Місяць "руського миру" під Києвом: здичавілі російські мародери та вбивці
“У нас стояли бойові буряти – так ми їх називали. Які казали, що приїхали нас звільняти і піднімати з колін. А самі дивувалися, що в нас є туалети в будинку: “Даже есть туалеты в доме???” “Эта у вас телевизоры такой толщины?!” “У вас асфа-а-альт??” “Там, откуда я, таких машин не-е-ету”
У виданні LB.ua поговорили з українцями якім довелось пережити жахи "руського миру" під Києвом.
***
Ольга Сімонова мешкає у селищі Димер на півночі Київської області. Більш ніж місяць Димер був окупований російською армією. “35 днів, – уточнює Ольга. – Ми на календарі відмічали кожен день окупації”.
Ольга розказує, що перша військова техніка почала заїжджати в Димер 25 лютого. 26 лютого не стало світла. “І отут уже почалася сама жара. Коли не стало світла, люди почали дуріти – виносили все з магазинів, узагалі робили таке, ніби кінець світу почався”.
Від своїх друзів із Катюжанки (до якої 10 км) жителі Димера дізналися, що там розташувалися кадировці. “Ми зрозуміли, що щось іде не так, – говорить Ольга. – У Катюжанці в нас був повноцінний тил: кухні, хірургія, куди вони на гелікоптері доставляли поранених. Царьов туди приїздив. Вони вважали, що це їхня земля, поводили себе як хазяї”.
Про те, як росіяни брали Київ
“Перший тиждень ми були їм не дуже вигідні. Вони нас оминали і їхали на Лютізький плацдарм. У них якась зазомбованість тим плацдармом. Я не знаю, чим це пояснити, але росіяни йшли шляхами німців у Другій світовій війні і Лютізький плацдарм був їхньою основною метою. Він розташований за 15 кілометрів від нас. Але через те, що немає електроенергії і перестали працювати насоси на дамбі, річка Ірпінь набрала свого колишнього об’єму. У плани росіян це не входило, вони такого не очікували. Вони намагалися форсувати річку, а там їх уже зустрічали наші військові. Росіяни поверталися дуже злі”, – розповідає Ольга.
– А коли нам у школі розказували, що раніше по річці Ірпінь ходили судна, ми не вірили, – сміється вона.
Біля Димера знизу праворуч - Козаровичі, колом позначено гирло річки Ірпінь
Перші кілька днів місцеві мали можливість евакуюватися з Димера по маленькому місточку в бік Іванкова – не виїхати на машинах, а перейти пішки. Усі мости було підірвано.
За тиждень росіяни почали окопуватися також і в Димері. “Я нарешті дізналася, як насправді виглядає окоп, – згадує Ольга. – Росіянам у нас подобалося, було ще трошки магазинів. Також багато заводів, куди зручно заводити техніку. Вони зайняли завод "Вікналенд" – це бізнес, який переїхав до нас із Донецька 8 років тому. На заводі росіяни облаштували свій склад боєприпасів, а в підвал почали активно звозити місцевих. Там їх тримали і катували”.
Спочатку росіяни заявляли, що прийшли димерців “спасать”. “А коли ми не погоджувались, щоб нас спасали, вони ставали дуже агресивними, – говорить Ольга. – Забирали людей. У "Вікналенді" хлопці і дівчата по 20-30 днів лежали на бетонній підлозі”.
Оля також розповідає, що росіяни дуже хотіли дізнатися, як відкачати воду з річки Ірпінь, щоб нарешті ж вийти на Лютізький плацдарм. Полонили інженера з Козаровичів і допитували його, як відкачати воду. “Він пояснив, що потрібне світло, щоб запрацювали насоси. Вони питали: “А как еще воду откачать?” “Він сказав: “Ну випийте її”. То йому пальці на руках поламали. Але хоча б живий, і на тому спасибі”.
Урятував полонених з "Вікналенду" місцевий.
“Уже коли ЗСУ "Вікналенд" дуже красиво розбомбили – бо ж там склад боєприпасів, усе горіло, палало, – він ризикнув і відчинив двері. Я не знаю, хто ця людина, але він звідкись знав, що там тримають полонених. Завдяки йому вони змогли вибратися”, - розповідає Оля.
Фото: Надано Ольгою Сімоновою. Розтрощена російська техніка в сусідньому Іванкові
Робота в лікарні
Весь час, що тривала окупація, Ольга допомагала своїй мамі в лікарні. Мама – терапевт-узедист. Сама Ольга закінчила КНМУ ім. Богомольця за фахом "клінічна психологія", але не працювала за спеціальністю – отримала також освіту юриста і останні роки займалася правами дітей, що постраждали від війни на сході України.
“У мене завжди було почуття провини, коли я з ними розмовляла. Вони казали: “Оль, ти не знаєш, що це таке, коли стріляють”. Тепер, коли у нас були прильоти, коли ми лізли у погріб і затягували туди псів, я згадувала ці розмови і думала, що тепер я вже знаю, як це. Коли по тобі стріляють”.
З початком бойових дій у лікарю почали надходити поранені.
“А з ліками – катастрофа. У нашій лікарні не було хірургічних відділень, то й ліків не було відповідних, – говорить Ольга. – Я билася в усі-усюди, щоб знайти потрібні ліки. Люди відгукувалися, але як ці ліки до нас доправити? Усі мости підірвані, одна-єдина переправа два тижні була закрита”.
Фото: Надано Ольгою Сімоновою
Це все не завадило лікарні, що не мала операційної та потрібних медикаментів, приймати і рятувати поранених. Ольга розповідає, що в лікарні залишився дитячий травматолог з “Охматдиту”, який живе у Димері, – на ньому трималася вся робота з пораненими:
– Без нього наші поранені не мали б шансу на життя.
Довелося й пологи приймати – за час окупації в Димері народилося 5 хлопчиків. “До того в нашій лікарні не було пологів, мабуть, років 25. Ми зробили одне таке велике коридорне відділення – і там вони всі народжувалися”, – говорить Ольга.
Якось Ользі зателефонували друзі, які сказали, що МОЗ збирає список медикаментів, щоб їх якимось чином доправити на окуповані території. “Мобільний зв’язок у нас глушили, піймати його можна було лише під самим дахом лікарні, там, де голуби. І я бігала туди, намагалася відправити в МОЗ інформацію і фото постраждалих”, – розповідає Ольга.
Ольга Сімонова
Але її здав росіянам один з місцевих – нібито вона передає координати для обстрілів. “Я пояснила, які дані передавала. І росіянин з блокпоста сказав мені, що повірить, якщо я покажу диплом. Так мені вперше в житті згодився диплом з Богомольця”, – Ольга сміється і додає:
– Якби це було в Бучі, мене вже, мабуть, у живих не було б.
Під час розмови вона часто згадує про Бучу, порівнює, які наслідки мала окупація для різних населених пунктів. Кілька разів повторює, що порівняно з Бучею в Димері був рай.
Водночас у цьому раю чимало загиблих і поранених, 30 полонених зникли безвісти. Місцеві обговорюють, що в Катюжанці знайшли братську могилу на 40 людей, але офіційно ця інформація поки не підтверджена.
Загиблі та поранені
“Безпосередньо від обстрілів у нас загинули троє людей. Але помирали не лише від обстрілів, – згадує Ольга. – Одному чоловіку був потрібен гемодіаліз. Він приїхав до Козаровичів із Києва пересидіти бойові дії. Ніхто ж не знав, що тут буде окупація. А йому потрібна фільтрація крові тричі на тиждень”.
Чоловік помер.
“Було таке, що прибігали батьки, які казали, що дитина-астматик задихається. Або діабетики, яким потрібен інсулін, – веде далі Ольга. – Це найважче, бо інгалятор або інсулін нічим не заміниш. Шукали в аптеках серед полиць щось, що ще не розікрали”.
Поранених за цей час у лікарню надійшло близько тридцяти.
“Була дівчина 27 років, воля випадку. Вона в Козаровичах сиділа у підвалі, а потім нібито перестали стріляти, вона вийшла чи то по дрова, чи то розтопити піч, щоб погрітися – бо ж у підвалі холодно. І в цей час влетів снаряд і перебив їй осколком хребет. Усе, що вище пупка – відчуває. Нижче – паралізована”, – розповідає Ольга.
Пізніше з’явилася можливість відправляти поранених з Червоним Хрестом – росіяни їх пропускали. Цю жінку теж доправили в лікарню “на велику землю”, як каже Ольга.
Фото: Макс Требухов
“Ми часто жартували, що є велика земля, а є ми. Ми живемо без світла, інтернет десь в окремих точках, гроші нічого не значать – ні електронні, ні паперові. Магазини всі розбомблені. У нас зараз нема жодного цілого магазину. Був лише бартер – можна було на щось обміняти пачку цигарок, як у тюрмі”.
Ольга далі згадує поранених, яких вдалося врятувати:
“Була дівчинка Даша, 14 років. Вона їхала в машині з татом, мачухою і дідусем. Коли росіяни почали обстрілювати машину, тато і мачуха загинули. А дідусь закрив Дашу собою, відчинив двері і сказав їй тікати. Вона доповзла до канави, росіяни стріляли по ній і сміялися, коли стріляли. Казали: “Цель!”
Дашу знайшов священник, перебинтував і тримав у себе. “Потім прорвався до нас із Катюжанки – це був перший випадок, коли хтось доїхав до нас із Катюжанки. Якось він у росіян на блокпосту вимолив, щоб Дашку привезти до нас у лікарню. Йому дали годину завезти її та повернутися назад. Священник поїхав, а Дашка лишилася в нас, – розповідає Ольга. – У неї був складний перелом руки і й осколок у нозі. Ми наклали гіпс, а пізніше також вдалося її відправити з Червоним Хрестом у лікарню”.
Через 20 хвилин після того, як відправили Дашу, приїхав її дідусь, якого вважали загиблим.
“Уявляєте? Через 20 хвилин! Ми думали, він помер, а він вижив. Був теж поранений, відлежався вдома і приїхав до нас лісами”. Дашу вдало прооперували в Києві.
Оля розказує одну зворушливу історію за іншою.
“Тут у Димері під час обстрілу снаряд влетів у будинок, де жили літні чоловік і жінка. Жінці осколки скла потрапили в очі. Дідусь боявся вести її в лікарню під обстрілами, три дні сидів над нею, якусь марлю прикладав до очей. Потім йому вдалося когось вмовити привезти її до нас на машині. Їхали теж під кулями, вивантажили в нас. Жінка була дуже тяжка, черепно-мозкова травма. Вона то вирубалась, то приходила до тями. Коли ми забрали її в операційну, дідусь просто сів на стілець і заснув, бо до того він не спав три доби”, – згадує Ольга.
Розповідає, як вони зраділи, що жінка вижила і ніби навіть трохи бачила на одне око. Її теж відправили в лікарню “на велику землю”.
“Я дуже сподіваюся, що там її прооперували і вона жива. Це така любов, що вона має вижити, – говорить Ольга. – Цей дідусь – йому дадуть мандаринку, він прийде з тією мандаринкою до дружини і чекає, коли вона прокинеться. Один раз так стояв над нею три години. Прокинулася, він каже: “Я тобі мандаринку приніс, давай почищу”. І стоїть чистить їй мандаринку. Вони разом прожили 50 років. Він каже: “Мене без неї немає”.
Ольга розповідає історії, що дуже схожі на історії інших людей з інших окупованих сіл і містечок: розстріляні машини, вбиті невідомо за що люди.
“Загинув хлопчина, мій друг. Він віз продукти, і з нього зробили просто решето. Ми не знали, де він дівся. Дружина на ранок йшла з піднятими руками до тих росіян, які його розстріляли, і дві години молила їх віддати тіло, щоб поховати”, – згадує Оля.
Поховати теж було складно – кладовище заміновано. Треба було вмовляти росіян, щоб вони розмінували і дозволили поховання. “Але тепер ми дізналися про Бучу та Ірпінь і зрозуміли, що в нас був рай”, – знову повторює Ольга.
Фото: Макс Требухов. Під Іванковим
Бойові буряти
Без опалення та світла було дуже холодно, люди лягали і вставали із заходом і сходом сонця.
“Повна відсутність інформації забирає надію. Без зв’язку ми не знали, що відбувається в інших місцях, а росіяни нам казали, що вони вже захопили пів України і скоро захоплять решту, – розповідає Ольга. – Але ми все не вірили, бо ж є наші ЗСУ, наші янголи-охоронці. Найбільшою нашою мрією було побачити наших військових”.
Окупанти призначили в Димері нового голову з місцевих. “Де він тепер – ми не знаємо, але Служба безпеки прийшла по нього першого, – говорить Ольга. – Він дуже хотів стати начальником, подавався раніше на голову ОТГ. Але за нього не голосували через його наркотичне минуле. І от нарешті випала нагода стати начальником. Він нам казав, що волонтерив. А потім ми побачили російські відео, на яких він на тлі машин з гуманітаркою розказує, що в нас усе добре дякуючи Росії, а від України ніякої допомоги нема”.
Росіяни вибудовували нову ієрархію, познімали українські прапори. Правда, не змогли пояснити місцевим, що вони пропонують замість України – Росію чи Димерську народну республіку?
“У нас стояли бойові буряти – так ми їх називали. Які казали, що приїхали нас звільняти і піднімати з колін. А самі дивувалися, що в нас є туалети в будинку: “Даже есть туалеты в доме???” “Эта у вас телевизоры такой толщины?!” “У вас асфа-а-альт??” “Там, откуда я, таких машин не-е-ету”. І воно мені розказує, що приїхало мене піднімати з колін. Серйозно?” – сміється Оля.
“В Димері також були росгвардія та кадировці. Як ішли на Гостомель, то поверталися і перегруповувалися. Були найманці і строковики, були кадрові військові. Але найабсурдніші були бойові буряти”, – згадує вона.
Ольга розказує, що зі своїх походів на Гостомель росіяни поверталися дуже злі: “Їх там розбомблять – і вони вертаються злі як собаки, просто як оси злі. А за три дні знов збираються на Київ. Що цікаво, вони не знали навіть, що відбувається на інших блокпостах – у них не було між собою зв’язку, а власні телефони їхнє керівництво змусило розстріляти, коли вони сюди заходили”.
Ще за три дні до того, як Росія заявила, що буде виводити війська з півночі, окупанти почали ходити по всіх будинках і тягнути звідти речі.
“Як мені шкода, що я не сфоткала той БТР – на ньому було все на світі. Крісла, килими, люстра. Все навалено, перев’язано стрічками, а зверху сидять ВОНИ”, – розповідає Ольга. Крали також і позашляховики, на них теж “гордо” вивозили майно димерців.
Розповідає, як украли все з гімназії у Катюжанці – а що не забрали, те розстріляли. І лишили на дошці крейдою послання дітям: “Дєті, ізвінітє, ми нє хотєлі, нас бомбілі”. “При цьому вони вивезли все: варильні панелі, одяг, столи!” – обурюється Ольга.
Фото: Надано Ольгою Сімоновою
Димер зараз
У Димері зникло безвісти близько 30 хлопців і дівчат, яких узяли в полон.
“Зараз ЗСУ та СБУ обстежують усю інфраструктуру. У Катюжанці знайшли братську могилу, там близько 40 людей (ця інформація ще не має офіційного підтвердження - LB.ua). Проводять ексгумацію. Ще не знаємо, хто там саме - чи там наші зниклі? Волонтера Червоного Хреста теж забрали в полон, новин про нього немає. Оце страшно. Де їх шукати і як їх знайти? Поки що ніхто не знає”.
Сам Димер більш-менш цілий. Багато будинків росіяни спалили. “У Катюжанці один будинок згорів, бо росіяни понапивалися і ганяли на машинах, відірвався боєкомплект і залетів у хату. Так спалили людям хату”, – розповідає Ольга.
Коли Димер звільнили, першим ділом вивісили українські прапори. І кинули понтон через річку, щоб можна було хоч якось доставляти необхідне.
“Зараз я навіть не маю права сказати, що нам погано. Так, немає світла, але стоять наші військові, які посміхаються, і до них можна підійти з чим завгодно – і вони допоможуть! І вони всі такі красиві! Я не розумію, чому наші військові такі красиві?”
Фото: Міністерство оборони України
—
Вікторія Ґуерра, опубліковано у виданні LB.ua
В тему:
- Рассказ свидетеля казней жителей Бучи в оккупации: «Стреляли либо в затылок, либо в сердце»
- Рашизм – ракова пухлина для людства. Палата число «Z»
- Росія і весь світ мають мовчати, скорбіти, і спокутувати
- Почему россия это государство-террорист: страшные кадры из под Киева, откуда бежала армия путина (+18)
- «Тепер ви вірите, що це не просто війна, а геноцид?»
- Кривавий московський звір: «Сам Сатана живе в моїй сраці»
Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.
Новини
- 20:00
- У суботу в Україні сніг, дощ і ожеледиця, вдень 0-6°С
- 19:07
- Покупцем Білгород-Дністровського порту виявився відомий кримінальний авторитет, бандит і проросійський екснардеп Продивус: угоду можуть скасувати
- 18:06
- Майбутнє української енергетики, значення АЕС і стратегічну доцільність добудови енергоблоків ХАЕС
- 17:15
- У Києві зник безвісти боєць РДК та ексофіцер ФСБ Богданов: у жовтні спалили його ресторан
- 17:02
- Конституційний суд Румунії анулював результати першого туру президентських виборів через втручання смердючої росії
- 16:11
- Знайшли $1 мільйон: НАБУ обшукало львівських суддів
- 15:30
- Сирійські повстанці підійшли до міста Хомс, їхня ціль - Дамаск
- 15:20
- Справу Труханова-Галантерника на 689 млн грн скеровано до суду
- 14:46
- Міноборони звільнить солдафона - начальника академії Сагайдачного
- 14:07
- FT: Мільярдний контракт на захист для ДніпроГЕС отримав турецький бізнесмен, який відмивав гроші для росіян
Важливо
ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ
Міністерство оборони закликало громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях.