“Білі янголи” що допомагають людям біля лінії розмежування в Авдіївці

1.00

Нет

Фото: З РИЖИКОМ – ОЛЕКСАНДРА ГАВРИЛКО. ФОТО: ОЛЕНА МАКСИМЕНКО / НОВИНАРНЯ

Синьо-жовті знамена майорять над дев’ятиповерховим будинком. У стінах пробоїни від танкових снарядів, а прапори видно окупантам. Знаменита “дев’ятина” в Авдіївці, де свого часу жили медики, добровольці, військові, зупинялися на ніч волонтери, журналісти та митці.

З даху можна було побачити Донецьке летовище. Навколо – пустка, не чути навіть птахів.

“30 липня цього року була дев’ята річниця визволення Авдіївки, – каже Геннадій Юдін, поліцейський загону “Білі янголи”. – журналісти видання "Новинарня [2]" з пресофіцером Олександрою і напарником Дмитром залізли на “дев’ятку”, яка з 2014 року незламна. І на найвищій точці закріпили наш прапор, який показує ворогу, що Авдіївка – це Україна”.

Зізнається – підйом вимагав добрячої фізпідготовки.

Олександра додає: “Головне, звісно, це присутність. Просто щоб ми тут були поряд з людьми. Прапор – це круто, патріотично. Але найважливіше – допомога тим, хто залишився”.

Над нами зависає дрон. Кілька секунд гуде, а потім починає плисти у бік ворога. Біжимо до броньованого буса і рушаємо.

Читайте також: Утраченная армия обретенной державы [3]

“Тут можна стояти і пити каву, а за хвилину почнеться пекло”

Назва “Авдіївка” також уся в прапорах – державних, червоно-чорних, із символікою Збройних Сил. На шворці теліпається напханий чимось чоловічий костюм – імовірно, інсталяція символізує страту президента РФ.

Прапор на дев’ятиповерхівці в Авдіївці. Фото: Олена Максименко/ Новинарня [4]

Версії колег щодо походження назви “Білі янголи” трохи різняться. Інспектор відділу комунікації Головного управління Нацполіції Павло Дяченко, учасник евакуаційного загону, розповідає про Курахівський напрямок:

“Поліцейські Рустам та Василь виїжджали на білій “швидкій”, привозили “гуманітарку”, надавали медичну допомогу людям після обстрілу. І як вони їдуть, люди кажуть: “О, наші білі янголи!”.

Речниця поліції Донецької області Олександра Гаврилко згадує іншу історію:

“Вперше так назвали цей екіпаж саме в Мар’їнці. Дитина сказала: “Ви приїхали до нас, ви як білий янгол!” Їздили на білому авто. Тоді все і почалось”.

Народна назва стала офіційною. Олександра розповідає – аналогів загону немає:

“По-перше, це зв’язок із зовнішнім світом людей, які живуть у таких місцях. Їм привозять допомогу, воду, їжу, новини. По-друге, це взаємодія з місцевою владою. От як сьогодні ми везли гуманітарку. І коли людей забираємо, комунікуємо з адміністрацією. Їх потім селять їх у різних регіонах”.

Основна місія “Білих янголів” – евакуація цивільних. Крім цього, вони надають і першу медичну допомогу, розвозять гуманітарку. Іноді доводиться забирати тіла загиблих.

“Нещодавно жінка подзвонила, що її мама у Мар’їнці вже третій день під сонцем десь, нібито загинула біля будинку, – згадує речниця. – Приїхали, довго шукали, бо туди на машині не проїдеш ніяк. Пішки йшли, знайшли. Тіло доставили до Курахового”.

Павло Дяченко розповідає – загін існує з зими:

“Розуміючи, що людям потрібна допомога, генерал поліції Руслан Осипенко ухвалив рішення. 1 грудня 2022 року офіційно створили евакуаційні групи. Одразу почали працювати”.

“Янголи” супроводжують волонтерів, які не бояться їздити у гарячі точки, однак погано обізнані з поточною ситуацією та специфікою місцевості. Олександра запевняє – в підрозділі усі добровольці, мають володіти навичками такмеду, а також походити з цих країв:

“Щоб знати територію і людей. Ну і не боятися бути під обстрілами.

БО ХЛОПЦІ ТРИЧІ НА ДЕНЬ, БУВАЄ, ЗАЇЖДЖАЮТЬ – ВИЇЖДЖАЮТЬ. БЕЗ ВИХІДНИХ, ЧАСОМ І ВНОЧІ.

Мають бути комунікабельними. Це сьогодні плюс-мінус спокійно. Деякі евакуації плануємо тижнями з різними службами військовими, з розвідкою. Думаємо, як заїхати, як вивезти. Це складна робота, і військові нам реально допомагають. З Бахмута ми вивозили складні евакуації, з Мар’їнки.

Авдіївка теж непередбачувана – можемо стояти пити каву і розмовляти, а через хвилину пекло починається, і нема як виїхати, треба десь ховатися. Хлопці повинні знати специфіку свого населеного пункту”.

Читайте також: Українці витримають і цей іспит, бо сьогодні Господь носить форму ЗСУ [5]

Автівка загону. Фото: Олена Максименко/ Новинарня [4]

Завезти інсулін, вивезти шістьох дітей

Всього “янголів” – до 20, розділені на п’ять екіпажів. Напрямки роботи – Велика Новосілка, Авдіївський напрямок, Мар’їнський, Бахмутський і Лиманський.

Сьогодні це друга поїздка в Авдіївку. Вранці “янголи” вже ганяли в місто, щоб надати допомогу двом пораненим унаслідок обстрілу. Запитів на евакуацію не було, тож цього разу поліцейські розвозять гуманітарну допомогу.

Для кожної сім’ї мотивацією виїхати з небезпечної зони стають різні фактори.

“Одну родину в Бахмуті вмовляли десь пів року, – розповідає Павло. – Не кожного дня заїжджали до них, але дуже часто навідувалися. Літні люди відразу відповідають, що “це моє місто, селище, я тут народився, я тут і помру, все”.

ІНШІ ЛЮДИ МОТИВУЮТЬ СВІЙ НЕВИЇЗД ТАК: “ЯКЩО БУДЕ ЩОСЬ СТРАШНІШЕ, ТО ВЖЕ ТОДІ”. НУ ЩО МОЖЕ БУТИ СТРАШНІШЕ, НІЖ ЖИТИ НА ЛІНІЇ ФРОНТУ?!

Родини з дітьми, значна більшість, виїжджали. Після обстрілів руйнуються будинки поруч або травмуються та гинуть сусіди. Вони розуміють, що можуть бути наступними, і вирішують евакуюватися”.

Павло згадує селище Дружба Торецької громади, де обстріл забрав життя двох дітей [6]:

“У трьох населених пунктах оголосили примусову евакуацію. Після цієї події люди розуміли, що це жах, це справді трагедія. І родини з дітьми почали активно виїжджати. За 20 днів з торецького напрямку вивезли 20 дорослих і 30 дітей”.

Олександра додає:

“Приїжджають, обходи роблять по домівках, шукають людей. І буває, що виходять до них, плачуть. Ми знайшли бабусю після авіаудару: “Пожалуста, вивезіть нас!”

Прибігла, почала обіймати. “Тільки можна не сьогодні, а на слідующий день?”

І ми ото наступного дня приїжджаємо, вона збирає речі, і ми забираємо її”.

На момент розмови, кінець серпня, “Білі янголи” вивезли з Донеччини 5693 людей, з них 518 дітей. До медзакладів доставили 239 осіб, а також евакуйовано щонайменше 66 загиблих.

Різними є і напрямки евакуації. Хтось виїжджає до родичів. Хтось – за державними або волонтерськими програмами, у розподільчі шелтери, тимчасові гуртожитки. Поліцейські контактують як із представниками місцевих адміністрацій, так і з волонтерами. Їм надсилають фото та відео закладу, де можуть прихистити. Це показують людям. Ті дивляться, розуміють, що умови нормальні, і наважуються.

“Отак у нас була багатодітна родина з Торецька, – згадує Павло. – Шість дітей! Шість! І за допомогою волонтерів поселили їх, надали нормальні умови. А потім, коли вже їх вивезли з Нью-Йорка, через тиждень ми повернулися в Торецьк знову працювати. Місцеві поліцейські кажуть: “А ви ж ту родину вивезли? – Ну так, вивезли. – Так у них пряме влучання в будинок, вже коли вони поїхали!”

Складно уявити масштаби трагедії, якби діти там були!”

Різним буває і вміст гуманітарки, яку розвозять екіпажі. Зараз бус наповнений продуктовими наборами, іноді це бувають ліки та будівельні матеріали. Часом по допомогу звертаються родичі тих, хто не виїжджає з гарячих точок, із проханням довезти якусь важливу передачу. Жінці з Бахмута, наприклад, поліцейські завозили життєво необхідний інсулін.

Читайте також: Ті, хто тримає землю. Як завдяки героїчним людям живе і відновлюється знищене рашистами село Богородичне [7]

Страшилки пропаганди та місцеві любителі браги

У Павла підсýмок із шевроном: “Бійся Бога та хлопців з Бахмута”. Його дім у Костянтинівці, однак працював у Бахмуті, і місто було майже рідним для нього.

Серед місцевих трапляються різні люди. Є такі, що приймають допомогу із щирою вдячністю. Дехто ж удавано дякує, а потім дає інтерв’ю на пропагандистських російських каналах.

Окрему увагу “Білим янголам” приділяють ворожі пропагандисти, особливо після наказу про примусову евакуацію дітей із небезпечних точок. Почалися чергові легенди про біолабораторії.

“Останній коротенький відос викинули: якесь приміщення, ампулки, пробірочки, документація, – переповідає Павло. – І оце ніби “Білі янголи” там проводили експерименти”.

Біля переднього скла автівки – двоє іграшкових зайців. Поліцейські пояснюють – це спеціальні антистресові зайці, що їх передає Ювенальна конвенція для діток, яких вивозять із зони бойових дій. Іграшки приємно жмакати в руках.

Заїжджаємо в місто. На роверах їдуть двійко пом’ятих чоловіків. Одному сьогодні не пощастило – “Білі янголи” впізнають його, зупиняють та саджають у бус.

Будинок в Авдіївці. Фото: Олена Максименко/ Новинарня [4]

“Що значить не в тому місці, не в той час!” – сміється Олександра.

“Сюди притиснись, стоячи будеш їхати, – кажуть поліцейські, та з інтересом запитують. – Що бухаєш?”

“Бражку. А шо, мнє водку по 300 гривень покупать?! Она мнє нахер не треба!” – обурено відповідає.

Заїжджаємо у двір забрати його дружину і їхати до відділку. За словами поліцейських, Марину позбавили батьківських прав. Як і в чоловіка, у жінки немає багатьох зубів. Подружжя підозрюють у мародерстві.

“Мультиварка, хлібопічка, – перераховують поліцейські. – Підозрюються по статті 185-й, частина четверта, це крадіжка, воєнний стан.

ЩОМІСЯЦЯ ДВІ-ТРИ СПРАВИ НАПРАВЛЯЄМО ДО СУДУ САМЕ ПО АВДІЇВЦІ. ТЯГНУТЬ І МОПЕДИ, ВЕЛОСИПЕДИ, ПОБУТОВУ ТЕХНІКУ, ТЕЛЕВІЗОРИ, ХЛІБОПІЧКИ, БОЛГАРКИ, БЕНЗОПИЛИ…

Приїхали додому до нього, а він не може пояснити, звідки в них взялася побутова техніка. А тоді знайшли потерпілих, кому вона належить”.

На питання, чи можна лишати в незамкненій автівці наплічник із технікою, поліцейські жартують: “Усіх найбільш небезпечних ми уже прийняли!”

“Пункт незламності”. Фото: Олена Максименко/ Новинарня [4]

Заходимо в місцевий “Пункт незламності”. Світла у місті немає з квітня, а води – щонайменше з січня. Із 32 тисячі мешканців тут досі залишається приблизно тисяча. В місті є різні “Пункти незламності”, як державні, так і волонтерські. Цей – зроблений зусиллями Михайла Пуришева та його команди. Михайло – уродженець Маріуполя, підприємець і волонтер.

Біля цього пункту сьогодні були “прильоти” і поранило людей.

На вході гарчить генератор. Фарбою на стіні перераховані послуги, які містяни можуть тут отримати: душ, пральня, їдальня, перукарня. Є старлінк і телевізор – можна подивитися новини.

Буржуйки і дрова свідчать про те, що вже готуються до зими. Імовірно, відвідувачі приходять сюди зранку, а в обід уже повертаються додому. Зараз нікого немає, крім працівниць. Ті нам не раді:

“Хоть би спрашивалі”, – роздратовано бурчить жінка, коли знімкую собаку, який спить у кріслі. “Та дєлайтє, што хотітє!” – додає, коли перепитую, чи можна фотографувати.

Той самий собака в авдіївському “Пункті незламності”. Фото: Олена Максименко/ Новинарня [8]

На околицях “Промки”

Вирушаємо до приватного сектору. Геннадій розповідає тоном професійного екскурсовода:

“Зараз ми їдемо в так звану стару частину міста Авдіївка, це приватний сектор на околицях, і там неподалік так звана “Промзона” – наша “Промка [9]“, яка тримається вже дев’ять років.

Там живуть люди, і оскільки їм до центру, найближчих магазинів, гуманітарного штабу далеко, ми завеземо їм гуманітарну допомогу. На вулиці залишилося десь 90 мешканців, переважно літні люди”.

Гуманітарка, яку розвозимо, це допомога від фонду Ріната Ахметова. Представник фонду Микола, за сумісництвом блогер, розповідає:

“Я, окрім того, що є президентом Маріупольського телебачення – було діло до 24.02.22, ще став у березні торік амбасадором фонду Ахметова. Збираємо і документуємо історії маріупольців, які вижили. Фонд започаткував мультимедійний музей “Голоси мирних”.

Коробки називають “наборами виживання”, і подібну допомогу возять іще з 2014-го. За словами Миколи, там мінімальний набір їжі – консерви, крупи, олія, цукор, сіль.

“Вперше ми так їдемо, – каже він. – Наші волонтери не мають броньованих бусиків, і в нас немає змоги доїхати до таких місць. Щотижня возимо по 20-60 тонн такої їжі. Роздаємо у Дружківці, Добропіллі, Слов’янську, Краматорську, інших маленьких містах”.

Авдіївка. Фото: Олена Максименко/ Новинарня [4]

Зупиняємося біля одного двору. Поряд уже дорога на Ясинувату. Чути вибухи та черги стрілецької зброї.

Водій сигналить, щоб сповістити про наш приїзд. Собака заливається гавкотом. Автівка заїжджає у двір. Жінка просить не знімкувати її, Юрій допомагає поліцейським розвантажувати ящики. Це допомога на всю вулицю, містяни потім розподілять її самі.

“А я люблю своє місто!” – відповідає Юрій на запитання, чому залишається. Працював будівельником, зараз допомагає латати дахи після прильотів.

“Стабільно погано, – відповідає на питання про ситуацію в місті. – Я можу сказати, що нечасто не луплять! (сміється) Постійно! На що людям тут жити? У нас роботи немає, одні пенсіонери”.

Відстань до позицій ворога тут близько 300 метрів.

У двір приходить літній пан. Каже, що 18 серпня йому виповнилося 85 років. Розповідає, що в підвал від обстрілів давно не ховається, а до магазину, який майже в центрі, їздить велосипедом.

85-річний житель Авдіївки. Фото: Олена Максименко/ Новинарня [4]

“Кулі летять! – застерігає нас жінка. – Сюди йдіть, за ворота!”

Каже, що не бачить сенсу виїжджати, адже ані роботи, ані пенсії нема. Обіцяє подбати, щоб продуктові набори потрапили до людей:

“Вчора оно привезли і роздали розкладачки.

ЖИВЕМО З ГОРОДУ. КАРТОПЛЮ ВИКОПУЄМО ПІД КУЛЯМИ. ОГІРКИ, ПОМІДОРИ”.

Господарі пояснюють: зараз вулиця порожня, бо люди пішли “на інтернет” до найближчої позиції військових, де можна поспілкуватися з рідними. Оскільки до пунктів незламності далеко, то виручають військовослужбовці.

Постріли чути ближче, і Юрій знову радить заховатися.

Геннадій коментує: “Останнім часом по місту працює танчик. Арта, міномети. До цього буквально тиждень-два тому були авіаудари, ракети, ФАБи – керовані авіабомби”.

Усі вікна прикриті саморобними дерев’яними щитками, аби вберегтися від осколків та куль. У сусідньому дворі чути, як мекають кози.

Їдемо далі. Геннадій продовжує імпровізовану “екскурсію”: “З цього будинку ми забирали дітей, буквально останніх з міста Авдіївка, вони переховували їх. Не хотіли виїжджати, а потім уже дякували, що ми їх вивезли. Виїхали до Польщі. Дітям десь 14 і 4”.

Читайте також: Колишній керівник військової розвідки Грузії нині воїн ЗСУ: Шанс для Грузії – це перемога України у цій війні і вихід на кордони 1991 року [10]

Екстремальне підприємництво

Повністю або частково зруйновані будинки, побиті машини, при цьому – оброблені городи і пустка на вулицях. Людно стає біля магазину – єдиного, що працює в Авдіївці.

У магазин нещодавно “прилетіло” [11], і спочатку працівники думали закривати заклад. Однак і військові, й цивільні благали цього не робити. Тож переїхали до іншого приміщення.

Крамниця виконує роль такого собі “хабу”, місця для комунікації, де можна почути основні новини та поговорити про наболіле. Продавчині ставлять чайник, щоб зробити нам каву. Просять не знімати їх.

Власник крамниці Олексій Юдін у бронежилеті показує спалений бус, який свого часу доправляв продукти зі складу. Чути прильоти чогось важкого.

“Що сьогодні, день нормально?” – цікавляться поліцейські у продавчинь.

“Ой, вранці було… демони! – емоційно відповідає одна. – Поранило двох чоловіків. Один якраз дійшов до нас. У бік поранило… А лікарня звідси далекувато. Але нічого, обробили, забинтували. Думали, в лікарню може яка б машина або військові. А як на зло, нікого. Він каже: “Та я піду додому”.

У місті досі діє лікарня, що виконує більше функцію стабілізаційного пункту.

Жінки обурюються, мовляв, покупці люблять прийти і вишикуватися в чергу за кавою. Скупчення людей завжди означає підвищену небезпеку. В обід черги хоча й немає, однак місце значно людніше за решту вулиць.

“Вони стріляють, аби стрельнути! – коментують продавчині. – А куди воно влучить…”

Попри пережитий жах, жінки налаштовані оптимістично. Тішаться, що вціліла техніка – принтер, старлінк, мобільні телефон. Зі сміхом згадують сюжет на ютуб-каналі “Авдіївка зараз”, де розповідали про обстріл магазину:

“Похована живцем у магазині!” Чому вони так написали?! Вона ж жива!”

“Показують, що вилізаю я зі своєї дірки, – підхоплює її колега зі сміхом. – Моя нога лізе, і я на всіх волаю! І вирішили, що це мене там завалило. Сказали – “жінка 50-ти років”! Ну спасибі, що вважаєте, ніби мені 50!”

Власник приміщення запропонував жінкам переїзд і продовження роботи.

“Його оптимізм, його натхнення нас заразили. “Ну що, дівчата, будем працювати?” – переповідає одна. – Кудись їхати? Та ну. От скільки поїхало звідси людей… Робота-то там є, але низько оплачувана, за житло дорого платити.

У мене сестра з Костянтинівки поїхала у Дніпро. 8000 гривень зарплата. Чоловік працює, то можуть якось жити.

А тут шеф нас не ображає. І всі умови створює, які тільки можна. Є вода, світло, газ. Та й люди не дали б закритися, в них одразу істерика: “Як це ви закриваєтеся?! А як же ж ми тут будемо?”

І як бійці приходять, кажемо їм: “Ми ж на вас надіємося!” А вони: “А ми тут через те що ви тут!”

Якось так. І все ж чекаємо на новини, що [росіян] відтіснили, щоб вони до нас не діставали”.

Будинок в Авдіївці. Фото: Олена Максименко/ Новинарня [4]

Жінки згадують – коли почалася повномасштабка, спершу Авдіївку не чіпали. Пекло почалося десь у травні 22 року: “Тут горіла вся Авдіївка, геть уся! Пожежники не приїжджають, ще й ніч…”

Попри те, що всі мріють про закінчення війни, постає неминуче питання – а що буде з містом далі, чи будуть його відновлювати?

“Треба заготовлюватися знову дровами на зиму, – зітхає одна з жінок. – Тут уже пристосувалися… Ну, з тими обстрілами дерева не витримують. Вчора тополю перли! Таку нормальну”.

Читайте також: Офіцер батальйону “Свобода” 4-ї бригади НГУ: “Війна працює, яка “бритва Оккама”, – відсікає усе зайве” [12]

Помідори незламності

Поряд побита п’ятиповерхівка. Біля під’їзду порається літня пані, Людмила. Вони з донькою – єдині мешканці цього дому.

Поряд пасеться руде кошеня. “Рижиком називаємо, такий шустрий”, – каже жінка.

“Білі янголи” питають, чи потрібен корм для котів. Жінки кажуть, що не завадить, адже крім Рижика тут іще п’ятеро дорослих, а в гуманітарці – здебільшого корм для собак.

“Мені теж весь час говорили виїхати, – розповідає жінка. – Та куди вже в такому віці?! Тут і бабусі, й дідусі народилися, і батьки. І я хочу тут померти”.

Донька приїхала до матері нещодавно. Каже – іще не розібралася, як тут налагоджені механізми. У підвалі під час обстрілу страшніше, аніж на верхніх поверхах, однак коли гатять сильно, доводиться спускатися.

“Підвалу немає, – додає Людмила. – А поки в інший спустишся, то часу мине…”

Авдіївка. Фото: Олена Максименко / Новинарня [8]

Серед руїн у дворі жінка обробила клаптик землі. Квіти уже відцвіли, ще є зелень, достигають помідори.

“Як Бог дасть, – каже господиня. – Оно помідорчики у нас вже. Це син посадив. Ми не здаємося”.

Заходимо в під’їзд. Одна з покинутих квартир незамкнена. Усе засипане шаром пилу. На плиті стоїть, присунута до стіни, ікона.

“Нас люди дуже поважають на всіх напрямках, – розповідає Олександра Гаврилко. – На тому ж Мар’їнському, там просто бачать машину і хрестять. Саме від людей найбільша підтримка! І такого прецеденту ніколи не було, щоб у нас настільки велика довіра була!”

Навіть наказ про примусову евакуацію [13]родин із дітьми цього ставлення не змінив – хіба у сюжетах російської пропаганди.

“Люди дзвонять потім і дякують, що вивезли! – запевняє речниця. – Ось хлопці, вони всі авдіївські, тут навчалися, жили, тут їхнє житло зруйноване. Їх усі знають.

ЧОМУ МИ РОЗУМІЄМО ЛЮДЕЙ? У НАС ТАКА Ж СИТУАЦІЯ, ЯК У ВСІХ. ЖИТЛА НЕМАЄ – НІ У НАС, НІ В БАТЬКІВ. Є ТІЛЬКИ РОБОТА, І ВСЕ.

Ми ж не приїхали сюди звідкись, ми тутешні. Моїх батьків теж ледь вивезли! Не хотіли. Хоча вони знають, що я в поліції, що ми можемо приїхати забрати. Сиділи до останнього на Великій Новосілці, де зараз окупація.

І в Гени й Діми, які з нами, те саме. Бабуся не хоче виїжджати, залишається. Каже, що хоче тут померти. Їм байдуже, що тут буде летіти, горіти, гинутимуть люди. Їм це все – не причина виїжджати”.

Іграшкових зайців передають для евакуйованих дітей. Фото: Олена Максименко/ Новинарня [8]

Попри це, заявки на евакуацію одного-двох мешканців таки надходять майже щодня. Однак найбільш активно люди виїжджають із Торецька.

Олександра пояснює: “Авдіївка специфічна, тому що люди просто адаптувалися. Кажуть, що в 2014-му не виїжджали – і зараз не будуть”.

Дівчина шкодує за тим містом, яке зруйнували. Розповідає, що навіть після перших років війни Авдіївка відродилася, тут вирувало життя. Розписували мурали, відкривалися затишні кав’ярні.

До повномасштабного вторгнення Олександра працювала у Волновасі, а потім перевелеся до Маріуполя. Той досвід згадує неохоче:

“Складні часи у Маріуполі були. Багато людей загинули. Поліцейські були й на “Азовсталі”.

На виїзді з міста – Авдіївський, найбільший в Європі, коксохімічний завод. Зараз містоутворююче підприємство “Коксохім” – на етапі консервації.

За неофіційними даними, директор заводу ночує там разом із нечисленними працівниками.

Ми їдемо далі, а Авдіївка залишається – незламне місто, що живе на самісінькому краю війни вже десятий рік.

Місто муралів, заводів-гігантів, місто зухвалих людей. Місто мародерів, місто любителів дешевого алкоголю. Місто тих, хто надає першу допомогу, хто садить квіти і помідори серед руїн та викопує картоплю під обстрілами. Місто тих, хто годує котів і собак.

Місто тих, хто боронить своє і своїх.

Зменшена модель всієї України.

[14]

—

Олена Максименко [15]з Донецької області, фото автора; опубліковано у виданні НОВИНАРНЯ [2]

В тему: