Український репортер і фотограф Станіслав Козлюк, минулого року відвідав багато бібліотек на звільнених від російських загарбників територіях України, куди Book Aid International  передали книжки у партнерстві з Українським ПЕН. У цьому тексті він ділиться своїми враженнями.

Ви входите до будівлі без вікон і даху. Навколо вас - почорнілі від вогню стіни. Стара дерев'яна підлога вигоріла, перетворившись на вугілля і кришиться під чобітьми. Над головою - залізно-сіре зимове небо. Жодної людини в полі зору. Лише вітер поскрипує дитячою гойдалкою на сусідньому дитячому майданчику.

Це не сцена з фільму жахів. Це Будинок культури в селі Іванівка, що в десяти хвилинах їзди від Чернігова, який згорів у перший тиждень російської окупації. Російські окупанти думали, що всередині ховаються українські солдати. Тому вони обстріляли будівлю з артилерії, а коли вона загорілася, не дали її загасити. Серед іншого, згоріла і бібліотека всередині. Місцевий бібліотекар міг лише мовчки спостерігати за червоним сяйвом у небі. Жодна з 14 000 книг не вціліла. І це сталося скрізь, де була чи навіть куди наближалася російська армія загарбників.

Читайте також: Майже тисяча бібліотек і 200 млн книжок постраждали від дій російських загарбників [2]

Минулого року ми з колегами документували зруйновану культурну спадщину вздовж усієї лінії фронту - від Київщини до Одещини. Сотні і сотні будівель: церкви, музеї, школи, бібліотеки. Пошкоджені, розтрощені, іноді спалені до того, що залишився лише фундамент та металеві книжкові полиці. Я не перебільшую - це те, що російська армія робить щодня. І це важко зрозуміти, поки не побачиш це на власні очі.

Приклади пошкоджених бібліотек

Але навіть звільнення не приносить безпеки. В Україні немає безпечних місць. Російські безпілотники-камікадзе та ракети пролітають над країною щодня - вдень і вночі. У прикордонних містах, таких як Чернігів, попередження про повітряні нальоти тривають годинами. Що ще гірше, безпілотники модернізуються. Тепер вони несуть термобаричні та касетні боєприпаси. І ти ніколи не знаєш, що саме пролітає над твоєю головою. Доводиться пристосовуватися, тому що ці напади стали частиною повсякденного життя.

Отже, перечекавши повітряну тривогу, ви виводите дитину на вулицю, берете в кав'ярні велике капучино і прямуєте на безкоштовний урок англійської в місцеву бібліотеку, сподіваючись, що у вас є дві-три години до наступної сирени. Бо якщо вона знову завиє, урок скасують - приміщення бібліотеки надто мале, що унеможливлює проведення занять. А дитині треба щось вчити. Постійні попередження про повітряну загрозу зривають шкільні уроки.

Якщо ви прямуєте на заняття з англійської мови, група голосує: чи варто їм зібратися сьогодні і сподіватися, що дрони-вбивці пролетять повз, чи безпечніше перечекати їх у підвалі? І люди ризикують. Тому що, по-перше, вчителька вже є - вона працює в бібліотеці. По-друге, вона витратила час на підготовку уроку, підібрала книжки, які ви будете вивчати, та відео для обговорення. По-третє, ви не можете жити в постійному стані терору. Якщо ви занурюєтеся в цей страх, це означає, що рашисти перемогли. Вони, як дементори, висмоктали всю вашу радість, щастя і бажання жити.

І книжки допомагають. Книги дозволяють вирватися з темряви війни. Побачити бодай проблиск надії, повірити в те, що справедливість існує, і що добро переможе попри все, яким би жорстоким чи нещадним воно не здавалося.

Уявіть собі: маленьке містечко Макарів на Київщині, квітень 2022 року. Минуло кілька тижнів після його звільнення від російських загарбників. З доріг прибрали згорілі автомобілі та бронетехніку, але електрику та воду ще не відновили. І люди, які пережили окупацію, йдуть до бібліотеки пішки. Тому що вони хочуть бачити щось окрім руїн і жаху. Вони хочуть бачити пригоди та надію.

Цікаво, що в кожній бібліотеці, яку я відвідав, чи то на Київщині, чи то на Чернігівщині, чи то на Харківщині, люди згадують Гаррі Поттера. Це одна з найпопулярніших і найпоширеніших книг, як українською, так і англійською мовами. Люди розповідали, що можуть перечитувати її кілька разів на рік, щоразу відкриваючи для себе щось нове. Тому що ця книга резонує десь глибоко всередині. Особливо її останні частини. Можливо, тому, що багато українців, як і герої Роулінг, перші тижні повномасштабної війни слухали радіо, сподіваючись не почути рідних прізвищ.

Читайте також: Російські фашисти розробили і втілюють чотири схеми для “денацифікації освіти” в Україні [3]

Читання попри війну

Часті відключення електроенергії не зупиняють бібліотекарів

Український ПЕН розповсюджує книжки

Це може здатися дивним, але частина українського суспільства почала читати українською вже після початку повномасштабної війни. Це спадщина російської, а згодом радянської окупації, яка тривала понад 300 років. Вона мала на меті створити образ української мови як чогось вторинного і не особливо важливого.

Радянська пропаганда тонко, але систематично доносила думку, що українська мова придатна лише для того, щоб писати про село, що вона непридатна для високої літератури. Читання Достоєвського вважалося ознакою освіченості, хоча українці мали своїх Хвильового та Коцюбинського - видатних українських письменників. Не кажучи вже про сучасних поетів і прозаїків. Насправді про це можна було б написати набагато більше - про те, як Росія нав'язувала свою культуру за допомогою грошей і пропаганди, - але тоді цей текст перетворився б на монографію, а це не є моєю метою.

Читайте також: Російська культура — це троянський кінь, усередині якого танки, бомби та ракети [4]

У той же час англомовної літератури в бібліотеках майже не було. Особливо в маленьких сільських бібліотеках, куди доставка з великих міст приїжджає лише кілька разів на тиждень. Тож, у кращому випадку, можна було знайти застарілий словник і кілька розмовників для туристів.

Але зараз люди хочуть читати більше. І хочуть чогось іншого. Вони хочуть бачити класичну літературу в оригіналі. Вони хочуть сучасних авторів в оригіналі. Вони хочуть читати англійською про те, як доглядати за кімнатними рослинами, як фотографувати вночі і як фемінізм може змінити їхнє життя! Зараз ситуація покращилася, не в останню чергу завдяки донорам, які надали тисячі англомовних книжок.

Деякі бібліотеки почали ділитися своїми англомовними фондами з колегами і навіть складати списки для читачів - коли і яка книга з'явиться, щоб у них була можливість взяти її напрокат. .

А тепер, знаючи все це, уявіть, що деякі з цих бібліотек більше не мають будівель. Тому що російські окупанти їх зруйнували. Обстріляли з артилерії. Скидали на них бомби. Зрештою, на ці будівлі падали уламки збитих безпілотників-убивць. Бібліотеки втратили дах над головою. Але вони продовжують працювати!

Наприклад, обласна Чернігівська бібліотека, будівля якої була зруйнована російською авіацією в березні 2022 року, за символічну плату орендує невелику кімнату в іншій бібліотеці. Добрі люди надали їм стелажі та книги, обладнання і навіть валізи, в яких вони можуть перевозити книги з уцілілого сховища.

Тимчасовий дім для обласної бібліотеки

Або уявіть собі: велика стара будівля, сильно пошкоджена під час боїв за Київщину. Частково без даху. Тепер з вікнами, але без опалення та електрики, бо вночі росіяни знову щось пошкодили. І ось ти ввечері в цій старій будівлі, серед сотень книжок, у повній темряві. Двері відчиняються, і заходить підліток, який хоче взяти щось почитати. І разом з бібліотекарем, використовуючи ліхтарики, вони йдуть вздовж стелажів, шукаючи ТАКУ книгу. Потім, сидячи за столом у читальному залі, вирішують: яку з них взяти.

Як виживають бібліотеки в цих умовах? Гадки не маю. Напевно, завдяки добрим людям. Завдяки тим, кому небайдужа їхня робота і їхні читачі. Дякую тим, хто, незважаючи на шахиди і ракети, щодня виходить на роботу, щоб відчинити двері для відвідувачів. Дякую тим, хто небайдужий до бібліотек і намагається їм допомагати - технікою, генераторами, ліхтариками... книжками.

Читайте також:  Рашисти здійснюють проти українців ретельно спланований лінгвоцид: ґвалтування і катування за українську під час війни [5]

Є історії про те, як люди приносили щось зі своїх особистих бібліотек на заміну загиблим книгам. Як не дивно, саме це слово використовують бібліотекарі, коли говорять про знищені колекції - загиблі книги. .

Завдяки пожертвам. Від великих міжнародних фондів і маленьких українських. З внесків небайдужих людей. Бо, як показала війна в Україні - не буває маленьких пожертв. Навіть 20 гривень  можуть мати значення.

Зрештою, бібліотеки все ще живі завдяки небайдужим, тим, хто робить все, що може, і де може.

Тому я прошу вас: підтримайте бібліотеки. Особливо маленькі, у віддалених селах. Бо, можливо, в якомусь далекому селі хтось прочитає книжку - і знайде в ній надію.

—

Станіслав Козлюк, опубліковано у виданні Book Aid International [6]

Всі фото автора

---