Письменник бурятського походження, який живе у США про окупантів: «Вони не буряти, а росіяни»

Версия для печати

 Український письменник бурятського походження, який проживає у США, Дорж Бату (Андрій Васильєв) від першого дня широкомасштабного вторгнення Росії в Україну працює волонтером і амбасадором благодійної організації. Днями він привіз гуманітарну допомогу для військовослужбовців ЗСУ.

Дорж Бату розповів Радіо Свобода про гуманітарну місію, про те, чи діяльна сьогодні ООН, про співпрацю НАТО-Україна, а також про свою нову книжку, яка невдовзі вийде у львівському «Видавництві Старого Лева».

‒ «Франческа» (а це дві книги), «Моцарт 2.0», «Таємниця старого Лами», невдовзі буде п’ята книга. Коли ви все встигли написати це?

‒ Ці дві перші книжки написав на роботі. Набирав текст у телефоні, сидячи на підвіконні. Наступні дві –це вже була довга робота. Над «Моцартом 2.0» працював в архівах, багато опрацював архівної інформації, яку не можна знайти в інтернеті. Скажімо, переписка Моцарта і коментарі його сучасників. «Таємниця старого Лами» писав поза роботою, це мої дитячі спогади. Я мав впорядкувати їх, придумати історію з фрагментів. Ці дві останні книжки – це серйозна робота, непросто записки з місця подій. По суті, дві книги «Франческа» це, фактично, репортерська робота. Нині більше дослідницька.

Зараз виходить наступна книжка ‒ «Коко 2.0». Складно і цікаво було працювати над нею. Бо про Шанель Коко є багато матеріалів. А ось знайшов про те, що вона журналістів одних згодовувала одними байками, а інших ‒ іншими. Потім журналісти з’ясовували між собою, що і кому сказала, чи те, що сказала, взагалі правда. Вона брехала і про дату народження, і місце, словом, розважалась, як могла. Вона скептично ставилась до журналістів. Я переглянув масу її відеоінтерв’ю, на яких Коко поводилась навіть зверхньо, звичайно, вона була велика акторка і фантазерка.

‒ Цікавіше писати книгу у стилі репортерському чи досліджувати тему?

‒ Моя перша освіта ‒ історик. Я звик працювати з першоджерелами. Шукаю матеріали в бібліотеках, архівах великих видань, компаній. Інтерв’ю Шанель у перекладі російською є некоректним перекладом. Відповідно, інтерв’ю з англійськими субтитрами треба знайти авторизоване або шукати перекладача з французької. І я мав таких фахівців. Деякі матеріали по Шанель, які можна знайти в інтернеті, як і про Моцарта, недостовірні: або вигадка, або некоректний переклад. Відтак таке викривлене джерело я не міг використати у книзі. Тому працював із першоджерелами, а це і французькі компанії , і вже неіснуючі газети. Найбільше часу в написанні про Моцарта і Шанель займала робота з інформацією.

‒ Якою мовою ви мислите, коли пишете? Адже ви мешкали у Бурятії, Росії, спілкувалися російською. Потім працювали і жили в Україні і тут розмовляли українською. З 2011-го живете у США і тепер англійська мова є головна.

‒ Англійською і українською. Російська у мене дуже давно випала зі вжитку. Пробував говорити російською, але гублю слова і мені тяжко сформувати думку. В основному українською, бо пишу цією мовою. Але основна маса інформації ‒ англійською.

Російська мова для мене чужа, незважаючи на те, що говорив нею з дитинства. Мова відмирає, якщо нею не спілкуватись. Ми в родині говоримо українською, українською спілкуюсь зі своїм небожем, який народжений у Бурятії, але ми розмовляємо тільки українською. Він ‒ військовий ЗСУ, навчався в Україні, куди приїхав у 2009 році.

Ми завжди спілкувались українською і ніколи між собою не розмовляли російською мовою. У мене україномовне оточення. Тому російська випала. Вона не споріднена з українською. Українська і російська дуже істотно відрізняються. Я почав забувати російську.

‒ Яку гуманітарну допомогу ви організовуєте для України? Що це за місія?

‒ Коли в Україні почалась війна, ми не могли сидіти з дружиною. Створили невеликий благодійний фонд. Із перших днів купуємо військову амуніцію, з пожертв, медикаменти і відправляємо в Україну.

Раніше плити до бронежилетів, шоломи, плитоноски купували в Канаді, бо звідти вивезти було без проблем. Зі США великі проблеми, щоб вивезти плити, ми не маємо таких можливостей. Тому закуповуємо це в Канаді, концентруємо у Канаді. Там Ольга Хомета є частинкою нашої команди і все це координує, збирає всі вантажі. Ми перепаковуємо, прилітаємо у Канаду і веземо у Варшаву, а вже потім в Україну. Спочатку моя дружина з Міннеаполіса приїхала в Торонто і десять сумок везла у Варшаву. Я мав сьогодні менше. Везли шоломи, бронежилети, медицину. Навіть привезли приціл.

‒ Це конкретно на замовлення військових чи працюєте через волонтерів?

‒ Конкретно на замовлення військових, які перебувають на передових позиціях. Працюємо з такими людьми, яким потрібно на вчора і вже. Приціл купили за день до відльоту. Фактично, через два дні був в Україні. Це була частина місії. Програма максимум була доїхати на позиції до мого небожа Олексія, який служить у 10-й гірсько-штурмовій бригаді. Привіз у його підрозділ конкретно шоломи, бронежилети, медицину.

‒ Це перша ваша поїздка в Україну у час війни. Звісно, що про війну в Україні ви знали з новин, спілкування з племінником, але як ви переосмислили її масштаби і як ви побачили у ці дні, коли побували у місцях, які певний час були окуповані російськими військами?

‒ З середини січня я працюю у військовому проєкті, пов’язаному з Україною. Одна справа, коли ти читаєш новини і дивишся фото, зовсім інша, коли все бачиш на власні очі. Це дуже сильно вдарило по моїй психіці. Я не приховую це ‒ мені дуже тяжко.

Я вчора побачив зруйновані села, інфраструктуру, логістичні центи, заправки, магазини, хати. Мені дуже тяжко про це говорити. Я вражений (плаче – ред.), що ті… зробили з моєю країною. Мені дуже тяжко це переосмислити. Не можу досі. Ця дорога була для мене великим ударом. Я не очікував, чесно, що буду так реагувати. Я не раз був на війні, як військовий кореспондент, але це інша справа бачити ті міста, які ти бачив у мирний час і зараз. Це абсолютно інша війна.

‒ Це геноцид?

‒ Безперечно, це геноцид.

‒ Ви працювали в ООН, згадуєте про цю організацію в своїй книзі «Франческа». Чи діяльна ООН сьогодні, з огляду війни в Україні, яку розв’язала Росія, окупувавши українську територію, руйнуючи сотні міст і сіл, вбиваючи мирних українців, і дітей зокрема, ґвалтуючи дітей, жінок, чоловіків, залишивши мільйони громадян України без даху над головою?

‒ Найбільший орган, який зберіг свій вплив і діяльність в ООН ‒ це постійне представництво України в ООН. Тому що саме ООН, починаючи від Ради безпеки, де Росія має право вето і є постійним членом, це абсолютно бездіяльна, неспроможна організація. Оскільки я працював в ООН не один рік, знаю структуру цієї організації, який сильний вплив і сильне лобі має Росія, які накопичувала за всі роки роботи. Дуже великий вплив Росії на «Червоний Хрест». Це абсолютно бездіяльні організації, які неспроможні втрутитись у ситуацію, ані запобігти, ані якимось чином допомогти Україні. Чому?

Рада безпеки була створена після Другої світової війни. У ній засідають 15 членів, із яких 5 ‒ постійні, а 10 ‒ виборчі. Серед 5 постійних членів ‒ країни- переможці Другої світової війни. З тих часів пройшло багато років, геополітична ситуація докорінно змінилась. Відповідно, схема роботи Ради безпеки ООН, її структура морально застаріла. Фактично, там головують тільки 5 цих країн, які можуть ветувати всі резолюції, які їм не подобаються.

Розмови про реформу ООН тривають віддавна, з початку війни в Україні у 2014 році. Ініціативи були різні, але це важкий і неповоротний механізм. Щоб реформувати Раду безпеки, потрібна згода постійних членів. Допоки Росія буде в Раді безпеки, всі розмови про реформу ‒ порожні балачки. Це витратна організація, в яку вливається маса російських грошей. Бо Росія, як член Ради безпеки, платить дуже великі внески.

Поки Росія має вплив, Рада безпеки буде бездіяльною. Резолюції, які ухвалює Генеральна асамблея, мають рекомендаційний характер і необов’язкові до виконання. Лише резолюції Ради безпеки є обов’язкові. Допоки там Росія, жодні резолюції на користь України там не будуть.

‒ З якими смислами ви повертаєтеся у США, якою буде ваша риторика про Україну?

‒ Спочатку в Європі будуть навчання по лінії НАТО і я там навчатиму українських офіцерів роботі з супутниковими даними. Там моє усвідомлення зміниться, бо я побачу всередині роботу НАТО. Приїду у США з більшим усвідомленням того, що відбувається в Україні і риторика буде різкіша і чіткіша.

‒ Якою має бути сьогодні співпраця НАТО-Україна?

‒ Вона докорінно зміниться. Пам’ятаю зимову академію НАТО 2005 року у Львові. Ми тоді з вами висвітлювати цю подію. Тоді говорили про те, що українські війська не мають досвіду, не уявляють, що такі бойові дії, слабкі у тактиці. Нині, спілкуючись з натовськими офіцерами, чую, що НАТО має вчитись в українців. Тепер досвід в українців більший, аніж в американців.

‒ Дуже багато вихідців із Бурятії вторглися в Україну в лавах російської армії. Ви ‒ бурятського походження, як сприймаєте і оцінюєте поведінку бурятів у військовій формі? Чи відчуваєте біль, чи сором?

‒ Мені зовсім їх не шкода, у мене не було болю, а був сором. Оскільки я не вважаю тих людей, які себе називають «бурятами» бурятами. Я не вважаю, що вони належали до мого народу. У мого народу є певні цінності, які вони порушили, в мого народу є певна релігія, яку вони розтоптали, а це буддизм. Мені абсолютно не шкода тих, хто називає себе «бурятами» і приходить на територію України. У мене не було жодного болю і я докладатиму всіх зусиль, щоб додому вони повернулися в мішках. Тому що вони не буряти, а росіяни. Політика зросійщини зробила з них те, що бачимо.

Невеличкий екскурс в історію. Коли Російська імперія завойовувала Сибір, тобто «освоювала», «русские казачьи войска» зустріли дуже жорстокий спротив бурятських племен. Буряти не називали їх «русские», а лише ‒ мангадхай. Це міфічна істота, яка живе у нижньому світі, тобто чорт, чудовисько. Буряти цих «пришлих русских» називали мангад. Ті, хто приходять сюди, на територію України, це для мене мангад, а не буряти. Мені їх не шкода. Мені нічого не болить, у мене до них навіть не ненависть, а відраза, огида. У них настільки мізки промиті, що навіть робити якісь звернення від бурятів світу – це марна справа.

—