Бути українцями. Як батьки за кордоном зберігають національну ідентичність дітей

1.00

Нет

Понад мільйон українських дітей перебуває за кордоном після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Діти відвідують місцеві школи, вивчають мови, швидко адаптуються до нового середовища. І, якщо не докладати жодних зусиль, можуть втратити національну ідентичність, забути, хто вони й звідки. Як цьому запобігти?

Журналісти видання ТЕКСТИ [2] поговорили про це з трьома українськими мамами, які від початку повномасштабного вторгнення мешкають в Іспанії, провінція Каталонія, Швеції та Чехії. А також розпитали про досвід Марка Супруна, канадсько-українського діяча, який народився в Канаді.

Каталонія: диктанти від мами

Дванадцятирічні двійнята Ваня і Таня Ізюменки вже три роки живуть із батьками в невеличкому каталонському містечку Монтеск’ю, що міститься за кілька годин їзди від Барселони. Їм дуже пощастило, що вони є одне в одного, бо більше українських дітей тут немає.

Жодного українця не було ні в початковій школі, де вони вчилися, ні в тій школі неподалік Монтескʼю, куди їх тепер возять батьки. Зараз родина збирає документи, щоб перевести дітей в іншу школу. Вона аж за 20 кілометрів від їхнього містечка, але там є українці. І це стало головним мотивом для того, щоб серйозно задуматися про перехід до іншого навчального закладу.

Читайте також: Виховання україномовних дітей за кордоном: просто говорити українською – недостатньо [3]

Леся Ізюменко

«У Барселоні ситуація з цим значно краща. Там більше українців, є навіть так звані недільні українські школи, у яких наші діти мають можливість вчитися рідною мовою на вихідних. А от у таких невеличких містечках, як наше, українців дуже мало. Крім власне каталонських дітей тут багато африканців, марокканців, перуанців. І в них геть інший менталітет. Мої діти не сміються з тих жартів, із яких сміються їхні однокласники та вчителі.

Тому, коли Ваня з Танею дізналися, що в іншій школі є українські діти, у них просто виросли крила. Вони дуже зраділи, що зможуть нарешті спілкуватися з однолітками», — розповідає мати Вані й Тані Леся Ізюменко.

За освітою вона вчителька української мови та літератури. Щоб діти, навчаючись чужого, не забували свого, проводить для них час від часу вдома уроки української.

«Вони в мене і диктанти пишуть, і вірші вчать. Іноді проводжу тематичні уроки. Останній був до дня народження Тараса Григоровича. Ще й досі на столі стоїть листівка з його віршем», — каже Леся.

Півтора року після початку повномасштабного вторгнення Ваня з Танею вчилися в українській школі онлайн у другій половині дня, але потім цю можливість українська держава скасувала. Кожні вихідні їздити до української недільної школи в Барселоні не виходить: діти займаються хокеєм, і заняття проходять якраз на вихідних.

Доводиться справлятися самотужки. І батьки роблять усе можливе, щоб їхні діти не забували, хто вони і звідки. У машині лунає українська музика, на полицях домашньої бібліотеки стоять українські книжки. Їх родині дарують друзі, які приїжджають у гості, а також привозять їх зі своїх поїздок додому самі.

Ваня Ізюменко (ліворуч) із чемпіоном світу Томі Черрі зі складання кубика Рубіка наосліп

«Раз на рік, улітку, ми обов’язково їздимо до України. Навідуємося в нашу квартиру в Києві, але більшу частину часу проводимо в місті, де живуть мої батьки і родичі. Саме ці поїздки я вважаю найдієвішим способом збереження національної ідентичності в моїх дітей. Вони відчувають себе українцями на всі сто, хоч би де були», — впевнена Леся Ізюменко.

Так, Ваня Ізюменко — неодноразовий призер змагань зі складання кубика Рубіка. Коли він виходить на нагородження, має обирати музику, яка лунатиме в цей час. І щоразу це виключно українські пісні.

«На нещодавньому змаганні його вибір впав на пісню Skofka “Чути гімн”. Часто він змагається або у вишиванці, або в худі з національною символікою», — каже Леся.

Таня Ізюменко грає на фортепіано. Для свого різдвяного концерту вона обрала «Щедрика» Леонтовича.

«Коли Таня виходила на сцену, її оголосили як українку. Також ведучий заходу акцентував на тому, що вона виконує всесвітньо відомий твір українського композитора», — наголошує Леся Ізюменко.

Усією родиною Ізюменки брали участь у заході, організованому в Монтеск’ю з нагоди 8 Березня. У вишиванках заспівали «Ой у лузі червона калина». А нещодавно мер міста надав їм у безплатну оренду приміщення, де Ваня і його тренер — багаторазовий чемпіон зі складання кубика Рубіка, теж українець — вчать цього місцевих дітей.

«Нам одна каталонська бабуся сказала, що ми для цього містечка робимо більше, ніж ті, хто живе тут усе життя. Нам було дуже приємно це почути. Адже ми розуміємо, що на нас лежить велика відповідальність. Дивлячись на нашу родину, місцеві мешканці роблять висновок, ким є українці, що вони за люди. Тож ми стараємося гідно представляти свою країну і вчимо цього своїх дітей», — ділиться Леся Ізюменко.

Читайте також: Як не забути українську мову за кордоном: поради для підлітків та їхніх батьків [4]

Швеція: уроки української у шведських школах

Киянка Катерина Кузнєцова зі своєю десятирічною донькою Марійкою вже три роки живе в Стокгольмі. Каже, що тут сформувався великий осередок активних, творчих українців, завдяки чому легше підтримувати національну ідентичність.

Катерина Кузнєцова з донькою

«Багато наших людей, які приїхали до Стокгольма і розмовляли спочатку російською, перейшли на українську. У Швеції багато програм, започаткованих для українців, і там є вимога — українська мова спілкування. Хочеш відвідувати — розмовляй українською», — розповідає Катерина Кузнєцова.

Узагалі Швеція як мультикультурна країна, у якій мешкає велика кількість мігрантів, дуже підтримує те, щоб вони зберігали свою національну ідентичність.

«Наприклад, у шведських школах для дітей-іноземців раз на тиждень абсолютно безплатно організовуються уроки рідної мови. Як правило, їх проводять українки, які вже довго живуть у Швеції і добре володіють шведською. Адже крім того, що вони нашим дітям викладають українську мову, ще можуть їм пояснювати незрозумілі моменти з інших предметів. Це групові заняття, на які приводять українців із різних класів школи», — розповідає Катерина.

За словами жінки, у школі, де навчається її донька, дуже мало українських дітей: на весь навчальний заклад лише шестеро. У своєму третьому класі Марійка взагалі єдина українка. Але разом із нею вчиться кілька російськомовних дітей із Росії та Казахстану.

Русифікація українських дітей за кордоном — окрема болюча тема й окремий напрям, що потребує протидії і зусиль батьків, які хочуть виростити дітей українцями.

Читайте також: Як і чому діти з тимчасово окупованих територій. України вступають до українських вишів [5]

У родині Кузнєцових вплив російської мови нівелюється насамперед тим, що вони спілкуються українською. Крім того, дівчинка ходить на українськомовні гуртки — на танці й у театральну студію. Також вона продовжує навчання в українській школі (сімейна форма навчання).

«Раз на пів року виконуємо діагностичні роботи. Знаю родини, де діти навчаються онлайн в українських школах щодня, але, як на мене, це дуже велике навантаження. Тому ми обрали такий шлях», — каже Катерина.

Разом із донькою вони часто відвідують українські культурні заходи, які постійно відбуваються в Стокгольмі, багато читають рідною мовою.

«Помітила, що за ці три роки українських книжок стало значно більше. Їх привозять українські підприємці, закуповують бібліотеки. До речі, бібліотеки у Швеції — це публічні простори, куди приходять побути в тиші, попрацювати, просто почитати книжки. Також там радо надають приміщення українцям, які організовують мовні або книжкові клуби, освітні заходи», — розповідає Катерина.

Але, хоч би скільки заходів влаштовували для українців, Катерина впевнена, що все йде від родини. Якщо батьки налаштовані на те, щоб виховувати національно свідому людину, то це можна зробити будь-де. Звісно, добре, коли й середовище цьому сприяє. Із цим у Швеції, за словами Катерини Кузнєцової, все добре.

Чехія: вдома лише українською

Тетяна Омельченко з двома доньками живе в Празі з березня 2022 року. За цей час вона з дітьми жодного разу ще не була в Україні. Але, як тільки стане безпечно, планує повернутися до Києва.

На жаль, у Чехії з кожним роком повномасштабного вторгнення збільшується кількість українців, які планують залишитися за кордоном. Так, за результатами дослідження Соціологічного інституту Академії наук Чехії, проведеного в листопаді 2024-го, лише 21% опитуваних збирається повертатися на Батьківщину. 75% заявили, що хочуть залишитися в Чеській Республіці.

«І ці настрої дуже відчутні. Я займаюся продажем українських книжок у Чехії. І багато моїх постійних клієнтів перестало їх купувати, аргументуючи тим, що дітям потрібно читати чеською мовою», — розповідає Тетяна Омельченко.

Сама ж Тетяна дотримується у своєму житті правила, якого навчав Кобзар: «І чужому навчайтеся, і свого не цурайтеся».

Читайте також: Звідки діти можуть чути російську маячню про те "що України не існує" і "що вони живуть в срср" [6]

«Діти повинні знати своє коріння, хто вони, вивчати мову й історію своєї родини та країни», — впевнена жінка.

Тому її доньки, відвідуючи чеську школу, не кидають українську — займаються на сімейній формі навчання.

«У Чехії, зокрема в Празі, багато українських шкіл — як стандартного п’ятиденного формату, так і тих, що працюють по суботах. Є навіть такі, що організовують навчання для українських дітей у другій половині дня. Але, як на мене, дитині дуже важко вчитися у дві зміни чи шість днів на тиждень. Тому й обрала для них сімейну форму навчання, яка передбачає самостійне опрацювання матеріалу. Акцент роблю саме на українському блоці предметів: мова, література, історія. Бо інші предмети вивчаються і в чеській школі», — аргументує жінка.

У Чехії в школах є ще так звані українські класи. Вони організовані на базі звичайних шкіл, але там навчаються тільки українські діти, а уроки ведуть українські вчителі. Щоправда, чеською мовою і за чеською програмою. Тобто уроку «Українська мова» в цих класах немає.

«Ще один недолік — у цих класах вчаться одночасно діти різного віку. Тобто серед однокласників, скажімо, у шестирічної дитини може бути дев’ятирічна. Не уявляю, який там рівень знань, адже як можна адаптувати програму для дітей із такою прірвою у віці? Тому в українські класи, як правило, йдуть тільки тоді, коли не вистачило місць у чеських класах або коли дитину не взяли туди через погане знання мови», — розповідає Тетяна.

Обидві доньки Тетяни семи та одинадцяти років ходять до чеської школи, навчаються в чеських класах. Серед однокласників представники різних національностей: в’єтнамці, китайці, тайці, роми, казахи, вірмени, росіяни. Найбільший відсоток іноземців у класах, де навчаються доньки, — українці.

«Був період, коли мої діти стали дуже помітно спілкуватися чесько-українським суржиком. “Це не фунгує” (це не працює), “Достала одиничку” (тобто отримала оцінку 1, це в них найвищий бал. А якось старша донька навіть сказала, що почала думати чеською. Щоб чужа мова не витіснила рідну, вдома ми дивимося фільми, мультфільми, читаємо по максимуму українською», — розповідає Тетяна.

Також дівчатка ходять на гуртки, організовані українцями для українських дітей. Це кераміка, хор. Зі своїм колективом вони співали гімн України, «Ой у лузі червона калина», «Пливе кача» та інші відомі пісні на багатьох подіях. Зокрема, на мітингу з нагоди річниці повномасштабного вторгнення в самому центрі Праги — на Староміській площі.

«Їхня улюблена пісня — “Де би не був, не забуду дім”. Живемо з Україною в серці і з надією повернутися додому», — каже Тетяна Омельченко.

Без спільноти зберігати ідентичність важко

«Головне і найважливіше — хотіти бути українкою чи українцем. Але самотужки, зусиллями лише родини зберігати національну ідентичність упродовж поколінь надзвичайно важко, — ділиться досвідом попередньої діаспори Марко Супрун, канадсько-український громадський діяч, кінопродюсер, журналіст і волонтер, який народився і виріс в українській родині в Канаді. — Потрібні спільнота, середовище, різні гуманітарні програми. Адже асиміляція — багатоскладова сила, яка тисне на людину з різних боків: від культурного середовища до локальних продуктів у супермаркеті».

Сьогодні завдяки миттєвому отриманню інформації левова частка збереження ідентичності зроблена. Мультфільми, книжки, кіно, музика, навчальні курси, новини — все доступно в один клік. Раніше із цим було складніше, тому роль місцевої української громади, церкви була вирішальною.

Українському уряду варто задуматися над запровадженням програм, спрямованих на повернення додому тих, хто в майбутньому хотів би повернутися в Україну, і тих, хто залишиться за кордоном, але роститиме дітей українцями, вважає Марко Супрун.

—

Олена Токарчук [7], опубліковано у виданні Texty.org.ua [2]

Читайте також: