У часи, коли втома й виснаження стають нашим щоденним тлом, а саме слово "стійкість" часом починає дратувати, українці відкривають у собі нові, глибинні джерела сили. Напередодні Дня Незалежності група інтелектуалів презентувала Маніфест софійності, а Україна позиціонувала свій досвід боротьби у Глобальному словнику стійкості через унікальний філософський концепт.

Софійність – це не просто суха теорія, а прояв нашого духу, "вміння вичитувати мудрість того, що нас оточує" та бачити у видимому невидиме. Вона поєднує в собі тисячолітній досвід – від мозаїк Софії Київської до рутинної праці, яка сьогодні допомагає мільйонам оговтуватися після нічних обстрілів. Це унікальний кордоцентричний порив, де сила серця перетворює думку й навіть лють на дієвий спротив. Осмислити цей шлях в ефірі Радіо Культура допомагає ректор Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості, священник ПЦУ, кандидат філософських наук, отець Георгій Коваленко.

Сьогодні ми будемо говорити про нашу стійкість. Мабуть, частина аудиторії одразу зауважить: "Про яку стійкість може йтися, коли ми всі межами виснажені й утомлені?". Це стосується і військових, і цивільних. Тож виникає запитання: скільки ще можна про це говорити і чи справді варто вважати стійкість нашою перевагою? Адже в щоденному побуті це слово часом просто дратує. Утім, якщо піднятися на рівень вище, можна помітити нові сенси. Я звернула увагу, що за останні кілька днів в соцмережах почав поширюватися інший термін – софійність. Чимало людей зізнавалися, що чують його вперше. І для цієї розмови є чудовий інформаційний привід: напередодні Дня Незалежності група українських інтелектуалів підписала Маніфест софійності. Ви – один із його співавторів. Хотілося б детальніше поговорити про це. Можливо, софійність – це явище або внутрішні зміни, які ми ще навіть не встигли усвідомити, але вони вже формуються всередині нас. Отже, що ж таке софійність, і про що йдеться в Маніфесті?

Маніфест софійності – це документ, покликаний ініціювати масштабну суспільну дискусію. Адже сама тема софійності має тисячолітню історію, яка водночас отримувала нові сенси й у часи нашої Незалежності, і під час Революції Гідності, і з початком війни. Ми сподіваємося, що Маніфест стане поштовхом для цієї розмови. До речі, на Саміті перших леді та джентльменів до Дня Незалежності презентували Глобальний словник стійкості, де зібрано унікальні терміни та практики різних народів. Зараз у ньому представлено вже близько 38 країн, зокрема й Україна. I саме Україна позиціонувала свою стійкість як софійність. Звісно, стійкість і софійність – це не тотожні поняття. Вони різні. Але ми бачимо, як дивовижним чином у критичних, кризових ситуаціях – як-от на початку повномасштабної війни – проявляється дух народу. Ми відкриваємо в собі якості, про наявність яких навіть не підозрювали. Попри втому, ми щоранку встаємо, п'ємо каву, робимо свою справу й наближаємо Перемогу. Тож ми взяли на себе сміливість визначити це явище як "софійність". У багатьох народів є власні подібні концепти – зараз часто говорять про німецький Bildung чи данське hygge.

До речі, про Bildung ми нещодавно спілкувалися в цій студії з Катериною Ясько, тож усі охочі можуть знайти той випуск у нас на сайті.

Так, а я, наприклад, на цих заходах два дні тому відкрив для себе фінське слово sisu. Отже, з одного боку, нам потрібно презентувати себе світові – пояснити, звідки ми черпаємо сили та які джерела нашої стійкості. Адже йдеться не лише про останні дні, тижні, чотири чи дванадцять років – це про тисячолітню історію. Ми маємо не просто термін, який, на подив багатьох, насправді добре описаний. Ми маємо матеріальні артефакти, які буквально кричать про це й нагадують нам про наше коріння, особливо під час війни. Для мене це ще й глибоко особистий досвід діалогу із Софією Київською.

Це справді цікаво, адже конференція та презентація Маніфесту відбулися безпосередньо на території Софії Київської. Там також презентували Сад Софійності. Серед артефактів у Саду Софійності були речі, добре знайомі з нашої культури та мистецтва. Вони можуть здаватися буденними, бо ми просто звикли сприймати їх як щось звичне, питомо українське. Наприклад, український бестіарій в образах Марії Примаченко, або українські витинанки, чи "Пахощі України" – ароматична карта нашої держави, виткана з різнотрав'я Закарпаття, Карпат, Полісся, Степу, Приазов'я та Криму. Це все – те, що нас оточує.

Так. І вміння зчитувати це – одне з визначень софійності. Гадаю, сьогодні ми згадаємо чимало її трактувань, адже кожен має відкрити власну грань цього терміна. Софійність не є ідеологією, релігією чи політичним маніфестом. Це спроба віднайти, відрефлексувати й заартикулювати себе, поєднавши власне сьогодення з досвідом поколінь. Тож одне з визначень софійності – це здатність вичитувати мудрість із того, що нас оточує.

Цікаво. І дуже практично.

Це суто українська риса – бачити в видимому невидиме. Вміти виходити за межі матеріального світу, жити красою, говорити метафорами й черпати мудрість із простору, текстів, речей, звуків чи навіть запахів. Проте головним артефактом софійності залишається сама Софія Київська – тисячолітній храм, присвячений Софії – Премудрості Божій. Він від початку заклав у собі образи й моделі, що живуть у нашій культурі вже ціле тисячоліття. Узяти хоча б Оранту – Нерушиму Стіну. Це настільки геніальний витвір і мозаїка, що люди різних епох, культур та віросповідань зчитували її по-своєму. Уявімо грека тисячу років тому: пам'ятаючи своє античне коріння, в образі Богородиці Оранти він міг упізнати Афіну Палладу – богиню мудрості, покровительку міста та захисної війни.

Це спільний цивілізаційний простір.

А тепер згадаймо наших пращурів – полян. Ми є землеробською цивілізацією, де ключовою постаттю в дохристиянську добу була Богиня-Мати. Ви згадали про витинанки та рушники, і це влучний приклад: одним із головних наших символів є Берегиня, яку зображують у вигляді дерева, куща або жінки з піднятими догори руками. Порівнявши ці образи, ми бачимо, як це глибинно зчитується на рівні нашої культури.

Але ж спроможність вичитувати це є не в усіх. Можна мати символ, але не вміти його прочитати.

Саме так. Наші глибинні якості як народу й особистостей найчастіше розкриваються під час екстремальних, надзвичайних подій. Але мені здається, що настав час перетворити їх на сталі практики – освітні, культурні й навіть управлінські. Саме тому виник цей Маніфест і тема софійності як пропозиція України світові. Це не лише внутрішня рефлексія, а й спроба транслювати себе назовні зрозумілими категоріями. Слово "Софія" не потребує перекладу жодною мовою світу – воно є основою філософії як любові до мудрості. Для світу слово "софійність" може звучати як щось нове – так само як і для багатьох українців. Проте його корінь зрозумілий усім.

Корінь ми точно розуміємо.

І це чудово, що українська філософія життя окреслена словом, яке легко зчитає будь-який європеець чи представник західного світу. Поняття мудрості є базовим для будь-якої культури, релігії чи народу. Тому софійність – це глобальний концепт, здатний стати зрозумілим усьому світові.

Ви згадали про зчитування символів. З одного боку, люди з більш науковим мисленням можуть зауважити, що це скидається на магічне мислення. Проте я одразу пригадую відоме дослідження української історикині й антропологині Оксани Кісь про українських жінок у ГУЛАГу. Вона описує щоденні практики – вишивання, витинання з підручних матеріалів, спів пісень за можливості й звичайні побутові ритуали, які фактично допомогли їм вижити. I це ж теж вміння зчитувати й застосовувати ці практики!

Усе правильно. На цій конференції та й у попередніх дослідженнях наші соціологи помітили цікаву річ: як це не дивно, відновлюватися після нічних атак чи інших жахливих подій українцям найбільше допомагає рутинна робота. Тобто ми одразу беремося щось робити – починаємо діяти. Це надзвичайно важливий елемент нашої ментальності й нашої софійності: ми діємо, але при цьому мислимо не лише головою, а й серцем. Цей кордоцентризм – українська "сердечність" та сила серця – є основою нашої культури, про що говорив ще Григорій Сковорода. Це стан, коли ідея чи думка перетворюється на дію. Якщо повернутися до визначень, то софійність – це втілена думка, втілена ідея. Я роками стикаюся з тим, що всі знають про собор Софії в центрі Києва, але коли запитуєш, на честь кого він названий, більшість помиляється. У мене є ціла колекція хибних відповідей. Підказкою є напис на фронтоні, який також розкриває одне з визначень софійності. Це про втілене Слово. Софія – це втілена Премудрість, це Христос. Як би це не звучало зараз, але образ втіленої мудрості є однією з головних ідей християнства: мудрість – це не щось позачасне, трансцендентне й недосяжне. Християнство – це саме про втілення, коли слово стає тілом, а наші емоції перетворюються на дії, коли навіть власний гнів ми спроможні трансформувати в лють і спротив.

На фронтоні Софії написано: "Христос – Божа сила і Божа премудрість". Здавалося б, сила й мудрість – поняття трохи протилежні, як у приказці: "Сила є, а розуму не треба". Але в нашому контексті Софія об'єднує їх. Це не просто фізична сила чи зброя і не просто людська мудрість у вигляді гарного планування чи логістики. Це Божа сила й Божа премудрість – те, що більше за матеріальне, більше за нас самих; те, що осягається вірою.

Україна перемагає, і це було особливо відчутно в перші дні повномасштабної війни, коли жодне раціональне пояснення не давало відповіді, чому ми вистояли й чому були настільки впевнені в перемозі. Якщо зараз передивитися тодішні відео чи дописи у соцмережах, виявиться, що цієї впевненості було навіть більше, ніж зараз. Бо існує дух народу й те, у що ми віримо – ми віримо в Україну майбутнього, сильну й мудру, тобто Софійну Україну. Тому тема софійності постала поруч зі стійкістю не для того, щоб показати, ніби ми стоятимемо вічно. Питання в тому, що ми не просто стоїмо – ми рухаємося вперед і не мріємо повернутися в Україну минулого.

Адже вороття туди вже немає.

Так, і це теж ознака софійності – усвідомлення, що ми ніколи не будемо такими, як раніше, і що війна змінює нас назавжди. Будь-який досвід змінює, а особливо важкий. Питання лише в тому, про що ми думаємо й про що мріємо. Ми можемо роками крутити в голові "а якби", руйнуючи себе зсередини. Або ж ми запитуємо себе: "Як нам із цим жити далі? Що ми маємо зробити, аби стало інакше? Яка наша мета й у чому сенс нашого життя? Чого ми прагнемо для наступних поколінь – наших дітей та онуків?". Оцей вектор, спрямований у майбутнє, і є головною ознакою софійності. Адже відповіді на ці вічні запитання завжди дають конкретні люди – у конкретних подіях і конкретних рішеннях. І це все — також про софійність.

Ви згадали 2022 рік, і я пригадала свою розмову з Євгеном Головахою. Він тоді зазначав, що у 2022 році українці стали нацією, яка нарешті відкрила саму себе для себе ж. Я також згадала відомого британського дослідника й друга України Ендрю Вілсона, який ще у 2000 році опублікував книжку "Українці. Несподівана нація" (Ukrainian Resurgent). Тоді це стало справжнім відкриттям для тієї частини західної аудиторії, яка прагнула дізнатися про нас більше. Та мені здається, що несподіваною нацією ми виявилися насамперед для самих себе. Чому так сталося?

Мабуть, тому, що ми в певному сенсі мало що про себе знали. Згадайте ключові моменти нашої новітньої історії – здобуття Незалежності, наші Майдани. Кожна з цих подій щоразу пробуджувала в українців глибокий інтерес до власного коріння, історії та світоглядних питань. І це знову ж таки про софійність. Недарма наш головний філософ Григорій Сковорода просякнутий цією темою – Софія постійно присутня в його текстах. Та найцікавіше, що ця тема лунає ще в першій літературній пам'ятці нашого народу –  "Слові про закон і благодать" митрополита Іларіона. Цю промову виголошували (принаймні частково) на Золотих воротах – зовсім поруч із нами, коли Ярослав Мудрий завершив будівництво оборонних споруд довкола Києва. Тоді небезпека насувалася з південного сходу – фактично так само, як і сьогодні. У "Слові... " знову лунає тема софійності. Навіть метафора з нашого гімну "як роса на сонці" бере свій початок саме звідти. Ідеться про тисячолітню традицію, тому це віднайдення себе відбувається природно. У кризові моменти кожна людина запитує себе: у чому сенс життя, як це все збагнути та як діяти в умовах суцільної невизначеності?

От власне! I це ж глобальна, світова проблема – турбулентність, невизначеність, руйнування старих опор у міжнародному порядку та безпекових інституціях.

Але українці перебувають у цій позиції вже дуже давно – це не почалося у 2022 році. У нас немає поколінь, які б виросли в абсолютній стабільності. Понад те, нас постійно намагалися "перепрошити", нав'язати чужу історію, заперечити нашу ідентичність і переконати, що ми не є українцями. Та попри все, ми зберегли свою пам'ять і передаємо її з покоління в покоління. Нам важливо усвідомити навіть значення нашого слова "перемога". Це не просто якась фіксована дата. Наприклад, російське "победа" означає те, що настає "после беды" – а за однією бідою може прийти наступна. Натомість українська "перемога" – це безперервний процес. Ми вже перемагаємо – як нація, яка існує, бореться, усвідомлює себе, планує своє майбутнє й робить усе можливе, аби це майбутнє настало. "Пере-могти" – це про надзусилля, про здатність досягати мети попри повну неможливість, робити щось більше за власні людські сили. І ми це робимо.

—

Тетяна Трощинська [2], опубліковано у виданні Радіо КУЛЬТУРА [3]

Читайте також: 

• Українці хочуть миру, але не будь-якою ціною: грудневі настрої на тлі падіння довіри до Заходу [4]
• Чому український досвід — це новий золотий стандарт безпеки ЄС [5]
• Патріарх Варфоломій – Предстоятелю ПЦУ Епіфанію: Ви повністю виправдовуєте надії Матері-Церкви [6]
• Українська "Кропива" як дорожня карта порятунку розніжених західних армій від російських диверсій [7]
• Як Сили оборони України зламали міф про «непереможну» армію Росії [8]
• Епіфаній: «Ворог розуміє мову сили» [9]
• Коли любителів легких «спецоперацій» очікує поразка [10]