Сповідь польського русофіла: «У найгірших кошмарах мені не наснилося вторгнення в Україну»

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:  Сповідь русофіла «У найгірших кошмарах мені не наснилося вторгнення в Укр

 Мою бабусю у 14-річному віці зґвалтувало кілька радянських солдатів. Інша, дізнавшись, що я збираюся працювати в Росії, щодня ходила до церкви о 6-й ранку і молилася, щоб «російські гадюки» не завдали шкоди її старшому онукові.

І все-таки за 10 років моєї роботи над статтями про нашого східного сусіда я намагався зрозуміти росіян і показати польським читачам російські почуття, фобії та нав'язливі ідеї, а також їхні святі речі та різницю наших точок зору. У мої наміри не входило просвітлювати когось щодо російських аргументів на користь анексії Криму, подавати наративи про те, що росіян убивають на Донбасі, історичної брехні Путіна тощо – це не обговорювалося, – але російськість була близька моєму серцю.

Я завжди відчував себе більш вихованим російською літературою, ніж польською, віддаючи перевагу іронічно-понурій тяжкості російських думок і фільмів над легкою добродушністю поляків. Міжконтинентальний, цілісний погляд росіян на світ мені здавався привабливішим, ніж польська обмежена західноцентричність.

Я ніколи не нарікав на відсутність роботи, бо стереотипи про росіян міцно укорінилися в польській свідомості, сучасне російське мистецтво та поп-культура зі зрозумілих причин зовсім невідомі полякам, а соціальні зміни, такі як емансипація російських жінок, вестернізація мешканців великих міст, діяльність цікавих неурядових організацій та багатьох недержавних ЗМІ залишаються в Польщі майже непомітними.

Читайте також: Чому кенселінг російської культури сьогодні — надважлива місія кожного з нас

Я міг би продовжувати, але це безглуздо, тому що 24 лютого 2022 року Владімір Путін перекреслив десятиліття моєї праці. І не тільки моєї. У Польщі працює принаймні кільканадцять людей, які пишуть про Росію не з погляду азійського степу, а про росіян як дітей Чингісхана. Однак це перестало бути актуальним, тому що російський президент перенаправив все нами напрацьоване на рейки статистичного польського сприйняття: що це країна, з якої нічого не виходить, окрім насильства, ґвалту та агресії. Що Росію треба боятися і превентивно бити росіянина молотком по голові, інакше «російськи онучі» прийдуть до тебе і заберуть твою країну, розтоптавши і пограбувавши все на своєму шляху.

І що такі люди, як я, маємо нині сказати? Що це неправда? На жаль, ми втратили мандат на це на багато років. Як і власні переконання.

Банальність Мілоша

Адам Міхнік майже все життя казав, що він є антирадянським русофілом. Майже все своє життя я відчував жахливу відразу до цього терміна, тому що я також міг би назвати себе «антипутінським русофілом». Але що це означає, якщо Владімір Путін не впав на голови росіян як deus ex machina, а є продуктом цієї нації й суспільства? Певною мірою він уособлює їх і є проєкцією їхніх прагнень, страхів та характеру.

Зрештою, росіянам подобаються його погони та сила. Їм подобається його цинічне, брутальне почуття гумору та його вулична говірка в ситуаціях, коли це заборонено політичним етикетом. Їм подобається його бравада й готовність йти на ризик у міжнародних відносинах. Їм подобається в ньому те, що він страшенно пишається Росією і, як каже російська вулиця, «не гордує своєю батьківщиною та співвітчизниками, на відміну від вітчизняних лібералів 1990-х років».

Тому я вважав, що коли мені подобається Росія і росіяни, то як я можу бути антипутінським русофілом, якщо Володя із них і ними ж викуваний? Чи мав би я, як і більшість польської інтелігенції, – питав я себе, – любити лише російських професорів та митців, які думають, як я, схожі на мене, які становлять тільки уламок суспільства? Чи мав би я, як і багато поляків, дивитися зверхньо на так званого бідного росіянина: таксиста, продавчиню з м'ясної крамниці, п'яницю та «бабушку» зі села, яка дивиться на Путіна як на ікону?

Читайте також: Мій досвід спілкування з російськими загарбниками в Бучі: коли маєте справу з росіянами не майте жодних ілюзій щодо меж їхньої людяності

«Ні, курва, ні», – відповідав самому собі.

Ніхто ж не вимагає від польських експертів та журналістів, які працюють з Афганістаном, Китаєм чи Туреччиною – зрештою, також не дуже милими країнами – бажання демократизувати ці країни та вестернізувати їхні суспільства чи навіть змінити тамтешній режим, або, зрештою, товаришувати тільки з письменниками-демократами, зверхньо дивитися на безпорадне, часто архаїчне населення. Саме тому я наполягав на тому, що не можу відокремити Путіна від росіян, і любити його чи не любити, оскільки він сам є проєкцією та репрезентантом інтересів росіян.

Чеслав Мілош якось зізнався, що впав у типову польську банальність: йому подобаються росіяни, але не подобається російська влада. Я хотів за всяку ціну уникнути банальності Мілоша. Але після 24 лютого це стало неможливим. Будь-яка порядна людина, яка має справу з Росією, не має іншого вибору, крім як відмовитися від нейтрального, зоологічного спостереження за звірятком Путіним і впасти в банальність Мілоша. Ну, шляк би все це трафив, на середині життя я став антипутінським русофілом і почав щиро не любити російську владу. Адам Міхнік, не вибачайтеся ні за що!

Але тут виникла друга проблема. У розпал війни банальність Мілоша перестала бути банальністю, тому що симпатія до росіян, яких я досі любив, перестала бути очевидною. У нас поки що немає достовірних даних щодо ставлення російського суспільства до війни, оскільки важко визнати такими опитування громадської думки, проведені державним інститутом ВЦВГД, які засвідчують, що «російську військову операцію» підтримують понад 70% росіян. Але дещо ми вже знаємо. Незалежний дослідницький проєкт «Хотят ли русские войны?» повідомляє – на основі телефонних інтерв'ю з респондентами та дослідження соціальних мереж, – що 59% дорослих росіян підтримують агресію своєї країни проти України.

У зв’язку із цим навіть така людина, як я, якій знайома широка російська душа – її темрява, глибина і блиск, – яка пережила безліч бесід з росіянами за горілкою, у потягах та на попутках, у парках та на демонстраціях, у пабах та під час інтерв'ю, все одно ставить собі одне запитання. Як так сталося, що у 2022 році, за загального доступу до інтернету, росіяни у своїй більшості можуть підтримати стрілянину з танків по народу, з яким вони прожили кілька сотень років в одній державі й серед якого живуть мільйони їхніх родичів? Не кажучи вже про те, щоб називати українців братнім народом, бо це звучить як жорстоке порно. У такі моменти багатьом людям, зокрема й мені, мабуть, важко піднятися навіть до рівня «банальності» Мілоша. Незважаючи на повторення внутрішніх мантр типу «не можна звинувачувати весь народ» або «не можна вкидати всіх росіян до одного мішка».

Навіть якщо я поверну собі рівновагу, я почуватимуся як в анекдоті про людину, яку несправедливо звинуватили у крадіжці – предмет знайдено, але осад залишився. Ще довго-довго я не позбудуся своєї образи на росіян, хоча за будь-яку ціну уникатиму ненависті, властивої обом моїм бабусям. Царство їм небесне.

Читайте також: Что путин не понял про украинцев

Кокаїн не врятує тебе від депресії

Навіть не втрачаючи симпатії, а може, радше сентименту до росіян, жодна порядна людина не може повестися з ними краще, ніж батько, який з любові до дитини-наркомана виганяє його з дому та відправляє на реабілітацію. На жаль, санкції демократичних країн світу мають і зобов'язані вдарити по кожному росіянину, навіть тому, хто ні в чому не винен.

По-перше, для того щоб відібрати в росіян імперський кокаїн, який вони нюхають кожні кілька років. Після анексії Криму вони втягнули його стільки, що в них аж носи порозпухали. Вони нюхають імперський наркотик навіть не для того, щоб отримати задоволення, а для того, щоб не довелося тверезо розглядатися довкола і ставити питання про самих себе. І, зрештою, вони повинні зробити це без хімії, яка тече в їхній крові. Інакше вони потрапляють у петлю з твору Кукона та Юлії Мікули:

Lubisz akty miłości z odrobiną agresji

Kokaina nie pomaga ci w depresji

Zasypiamy, popijam pigułę Pepsi

Obiecuję, że nowy dzień będzie lepszy.

(«Любиш акти кохання з відтінком агресії

Кокаїн не врятує тебе від депресії

Засинаєм, ковтаю пігулку "Пепсі".

Обіцяю, що новий день буде кращим»).

По-друге, йдеться про те, щоб зруйнувати зону комфортної байдужості росіян, яка завжди дозволяла їм говорити: «Тут стоїмо ми, звичайні люди, а там стоїть могутня влада, на яку ми не маємо жодного впливу. Саме вона ухвалює рішення за нас». Я ніколи не поділяв думку, що мізки росіян промиті пропагандою. Ніколи. У СРСР найкращі анекдоти про перших секретарів, зокрема й про Сталіна, вигадували та розповідали прості росіяни в черзі за туалетним папером. Вони чудово розуміли, в якій країні живуть і що відбувається довкола, просто не хотіли йти на реабілітацію. Це люди на Заході змусили себе повірити, що росіяни нічого не розуміють і що влада здатна втовкмачити їм будь-яку нісенітницю. А росіяни просто підігрували! Нуль відповідальності та чисте небесне життя, бо у всьому винен Путін.

Тимчасом як Захід вірив, що росіяни вірять у путінізми, дугінізми, євразійства і консерватизми, вони надривали животи зі сміху, бо ще не народилася людина, здатна навернути їх у якусь ідеологію. Здоровий глузд і байдужість росіян просочили їх проти всіх видів ізмів. Їхня імунна система так само успішно захищається від лібералізму, як і від путінізму, а до цього – від сталінізму, комунізму, царизму та будь-якого іншого дуризму. Путін, Хрущов та інші можуть собі досхочу читати звіти, оголошувати відлиги та перебудови або, навпаки, закручувати гайки, колективізувати, вводити п'ятирічки, а вони собі самі на умі.

Читайте також: Спроби «відбілити звичайного росіянина» буде мати наслідком лише наступні війни

Письменник Віктор Єрофєєв назвав це «пох-змом», який полягає в тому, що влада щось балакає, а мені байдуже. Але патологічною протилежністю «пох-зму» є більш чи менш очевидне безсилля перед владою. Також і цієї актуальної, у погонах. Влада бомбардує українські міста, а росіянинові всіляко байдуже, бо й так, як стверджує, нічого не може вдіяти.

Санкції, які вдарять по кожному російському чоловікові та жінці, повинні вивести їх зі зручного стану листка, гнаного вітром, довівши їм, що вони відповідальні за свого лідера, який є верхівкою російського айсберга. Заради Європи і самої Росії санкції повинні покласти край принципу «то не ми, то наша влада», який є стародавньою філософією росіян, їхньою свободою для і свободою від. Їхня розписна невинність полягає в тому, що Путін чи перший секретар беруть усі злочини, дурниці та гріхи на себе, за це росіяни дозволяють йому робити все, що він забажає, зокрема існувати в коконі влади стільки, скільки він забажає. Замість «інвазія в Україну, а мені пох..» росіянин повинен сказати «інвазія в Україну – це дуже х-йово». Ну і Путін, звісно, «х-ло».

Мертві душі

Як і вищезгаданий Єрофєєв, я вірив і вірю, що перше десятиліття правління Путіна принесло росіянам свободу приватного життя. В інтерв'ю зі мною в січні 2015 року письменник сказав: «Я пояснив Заходу, що Путін здобув підтримку росіян, бо вперше в історії Росії сказав: влада мені, а за парканом робіть, що хочете. Тепер же влада намагається обмежити свободу приватного життя (таким намаганням є, наприклад, наступ православної церкви), але засадничо ніхто її не порушує. Більше того, вона була піднята на прапор протестів. Коли людина вільна за парканом, вона хоче бути вільною і поруч зі своїм будинком, а потім на своїй вулиці, у своєму місті. Так був запущений механізм того, що у франкістській Іспанії називалося «сусідською демократією».

Я, Куба Б., думав, що як тільки Путін дозволить продовжувати реалізацію російського варіанта польської приказки wolnoć Tomku w swoim domku («Томе, будь вільний у власному домі»), то росіяни, переживши сталінський тоталітаризм і кілька десятиліть комуністичної диктатури, нарешті зітхнуть вільно.

Навіть з обмеженнями демократії, олігархами у в'язницях, чекістською гордістю та антигейською пропагандою – зрештою, у Південній Кореї, наприклад, демократія та капіталізм були побудовані військовиками набагато жорстокіше – але без воєн, революцій та бурхливих політичних трансформацій. Так вони залишать позаду свою жорстоку історію, знайдуть мир і відносне процвітання, і, отже, через 30-40 років розвиватимуться у власному євроросійському, але мирному напрямку.

Відкинуть імперські фетиші та фанатизми, любов до погонів та сіяння страху військовою міццю. Зрештою, їм не обов'язково відразу погоджуватися на роль кастрованої Канади; їхній ядерний потенціал буде достатнім аргументом для жорсткої гри у власних інтересах. (До такої думки, до речі, мене підштовхнули дурість і злочини Заходу: вторгнення до Іраку, встановлення незалежності Косова та підтримка «арабської весни». Демократична ракета, яка падає на іракську лікарню, вбиває стільки ж, скільки й авторитарна, яка влучила в лікарню в Харкові. А росіяни мали рацію щодо Близького Сходу, західні інтервенції призводили лише до хаосу і смерті).

Але я прорахувався.

У другому десятилітті сталося те, чого я не передбачав. Прийшли Крим та війна на Донбасі, а разом із ними й потужна пропагандистська машина, що закрутила похмурі сценарії російської історії. Насамперед мілітаризація, телевізійна мобілізація та готовність боротися з ворогом, захищаючи батьківщину, обложену звідусіль. І тут я зробив ще одну помилку. Ще більшу.

Я знав, що це все більше патологізує країну й суспільство, але я сприймав це як «просте» продовження легітимізації й підвищення рейтингу підтримки авторитарної влади. Я не вірив, що будь-який інший лідер – Навальний, Іванов, Медвєдєв, будь-хто – став би по-іншому захищати національні інтереси держави, яка зазнає фантомного болю. Як виявилося, я погано читав Путіна, недооцінив ступінь його рішучості, яка змушує його вчиняти будь-які злочини в ім'я наддержавних цілей та історичних завдань, які він, мабуть, поставив перед собою.

У моїх найстрашніших кошмарах мені не наснилося повномасштабне вторгнення в Україну, бомбардування українських міст, руйнування Києва та Харкова, вбивства мирних мешканців та полювання за українським президентом, якого росіяни, можливо, хотіли стратити на Майдані. Але не снилася мені й військова диктатура, яка зараз встановлена в Росії. Те, що я бачу зараз, і що тільки посилюватиметься, здається мені лякаючою антиутопією, схожою на «День опричника»: мілітаризація повсякденного життя, блокування FacebookTwitter і всіх незалежних ЗМІ, цинкові труни, які тисячами повертаються в Росію, масові репресії, що викликають відтік росіян, як після більшовицької революції, і, нарешті, ізоляція країни від західного світу.

Мені завжди був близький німецький підхід до Росії, який полягає в тому, що з Москвою потрібно розмовляти та вести з нею бізнес, щоб прив'язати її до себе економічно й нівелювати войовничі рефлекси ядерної держави з веймарським комплексом. З датою 24 лютого я обернувся на 180 градусів. Я вважаю, що Владімір Путін та Росія мають бути переможені всіма можливими засобами на користь України, Європи та самої Росії. І Росія повинна заслужити на економічні зв'язки з Європою, попередньо пройшовши болісну психотерапію та вівісекцію російської душі, які її вилікують. Інакше нехай моя Росія і мої росіяни безповоротно будуть розчавлені власною вагою. Для Росії імперський кокаїн щойно закінчився, як в гоголівській пісня групи «Ленінград».

А мертві душі в нашій глушині.

Цей останній крик російської душі!

Більше я не пам'ятаю жодних гріхів. Про всіх них я, курва, жалкую.

Переклад з польської

Опубліковано у виданні ZAXID.NET 

Текст опубліковано у межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.


В тему: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]