Дональд Трамп повернувся до Білого дому в атмосфері небувалого ажіотажу і різноспрямованих очікувань щодо того, що принесе його друга президентська каденція. Якщо його перша інавгурація вісім років тому виглядала непорозумінням, то тепер йому поспішали присягнути чиновники, корпорації та лідери держав.

Опитування показують, що надії на Трампа готові покласти люди в різних частинах світу, а найбільш критичні до нього в тих країнах і регіонах, чия безпека може знизитися внаслідок його приходу. Парадоксально серед них - найнадійніші та найдавніші союзники Америки: Європа, Велика Британія, Південна Корея, зазначає аналітичний портал  Re:Russia [2].

Погляд аналітиків та інтелектуалів на Трампа також суттєво змінився. Тепер його трактують не як безвідповідального популіста, а як транзакціоніста, який, хоч і наділяє свої наміри скандальною формою, на практиці є більшим реалістом, ніж прихильники ліберально-ціннісних підходів. Головною місією Трампа є ефективне стримування Китаю, яке має завершитися глобальною угодою, що відповідає інтересам обох сторін, упевнені вони. У такому разі він стане в один ряд з Рональдом Рейганом.

Водночас для переговорів з Китаєм з позицій сили Трамп повинен не програти Україну, зазначають аналітики та деякі політики. Це, ймовірно, усвідомлюють тепер і в команді Трампа. У цій перспективі угода щодо України виглядає вже не побічним епізодом, який не має принципового значення для Трампа, а прелюдією до вступу в важкий діалог із Пекіном.

Однак зараз у Трампа немає важелів тиску на Москву, яка вважає, що в конфлікті з Україною вона перебуває в сильнішій позиції. Висунуті командою нового президента загрози, на кшталт зниження цін на нафту, не виглядають переконливими. І в будь-якому разі не змінять стану справ на горизонті півроку, за які Трамп тепер обіцяє завершити війну. Щоб змінити баланс сил в українському конфлікті, знадобиться більше часу і дієві заходи підтримки України.

Читайте також: Війна Росії проти України ознаменувала кінець епохи обмежених війн і продовжує поширювати свій руйнівний потенціал [3]

Ажіотаж у тумані транзакціонізму

Довгоочікуваний вступ Дональда Трампа на посаду президента оточений атмосферою небувалого ажіотажу і є дивовижним контрастом з його попередньою інавгурацією у 2016 році. Тоді поразка демократів на виборах і обрання Трампа видавалися безглуздим казусом, сам він виглядав як сумнівний тип, що випадково прорвався до влади, а головним завданням американської держави і американського істеблішменту вважалася організація щільного опору його руйнівним ідеям і політичній безпринципності. Сьогодні американські чиновники, корпорації та світові лідери, навпаки, поспішають присягнути Трампу або принаймні продемонструвати йому свою лояльність, а сам він почувається повним тріумфатором;

Водночас "акції" президента Джо Байдена, який йде, впали до мінімального рівня. Згідно з опитуванням Gallup [4], оцінки його президентства на момент відходу з Білого дому виглядають найгіршими серед президентів XXI століття. Цьому сприяють не тільки запекла критика з боку виборців-республіканців, а й вельми стримані визнання його успіхів з боку демократів, які критикують його за непослідовність, - чи то недостатня військова допомога Україні, чи то, навпаки, надання такої допомоги Ізраїлю.

Невдалі маніпуляції громадською думкою - спочатку приховування часткової втрати дієздатності, а потім спроба провести в президенти "наступницю" в особі Камали Гарріс - кинули додаткову неприємну тінь на його "спадщину", захищати яку сьогодні мало хто горить бажанням. А відчуття "кризи Заходу", що охопило багатьох інтелектуалів до кінця 2024 року, теж так чи інакше виявляється асоційованим із програшним фіналом епохи Байдена.

Ці розчарування своєю чергою розчищають дорогу трампоманії, яка начебто охопила значну частину світу. Найекзотичніші, найскандальніші та найнездійсненніші обіцянки Трампа - завершити війну в Україні в найкоротший термін, приєднати до США Гренландію і Канаду, обкласти китайські товари 50%-вим митом або вийти з НАТО, - незалежно від того, у що вони виллються, розганяють ажіотаж навколо президентства, яке розпочинається. А відсутність реалістичних сценаріїв їхнього виконання живить надії різних гравців розгорнути реальні стратегії президентства Трампа у вигідному для себе ключі.

