Аспекти деколонізаційних завдань в контексті агрессії Росії

1.00

Нет

Російська війна в Україні спричинила широку дискусію про її причини, ідеологічне підґрунтя та роль інтелектуалів у розробці, просуванні чи просто сприянні поширенню імперської ідеології.

У більшості випадків ця роль не була активною і цілеспрямованою, проте, як влучно зауважує українсько-канадський дослідник Андрій Заярнюк, “не підтримуючи й не схвалюючи відкрито російський режим, [західні] науковці й уряди все ж відігравали класичну роль посібників: створювали, дозволяли та/або підтримували рамки, в яких дії Росії розглядалися як леґітимні або, принаймні, прийнятні і терпимі. Панівний академічний дискурс запевняв російський уряд у його безкарності та підбадьорював його агресивний, насильницький політичний курс”.¹ [2] Люди на Заході, які писали про Україну з супрематистськими (“орієнталістськими”) упередженнями та/або явною некомпетентністю, “частково закладали підґрунтя для багатьох заяв Путіна”, які зрештою вилилися в практику геноциду.² [3]

Читайте також: Імперська спадщина та деколонізація свідомості [4]

Саме ця практика (і суспільне обурення, яке вона викликала) змусила західних інтелектуалів, хоч і з запізненням, критичніше глянути на ідеологічні обґрунтування – квазіісторичні, псевдоетнологічні та геополітичні, – які роками просувалися путінським режимом, не викликаючи серйозних заперечень ані з боку західних науковців, ані з боку політиків. Поблажливість політиків до кримінальних режимів не надто дивує, беручи до уваги панівний у тому середовищі цинізм (званий “реалізмом”) – цілком у дусі сумнозвісної записки британського МЗС з приводу Голоду в Україні. Але брак реакції з боку інтелектуалів свідчить про серйознішу проблему: аргументи Кремля не тільки не суперечили основним положенням “політичного реалізму”, вони ще й цілком узгоджувалися з основними постулатами російського “імперського знання”, засвоєного на міжнародному рівні як наукова істина та загальноприйнята мудрість.

І “політичний реалізм”, і “імперське знання” мають чимало спільного, оскільки в основі обох лежить сутнісно расистська віра в те, що одні нації вищі за інші й тому мають право на різні привілеї (наприклад, “леґітимну сферу впливу”), тоді як менші, “неісторичні” нації не мають ні власної волі, ні власної гідності і повинні бути підпорядковані (а іноді і принесені в жертву) великим господарям заради стабільності та “прогресу”.

Саме з цієї причини уявні (і лицемірні) “безпекові проблеми” Росії сприймаються й обговорюються на міжнародному рівні серйозніше, ніж справді реальні безпекові тривоги її сусідів; саме з цієї причини 170 років російського колоніального панування в Криму виявляються в очах світової спільноти єдиною реальністю для цього півострова, затьмарюючи п’ятсот попередніх років кримськотатарської державності, як і подальшу історію геноцидного винищення автохтонів колонізаторами. І саме з тієї причини так багато експертів і політиків переймаються й досі тим, як “зберегти Путіну обличчя” й уникнути “приниження”, а не як притягнути його до відповідальності за злочини агресії й геноциду.

Західний “політичний реалізм” чудово поєднується з російським “імперським знанням”, оскільки обоє визнають супрематистську ієрархію “історичних/неісторичних” націй, “більш важливих” і “менш важливих”, “об'єктивно” наділених правом на панування і навпаки призначених на підпорядкування.

Російські історичні міфи про “Київську Русь=Росію” і політичну тяглість між Києвом і Москвою, про штучність і вторинність України по відношенню до буцімто “тисячолітньої” Росії, про споконвічну спорідненість, майже тотожність обох народів чудово резонували з уявленнями реалістів про геополітичну вищість Росії та меншовартість її сателітів. Не було потреби ставити під сумнів “імперське знання”, оскільки воно забезпечувало “стабільність”, тимчасом як підважування його аксіом підвищувало ймовірність політичних пертурбацій.

Читайте також: Колоніалізм і шароварщина: тіньова сторона явища [5]

Сумнівний статус-кво міг би тривати вічно, якби Путін не перебрав міри й не розпочав тотального вторгнення – замість подальшої гібридної інвазії в Україні, евфемістично званої на Заході “українською кризою”. Пробудження Заходу прийшло надто пізно і дуже дорогою ціною – принаймні для українців. Уся міжнародна система – безпеки, торгівлі, дипломатичних відносин, культурного обміну тощо – була глибоко зруйнована. Міжнародна наука, яка за великим рахунком є західною наукою, не могла більше іґнорувати нову ситуацію, великою мірою уможливлену браком об’єктивного знання в світі про Росію та Україну і загалом глобальними структурними проблемами його виробництва й поширення.

“Коли ми дивимося на інтелектуальне конструювання світу з позиції американського коледжу чи британського університету, – стверджує Андрій Заярнюк, – вимальовується дуже імперська картина реальності, де чітко видно колишні імперські центри і периферію, провінції... Імперії насправді нікуди не зникли, вони продовжують існувати в ментальній географії.

Адже імперії ХІХ століття – це не лише завоювання і захоплення територій, це ще й імперські метрополії – грандіозні центри культури і знань з чудовими університетами та академіями наук”.³ [6] І система виробництва знань від тих часів залишається практично незмінною, оскільки “академічні [і не лише академічні, – М.Р.] структури дублюють конфігурації влади, впливу й домінування, які вже існують у міжнародних відносинах”.⁴ [7]

Важко сказати, чи цю систему вдасться кардинально змінити, беручи до уваги структурний характер чинників, які її підтримують і відтворюють. Проте деколонізація справді постала тепер на порядку денному в західній гуманістиці – принаймні як гасло. Нещодавня конференція ASEEES (Асоціації слов'янських, східноєвропейських та євразійських досліджень) проголосила її своєю головною метою.

“Повномасштабне вторгнення Росії в Україну спонукає до переоцінки і трансформації російськоцентричних відносин влади та ієрархій як у реґіоні, так і в тому, як ми його вивчаємо”. Російська війна в Україні, як влучно зауважив один з учасників форуму, “підштовхнула науку до розуміння імперії та колоніалізму, як, можливо, ніколи раніше... Бо раніше це були лише академічні дискусії, а тепер за це гинуть люди”.⁵ [8]

Першорядне значення для цієї нової дискусії має визнання того, що нинішня війна не стосується території, ресурсів і суто колоніального завоювання, як на цьому наполягають політичні реалісти. Не йдеться тим більш про уявну “загрозу” Росії з боку НАТО і нібито “занепокоєння з приводу безпеки” – малоймовірні для країни з другим за величиною ядерним арсеналом у світі. Йдеться навіть не про виживання режиму і необхідність “закручувати гайки” й мобілізовувати людей проти вигаданої зовнішньої загрози, і не про бажання приборкати демократичну “хворобу” в сусідів, аби вона не поширилася ще й на Росію. Насправді ця війна є “війною культур”, війною за історію та ідентичність, усупереч теоріям політичних реалістів, які вважають, що міжнародні відносини – це насамперед питання накопичення влади й багатства і підвищення безпеки.

Читайте також: Нарешті на монументі «Батьківщина-мати» в Києві розпочали заміну радянського герба на український [9]

“Реалісти” зазвичай не мають фахових знань і досвіду щодо Росії та України, проте охоче дають поради, як закінчити війну і досягти “дипломатичного рішення”. Вони впевнені, що всі політичні гравці раціональні і здатні до компромісів, і просто не уявляють, що деякі лідери можуть бути ірраціональними і параноїдальними. Це справді “безпрецедентний випадок у двадцять першому столітті: одержимий ідеєю-фікс політичний лідер, який намагається втілити свою націоналістичну утопію, засновану на застарілому примордіалістському уявленні про націю, давно відкинутому наукою”.⁶ [10]

Для українських учених, обізнаних із російською історією набагато краще від зарубіжних колег і тому достатньо скептичних щодо російських міфів про “Київську Русь=Росію” і “тисячолітню російську державність”, культурні/ідентичнісні корені війни є достатньо очевидними.

Вони полягають у глибокій несумісності російської імперської та української національної ідентичностей: незалежна Україна, Україна поза Росією й без Росії докорінно руйнує весь російський світогляд і “русько-російську” самосвідомість; відсутність України створює величезну чорну діру, болючу рану в самому центрі російської імперської ідентичності та імперської уяви.

Невдовзі після здобуття Україною незалежності в 1991 році професор Олег Ільницький проникливо стверджував, що “Україна самим своїм політичним існуванням та інтенсивними національними пошуками ставить під сумнів ексклюзивні претензії Росії на певні історичні періоди (наприклад, Київську Русь), а також на окремих культурних діячів... Україна, схоже, кидає виклик російському самоусвідомленню, яке великою мірою визначається посиланнями на цю землю, її культуру та історію”.⁷ [11]

Це не означає, що тотальна війна, яка виходить далеко за межі дискурсивного поля, була неминучою або що всі інші чинники не відіграли в ній ролі. Марія Мельксоо проникливо перелічує їх, виокремлюючи при тому культурний/ідентичнісний чинник як найістотніший: “Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році – це багато речей водночас: агресивна війна; спроба ще одного територіального завоювання після анексії Криму та восьмирічної боротьби за Донбас; демонстрації сили онтологічно занепокоєною державою, керівництво якої, схоже, одержиме ідеєю величі і розширення “русского мира” за допомогою нещадного насильства й брехні, що перевершує антиутопійну фантазію Джорджа Орвела. А головне – це імперська війна у світі національних держав, підперта відвертим запереченням Росією політичного суверенітету України й права українців на існування як незалежної нації. Несумісні логіки суверенітету (України) та імперіалізму (Росії) зіткнулися в цьому конфлікті”.⁸ [12]

Читайте також: Чому влада ігнорує питання «бути чи не бути» московській церкві в Україні [13]

Усвідомлення культурних/ідентичнісних коренів війни спонукає уважніше приглянутися до міфології, що лежить в основі російської імперської ідентичності і робить її несумісною з самим існуванням незалежної України. Деконструкція цієї міфології увінчалася в Україні у 2014–2015 роках “ленінопадом” і процесом декомунізації й завершилася тотальною зачисткою всіх імперських реліктів після 2022-го.

На Заході радикальна ревізія виглядає проблематичніше, оскільки стикається з корпоративними інтересами численних “русистів”, які домінують на полі славістики, і суперечить цинічному “реалізму” багатьох політиків, а тим більш бізнесменів, і тому безпорадно борсається у ментальних кліше та “загальновідомих істинах” щодо Росії, накопичених і нормалізованих на Заході впродовж століть.

Ще в 1995 році Марк фон Гаґен пробував спрогнозувати наслідки нового політичного устрою в Східній Європі для західних академічних кіл: “Подібно до того, як міжнародна політична система повинна тепер пристосуватися до проголошених нещодавно суверенітетів країн Східної та Центральної Європи, вчені за межами реґіону повинні так само відновити історичну та інтелектуальну леґітимність своїх об'єктів дослідження...

Все це не означає, що ми мусимо скрізь створити кафедри української історії, так само, як було б нереалістично думати, що литовська, естонська чи казахська історія пропонуватимуться тепер скрізь і всюди. Але ми можемо, як мінімум, сподіватися, що в майбутньому кафедри, які пропонують посади з російської та східноєвропейської історії, вимагатимуть від претендентів знання історії більш ніж одного народу Російської імперії та розуміння інтелектуальних і методологічних проблем викладання історії імперії”.⁹ [14]

Ці пропозиції, за всієї їх слушності, не похитнули панівного русоцентризму в реґіональних і, зокрема, славістичних студіях. Сьогодні порядок денний ґрунтовної деколонізації артикулюється набагато рішучіше: “Війна стала потрясінням для світу, а відтак і для академічного середовища як його частини, – стверджує Едвард Шац, директор Центру європейських, російських та євразійських досліджень (CERES) при Торонтському університеті.

– Я відчуваю, що вже неможливо робити все так само, як і до цього. Щось має змінитися. Питання лише у тому, наскільки сильно і в яких вимірах”.¹⁰ [15] Найрадикальніші пропозиції передбачають не лише перегляд навчальних програм, критичне переосмислення російських джерел та ширше представлення альтернативних неросійських текстів, а й фундаментальніші структурні зміни:

“Деколонізацію потрібно починати з мови. Не менш важлива й структурна деколонізація наративів... [Поки що] незалежно від того, праві чи ліві погляди сповідує людина, її структурне мислення чомусь залишається сталим і чудово вписується в путінську логіку... Тут оприявнюється проблема розуміння того, як ми розповідаємо історію, як (не)працюємо з мовою, яку запозичили ще в ХІХ столітті... Зупиніться й придивіться до історичних наративів: це націоналізуючі наративи.

Вони русифікують не через якусь лиху волю, а через те, що російськість присутня в них як щось «давнє», щось, що є системотворчою базою оповіді. Це природне сприйняття російськості потребує деконструкції... Всі поняття, які ми сприймаємо як даність, потребують осмислення й деконструкції. Саме тому необхідні нові наративи... Якщо ми не зламаємо структурні основи відтворення [старих] наративів, цих патернів організації дисципліни та підготовки аспірантів, – на жаль, ми не змінимо нічого”.¹¹ [16]

Читайте також: Розпад росії: яким його бачать на Заході [17]

Учасники обговорення резонно нагадують, що перегляду потребує не лише сфера історії чи культури і літератури, а й сфера політичних наук і, зокрема, міжнародних відносин – справжнє гніздо “політичних реалістів”, які вміло поєднують експліцитне засудження російської агресії з її імпліцитним виправданням за допомогою сумнівних арґументів та безвідповідальних закликів “зрозуміти Путіна”, врахувати “обидві” точки зору, спонукати Україну до “компромісів”.

“Війна в Україні, – як зауважує Марія Мельксоо, – ставить дисципліну міжнародних відносин перед складною постколоніальною проблематикою. Вона спонукає дослідників звернути нарешті увагу на глибокий конфлікт між імперським устроєм та національно-державним на занедбаній ними східноєвропейській периферії. І задуматись над моральністю пропозиції перетворити ту або ту державу на буферну зону”.¹² [18]

Два інші аспекти деколонізаційних завдань виходять за межі українознавства і взагалі української проблематики. Один із них нагадує нам, що Україна – не єдина жертва російського “імперського знання” та його глобального домінування, хоч і справді посідає центральне місце в російській імперській міфотворчості.

На деколоніальний аналіз заслуговують усі російські домініони, незалежно від форм їхнього колоніального підкорення – чи то через пряме завоювання, чи то через масове переселення колоністів, чи через династичну інкорпорацію (за кожною із цих форм та їхніми комбінаціями завжди стояв, зрештою, примус або ж загроза примусу).

Особливо це стосується корінних народів Кавказу, Середньої Азії, Сибіру та Крайньої Півночі, які посідали найнижчі місця в імперській етнічній ієрархії і потерпали не лише від супрематистської зверхності “найпрогресивнішого” в СРСР народу (“народу-богоносця” в царській імперії), а й від банального, розлитого у повсякденні расизму. Науковці з цих реґіонів, як зазначає казахська авторка, “мають і досі труднощі з тим, щоб бути почутими на Заході через владні ієрархії у виробництві знань. ...

Після розпаду Радянського Союзу політики на Заході розглядали Росію як таку, що забезпечує суверенні права колишніх колоній, особливо в Центральній Азії... Активісти на Глобальному Півдні і тепер розглядають Радянський Союз як антизахідну, антикапіталістичну державу”,¹³ [19] не відчуваючи жодної солідарності з колонізованим населенням “радянського Півдня”.

Читайте також: В Україні заборонили топонімічні назви, пов’язані з країною-агресором [20]

Інший аспект деколонізаційних завдань стосується безпосередньо самого Заходу – його власної традиції “орієнталізму” і того, що сьогодні саркастично називають Westplaining – схильність “пояснювати ситуацію в Україні та Східній Європі, іґноруючи голоси з реґіону, розглядаючи його як об'єкт, а не суб'єкт історії, або ж претендуючи на досконале розуміння російської логіки та мотивів”.¹⁴ [21]

Деякі науковці висловлюють відвертий скептицизм щодо “деколонізаційних” ініціатив, які “походять з привілейованих імперських центрів з тривалою історією колоніальних завоювань”, без докорінної зміни “структур і рамок, які визначають мультидисциплінарну підгалузь реґіональних досліджень”. Андрій Заярнюк згадує “Євразію” як одне з тих понять, які надають специфічного забарвлення всьому, що потрапляє під його семантичний вплив, незалежно від намірів науковців: “Окреслений довкола Росії простір залишатиметься під її домінацією достоту як колишня “Рада економічної взаємодопомоги” чи путінський “Євразійський союз”.¹⁵ [22]

“Коли йдеться про географію виробництва знань, – стверджує він, – “деколонізація” власної історії та культури має бути залишена Україні, але вона також має супроводжуватися “деімперіалізацією” імперської оптики західних академічних кіл. Першим простим кроком могло б стати визнання існування і леґітимності українознавства, в тому числі української історії. Українська культура була такою ж реальною і багатою сто років тому, як і тепер.

Щоб визначати тенденції в цій культурі і робити про неї судження, треба спершу її опанувати. Це сфера, яка вимагає доброго знання мови і багатьох додаткових знань. Докторський ступінь з російської історії не повинен розглядатися як підтвердження компетентності щодо України.

Науковій спільноті час усвідомити, що центр українознавства тепер в Україні. Голоси українських науковців-експертів мають бути почутими і шанованими, а не іґнорованими чи осмішуваними. І, нарешті, ті українські історики, які самі брали участь у демонізації України та української ідентичності, повинні визнати свою моральну відповідальність за війну, смерть і страждання українців і переглянути свої пріоритети, порядок денний, емпатію та підходи в рамках дисципліни”.¹⁶ [23]

Читайте також: Деколонізація: колективна відповідальність України перед кримськими татарами [24]

Дебати про деколонізацію проливають світло на колоніальну сутність нинішньої російсько-української війни і допомагають західним людям поступово позбуватися “імперського знання” з усіма його стереотипами про Росію, Україну та їхні історичні стосунки.

Потенційно це може також сприяти кращому розумінню українських проблем на Глобальному Півдні, який усе ще сприймає Росію як спадкоємицю СРСР, прапороносця антиімперіалізму та антиколоніалізму. Засліплені антизахідними, зокрема антиамериканськими почуттями мешканці Півдня не бачать, що Україна є жертвою такого самого геноцидного колоніалізму, від якого вони потерпали в минулому, тільки озброєного тепер незрівнянно потужнішими мілітарними і пропагандистськими засобами.

Дебати про деколонізацію можуть зробити внесок у ширшу галузь постколоніальних досліджень, до якої тривалий час не включали східноєвропейців, як і всіх інших російських “субалтернів”. Здається, настав час визнати, що колоніальне підкорення, гноблення, визиск, приниження і навіть екстермінація не конче мають расове підґрунтя і практикуються не лише за океаном.

—

Микола Рябчук [25]

Оригінал статті друкувався англійською на аналітичній платформі “Desk Russie”. Повний український текст готується до друку в журналі “Політичні дослідження”

Джерело: ZBRUC.eu [26]

_______________________

¹ [27] Andriy Zayarnyuk, Historians as Enablers? Historiography, Imperialism, and the Legitimization of Russian Aggression. East/West: Journal of Ukrainian Studies 9: 2 (2022), 192-193, DOI: https://doi.org/10.21226/ewjus754

² [28] Andriy Zayarnyuk: "When we look at the intellectual construction of the world from the position of an American college or British university, a very imperial picture of reality emerges" [Інтерв'ю [29]]. Ukrainian Jewish Encounter, March 13, 2023.

³ [30] Zayarniuk, op. cit.

⁴ [31] Ibid.

⁵ [32] Mark Steinberg, цит. за:Todd Prince, “Moscow's Invasion of Ukraine Triggers 'Soul-Searching' at Western Universities as Scholars Rethink Russian Studies [33]”. Radio Free Europe, January 1, 2023.

⁶ [34] Tobakov, op. cit.

⁷ [35] Oleh S. Ilnytzkyj, Russian and Ukrainian Studies and the New World Order. Canadian Slavonic Papers 34:4 (1992) 445-6.

⁸ [36] Maria Mälksoo, The Postcolonial Moment in Russia’s War Against Ukraine. Journal of Genocide Research, 2022, DOI: 10.1080/14623528.2022.2074947. Майже релігійне завзяття, з яким Росія веде війну з Україною, пояснює дослідниця далі, "відбиває, з одного боку, заперечення автентичності української нації, культури, історії та держави, а з іншого – розкриває онтологічну порожнечу російської нації і той факт, що будь-яка політично значуща російська державна ідентичність сприймається як життєздатна лише тоді, коли пов'язана з імперією. Політична доля України, таким чином, постає як остаточне випробування російського різновиду імперського націоналізму: російська держава і нація були задумані як імперські і потребують постійного контролю, захисту і обґрунтування як такі".

⁹ [37] Mark von Hagen, op. cit., 673.

¹⁰ [38] Todd Prince, op. cit.

¹¹ [39] Марина Могильнер, “Мені завжди здавалося, що українське інтелектуальне середовище відрізнялося від інтелектуального середовища в Росії саме тим, що в українському були різні голоси і відбувався справжній цікавий діалог [40]” [інтерв’ю], Україна модерна, 6.04.2023.

¹² [41] Mälksoo, op. cit.

¹³ [42] Botakoz Kassymbekova, Erica Marat, “Time to Question Russia’s Imperial Innocence [43]”, PONARS Eurasia Policy Memo, no. 771, April 27, 2022.

¹⁴ [44] Jan Smoleński, Jan Dutkiewicz, “The American Pundits Who Can’t Resist ‘Westsplaining’ Ukraine [45]”, The New Republic, March 4, 2022. Див. також: Elżbieta Kwiecińska and Pavel Skigin, “The Discourse of Privilege: Western Europe and the Russian War against Ukraine [46]”, Review of Democracy, April 7, 2022; Aliaksei Kazharski, “Explaining the ‘Westsplainers’: Can a Western scholar be an authority on Central and Eastern Europe? [47]” Ukrainian Studies, July 19, 2022; Fabio Belafatti, “Orientalism reanimated: colonial thinking in Western analysts’ comments on Ukraine [48]”, Euromaidan Press, October 27, 2014.

¹⁵ [49] Andriy Zayarnyuk, Historians as Enablers? p. 197, 208.

¹⁶ [50] Ibid., p. 209.

Читайте також: