Чому російська культура заслуговує бути ігнорованою

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Перш ніж у країну в’їдуть ворожі танки, країни-агресорки «проїжджаються» культурою — насаджують власну і утискають ту, що панує на цій території. Вклинюючи бажані наративи у культурне поле, вони формують сприятливі умови для ведення гібридної війни. На це і розраховують загарбники — що завдяки лояльності до їхньої культури вони матимуть карт-бланш на території інших країн.

За таким сценарієм роками працює і Росія — експропріюючи українських культурних діячів, встановлюючи пам’ятники своїм вождям і всіляко проштовхуючи свій низькосортний контент в інфопростір. Фрази на кшталт «культура не на часі» чи «а при чому тут Пушкін?» за таких обставин стають шкідливими наративами, що загрожують національній безпеці України, зазначає видання Ukraїner.

«Маскувальна сітка російської зброї» — мультимедійний проєкт про важливість кенселінгу російської культури в умовах повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Разом із нашими партнерами — Львівським медіафорумом (LMF) і House of Europe розбираємося, як війні сприяє російська культура і чому важливо її бойкотувати.

— Тепер в нас нічого не буде російського. Нічого, — зі сльозами на очах каже вчителька української та російської мови однієї з харківських шкіл. На початку червня цей навчальний заклад обстріляли ракетами російські військові.

Уже декілька місяців навчальний заклад стоїть у напів зруйнованому стані: на підлозі деінде розкидані шкільні підручники, парти перевернуті, але на стінах усе ще тримаються різноманітні стенди з оголошеннями. В одному з класів над дошкою також висить портрет Владіміра Даля — дансько-німецького лексикографа родом із Луганська, який упорядкував один із найбільших словників російської мови. До речі, працював він під псевдонімом Козак Луганський, а український словник, який зібрав, видати в середині XIX ст. він не міг.

Авторське написання російських імені і прізвищ тут і далі збережено.

А нижче — цитата російського письменника Максима Горького: «Любіть книгу, вона полегшить вам життя. Вона навчить вас поважати людину і самих себе, вона окрилює розум і серце почуттям любові до світу, до людини».

Дванадцять років тому, у 2010 році, саме в цій школі на Салтівці відкрили єдиний в Україні музей російського поета Сєргєя Єсєніна. Тоді містяни пишались і раділи відкриттю, не підозрюючи, що саме російська ракета через 12 років так пошкодить будівлю.

ПІВНІЧНА САЛТІВКА

Один із найбільш густонаселених житлових районів Харкова, збудований у 80-х роках. Російська армія зруйнувала понад 70 % його будівель, на момент публікації матеріалу обстріли тривають.

Імперські апетити Росії сягають іще часів Московського царства. Коли до влади прийшов Петро I, він нормалізував практику завоювання інших держав, щоб розширювати території своєї країни. Однак тільки загарбанням земель не обійшлося — московити експропріювали собі історію Київської Русі та розпочали зближення з Європою.

Читайте також:  Булгаков – це совєтській пломбір

Бажання Петра І інтегрувати Російську імперію саме до європейського контексту стало причиною того, що на початку XVIII ст. він ініціював низку реформ, щоб перетворити азійську державу на молоду європейську монархію. Петро I навчався в Європі та був великим прихильником західного світу. Для легітимізації імперії необхідно було створити історичне обґрунтування європейськості Московії, довести цивілізаційну єдність із країнами заходу. Саме тоді було ухвалено рішення перейменувати Московське царство в Російську імперію з подальшим розширенням її територій завдяки завоюванню сусідніх держав.

Дуальність російської культури, коли росіяни, з одного боку, декларують себе європейцями, а з іншого — проявляють типову азійськість, стала тією самою «загадачьнастью рускай души», що століттями приваблювала західний світ. Цей інтерес не зник і досі, адже царська Росія багато років провадила потужну політику м’якого впливу в інших країнах. Тому чимало європейців, навіть бачачи наслідки повномасштабної війни в 2022 році, все одно не розуміють (або не хочуть розуміти), чому треба кенселити російську культуру. «Це все війна Путіна, — кажуть вони, — до чого тут мистецтво?».

Український історик Ярослав Грицак розповідає, що деякі його іноземні колеги — освічені, прогресивні люди — почали підтримувати Росію саме через культуру:

— На початку повномасштабної війни, в перший чи другий день, я дістав листа від старшого професора, якому дуже багато чим завдячую, який є дуже доброю людиною. Він став займатися російською культурою, бо колись послухав Чайковського. В цьому листі було написано: «Я надіюсь, що Путін дуже скоро вас завоює і все буде нормально.» Він казав це щиро, без злості. У нього немає відчуття, що російська культура — це щось погане.

