300 українців — вчителів, діячів культури, літераторів, учених. Кого вбивав капітан Матвєєв

1.00

Нет

16 серпня 1937 року нарком внутрішніх справ СРСР генеральний комісар державної безпеки Микола Єжов підписав наказ № 59190 «Про завершення операції з репресування найактивніших контрреволюційних елементів з-поміж ув'язнених ГУДБ».

Наказ був адресований начальнику УНКВС у Ленінградській області. У його третьому пункті особливо обговорювалася доля тих, хто перебував в Соловецькій в'язниці особливого призначення:

"Вам для Соловецької в'язниці затверджується для репресування 1200 осіб".

Меморіал у Сандармосі. Фото з архіву

Операцію з винищення ув'язнених було наказано розпочати 25 серпня 1937 року і завершити у двомісячний термін, згідно з чітко прописаною процедурою.

Читайте також: 27 жовтня, 80-ті роковини від початку розстрілів великих українців — «Розстріляного відродження» [2]

Спочатку «на кожного, хто підлягає репресуванню» створювали докладну довідку із зазначенням у ній прізвища, імені, по батькові, за які злочини, на який термін і ким засуджений, злочинної діяльності (того що підлягає репресуванню) у в'язниці («втечі, контрреволюційні випади та злісні порушення режиму») ). Потім ці довідки підписували начальник в'язниці та його помічник з оперативної роботи, після чого довідки разом зі справою прямували «на розгляд відповідної республіканської, крайової чи обласної «трійки», яка, розглянувши матеріали, ухвалювала вирок — виключно смертний, витяг із протоколу долучався до справи, після чого «справи та протоколи повертаються начальнику в'язниці для виконання вироку».

Найбільший розстрільний етап, так званий «перший соловецький» — за списками 1116 осіб, вирушив із Соловків на баржах у жовтні 1937 року. А потім безвісти зник, породивши легенду: в'язнів утопили в Білому морі — разом із баржами. Але в середині 1990-х років дослідники зуміли виявити в архівах ФСБ документи, що пролили світло на цю справу. І влітку 1997 року пошукова група за допомогою наданої їм армійської роти розпочала дослідження лісового урочища Сандармох за 16 км від карельського Ведмежогорська. Там і були виявлені розстрільні ями, а в них скелети, у всіх кульові отвори в потилиці. Загалом група встановила 236 таких ям.

Згідно з архівними документами, з 11 серпня 1937 року по 24 грудня 1938 року в урочищі Сандармох розстріляно та поховано понад 9500 осіб.

У тому числі й той самий «зниклий» Соловецький етап — 1111 в'язнів, їхні імена відомі. Особливо багато у списках страчених опинилося діячів культури з України. Як гірко зауважив один із дослідників, українських інтелігентів у Сандармосі закопано більше, ніж на околицях Києва чи Львова.

Особливу роль у розкритті таємниці Сандармоху відіграв Юрій Дмитрієв. Йому, як відомо, в Росії цього не пробачили: Дмитрієв у в'язниці.

Вказівка Єжова, як ми пам'ятаємо, була така: розстріляти 1200 в'язнів Соловків, але ленінградська «трійка», працюючи в поті чола свого, встигла оформити вироки «лише» на 1116 ув'язнених. З них один помер, не дочекавшись розстрілу, а четверо, як виявилося, вже було етаповано до інших міст.

16 жовтня 1937 року начальник Управління НКВС по Ленінградській області Заковський направив начальнику Соловецькій в'язниці ГУДБ НКВС СРСР старшому майору держбезпеки І. Апетеру секретне розпорядження:

ДОКУМЕНТ

«Негайно видайте всіх 1116 осіб, засуджених до РОЗСТРІЛУ — відрядженого для виконання вироків зам. нач-ка АХУ УНКВС ЛО - капітану Держ. безпеки т. МАТВЄЄВУ М. Р. Виконання повідомте».

Тієї ж датою, 16 жовтня, датований і виданий капітану держбезпеки Михайлу Матвєєву припис:

ДОКУМЕНТ

«Пропонується засуджених Особливою Трійкою УНКВС у кількості 1116 осіб, які утримуються в Соловецькій в'язниці ГУДБ НКВС СРСР, — РОЗСТРІЛЯТИ. Для цієї мети Вам слід негайно виїхати до м. Кем і зв'язавшись із Начальником Соловецької в'язниці ГУДБ – Ст. Майором Держбезпеки т. АПЕТЕР, якому одночасно з цим даються вказівки про видачу засуджених, — привести вирок (так! — П. Г.) у виконання відповідно до даних Вам особисто вказівок».

І вже 10 листопада капітан держбезпеки Матвєєв відрапортував:

ДОКУМЕНТ

«Доношу, що на підставі припису НАЧАЛЬНИКА УПРАВЛІННЯ НКВС — Комісара Держбезпеки 1-го рангу тов. ЗАКОВСЬКОГО від 16-го жовтня 1937 року за № 189852 - вирок щодо засуджених до В.М.М. — згідно з протоколами Особливої Трійки УНКВС ЛВ за №№ 81, 82, 83, 84 і 85 всього на 1.116 осіб — мною виконано на 1.111 осіб:

з прот. № 81,

всього 209 чол.,

викон. 208 чол.

невикон. 1 чол. РОДІОНІВ Ф.І. помер у б-ці, акт № 27 від 8/X - 37 р.

з прот. № 82,

всього 182 особи».

Щодня Матвєєв «виконував» від 180 до 265 вироків.

Головний виконавець

Кат НКВС Михайло Матвєєв. Фото з відкритих джерел

Матвєєв закінчив два класи сільської школи. З 15 років бурлак у Боровичах, з жовтня 1908 року - хлопчик у технічній конторі в Санкт-Петербурзі, з лютого 1909 року - опалювач у Ларинській гімназії, з травня 1912 року - швейцар у прибутковому будинку Угрюмових на Невському проспекті, № 8. У 1913 -1917 - підручний слюсаря на Петроградському механічному і ливарному заводі «Вулкан». У 1917 році вступив до РСЧА, брав участь у штурмі Зимового палацу.

З березня 1918 - начальник летючого загону ЧК на Петроградській стороні. Член ВКП(б) з 1918 року. З 1918 року «працював» виконавцем смертних вироків у різних відділах ОГПУ/НКВС із перервою у 1923–1927 роках.

У жовтні-листопаді 1937-го, будучи начальником бригади з приведення вироків у Сандармосі, Матвєєв більшу частину засуджених розстріляв особисто пострілом у потилицю.

Наказом з УНКВС ЛО 20 грудня 1937 року за «самовіддану роботу» капітана держбезпеки Матвєєва було нагороджено цінним подарунком.

Але доля, як відомо, грає людиною. Зі зміною наркома Єжова на наркома Берію почалося очікуване чищення наркомату. У 1939 році Матвєєв був засуджений на 10 років таборів за «перевищення службових повноважень» та «жорстоке поводження з ув'язненими». Але вже 1941 року опинився на волі і успішно продовжив роботу за своєю основною спеціальністю: він добре вмів убивати людей пострілом у потилицю. За це «уміння» його було нагороджено орденом Леніна.

Кат-стахановець Матвєєв, благополучно доживши до 79 років, помер у Ленінграді в 1971 році, оточений пошаною та повагою як ветеран Великої Вітчизняної війни.

СВІДОЦТВО ІСТОРИКА

Ірина Флізе, директор Петербурзького науково-дослідного центру "Меморіал"*:

«Матвєєв був посланий у відрядження, він повинен був виконати вироки щодо 1111 осіб. Приїхав на Соловки, забрав етап у начальника в'язниці і далі привіз до Медвежогорська. Привізши до Медвежогорська, він побачив, що це місце «категорично не підходить під вимоги розстрільних полігонів». І далі дає докладне раціональне пояснення, що він просив, щоб йому дали чотири машини, а йому чотири машини не дали. Йому замість машин у Ленінграді, відправляючи у відрядження, дали покришки, щоб він на місці за ці покришки взяв би машини. Існують різні методи аналізу достовірності.

Але для всіх, хто добре знає радянські реалії, більшої достовірності уявити неможливо. Кат-розстрілювач просить машини, йому кажуть: ні, машини ми тобі не дамо, ми тобі дамо покришки, сам знайди.

Матвєєву належало «забезпечити виконання» наказу в умовах, коли всі обставини були рішуче проти. І першого ж дня сталася НП. Хтось із «контингенту» проніс із собою ніж. Вони перерізали мотузки та напали на конвой. Робота зупинилася на чотири дні і була відновлена лише першого листопада.

Засуджених «готували» у трьох кімнатах бараку, розташованих анфіладою. У першій кімнаті — «звіряли особистість», роздягали та обшукували. У другій — роздягнених зв'язували. У третій — роздягнених і пов'язаних приголомшували ударом дерев'яної «колотушки» по потилиці. Потім вантажили в машину, чоловік по сорок і накривали брезентом. Члени «бригади» сідали згори. Якщо хтось із лежачих унизу приходив до тями, його «заспокоювали» ударом «колотушки».

Після прибуття на полігон людей скидали по одному в заготовлену яму, на дні якої стояв Матвєєв. Він особисто стріляв кожному в потилицю».

Наразі меморіальний цвинтар «Сандармох» офіційно зареєстрований як «Місце поховання жертв політичних репресій» у єдиному державному реєстрі об'єктів культурної спадщини народів РФ за №101510346000005».

Вилучення останків розстріляних у Сандармосі. Архівне фото

І ось 2018 року Російське військово-історичне товариство (РВІО) раптом вирішило переписати історію цих місць. «Експедиція РВІО» разом із прикомандированими до неї солдатами 90-го Окремого спеціального пошукового батальйону (ОСПБ) організувала розкопки на краю меморіалу «Сандармох» та витягла з землі рештки кількох розстріляних.

Зовнішній вигляд загиблих чітко нагадував про катівську роботу чекістів 1937–1938 рр.: руки зв'язані за спиною, ноги зігнуті в колінах, револьверна куля в потилиці…

Керівники експедиції, однак, поспішили заявити, що за «зеленими залишками одягу» та «сталевими кулями» можна майже впевнено сказати, що викопані кістки належать… полоненим червоноармійцям, розстріляним фінами в роки Другої світової війни.

Після чого завантажили останки в мішок і відправили їх до Слідчого комітету на експертизу.

Спецкор «Нової газети» Ірина Тумакова докладно написала тоді про дослідження цієї «експедиції» і поставила відповідні питання. Зрозумілих відповідей досі немає.

У кого стріляв Матвєєв?

Із убитих 1111 людей приблизно 300 були українцями.

З публікації Дмитра Орєшкіна Журнал «Навколо світу» (№ 7, 2007 р.):

«На Соловках "трійка" розкрила виниклу серед ув'язнених змову шпигунів і націонал-терористів під назвою "Всеукраїнський центральний блок". Підібрали людей, спільним у яких було лише знання української мови чи рідні в Україні. Розглянули персональні справи — десятками за день, ухвалили вирок, і швидко в Кем, за кулею в потилицю. Проте паперовий порядок дотримувався. У розстрільному протоколі від 9 жовтня 1937 року терорист професор Вангенгейм (№ 120) сусідить з Яворським Матвієм Івановичем — № 118 («історик-економіст, володіє мовами російською, польською, чеською, білоруською, німецькою, французькою, італійською, латинською та грецькою має брата Івана в Празі та в Галичині (Львів) сестру Катерину»), з Чеховським Володимиром Мойсейовичем - № 119 («професор-історик»), з Грушевським Сергієм Григоровичем - № 121 («професор-історик») і таке інше. Загалом у таборі розкрили кілька розгалужених контрреволюційних організацій: змовники, фашисти, терористи».

Був серед розстріляних професор-філософ Петро Демчук (37 років).

Читайте також: Розстріляні у Сандармоху українці і вихідці з України (СПИСОК) [3]

Крім рідної української знав німецьку, англійську, польську, французьку, чеську, італійську, російську. Не дивно, що молодому вченому та громадсько-політичному діячеві, який деякий час прожив за кордоном (у Західній та Східній Європі, був одним із засновників Української комуністичної секції при ЦК компартії Австрії), чекісти звинуватили у приналежності до так званої «УВО» — вигаданої «Української військової організації»... Ще й записали в якийсь висмоктаний із пальця «осередок», у якому більшість складали «агенти іноземних розвідок»!

Коли через чверть століття чекісти хрущовського часу переглядатимуть сфабриковану попередниками неосяжну «кримінальну» спадщину, майор Ганенко зі слідчого управління КДБ при Раді міністрів УРСР, складаючи огляд слідчої справи професора, напише: "Показання Демчука в багатьох випадках неконкретні, у них немає посилань на конкретні факти. Із цих свідчень, зокрема, не видно, за яких обставин і ким саме його - Демчука - завербували в УВО, як він опинився в "к. р. блоці", звідки взагалі йому відомо про цей блок, хто, коли організував цей блок; що конкретно робив Демчук за завданням УВО в радянському повпредстві у Відні".

Це лише деякі питання без відповідей, що залишаються після вивчення матеріалів липової справи.

Начальство ж табору серед купи інших, складених як під копірку документів, запевнить підписом довідку і про Петра Демчука — той самий обов'язковий папірець, за яким формально ухвалювали рішення розстріляти.

ДОКУМЕНТ

«Активний член УВО, був пов'язаний з польською розвідкою та працював на користь Польщі… Був намічений для виконання терористичних актів… Стоїть на позиції к/р українських націоналістів, які прагнуть відірвати Україну від СРСР, вихваляє німецький фашизм, проповідує поразку та загибель Радянської влади, приймає терор як засіб боротьби з Рад. владою. Поводиться різко контрреволюційно».

У 1960-х, після першої хвилі реабілітації жертв більшовицького терору, знайдеться місце (лише кілька рядків) у тритомному Радянському енциклопедичному словнику й для колишнього «члена-кореспондента АН УРСР» Демчука. Укладачі ідеологічно витриманого тритомника напишуть, що вчений у своїх роботах викривав реакційну суть буржуазної філософії, і також вкажуть хибну дату його смерті – «30.I.1943».

І жодного слова, звичайно, не буде в тому підцензурному виданні про місце страти філософа.

Народний меморіал у Сандармосі. Фото: petrozavodsk bezformata

Було розстріляно Крушельницького Антона Владиславовича — прозаїка, літературного критика, літературознавця, педагога.

Навчався у Львівському університеті. Викладав у гімназіях Львова, Відня, Коломиї, Рогатина, Бережан, Городенки.

Міністр освіти УНР (1919), редактор шкільних хрестоматій з української літератури (Відень, 1919–1922), видавець-редактор громадсько-літературних журналів прорадянської спрямованості «Нові Шляхи» (1929–1933 у Львові) та «Критика» (1933, там же ), автор біографічного нарису «Іван Франко» та ін.

У липні 1932 року переїхав із усією родиною до Радянської України, жив у Харкові в будинку «Слово». 6 листопада 1934 р. Антона Крушельницького було заарештовано органами Держбезпеки НКВС УРСР у Харкові. У постанові оперуповноваженого ІІ відділу СПО УДБ у Харківській області Бордона затверджувалося:

ДОКУМЕНТ

«Крушельницький Антон Владиславович є одним із керівників створеного в Україні центру ОУН (Організація українських націоналістів, заборонена в РФ. — Ред.), який має на меті повалення Радянської влади в СРСР та підготовку терористичних актів проти представників партії та уряду».

Справа А. Крушельницького розглядалася 28 березня 1935 р. виїзною сесією Військової колегії Верховного суду СРСР. Вирок: десять років позбавлення волі із конфіскацією майна.

Заарештованих разом із ним старших синів Тараса та Івана розстріляли у грудні 1934 р. Двоє молодших синів, Богдан та Остап, стали ЗК («ув'язненими каналоармійцями») Біломорбуду та відбували покарання на Соловках. Розстріляні, як і батько, 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох [4]. Доньку, Владимиру Крушельницьку, лікаря, теж відправили на Соловки. «Особливою трійкою» УНКВС ЛВ 25.11.1937 р. додатково засуджено за ст. 58-10-11 КК РРФСР до вищої міри покарання. Розстріляна в Ленінграді (за іншими даними, ймовірно, в Ленінградській області) 8.12.1937 р.

Антона Крушельницького реабілітовано.

Читайте також: У 1930-х роках за націоналістичну діяльність засудили понад 20 тисяч українців [5]

Лесь Курбас — український та радянський актор, театральний та кінорежисер. Народний артист Української РСР (1925).

Навчався у Тернопільській українській гімназії, брав участь у самодіяльності. З 1907 року навчався на філософському факультеті Віденського університету, за рік перевівся до Львівського університету. За вимоги українізації університету було відраховано. Пізніше відновився у Віденському університеті, який закінчив, одночасно навчаючись у драматичній школі при Віденській консерваторії.

1917 року організував у Києві театральну студію (пізніше — «Молодий театр»).

З грудня 1933 року - в Москві, працював режисером-постановником у Малому театрі та Єврейському театрі. Заарештовано у Москві 26 грудня 1933 року у справі «Української військової організації». У квітні 1934 року судовою «трійкою» засуджено до п'яти років ВТТ. Перебував на лагпункті Вигозеро, потім у Медвежьогірську, ставив виставу у Центральному театрі ББК. У жовтні 1935-го спрямований на Соловки. Утримувався на лагпункті Кремль, ставив вистави у таборовому театрі.

Реабілітовано. У 2002 році Лесю Курбасу встановлено пам'ятник у Києві.

Читайте також: Как убивала «красная» Россия. Процедура смертной казни в 1920–1930-х годах [6]

Сандармох. Архівне фото

Підмогильний Валер'ян Петрович, письменник.

Автор кількох романів та повістей. Був організатором, редактором та перекладачем видань Мопассана (10 томів), Бальзака (15 томів) та Франса (25 томів).

1923 року в журналі «Нова Україна» (Прага) були опубліковані новели Підмогильного. Цей журнал фігурував у справі як речовий доказ його «контрреволюційної діяльності».

8 грудня 1934 р. був заарештований за звинуваченням в «участі в роботі терористичної організації, що ставить за мету організацію терору проти керівників партії». На перших допитах відповідав слідчим: «Винним себе не визнаю», навіть коли допити «стали жорстокими». Однак 11 січня 1935-го в протоколі з'явилося «визнання» Підмогильного у тому, що він належав до «групи письменників-націоналістів із терористичними настроями щодо вождів партії». Так звана «група» складалася із сімнадцяти осіб. Серед звинувачень Підмогильному у протоколі наводиться його висловлювання про те, що «політика колективізації привела українське село до голоду».

7–28 березня 1935 року виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР без свідків та адвокатів засудила Підмогильного та інших заарештованих у цій справі на «десять років із конфіскацією особистого майна». Незабаром Підмогильного було доставлено до Соловецького табору особливого призначення.

Останній твір Підмогильного залишився незавершеним та без заголовку; рукопис зберігався у спецархіві під забороною близько п'ятдесяти років, опублікований під умовною назвою «Повість без назви».

Реабілітовано.

Читайте також: Преступление без наказания. Часть 1: большевики забрели в кровь своих жертв по ноздри... [7]

Одна пуля в две головы. 75 лет назад коммунистами расстреляна элита украинской нации [8]Шаль Іван Васильович , український філолог, перед арештом професор Краснодарського педінституту. Автор підручників з української мови та літератури для кубанських шкіл. Заарештований 13.01.1933 як один із організаторів та керівників «к/р повстанської організації «Союз Кубані та України». Засуджений до 10 років ВТТ.

Реабілітований 1960-го.

Яворський Матвій Іванович , академік.

Ув'язнений Ілля Корсовецький, що сидів разом з ним на Соловках, говорив про нього так: «Негарно він робить, що з кожним розмовляє на ці теми і відкрито говорить свої думки, так що з ним говорити тепер небезпечно. Його оточили шпигунами, стукачами, і він, не розуміючись на людях, базікає їм усе, як друзям. Тепер 3-я частина ( чекісти . - П. Г. ) "Створила" навколо нього якусь організацію, і зараз всі уникають його. З ним небезпечно зустрічатися...»

Вивчав право у Львівському та Віденському університетах. Під час Першої світової був старшим офіцером польової жандармерії австрійської армії. У 1918 р. разом з окупаційною армією прибув до Києва, де був політичним референтом-перекладачем за генерала Лінзінгена. 1919 р. служив сотником у польовій жандармерії Української галицької армії.

У 1919 році залишився у Києві, згодом переїхав до Харкова, де у 1920 році вступив до КП(б)У та став офіційним історіографом марксистської історичної школи. У 1920-х роках якийсь час завідував управлінням Укрнауки, згодом очолював історичний відділ Всеукраїнського інституту марксизму-ленінізму, а якийсь час — увесь інститут.

Обрано дійсним членом Всеукраїнської академії наук. З того часу працював у Києві.

1929 року відсторонений від керівництва історичним відділом Інституту марксизму за «націоналістичний ухил», у лютому 1930-го виключений з партії, позбавлений звання академіка ВУАН та академіка АН Білоруської РСР. У 1932 р. заарештований у Києві; рішенням КОГПУ було засуджено до шести років виправно-трудових таборів та заслано на Соловецькі острови. У таборі був одним із лідерів української «внутрішньої еміграції».

У 1936 році відправив дивовижну (навіть не віриться) заяву до Центральної атестаційної комісії ГУЛАГ НКВС СРСР:

«Справжнім повідомляю, що я відмовляюся від заліків робочих днів не лише за минулий період, а й взагалі. Я вважав таким (залік) знущанням над людиною, яку, як і багатьох інших, сталінське «правосуддя» спершу кидає у в'язницю за те, що він українець, який не змінив любові до своєї батьківщини на російський патріотизм, підфарбований «інтернаціоналізмом», якого назване правосуддя без суду засуджує за неіснуючу справу на повільне знищення в таборі, в умовах важкої примусової праці, на напівголодному пайку, в мережах мерзенної це правосуддя, обіцяє йому скоротити його повільне знищення - моральне і фізичне - за умови так званого "перековування", тобто покірливого самопідпорядкування цьому знищенню і підкупного славославства його політики.

Я особисто «перековувати» себе не намагаюся, обожнювати «геніального, коханого, рідного вождя всіх народів» не бажаю, та й взагалі вважаю для себе ганьбою таким шляхом купувати собі волю, тим більше, коли десятки тисяч представників української інтелігенції гинуть у в'язницях та таборах в умовах, зазначених вище, коли їхні сім'ї засуджені на повільну голодну смерть в умовах так званого «культурного та заможного життя», в умовах сталінської «турботи про людину», коли сотні тисяч пограбованих українських селян засівають Росію своїми кістками на каторжних будовах, лісозаготівлях та інших видах примусових робіт, коли стільки ж гине їх у себе на батьківщині від голоду, хоча начебто і там жити стало веселіше.

Я вважаю, що за такого стану речей в Україні для мене більше буде честі померти вже разом з ними в нашому спільному каторжному житті, ніж прагнути на волю, щоб жити життям хамелеона, який раболіпить перед сучасним Нероном і його преторіанцями, хамелеона, який захлинався в захваті перед політикою національного гніту і селянського пограбування в царстві — соціалізму, що не будується, а загального обману провокації і свавілля.

Л/п Кремль-Соловки, 30/VI-1936».

1989 року реабілітований. 1991 року відновлено у званні академіка АН України, 1994 р. — у званні академіка АН Білорусі.

Сандармох. Архівне фото

***

«Розкажи, Матвєєве, як ти за один день Божий погасив усі великі зірки на культурному небі України, навіть не помітивши цього», — написав уже за часів української незалежності правозахисник Євген Сверстюк.

Тут, якщо бути чесним, треба обов'язково нагадати, що серед тих, чия остання адреса — Сандармох, були:

адвокат росіянин А. Бобрищев-Пушкін (захисник Бейліса та Пуришкевича),
московський літературознавець сибіряк Н. Дурново ,
засновник удмуртської літератури Кузебай Герд ,
білоруський нарком Ф. Волинець ,
татарський громадський діяч І. Фірдевс ,
московський циган Г. Станеско ,
грузинські князі Н. Ерістів і Я. Андронніков ,
католицький адміністратор Грузії Ш. Батмалашвілі
професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Глузман ,
черкеський письменник князь Х. Абуков ,
корейський діяч Тай До ,
православні єпископи Олексій (воронезький) , Даміан (курський) , Микола (тамбовський) , Петро (самарський) ,
лідер баптистів СРСР В. Колесников ,
отець П. Вейгель , спрямований Ватиканом в СРСР для перевірки даних про переслідування віруючих.

PS. У 1937 році було винесено 353 074 смертні вироки, у 1938 році - 328 618, у 1939 році - 2552, у 1940-му - 1649, тобто в 1937-1938 роках було винесено 681 692 смертні вироки (близько 1000 вироків на день!), а ось у 1950–1957 роках — «всього» 3894 смертні вироки (близько 1000 на рік), з 26 березня 1947 по 12 січня 1950 року смертна кара не застосовувалася.

—

Павло Гутіонтов [9] , оглядач; опубліковано у виданні “Нова газета Європа” [10]

В тему: