучасні системи ППО для України: як вони змінять війну [9]
• Як системи HIMARS громлять російські склади (+відеодокази) [10]
• Как российская армия с ее древним оружием проигрывает современным военным технологиям [8]
• Як нова українська артилерія змінює перебіг війни? [11]
• Екс-директор ЦРУ: російська армія показала всі військові недоліки, які лише можна уявити [12]
• The Economist: как Украина выигрывает войну беспилотников [13]
• Артиллерийская «битва за Донбасс» глазами американского журналиста [14]