Із професором Ярославом Грицаком говоримо у Львові, вулиці якого з 24 лютого 2022 року регулярно бачать похороні процесії за загиблими українськими воїнами. Літні тераси кав’ярень наповнені життям і розмовами, а вже за рогом можна наштовхнутися на людей у темному одязі, чутно тихі схлипування. Випадкові перехожі зупиняються, не наважуючись порушити журливу тишу. Військові в українському однострої несуть дві труни — всі присутні стають на коліна, зустрічаючи тих, хто поклав своє життя у цій війні, що почалася ще 8 років тому, у 2014-му. І ось 22-річного Владислава Лєонєнка та 33-річного Антона Гаврилова проводжають в останню путь. Чи відповідальна російська культура за ці смерті? Навряд чи хтось із присутніх зараз думатиме про це.

Щотижня ховають загиблих українських воїнів і у столиці. Михайлівська площа в Києві після Революції Гідності стала місцем скорботи та боротьби. Тоді, в листопаді 2013 року, Михайлівський собор був прихистком для протестувальників у столиці, — там лишалися і вдень, і уночі. А після чергової спроби силового розгону протестувальників у храмі вперше за вісім століть били в набат.

Сьогодні про ті події нагадують портрети героїв Небесної Сотні, розміщені на мурах храмового комплексу. Зараз їх уже доповнюють світлини захисників і захисниць України, полеглих у повномасштабній війні 2022 року. На якусь мить може здатися, що тепер всі вони дивляться на знищену російську техніку, розміщену на Михайлівській площі неподалік як речовий доказ вторгнення російської армії та її злочинів.

— Таке враження, що вони бачили дітей і навмисно стріляли, — каже молода жінка своєму супутнику, розглядаючи один з експонатів — прошиту кулями легкову машину з великим написом «Діти».

Читайте також: Ростислав Семків: чому не варто викладати в школі "Войну и мир", про українофобію Булгакова та що нам робити із Гоголем

Авто привертає увагу, різко контрастуючи зі спаленою російської технікою. Всередині салону ще розкидані речі цивільних людей, а на лобовому склі досі лежать засохлі квіти із чорною стрічкою. Діти та дорослі біля цієї автівки зупиняються чи не найдовше, розглядаючи кожну деталь.

Історик мистецтв Ілля Левченко пояснює, що важливо чітко розділяти мистецтво та культуру. Мистецтво — складник культури разом із побутом, традиціями, цінностями та стилем життям кожної окремої нації. Мистецтво впливає на культуру, а культура у свою чергу формує людину.

Письменник Андрій Курков додає слушну ремарку про особливості російського суспільства:

— Закон сили та насильства завжди існував у Росії, особливо у провінціях. Ще нещодавно у російському кіномистецтві була популярною тема соціальної несправедливості (йдеться про авторське кіно останнього десятиліття. — ред.). Фільми було зроблено для закордонного глядача, вони отримували на міжнародних фестивалях різноманітні призи. При цьому ніхто ці стрічки не дивився у самій Росії. Адже в росіян не було і немає запиту на справедливість, тому що ніхто там в неї не вірить. Це означає, що несправедливість у Росії є нормою. А там, де несправедливість є нормою, всі способи досягнення цієї несправедливості є традиційними.

Різниця між тим, що Росія транслювала назовні і тим, як мистецтво впливало на внутрішню авдиторію, справді величезна. Наприклад, якщо західне суспільство сприймало російські твори як загадковий східноєвропейський фаталізм, то для росіян вони лише посилювали впевненість в тому, що «малєнькій чєлавєк» у великому світі нічого не вирішує. І краще підкоритися сильнішому, ніж боротися і загинути. Російське мистецтво стало прикриттям для російської пропаганди, а пропаганда в свою чергу стала підґрунтям загарбницької війни.

Дві жінки (вочевидь, росіянки) середнього віку стоять в черзі у віденському кафе:

— Ей, дєвушка! – звертається одна з жінок до офіціантки буфету.

Працівниця закладу з нерозумінням дивиться та йде далі.

— Нє панімаєт, што лі? — питає в супутниці жінка.

Читайте також: Русская культура всю свою историю лелеяла чмо — и оно выросло, расцвело

Тривала окупація Росією країн, які входили в зону впливу Російської імперії, а згодом Радянського союзу, вивела російську мову в статус міжнародної, закріпивши в росіян впевненість в тому, що їх усюди мають розуміти. Натомість в європейської спільноти сформувалось переконання, що достатньо знати російську, щоб зрозуміти всю східну Європу. Цим активно користувалась Росія, поширюючи пропагандистські наративи на весь світ. Із початком повномасштабного вторгнення в українців остаточно викристалізувалося бажання нарешті звільнитися від російської мови як одного із символів агресії. Мова для росіян стала одним із маркерів території: якщо тут говорять російською, то вони буквально розцінюють ці землі як свою територію, а отже земля, на їхню думку, мають право вторгатися туди і встановлювати власні правила.

Мовний активіст зі Львова Святослав Літинський пояснює:

— У 2021 році був перепис населення України: людей питали, яку мову вони вважають рідною. І якщо по цьому опитуванню побудувати мапу, то 90 % територій, де частина населення вважала рідною російську, наразі окуповані. Ми бачимо, що мовний кордон майже повністю (+/- 20 км) відповідає лінії фронту. І що наші війська захищають нас з такою ж силою, що і українська мова.

Він додає, що у 2012 році кількість української мови в публічному просторі почала стрімко зменшуватися. Зокрема, зникли ноутбуки з українською розкладкою. Був прийнятий закон Колесниченка-Ківалова (діяв із 2012 до 2018 року), що фактично ставив українську мову на рівень другорядної. Святослав каже: тоді відчув, що тогочасна влада прагнула законсервувати ментальність України як колонії Росії, із цим треба було боротися. Адже спочатку імперії підминають культуру народів, а слідом приходить армія.

На початку 2000-х Львів був одним із небагатьох міст, де можна було цілком зануритися в українськомовний простір. Саме в ті роки у місті сталась трагедія, тісно пов’язана з мовним питанням. Українського композитора Ігоря Білозіра вбили після конфлікту в одному з місцевих кафе. Людям за сусіднім столиком не сподобалося, що народний артист із друзями співає українських пісень. Їхні співи заглушали російський «блатняк», що слухали відвідувачі кафе. Словесну перепалку зупинили правоохоронці, а коли всі розійшлися, на композитора з його товаришем, які вже йшли додому, напали невідомі. Ігоря забили до смерті. На його похорони прийшло більше 100 тис. людей. Убивці були покарані, однак ця подія надовго закріпила відчуття, що за українську в Україні можна померти (!).

Читайте також: Як Пушкін став зброєю путінського рейху

У період радянської окупації (1944–1991) Львів був заселений великою кількістю родин російських військових, у тому числі представників НКВД. Тоді Львів на довгі роки став переважно російськомовним, але вже з 60-х років ХХ ст. мешканці найближчих населених пунктів переїхали до міста, повернувши Львову рідну українську мову.

Найголовнішим осередком російської діаспори у Львові було Товариство імені О. Пушкіна, що діяло з 1996 до 2017 року. За стінами російського центру регулярно обговорювали необхідність відновлення Російської імперії і ставили під сумнів існування української нації. Погруддя Пушкіна на фасаді споруди було добрим прикриттям для антиукраїнської діяльності центру, адже діячів культури не сприймали як тих, хто якось може нашкодити державі. Сьогодні ж в оновленій будівлі — ветеранський хаб «Будинок воїна». Тут ветеранам і їхнім родинам надають соціальну, юридичну та психологічну допомогу, а також втілюють у життя різноманітні молодіжні проєкти. Від Пушкіна на фасаді не залишилося і сліду.

Протягом останніх 400 років Росія вчиняла лінгвоцид української мови. Валуєвський циркуляр 1863 року фактично повністю знищив україномовне книговидання, надовго загальмувавши розвиток української літератури. Емський указ 1876 року ще більше все скував, заборонивши використовувати українську мову у всіх громадських місцях (театр, церква, музика тощо), а ще практично повністю заборонив видавати і ввозити книги українською.

— В яку ціну огурци, огір… тьфу, огірки! — чоловік середнього віку намагається говорити українською на одеському Привозі — одному з найстаріших продовольчих ринків міста, розташованому у його історичному центрі.

— Столька лєт навязивалі кацапскій язик, што сваєво уже нє помню.

— Тоже хачю начать говаріть на украінскам, но стесняюсь, — підхоплює жінка поруч.

Читайте також: Юрій Винничук: «Русский мир» лізе дрібницями, але на кожному кроці»

Ще у ХІХ ст. австрійський письменник, літературознавець і перекладач Карл Еміль Францоз (родом із Галичини, 10 років прожив в Україні) описував Одесу як європейське місто. За його словами, там можна було зустріти представника будь-якої етнічності. Зокрема, на вулицях міста часто було чути саме українську мову та пісні: «Гей, козацтво! Гей, козацтво! Чуєш клич свого гетьмана?.. Так співають вони бойову пісню, з якою колись їхні батьки відбивали навалу смертельного ворога». Францоз говорив про українців як про націю, яка чи не найбільше страждає від агресії сусідніх країн. Передусім, від Російської імперії.

Уже у ХХ ст. почути українську мову в Одесі було майже неможливо. Створений радянською владою стійкий стереотип — «усі, хто говорить українською — це люди з села, а справжні містяни російськомовні» — працював на відмінно. Однак спроби протидіяти тотальному зросійщенню, звісно, були. Наприклад, ще з 2009 року до Дня незалежності проходить фестиваль української культури «Вишиванковий фестиваль», із 2016 року влаштовують міський дитячо-юнацький фестиваль-конкурс української пісні «На крилах пісень — від старовини до сучасності» тощо. Сьогодні ж, після повномасштабного вторгнення, Одеса стає все більш українськомовною. У цьому містянам допомагають різні розмовні клуби, деякі з них з’явилися саме після 24 лютого.

— Ось знесете ви Єкатєріну, і що замість неї?! — одеситка відповідає питанням на питання про необхідність знесення пам’ятника російській імператриці в центрі міста. Єкатєріна ІІ — історична постать, яка викликає в одеситів запеклі суперечки. Російська цариця німецького походження планомірно знищувала українську ідентичність: ліквідувала козацтво, перетворила українців на кріпаків, переписала українську історію та заборонила культуру. До того ж, Єкатєріна II ніколи не була в Одесі і померла через два роки після захоплення міста українськими козаками.

Образ Єкатєріни II все ще активно експлуатують російські пропагандисти. Пам’ятник цариці з’явився в Одесі у 1900 році. Через 20 років його демонтувала радянська влада. Відновили постамент аж через 87 років — у 2007 році. Цікаво, що саме того року Путін виголосив свою відому Мюнхенську промову, в якій він фактично оголосив курс на конфронтацію із Заходом і бажання відновити Російську імперію. До слова, того ж року у Києві було встановлено пам’ятник російському письменнику, українофобу Міхаілу Булгакову. За рік Росія нападе на Грузію, а ще за шість років — на Україну. Тим часом пам’ятник російській імператриці досить стоїть в Одесі як маркер імперських зазіхань. «Пам’ятникове» питання — актуальне не тільки для Одеси, а й для усієї країни, що все ще має безліч таких артефактів імперського й радянського минулого.

Читайте також: Не «адін народ»

Унаслідок багаторічної колоніальної політики РФ щодо України буває складно чітко визначити, що саме в радянському мистецтві було українського, а що російського. У радянські часи українська культура опинилась в умовах планомірного винищення: будь-яких національні відмінності прагнули просто стерти, зросійщити.

Росія, яка століттями утискала українську культуру, насаджуючи думку про її меншовартісність і світу, і самим українцям, почасти досягла мети. Винищення представників української інтелігенції та їхніх здобутків, системні спроби зросійщення всіх рівнів життя українців, на жаль, зробили своє. Ще до 2014 року в українському суспільстві зберігався міф про велич російської культури. І хоч Україна чи не найбільше постраждала від такої агресивної колоніальної політики, це не означає, що культура інших країн — у безпеці. Почавши повномасштабну війну, РФ нарешті показала світу свої справжні наміри і методи, якими «Вєлікая Расія» скроїла свою країну.

Читайте також: Чим є українська мова?

Майже пів року повномасштабної російсько-української війни починають втомлювати світ. Натомість усе частіше з’являються дискурси про непричетність російської культури до війни. І саме на це розраховує країна-агресорка. Кенселінг російської культури — це елемент самозахисту кожної країни, на чию самобутність зазіхає Росія, потужний фронт робіт, який теж потребує чимало зусиль і згуртованості. Хвороба імперіалізму намагається поширитися — і в наших силах її ліквідувати.

Богдан Логвиненко; опубліковано у виданні  Ukraїner

Авторка, Фотографиня: Маріам Шелія

Фотограф: Віталій Гнідий


В тему:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Новини

20:00
На вихідні в Україні переважно без опадів, вночі підморозить до -7°С
18:45
Херсон деокуповано, що далі? Деякі висновки з осінньої кампанії
18:19
Різдво та Новий рік: скільки будуть відпочивати українці на свята
17:37
В.о. декана Кропивницької Льотної академії НАУ засуджено до п'яти років за ґратами за хабар для здійснення польотів - ОГ
17:16
Яхту Медведчука продадуть на аукціоні, а кошти передадуть Україні - The Guardian
16:39
"Хотіли допомогти ЗСУ": у Гостомелі ідіоти вкрали шматок стіни з графіті британського художника Бенксі, дикунів затримали
16:06
Єврокомісія криміналізує порушення санкцій: загрожуватиме від 5 років позбавлення волі
15:43
Влада роз'яснила, чому забороняють УПЦ МП: небезпечна для здоров’я і життя
15:02
Вікарій Київської митрополії УПЦ МП отримав підозру
14:41
У Куп’янському районі знайшли схованку зі списками поліцаїв та доноси колаборантів під час окупації (ФОТО)

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]