Читайте також: Крім власне Трампа, ще одними переможцями виборів 2024 року в США стануть психотерапевти [5]

Масштабне опитування (28,5 тис. осіб у 24 країнах), проведене Європейською радою з міжнародних відносин (ECFR) [6], показує, що люди в багатьох країнах світу з оптимізмом дивляться на друге президентство Трампа. Багато хто вважає, що він не тільки принесе користь Америці, а й знизить напруженість в Україні, на Близькому Сході та у відносинах між США і Китаєм, пишуть автори звіту ECFR. Противники Трампа передбачувано зосереджені в тих країнах і ареалах, безпека яких може в результаті його приходу знизитися (Європа, Україна, Південна Корея).

Парадокс полягає в тому, що ці країни і території історично є найсильнішими і послідовними союзниками США. Так, наприклад, вкрай песимістичною щодо приходу Трампа є громадська думка Великої Британії. Автори звіту вважають, що Європі буде непросто знайти в собі сили для того, щоб вибудувати самостійну зовнішньополітичну лінію в умовах "туману Трампа", але потенціал для цього у неї є. Багато хто в світі бачить у Європі гравця, потенційно рівного за силою США і Китаю, але вважають, що її нова стратегія не може бути простим поверненням до колишнього ліберального порядку.

Загальний погляд аналітиків і аналітичних центрів на Трампа з моменту його перемоги на виборах істотно змінився. Якщо під час передвиборчої кампанії він радше оцінювався як безвідповідальний популіст, то сьогодні у світовій пресі та в аналітичних центрах його трактують переважно як популіста-транзакціоніста. Це означає, що, надаючи своїм обіцянкам популістської та скандальної форми, на практиці він є більшим реалістом, ніж прихильники ліберально-ціннісних підходів у політиці.

У результаті новий президент виявляється представником надій як тих, хто втомився від "ліберального лицемірства", так і тих, хто сподівається на поєднання зухвалості та обачності, що приписується Трампу і має дозволити розв'язати або послабити тиск конфліктів, які неможливо розв'язати в рамках ціннісного підходу. Аналітики навперебій цитують його книжку "Мистецтво угоди" [7], в якій викладено ідеологію агресивного початку будь-яких перемовин, що дає змогу в потрібний момент із сильної позиції знайти баланс інтересів для врегулювання. Ця чудодійна бізнес-техніка і стає головною "пігулкою надій".

Напрямок головного удару

Історик Ніл Фергюсон у статті для Foreign Affairs [8] порівнює прихід Трампа до Білого дому з приходом Рональда Рейгана 1981 року і бачить в останньому рольову модель для Трампа на другому терміні. Рейган дотримувався концепції "мир через силу", міркує Фергюсон, тобто так само починав зі стратегії непримиренності, переходячи потім до більш зважених домовленостей.

Почавши з різкого нарощування військових витрат США і оголошення комуністичної Москви "центром зла в сучасному світі", Рейган пом'якшав у ставленні до СРСР під час другого терміну і вийшов на укладення найвпливовіших домовленостей щодо розрядки напруженості, які зрештою поклали кінець холодній війні. Щоправда, Фергюсон опускає той факт, що ці домовленості стали можливими внаслідок поглиблення економічної кризи і внутрішньополітичних змін у СРСР, а сам процес зайняв майже десятиліття. А також той факт, що Рейган був представником суто ціннісного підходу, який надихав згодом американських неоконсерваторів.

Так чи інакше, на думку Фергюсона, подібно до того, як Рейган підвів світ до закінчення холодної війни, місією Трампа має стати історична угода з Китаєм, яка, однак, також може бути укладена тільки з позицій сили. Він упевнений, що саме так бачить бажаний результат свого президентства і сам Трамп.

Річард Фонтен, голова Центру нової американської безпеки (CNAS), у тому самому журналі зазначає, що, незважаючи на крайню ворожість і демонстрацію принципових незгод, американська зовнішня політика у своїх принципових рисах залишається наступною і по суті двопартійною протягом першого терміну Трампа та нового терміну Байдена і нового терміну Трампа;своїх принципових рисах залишається спадкоємною і по суті двопартійною протягом першого терміну Трампа, президентства Байдена і нового терміну Трампа. "Зовнішня політика адміністрацій - навіть таких різних, як адміністрації Байдена і Трампа, - схожа на айсберг. Видима частина блищить і має щербини та привертає основну увагу. Однак у неї також є набагато потужніша і менш помітна основа, яка, як правило, залишається в основному незмінною", - пише він.

Сформульована під час першого терміну Трампа ідеологія стратегічного суперництва з Китаєм залишилася центральною лінією американської зовнішньої політики за Байдена, і навіть арсенал інструментів тиску на Пекін, як-от технологічне стримування Китаю та актуалізація альянсів у Тихоокеанському регіоні, закладений Трампом, зберігся та був розвинений новою адміністрацією.

Точно так само в політиці на Близькому Сході Байден прагнув до розвитку і поглиблення Авраамових угод, досягнутих за Трампа. У цьому сенсі побоювання, що Трамп переверне зовнішньополітичні розклади і пріоритети, здаються автору поверхневими і необґрунтованими. По суті, справа зводиться скоріше до акцентів і вибору методів досягнення мети, ніж до їх визначення.

Утім, велике питання полягає в тому, які саме цілі та які "лінії фронту" виявляться для Трампа зрештою більш важливими - боротьба з лібералами та тим, що він називає "глибинною державою" вдома, у США, або ж зовнішньополітичні протистояння та альянси. Так, наприклад, Пітер Шредер з CNAS [9] вказує, що деякі очікувані та політично вмотивовані призначення Трампа (наприклад, у сфері розвідки) здатні завдати значної шкоди американській безпеці та ослабити США на міжнародній арені. Не менше питання полягає в тому, чи спрацює ефект Трампа тепер, коли він, з одного боку, не є такою вже загадкою, а з другого - вступає на посаду в момент, коли США вступають на посаду;посаду в момент, коли Захід виглядає набагато слабшим, а союз Китаю, Росії, КНДР і Ірану - набагато переконливішим і потужнішим, ніж вісім років тому.

Російський виклик: перешкода чи прелюдія?

Широко поширені надії на транзакціонізм нового президента та мистецтво угод з позицій сили, втім, поки що наражаються на той факт, що відомі на сьогоднішній день плани Трампа та його команди не виглядають переконливими та наразі зазнають критики з боку спеціалістів, чи то збільшення видобутку нафти в США, чи то нова тарифна політика, чи то обіцянки врегулювання тих чи інших криз.

Водночас такі гучні обіцянки вже роздані, і це ставить нову адміністрацію якраз не в сильну, а в слабку позицію і врешті-решт підштовхує до імітації успіхів замість реальних досягнень. У цьому випадку можливі провали, подібні до угоди щодо Афганістану - в основних рисах вона була нав'язана командою Трампа, а її руйнівні наслідки проявили себе вже після його відходу з Білого дому.

Привид Афганістану, втім, уже витає над найгучнішою обіцянкою Трампа - зупинити війну в Україні, - і, за свідченнями обізнаних джерел, украй турбує команду нового президента. Як заявив один з європейських чиновників [10], який провів кілька раундів переговорів з помічниками Трампа, його "команда одержима бажанням виглядати сильною, тому переглядає підхід до України". Виконувачка обов'язків глави Німецького фонду Маршалла Александра де Хооп Схеффер [11] каже, що фіксація нової адміністрації на афганському кейсі "вказує на "спосіб мислення", який підживлює та "розвиває" погляд Трампа на "політику щодо України прямо зараз".

Ще один аргумент, який, за свідченнями європейських чиновників, був присутнім під час їхніх дискусій з командою Трампа, полягає в тому, що програш в Україні зробить Америку слабшою в очах Китаю. У риториці американських "україноскептиків" бажання відсторонитися від конфлікту в Україні пояснювалося необхідністю зосередитися на головному для США питанні - стримуванні Китаю.

Підтримка України та загроза ескалації з боку Росії виглядали в такій перспективі як перешкода та обтяження для стратегічної лінії зовнішньої політики. Однак тепер можлива "українська угода" починає виглядати не як побічний епізод, а як своєрідний перший напад або прелюдія до складних переговорів з Китаєм і до китайської угоди. Трамп не зможе вступити в ці переговори з позицій сили, програвши Україну набагато слабшому, ніж Сі Цзіньпін, Володимиру Путіну. Глава європейської дипломатії Кая Каллас заявила The Financial Times [11], що "Трамп хоче бути сильним", додавши, що під "провалом України" вона має на увазі, що Трамп "не такий уже і сильний".

В результаті за останні два місяці ситуація навколо передбачуваної угоди щодо України дійсно дещо змінилася. Європейські чиновники і дипломати, які в перші тижні після виборів у США обговорювали плани дій на випадок, якщо Вашингтон припинить підтримку Києва [12], тепер налаштовані набагато оптимістичніше.

Прем'єр-міністр Італії Джорджія Мелоні, відвідавши на початку січня Трампа у Флориді, заявила, що не передбачає розмежування з Україною, оскільки "єдиний спосіб змусити Росію сісти за стіл переговорів - створити для неї складну ситуацію", запевняє Bloomberg. Також, за даними агентства, після нещодавніх розмов з Трампом низка європейських лідерів, включно з канцлером Німеччини Олафом Шольцем, висловили здивування тим, що новий президент США тепер ставив "розумні запитання" про війну, був відкритий до різних варіантів пошуку рішень і висловлював критику на адресу Путіна;

Ця нова перспектива "угоди з Путіним" як підготовки до переговорів із Китаєм уже призвела до часткового переосмислення ситуації в команді Трампа та, зокрема, до коригування часового горизонту укладення миру. А спецпредставник Трампа в Україні Кіт Келлог [13] привітав дозвіл Байдена використовувати далекобійну зброю для ударів по території Росії та постачання американської зброї Україні, заявивши, що це дасть новому президенту важіль тиску на Москву. Келлог додав, що "хотів би поставити мету на особистому та професійному рівнях" - закінчити війну за 100 днів і "придумати, як зробити це в найближчому майбутньому, щоб переконатися, що рішення міцне і стійке". Про те, що більш реалістичний термін для закінчення війни - шість місяців, заявив і сам Трамп [10].

Читайте також: Мета стоїть саме така: у російського суспільства більше ніколи не повинно виникнути бажання воювати [14]

На чиєму боці сила і час?

Утім, як зазначає у своїй статті Ніл Фергюсон, між в'єтнамською мирною ініціативою президента Річарда Ніксона 1969 року та мирною угодою, за яку держсекретар Генрі Кіссінджер та північов'єтнамський генерал Ле Дик Тхо отримали Нобелівську премію миру, минуло три роки;північнов'єтнамський генерал Ле Дик Тхо отримали Нобелівську премію миру, минуло три роки, а переговори, що призвели до угоди між Єгиптом та Ізраїлем 1979 року, тривали загалом понад п'ять років. У цьому випадку ситуація ускладнюється тим, що Москва зараз успішно демонструє впевненість, що ситуація розвивається на її користь. А Трамп не має достатніх важелів для того, щоб примусити Кремль до переговорів;

У результаті він змушений йти на поступки. Так, 7 січня Трамп заявив, що розуміє стурбованість Путіна можливим вступом України в НАТО [15], ігнорування якого фактично і призвело до війни. Таким чином, Трамп позначив поступку найважливішій вимозі Кремля (крім фактичного визнання окупації 20% території України) - вимозі нейтралітету України. Лише після цієї заяви Трампа прессекретар Путіна підтвердив готовність свого патрона зустрічатися з Трампом [16].

Сьогодні скоріше можна говорити про те, що щодо можливої угоди посилюється позиція Москви. Як зазначає Financial Times [17] з посиланням на кількох чиновників, знайомих з настроями Путіна, його головною метою на переговорах стане укладення угод, які гарантували б, що Україна ніколи не вступить до НАТО, а військовий альянс знизить активність у Східній Європі.

Кремль наполягає, пише Bloomberg [18] з посиланням на обізнані джерела, щоб Україна різко скоротила зв'язки з альянсом і обмежила військовий потенціал: країни НАТО можуть постачати Києву зброю, але вона не повинна використовуватися проти Росії, а також для звільнення окупованих територій. Фактично Путін використовує замішання команди Трампа і дрейфує до тих максималістських вимог обмеженої боєздатності української армії, які стали причиною припинення переговорів у Стамбулі навесні 2022 року;

Поки що тиск на Москву посилює адміністрація Байдена, що йде, тоді як в арсеналі погроз команди Трампа в бік Кремля лунає лише обіцянка посилити тиск щодо російських нафтових доходів або домогтися зниження цін на нафту. Однак експерти енергетичного ринку висловлюють глибокі сумніви в реалістичності цих загроз. Про це в Re: Russia писав старший дослідник Берлінського центру Карнегі з питань Росії та Євразії Сергій Вакуленко (→ Сергій Вакуленко: Говори, дитинко, говори [19]), про це ж пишуть експерти Інституту міжнародних фінансів (IIF) в своєму нещодавньому огляді [20].

Заходи з дерегулювання в США, спрямовані на зростання видобутку, дадуть ефект зі значним часовим лагом, упевнені вони, а рентабельність нових проєктів буде забезпечена, якщо ціни на нафту залишаться на рівні не нижче $60-65 за барель.

Читайте також: Про російську армію і військове виробництво у 2024 році: аналіз наявних даних [21]

Ба більше, навіть якщо Трампу вдасться знизити доходи Росії від енергоносіїв, це не призведе до негайного колапсу російської економіки і нездатності Росії вести війну. Економіка Росії сьогодні виглядає набагато більш ізольованою від світових ринків, а тому ефект зниження нафтових доходів у короткостроковій перспективі буде обмеженим (не загрожує російській економіці, зокрема, потужний відтік капіталу, що посилює ефект зниження цін в умовах відкритої економіки). Менш залежним від продажу нафти є зараз і російський бюджет - у середині 2010-х років вона забезпечувала в середньому 40% його доходів, а сьогодні - близько третини. Ефект зниження цін, безсумнівно, різко знизить стійкість режиму і його можливість вести війну, але це станеться не одразу, а на дистанції як мінімум року або двох.

Парадокс нинішньої ситуації тим часом полягає в тому, що становище Москви зовсім не таке стійке, як вона намагається це уявити. Хоча російська армія володіє ініціативою на полі бою, її успіхи залишаються обмеженими. Великі населені пункти на півночі Донбасу так і не були захоплені в ході кампанії 2024 року, в той час як втрати дуже високі.

За даними Міноборони Великої Британії [22], російська армія у 2024 році втратила 430 тис. осіб убитими і пораненими, що перевищує її сумарні втрати за перші два роки війни. Порівняно з 2023-м втрати зросли майже на 70% і в середньому з травня по грудень становили 1300 осіб на день. Поповнення цих втрат вимагає дедалі зростаючих виплат новим контрактникам; дедалі складнішим завданням стає і поповнення втрат військової техніки. Водночас в економіці Росії наростають ознаки несприятливого перелому.

Читайте також: Кінець армади: придатні для реставрації та ремонту танки у Путіна закінчаться у 2025 році [23]

У колонці для The Economist міністр закордонних справ Фінляндії Еліна Валтонен [24] висловлює думку, що час наразі працює проти Путіна. Санкції ускладнюють логістику і збільшують витрати на експорт енергоносіїв, зростання вартості імпорту і брак робочої сили ведуть до високої інфляції.

При цьому, не маючи доступу до міжнародних ринків капіталу, Росія змушена фінансувати військові витрати за рахунок запозичень, фактично друкуючи гроші. Валтонен пропонує посилити економічний тиск на Росію і скоротити можливості ухилення від санкцій, включно з використанням тіньового флоту, а також продовжувати підтримувати Україну у військовому та економічному відношенні.

Читайте також: "Фінальний акорд по кришці труни". На що війна з Україною перетворила російський ВПК [25]

Останнє питання залишається ключовим. Проблема, перед якою зараз зупинилася команда Трампа у своїх україно-російських планах, полягає в тому, що ресурсів для чинення дієвого тиску на Путіна на горизонті півроку у неї фактично немає. Створення сприятливих умов для переговорів вимагає або негайної дієвої загрози (наприклад, прийняття України до НАТО), або триваліших зусиль зі зміни балансу сил не на користь Москви. А для цього необхідно розробити та ухвалити довгострокові програми військової та економічної допомоги Україні.

Саме розробкою та ухваленням нових пакетів допомоги радить Трампу зайнятися першою справою, зокрема, Джон Гербст, старший директор Євразійського центру Atlantic Council, як і низка інших експертів. [26]Певною мірою нова адміністрація пожинає плоди стратегії послаблення підтримки України, якої Трамп і його оточення дотримувалися протягом останнього року. Створена перевага на російському боці, зрештою не настільки переконлива, як Москва намагається її представити, позбавляє тепер команду Трампа важелів тиску на Кремль.

Читайте також: Психічна атака Путіна [27]

—

Джерело: Re: Russia [2]

Читайте також: 

• Чому західні озброєння доходять до України так довго і як вони змінять війну [28]
• Справжні скрєпи Росії - це насрати повсюди [29]
• Війна Росії проти України ознаменувала кінець епохи обмежених війн і продовжує поширювати свій руйнівний потенціал [3]
• Про плани російських загарбників на найближчі два роки [30]
• Що по версії західних аналітиків треба зробити Україні та Заходу щоб успішно протистояти рашистам у 2025 році [31]
• Про мирний план Путіна та страхи Заходу [32]
• Війна Путіна й розуміння військової економіки РФ [33]
• Примус до агресії. Чому РФ зацікавлена в зростанні світового насильства [34]