Наприкінці вересня 1944 року повстанський курінь "Верховинці" осів у лісі під селом Унів на Львівщині, щоб відновити сили і поповнити запаси боєприпасів. П’ять упівських сотень під керівництвом колишнього офіцера радянської армії Дмитра Карпенка ("Яструба") затаборували неподалік від Унівського монастиря.

Проте про підпільний табір довідалися радянські спецслужби. За кілька днів до Унева вирушили півтора тисячі озброєних енкаведистів із танками і розвідувальним літаком, пише видання  "Локальна історія" [2].

30 вересня 1944 року на околицях села відбувся бій. За добу хлопці з лісу відбили понад два десятки атак більш чисельного й сильніше озброєного ворога, а згодом успішно здійснили прорив із оточення. Під час битви підпільники використали не лише воїнську майстерність, а й хитрощі — у кульмінаційний момент вони обманули енкаведистів худобою.

"Там щонеділі ксьондзи приїздили. Фіри зі села їсти привозили"

"На тім місці я вперше в житті зобачила таку велику калюжу людської крові", — згадувала місцева жителька Лукія Лесіцька. Багряні плями, кулі та посічені багаторічні дуби на все життя закарбувалися у пам’яті дівчині, якій тоді було 14 років.

Молоді повстанці приходили до дому Лукії по їжу. "Там був високий блондин, мав кучеряве волосся. Вони тут ходили — ми їх знали", — пригадувала Лесіцька в інтерв'ю [3] "Локальній історії".

В унівському лісі повстанці відновлювалися після важких боїв і сутичок. Через складне становище українських земель підпільники вели боротьбу на декількох фронтах, воюючи з німецькою поліцією, польськими підрозділами, червоними партизанами, а згодом і з військами НКВС. До вересня 1944 року вони активно билися на теренах Радехівщини, Сокальщини, Рогатинщини, Белзчини, Холмщини. 

За сприяння монахів монастиря та місцевих селян підпільники облаштували собі побут у лісі й планували отаборитися надовго. "Там був цілий відділ, там була кухня військова, там щонеділі ксьондзи приїздили правити… Фіри зі села їсти привозили", — пригадував учасник бою, стрілець сотні "Бурлаки" Роман Кіндрат в інтерв'ю [4] "Локальній історії".

Читайте також:  Українські генерали бездержавної армії [5]

Святоуспенська Унівська лавра, початок ХХ століття. Фото: ugcc.ua

"На простою в тому лісі збудовано літній табор, в якому цілий тиждень повстанці проводили вишкіл, — згадується у хроніці сотні "Бурлаки". — Пов. пров. Грек, який був присутній тоді в таборі, разом з ком[анди]ром Яструбом і пвх. Кригою поїхали до Унівського монастиря, де отці василіяни їх дуже прихильно прийняли… Монахи щиро цікавилися повстанським життям і боротьбою УПА та помагали чим могли. З монастирської гарбарні подаровано повстанцям кілька шкір, з яких пошито чоботи і прислано до табору харчі".

Хроніка згадує, що монастирський лікар лікував поранених і передавав повстанцям медикаменти. Кілька разів ченці відвідували і сам табір.

"Дня 27 вересня трьох монахів в день свята Чесного Хреста відправили в повстанському таборі полеве Богослуження. На Богослуженню стояли лавами п’ять повстанських сотень, крім варти і застав. По Богослуженні один з монахів виголосив патріотичну промову, де закликав повстанців до дальшої боротьби з окупантами", — йшлося в описі.

Монастирський притулок хлопчиків сиріт, посередині Андрей Шептицький, с. Унів Перемишлянського п-ту Тернопільського в-ва, 1930-ті рр. Фото: з особистого архіву Лукії Лесіцької

Притулок для сиріт, у третьому ряді зверху сидить крайній справа Євген Лесіцький, решта невідомі, с. Унів Перемишлянського п-ту Тернопільського в-ва, 1920-ті рр. Фото: з особистого архіву Лукії Лесіцької

Воїни куреня "Верховинці" мали за собою чималий бойовий досвід. Сам підрозділ формально був молодим — незадовго до цього курінь сформували на основі однієї з найвідоміших сотень УПА "Сіроманці".

Курінь складався з п'яти сотень: "Сіроманців", "Полтавців", "Бурлаків", а також сотень Рогатинського терену і Перемишлянського.

Курінним командиром був Дмитро Карпенко — "Яструб". Карпенко походив із Полтавщини, а до вступу в УПА [6] був офіцером Червоної армії. У 1941-му Дмитро потрапив у німецький полон. Йому вдалося втекти із табору військовополонених на Одещині, і він випадково натрапив на українських повстанців. "Яструб" влився в УПА, а його знання у військовій справі стали важливими для вишколювання молодих повстанців, а також незамінними у боях. 

До речі, у битві під Уневом "Яструб" був не єдиним командиром, що носив колись червону зірку: "Довбня", уродженець Одещини, теж служив офіцером у ЧА.

Згодом "Яструб" став першим серед старшин Української повстанської армії, кого нагородили Хрестом Бойової Заслуги — найвищою військовою нагородою УПА. Посмертно. 

Читайте також: Оприлюднено тисячі документів НКВС про боротьбу з УПА [7]

«Десь 20-30 метрів підходили і кричали "Здавайся, бандера!". А наші все: "Слава, слава!"»

Радянським службам вдалося вивідати місце перебування куреня у лісі за десять кілометрів від Перемишлян. Совіти почали розробляти план операції проти упівців.

Повстанці налагодили в районі ретельну систему розвідки, і їм заздалегідь вдалося дізнатися про плани ворога. Це допомогло їм підготуватися до атаки. "Москалі почали збиратися з ночі… Але наші щоночі ставили варту. І ті вартівники почули, що є рух, що вже є москалі", — пригадував Роман Кіндрат.

Вранці "Яструб" наказав хлопцям перейти у повну бойову готовність. Командири почали розгортати засідки, щоб перевести бій у вигідне для себе русло за явного переважання ворожих сил. 

"Ще перед боєм сотник Яструб визначив всім сотням становища так, що всі разом брали табор у колову оборону, маючи тісний зв'язок із собою, — зазначалося у повстанських хроніках. — Сотня "Полтавців" тримала оборонні становища в напрямі від Лонів та тримала зв'язок на правому крилі із сотні "Бурлаків", на лівому з сотні під командуванням ком. Коса. Сотня під командою ком. Коса тримала оборонні становища в напрямі від Словіти і тримала зв'язок на правому крилі з сотнею "Полтавців", на лівому з сотнею під командою Довбні. [Сотня Довбні] тримала оборонні становища в напрямі від Якторова і тримала зв'язок на правому крилі зі сотнею під командою Коса, а на лівому зі сотнею "Сіроманців".

Дмитро Карпенко-"Яструб" (другий справа) Фото: Архів ЦДВР

Імовірно, сотня "Сіроманці". На передньому плані Дмитро Карпенко-"Яструб". Фото: Архів ЦДВР

З описів відомо, що упівська чота мала на озброєнні два ручні та два станкові кулемети, дві протитанкові рушниці, два міномети калібром 82 мм і один міномет калібром 120 мм, а також протитанкові міни і фаустпатрони — ручні протитанкові гранатомети. Ворог висунувся у бік лісу з п’ятьма танками.

"Найбільший натиск провели большевики від Унева і тут наступали все новими резервами, які падали від вогню наших кулеметів", — згадувалося у хроніці.

План із засідками вдалося реалізувати лише частково. Втім, частину сил противника таки вдалося заманити на зручну локацію, і там вони потрапили під вогонь важкої зброї. Один із танків підірвався на попередньо встановленій міні, інший підбили фаустпатроном.

Учасники бою згадували, що енкаведисти не йшли в лобову атаку, а намагались вивідати сили повстанців. Далі почалися активніші бої: "Перші ворожі атаки на становища сотні успіху не принесли, здавалось, кожного разу ворожа лава наче відкочувалась аби знову взяти розгін. Та марно, наша оборона була непохитною", — згадував Богдан Допіра.

«Десь 20-30 метрів підходили і кричали "Здавайся, бандера!". А наші все: "Слава, слава, слава!" — і б'ють, і стріляють, і відбили. Ті відійшли. Ранені — чути крики, зойки. Там же ранених позабирали, і наші підходять — дівчата були, дівчата-санітарки. Нема — тут знов москалі [плазують] на животах: "Здайся, бандера!" — а наші знов стріл. Цілий день стріл: що підходять — відіб’ють"», — згадував Роман Кіндрат. 

Першим пораненим був політвиховник сотні "Бурлаки" на псевдо "Олімп" — йому у груди влучила розривна куля. "Олімп" загинув від втрати крові.

Читайте також: Священик УПА – хорунжий «Кадило» [8]

"Причиною паніки було перемучення боєм і маршем, брак набоїв та поява ворожих танків"

Після багатогодинного бою енкаведисти оточили курінь. Оборона повстанців міцно тримала позиції, і ворог чекав підмоги. Упівці ж дожидалися ночі, бо мали план під покровом темряви вибратися з оточення. Прорив здійснили вночі. Для того, щоб дезорієнтувати противника, партизани затемна випустили на ворожі позиції бичків, яких тримали для харчування. А польова жандармерія почала інтенсивно обстрілювала нападників, прикриваючи відхід.

Повстанці на позиціях. Фото: Архів ЦДВР

Куреню вдалося вийти. Партизани не припиняли рух і тільки о 10-й ранку 1 жовтня зупинилися на відпочинок у лісі біля села Пнятин. Далі Дмитро Карпенко планував вивести підрозділ у смугу більших лісів на Тернопільщині. 

Енкаведисти розпочали погоню. Навздогін повстанцям відправили чотири танки з десантом автоматників. Розвідати місце перебування упівців допомагав розвідувальний літак. 

У нерівномірному протистоянні повстанські позиції зазнавали обстрілів із танків. Очевидці згадували, що в той момент у лавах упівців почалася паніка. "Причиною цеї паніки було перемучення боєм і маршем, брак набоїв (на кріс припадало 10-20 штук набоїв) та поява ворожих танків", — ішлося в хроніці.

Дмитро Карпенко виводив курінь з-під обстрілу вглиб лісу, і там наказав займати позиції. Командир особисто відкрив вогонь із протитанкової рушниці по танку. "Сотник Яструб, взявши зі собою протитанковий кріс, пішов у боєву лінію і особисто одним вистрілом в танк збив його зі шляху та унешкідливив, чим примусив інші танки перестати під'їздити до лісу", — згадувалося у повстанських хроніках. 

Бій продовжувався увесь день. Повстанці дочекалися ночі — і знову під прикриттям темряви курінний зумів вивести бійців із оточення, в місці, де не розраховували радянські солдати. Першими ішли "Сіроманці", останнім — перемишлянський курінь "Довбні". У нічному лісі панувала моторошна тиша. В будь-який момент повстанці чекали почути стрілянину, яка могла би стати смертельною через очевидну нестачу патронів.

"Верховинці" змогли вийти з оточення, і 2 жовтня об’єдналися з куренем "Гордієнка" біля Стратина, подолавши понад 40 кілометрів.

Повстанська розвідка доносила, що 2 жовтня енкаведисти атакували залишені повстанцями позиції з двох боків і, не зорієнтувавшись у ситуації, розпочали бій між собою, в якому нібито загинуло 20 солдатів.

Читайте також: Спогади польської партизанки про перебування в совєтському таборі посиленого режиму [9]

"На трупі труп — катам заплата"

За оцінками із повстанських хронік, під Уневом радянська влада кинула у бій 1500 солдатів внутрішніх військ НКВС. Чисельність "Верховинців" достеменно невідома. Курінь УПА складався з 3-4 сотень; у сотню входило 130-200 бійців. Під Уневом стояло п’ять сотень; про рівень комплектації підрозділів інформації немає. Вкінці, коли "Верховинці" об’єдналися з куренем "Гордієнка", загальний контингент склав 1800 бійців.

Сотня "Орли", 1944 рік. Фото: Архів ЦДВР

За даними УПА, в унівському бою енкаведисти втратили понад 200 солдатів убитими. У звітах НКВС повідомлялося про 6 вбитих та 32 поранених радянських солдатів; втрати повстанців зазначалися — 165 загиблих та 15 полонених. Самі ж упівці рапортували про 17 полеглих під Уневом — їх поховали там же, в лісі — та ще сімох загиблих біля Пнятина. 

Поховати вдалося все ж не всіх. Принаймні Лукія Лесіцька згадувала, що згодом на полі бою виявили тіло кулеметника, який прикривав відхід побратимів.

"Ті люди, вони просто пожертвували своїм життям, щоб привернути вогонь на себе, а ті шоб відступали. А ті рішили їх просто обкружити зі всіх сторін, і почали там гамселити зі села. Одного кулеметника вбили раніше — той, шо справа був. А той один лишився", — пригадувала Лукія Лесіцька.

Мешканець Унева Василь Кравчишин згадував, що впізнав одного кулеметника, бо раніше той гостював у його домі.

«Там розірвали того пуліметчика. То, той що був, то в мене вдома навіть на квартирі були. Фамілія його була Воршуляк, був жонатий, він казав. Вони жили в мене три чи чотири дні. Вони пішли тутка-во в ліси, коли їх вже тутка засікли, тобто визначили їх оборону, де вони були. З тих снарядів двох забили, один з них був — псевдо "Орел", і ше називався "Сокіл", ну а решту я не пам’їтаю. Їх трьох на перевалі побили. Їх завезли до монастиря, і вони є похоронені там в лісі — там є цвинтар монастирський», — оповідав Василь Кравчишин в інтерв'ю "Локальній історії".

Повстанський публіцист та поет, крайовий референт пропаганди Карпатського краю Михайло Дяченко написав поезію про Унівський бій. Вірш закінчив рядками: 

Ніщо нам танки і гармати,
Де дух завзятих став на смерть!
На трупі труп — катам заплата
За славу сковану і честь!

—

Роксолана Попелюк, історикиня; опубліковано у виданні "Локальна історія" [2]

В тему: 

• Покоління Олега Ольжича на тлі доби: «Зрослась небезпека з відважним життям» [10]
• Гельсінська група та «козацька матір». Історія правозахисниці Оксани Мешко [11]
• "Коронний бій" сотенного УПА Мирослава Симчича "Кривоноса" [12]
• Звинувачена у шпигунстві, арештована, зґвалтована, розстріляна. Вероніка Черняхівська: зрубана гілка славетного роду [13]
• Українське коріння відомих персон [14]
• Повстанський Дюрер, або іміджмейкер УПА: про незламного борця за Україну Ніла Хасевича [15]