Як харківські культурні діячі переходять на українську мову та віднаходять українську культуру

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Харківський поет Фрідріх Швальбе

У 1920-х роках у Харкові розпочався ренесанс української культури, який завершився трагічно й увійшов в історію як “Розстріляне відродження”. Через 100 років на тлі російсько-української війни в Харкові знову починається культурний ренесанс.

Також пришвидшилася українізація. Місто за 40 км від кордону з Росією відмовляється від нав’язаних країною-агресором героїв і наративів, змінює топоніми, а місцеві культурні діячі починають говорити українською. у У виданні ТЕКСТИ поспілкувалися з учасниками харківської культурної спільноти про те, як під час повномасштабної війни в Харкові змінилася культура, містяни й вони самі.

 

Читайте також: Геть від Росії та її "культури": Український погляд на російську літературу

“Це якась істерія, такого не може бути”, — згадує свої думки в останні дні перед початком повномасштабної війни поет і співорганізатор харківського Літературного Слему Артем Ельф.

Як і більшість харків'ян, 24 лютого 2022 року він прокинувся від вибухів. Вони з дівчиною мешкали на Північній Салтівці, яка дуже швидко стала найнебезпечнішим районом у місті.

“З першого дня це був шок, злість, біль, відчай і 100-відсоткова русофобія, — згадує Артем. — У нас була кішка та щурі, й ми постійно ховалися від вибухів у ванній. Наш будинок дрижав, навколо все горіло. Снаряд РСЗВ залетів у цокольний поверх і не розірвався, там просто дірка зараз”.

Упродовж дев’яти днів вони сиділи вдома із запасом “Мівіни”, консервів і цигарок. Кілька разів під обстрілами Ельф вибігав набрати води з джерела. Тоді йому здавалося, ніби він потрапив у роман Ремарка.

“Я іду, сіре-сіре туманне небо, звуки вибухів, запах сірки, черги в магазини й аптеки, — згадує він. — І думаю: “Оце іронія — завжди любив Ремарка”. З юного віку цікавила атмосфера, яку він створював у своїх книжках — тоски, туги й безнадьоги. Ніколи не міг подумати, що це втілиться в життя”.

Артем з дівчиною виїхали з Харкова 4 березня, коли почало зникати світло, газ, мобільний зв’язок та інтернет. Приміськими електричками дісталися Полтави. Там Артем перебував до січня 2023-го, але навідуватися до Харкова — на літературні заходи — почав раніше. У грудні вже сам організував захід, щоб зібрати грошей на волонтерку.

“Я давно хотів повернутися, а дівчину зовсім туди не тягнуло, — згадує він. — І коли ми зрозуміли, що майбутнього ніякого в нас не буде, я зібрав речі й повернувся”. 

Артем Ельф

Артем Ельф

“Удома під обстрілами зрозумів, що треба почати писати українською”

Артему 35 років. Народився в Горлівці, до Харкова переїхав у 7-річному віці. Навчався у школі та технікумі з російським викладанням. Українську літературу, за його словами, викладали нецікаво, “це був якийсь нафталін”.

“З одного боку, я зростав на “русском рэпе”, з іншого — попри тотальну російськомовність усього навколо, зі старшої школи дуже любив ТНМК і “Скрябіна”, — згадує Ельф.

Ці рєбята сформували мою зацікавленість українським, вони плекали моє бажання бути причетним до українського контексту, навіть попри те, що я з Донбасу, “из типичной советской семьи”.

Після повномасштабного вторгнення Ельф відмовився від російського контенту. Перший вірш під час війни опублікував на початку квітня, начерки почав робити ще наприкінці лютого, хоча раніше писав лише російською.

 

Читайте також: "Велика російська культура" виявилася такою ж недолугою субстанцією, як і "друга армія світу"

“Сидячи вдома під обстрілами, я зрозумів, що треба почати писати українською, — згадує він.

Раніше думав: “А російською я це роблю краще”, “А нащо мені це зараз, у довольно таки зрілому віці?”, “Мне так удобно”. Був блок, що “я не вмію, в мене маленький словниковий запас, з мене будуть сміятися”.

Але настав момент, коли “ну всьо, триндець”: ти сидіш уночі на кухні, куриш сигарету, а над тобою літають самольоти. Ладно ще самольоти, найбільш гнітуча тиша.

У мене в тому першому вірші навіть була фраза: “Тиша слухає стукіт ще живих сердець, підкрадаючись залізним шепотінням зброї”. Повна темрява, комендантська година і ти думаєш: “А що в цій тиші відбувається?”. Фантазуєш, що смерть наближається до тебе”.

З часом писати вірші українською ставало дедалі легше — зокрема завдяки тому, що Артем перебував у Полтаві, де української більше, ніж у Харкові.

“Уже починаєш думати українською, — розповідає він. — І тоді не тільки римується краще українською, а й вигадуються якісь метафори, іносказання. Коли більше перебуваєш в українському контексті, це легше”. 

Артем Ельф під час виступу

Артем Ельф під час виступу

“У кожного на телефоні є вірш Семенка”

До ЛітСлему Артем потрапив у 2011 році, під “кінець першої хвилі, золотої й легендарної”. Тоді слем був здебільшого російськомовним, хоча з елементами українського націоналізму.

“(Засновник ЛітСлему в Харкові) Мультфільм Гагарін задумував його не тільки як кітч, а й додавав до цього — теж у кітчевій формі — певний відсоток українського націоналізму, — розповідає Артем. — Він любив вести заходи в сукні, а я любив шуткувати, що він — єдиний на всій планеті трансвестит-націоналіст”.

Раніше російської мови на слемі було більше. Після анексії Криму та початку війни на Донбасі української стало більше, проте це співвідношення зростало дуже повільно.

“Ми цьому процесу (українізації) старалися допомагати, у нас був спільний проєкт із резиденцією “Слово” — “Слем у Слові” — ці слеми були лише україномовні, згадує Ельф.

Загалом формат слему — це насамперед бути ярким артістом. У одного й того самого автора могли бути тексти й українською, і російською. У нас навіть були люди, які читали англійською, польською, білоруською”.

Після початку повномасштабної війни багато учасників спільноти роз’їхалися. Інший співорганізатор ЛітСлему Олександр Кудь наразі служить у лавах ЗСУ. А слем за цей час на 80-90% став україномовним, хоча офіційного табу на російську немає.

Олександр Кудь (ліворуч) та Артем Ельф під час виступу у Харкові. Олександр нині служить у лавах ЗСУ

Олександр Кудь (ліворуч) та Артем Ельф під час виступу у Харкові. Олександр нині служить у лавах ЗСУ

“Якщо від 2014 року поступово українізовувався матеріал, то тут усе сталося різко, — стверджує Артем. — Наприклад, на слемі 15 квітня в нас із 18 чи 19 учасників тільки двоє читали російською. І їх освистали.

Табу на мову немає, але треба розуміти, що (за російську) ти можеш получити в “диню”. Кацапи своєю “СВО” навіть не зрозуміли, що зробили для дерусифікації Сходу”.

Раніше деяких учасників слему надихав, наприклад, російський футурист Володимир Маяковський. Зараз у спільноті надихаються українськими футуристами, зокрема Михайлом Семенком.

“У кожного на телефоні є вірш Семенка про коси, Dakh Daughters зробили пісню на цей вірш, SadSvit теж”, — розповідає Ельф.

Сам Артем за час повномасштабної війни відкрив для себе поезію Василя Симоненка.

“Народ мій є, в його гарячих жилах козача кров пульсує і гуде”, — декламує він. — Ми переслухали кучу різного репу, чули й читали багато асонансних, алітераціонних рим. Глядячи після цього на Симоненка, може здатися, що це якось простєнько, але в ньому є широта і глибина, яка мене сильно вражає. І враховуючи мою страсть до декламації, оці його пасажі, особливо моїм голосом, — це просто балдьож”.

 

Читайте також: Дорожня карта депушкінізатора. Як українцям законно зносити пам’ятники російським ідолам

Після 24 лютого Артем перейшов на українську не тільки у віршах, а й у побуті. Допомогла в цьому практика зі слемів — вести заходи українською він почав ще у 2021-му.

“Я зрозумів, що для того, щоб моя українська перестала бути поганою, для початку треба не соромитися робити помилки, — каже він.

Коли я вперше вів захід українською, то придумав такий панчлайн. Виходжу на сцену, кажу: “Люди часто питають мене, чому я не веду заходи українською. Вся справа в тому, що Микола Янович Азіров, як в індійському кіно — моя сестра-близнючка. І я на власні очі бачив, що таке бімба в вагіні. В мене моральна травма, але сьогодні я зроблю виняток”. І почав вести заходи українською”.

“За день я міг померти мінімум чотири рази”

Серед тих, хто найбільше змінився за час повномасштабної війни, Артем називає насамперед Фрідріха Швальбе.

“Він завжди був великим фаном ГО (“Гражданской Обороны”), надихався росіянами і цим вайбом, а зараз ми навіть у приватних п'янках українською спілкуємося”, — представляє його Артем.

Читайте також: Другий фронт, культурний

 

Харківський поет Фрідріх Швальбе

Харківський поет Фрідріх Швальбе

Фрідріху 20 років, він навчається на третьому курсі харківського “Політеху” на електроенергетика. Народився в Харкові в родині з українським, російським і польським корінням. Своє справжнє ім’я “не приховує, але й не афішує”. У публічному полі використовує псевдонім, бо “це зручно”.

Швальбе намагався остаточно не вірити в початок повномасштабної війни, хоча й підозрював, що вона може статися, ще навесні 2021-го, коли росіяни розпочали свої “навчання”.

Після початку повномасштабного вторгнення вирішив залишитися в Харкові – через родичів, які потребували опіки.

З першого дня росіяни намагалися захопити Харків і регулярно його обстрілювали. За словами Фрідріха, найважчим місяцем у місті був березень 2022-го. Тільки 1 березня міг померти “мінімум чотири рази”.

“Ракета влучила в ХОДА о 8:02 ранку, потім — десь о 8:20-8:30, а потім — ще по Мироносицькій опівдні та о 15:05 на перехресті Сумської й Данилевського, — розповідає він.

Фрідріх Швальбе

Фрідріх Швальбе

Я живу неподалік цих місць “прильотів”... У мене сталася перша в житті панічна атака, з’явилася думка, що зараз ракета прилетить прямо в дах мого будинку.

Замість цього пролетів російський винищувач. Через кілька днів я виходив з дому за гуманітаркою й теж побачив над головою цей чорний силует, чи то Су-27, чи то Су-35. Гул був настільки моцний…”

Торік у березні Харків мав постапокаліптичний вигляд. Але водночас, каже Швальбе, став уособленням вислову “важкі часи об’єднують людей”.

“Я виходив з дому, на вулиці -15°С, блокпости в центрі через кожні 300 метрів, і при цьому дуже суворий режим контролю, — розповідає він.

Усе розтрощено, розбиті вікна, всюди цегла, каменюки й обвислі дроти. Ходиш біля ХОДА, й таке враження, ніби в якомусь лазерному лабиринті. Як у шпигунських фільмах. І при цьому через кілька кварталів працює АТБ”.

Навіть у найгарячіший час війни в Харкові тривало культурне життя. Фрідріху найбільше запам’ятався захід плейбек-театру під керівництвом Андрія Шабанова 30 квітня 2022 року в Switch bar.

“Російська армія все ще стоїть біля окружної дороги, щоденні обстріли й артобстріли, постійні тривоги та загроза життю, — згадує він. — А я сиджу в барі, п’ю джин-тонік і дивлюся виступ плейбек-театру. Я ще дуже довго не міг усвідомити, що це все, бляха-муха, реальність”.

 

Читайте також: Як Пушкін став зброєю путінського рейху

“У публічному просторі більше немає сенсу писати російською”

Фрідріх навчався в російськомовній школі, яка навіть після Майдану залишалася “школою національної меншини”.

Підручники там здебільшого були російською, викладання — окрім уроків української мови та літератури, історії України, англійської й німецької, — теж.

Проте, каже Швальбе, українську літературу викладали цікаво, показували документальні фільми про літераторів, іноді розглядали твори поза програмою.

“(Української та російської літератури) було 50 на 50, — згадує він. — Але водночас з російської літератури мені не так багато запам’яталося, як з української. Я залюбки, наприклад, прочитав “Енеїду” Івана Котляревського”.

Фрідріх зростав неподалік будинку “Слово”, а пізніше вже як автор брав участь у його заходах. Тема “Розстріляного відродження” була однією з центральних на його уроках української літератури.

“Запам’яталося, як ми вивчали футуризм у поезії на прикладі Михайла Семенка, як ми розбирали роман “Майстер корабля” Юрія Яновського, — розповідає Швальбе. — А ще — “Intermezzo” Михайла Коцюбинського і, звісно, “Я — Романтика” Миколи Хвильового — цей твір також став одним із найулюбленіших”.

Писати вірші Фрідріх почав у 2014 році на уроці російської літератури чи мови. У 2020-му він приєднався до ЛітСлему. Тоді української в його житті стало більше. Наступного року Швальбе також став співзасновником Art Sobranie — мистецького майданчика від митців для митців.

Фрідріх Швальбе виступає у Харкові під час війни (сквер Коцюбинського біля закинутої будівлі Земельного банку)

Фрідріх Швальбе виступає у Харкові під час війни (сквер Коцюбинського біля закинутої будівлі Земельного банку)

“Коли я вперше прийшов на ЛітСлем, то зустрів людей, які спілкуються українською, — згадує він. — Я взяв за правило: якщо до мене звертатимуться українською, я відповідатиму українською, якщо російською — відповідатиму російською, якщо англійською — англійською, якщо німецькою — німецькою”.

Від початку повномасштабної війни Фрідріх веде "Щоденник вторгнення" й далі пише вірші.

“Перший вірш уже під час повномасштабного вторгнення я написав у середині березня, — каже він. — Близько другої ночі, всі сплять. Я стояв у коридорі, ходив курити.

Подумав, що начебто в комфортних умовах, але під’їзд просто всіяний уламками скла через вибухову хвилю від російських ракет. Так виник текст про пташку в золотій клітці”.

До повномасштабної війни Швальбе небагато писав українською через невпевненість у рівні володіння мовою. Після 24 лютого перші місяці ще писав російською “за інерцією”. З літа минулого року пише поезію українською. Водночас вирішив не відмовлятися від того, що робив до війни.

“(У перші місяці) я не знав, куди йти далі — чи продовжувати писати російською, чи повністю переходити на українську, чи намагатися зберегти своє старе життя, — розповідає Фрідріх.

Читайте також: Унікальні архівні записи українських дисидентів попереджають про сьогоднішню Росію 

Війна вмить розвіяла цей навколодепресивний стан, це була глобальна відповідь на всі мої питання екзистенційні.

Я написав вірш “НеоЮгославія”, на який ми у травні-липні 2022-го зняли відео на Північній Салтівці, — це мій останній вірш російською. Може, я колись ще напишу (російською), але навряд чи буду публікувати. У публічному просторі сенсу писати твори російською — поетичні, прозаїчні і т.д. — вже немає абсолютно”.

У побуті Швальбе спілкується українською та російською. Хоча загалом вважає себе “чотиримовним”.

“Української в житті сильно побільшало, — каже він. — І враховуючи, що люди самі захотіли переходити на українську й це можна робити доволі вільно та без спонукання до абсолютної правильності й літературності мови, процес став легшим”.

На запитання, чи споживає зараз контент країни-агресора, Фрідріх відповідає, що “більше ні, аніж так”. Пушкіна, наприклад, він ще до повномасштабної війни вважав “нафталіновим поетом”. Після 24 лютого почав слухати більше української та іноземної музики, відкривати для себе нові імена.

Фрідріх Швальбе під час виступу у Харкові

Фрідріх Швальбе під час виступу у Харкові

“Після 2014-го стало зрозуміло, що треба переходити на українську”

Мисткиня Діна Чмуж – серед тих, хто пропагував українське ще до того, як це “стало мейнстримом”.

Діна навчалася в російськомовній школі та зростала “в достатньо проросійському середовищі”. Багато читала, захоплювалася світовою літературою і книжками російських письменників, обожнювала Достоєвського. 

Діна Чмуж

Діна Чмуж

“Українську літературу в нас викладали жахливо, було неймовірно нудно, — згадує вона. — І вчителька української мені постійно казала: “Діна, ну от у вас все хорошо, але вимова ваша українська — це жах”. Після такого боїшся говорити і формулювати хоч якісь думки”.

Перша любов до українського зʼявилася в Діни ще до Майдану. У 2010-му, коли їй було 12 років. Тоді вона почала ходити до краєзнавчого гуртка й побачила за межами рідного Харкова інший світ.

“Ми їздили автобусом на захід і в центр України, зупинялись у селах, — розповідає вона. — Перша зупинка — і всі говорять українською. Буквально тут, під Харковом. У мене був екзистанційний шок.

Ще тоді захотілося переходити на українську. Тобто ми були дітьми й такі: “Боже, це так класно! А чому ми говоримо російською?”. Одна знайома перейшла на українську. Тоді це здавалося, як базікати в Харкові німецькою”.

Діна заговорила українською вже після Революції гідності. Спочатку практикувала її в інших містах і почала писати у соцмережах. А повністю на українську перейшла у 18 років, на першому курсі Худпрому.

Ми були дітьми й такі: “Боже, це так класно! А чому ми говоримо російською?”

“Після 2014 року стало зрозуміло, що це необхідно, — пояснює вона. — В Харкові я й далі розмовляла російською, але в усіх містах України — свідомо українською, щоб бачили, що це (Харків) — українське місто.

Повністю (на українську) перейшла у 2016-му. Однокурсники смілялися, бо їм здавалося, що мені не вдасться. Мовляв, “не можеш гарно, не говори взагалі, краще російською”. Для мене це химерні імперські наративи.

Батьки підтримували. І моя подруга теж, ми вдвох перейшли, так було легше”.

У той самий час, після Майдану, до Діни прийшла також свідома зацікавленість українською культурою. Викладачка в художньому ліцеї при Худпромі познайомила її з “Розстріляним відродженням”, на уроках показували фільми Сергія Параджанова.

“Після 2014 року все лягло на ту закоханість початкову, наївну, — розповідає вона. — Почався серйозний ресерч і розуміння: “О, боже, як там всього багато!”.

Під час навчання в Худпромі Діна також почала малювати в Харкові стріт-арти. Спочатку це були чорно-білі абстракції на кшталт чоловіка з рибою на голові. Проте близько трьох років тому вона почала залишати в міському просторі літературні образи та вірші українських поетів. Першим був трафарет Василя Стуса — “політична акція через історію з Медведчуком”.

Читайте також: Чому російська культура заслуговує бути ігнорованою

“Десь у Бандеру перемалювали Стуса, я дуже сміялася, — посміхається Діна. — Ще залишилися мої Леся (Українка), (Юрій) Шевельов.

Спочатку просто мріялося писати вірші в місті, бо поезія — українська зокрема — ніби потребує, щоб її читали. Це один з найпростіших методів нахабної популяризації: вриваєшься у простір, змушуєш читати.

Ще одна причина — спробувати змінити те, що тебе не задовільняє. Наприклад, русифікацію міста, додаючи в нього українську поезію та діячів”. 

Діна Чмуж на тлі своїх робіт

Діна Чмуж на тлі своїх робіт

“Ніби більше своїх стало”

Уже майже два роки Діна Чмуж працює художницею в Харківському ЛітМузеї, співпрацює з ним ще довше.

Навіть під час війни ЛітМузей не припиняє свої офлайн-активності в Харкові та за його межами. А нещодавно його онлайн-платформа "Віртуальний ЛітМузей", дизайн якої розробляла Діна, увійшла до п’ятірки номінантів на премію The Webby Awards. Свої проєкти на цей конкурс подавали Netflix, HBO, Google тощо.

Цієї весни відновила роботу резиденція “Слово” — відтепер сторінки в соцмережах віддають резидентам, які проживають у будинку. А ще в її соцмережах “заговорили” відомі літератори, мешканці “Слова” епохи “Розстріляного відродження”.

Найбільші проєкти, в яких Діна брала участь за останній рік, — це виставка від ЛітМузею “Харків Залізобетон” та “Курбас. Майстерні” від резиденції “Слово”. Під час війни вона виїджала до Львова, у вересні повернулася до Харкова.

Харківські митці з її оточення, які до 24 лютого ігнорували війну, також перестали бути “внє політікі”.

“Друзі, яким я роками щось пояснювала, раптом все зрозуміли, — каже Діна. — І потім писали: “А, так ти весь час жила серед дурнів!”. Це був такий самоіронічний жарт від людини. Ніби більше своїх стало, більше розуміння, підтримки в тому, що я роблю”. 

Роботи Діни Чмуж на вулицях Харкова

Роботи Діни Чмуж на вулицях Харкова

“Спробуй стати зіркою української літератури, коли ти з Харкова”

На початку серпня, ще до харківського контрнаступу ЗСУ, Фрідріх Швальбе брав участь у першому для себе поетичному заході після 24 лютого в барі Probka. Цьогоріч, дослухавшись до пропозиції Артема Ельфа, також відродив Art Sobranie.

За цей понад рік повномасштабної війни Фрідріх вважає, що став “менше метати бісер” і подорослішав.

“Я став більше замислюватися про те, що творчість — це спадок, який залишиться навіть після моєї смерті, — розповідає він. — Особисто я точно хочу бути представником української культури і збагачувати саме її”.

Зараз, каже Фрідріх, у Харкові триває новий ренесанс української культури, а війна стала каталізатором. Артем Ельф додає, що українська ідентичність у Харкові була завжди. І залишатиметься й надалі.

“Харків був, є й буде українською літературною столицею, — каже він. — Сергій Вікторович (Жадан), який сам із Луганщини, почав свою діяльність у широкому сенсі в Харкові, й водночас він — найвідоміший український письменник.

Легко бути зіркою української літератури, коли ти зі Львова, а спробуй стати зіркою української літератури, коли ти з Харкова!

Особисто я тепер відчуваю, що 100-відсотково влився не в постімперський, не в постсовковий, а саме в український контекст”.

Діна Чмуж через комендантську годину тепер малює вірші вдень, хоча раніше займалася цим лише вночі. І хоча, наприклад, вірш Аттили Могильного, який вона нещодавно написала в центрі Харкова, хтось замалював, все одно вважає, що хейту стає менше, а підтримки — більше.

Українська поезія на вулицях Харкова (площа Конституції)

Українська поезія на вулицях Харкова (площа Конституції)

“Писала вірш (Оксани) Забужко — військові зупинилися подякували. Жіночка запитала: “А що ви тут робите?”. Прочитала вірш, вдумалася і така: “Молодці!”, — розповідає Діна.

У тому, що відбувається зараз у Харкові, мисткиня також вбачає паралелі з відродженням української культури 1920-х, мистецькі сили якої, на її думку, “дуже резонують нам нинішнім”.

“Це дуже чітко лягає в концепцію “П’ятого Харкова” Шевельова, — каже Діна, — Можливо, те, що минуло саме 100 років — збіг, але ця спіраль доволі закономірна. Сподіваюся, що далі не буде відкату.

Для мене це більше про сутність: якщо всередині є таке правдиве єство, то воно й перемагає, і все одно будемо до нього повертатися — до справжнього, до щирого, до свого”.

Дмитро Кузубов;  опубліковано у виданні ТЕКСТИ


Читайте також: 

 

 

 

Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]