Часом складається враження, що частина нашого суспільства загрузла десь у марксистських 1930-х із розумінням культури як додаткової, надлишкової і непершочергової надбудови над базисом економічних відносин. Чи не тому щоразу доводиться шукати аргументи, чому культура – доречна, мова – на часі, історія – важлива? 

Їжа чи мистецтво

Доглибна лицемірність більшовицького режиму полягала в тому, що вони самі своїм гаслам не вірили й не дотримувалися. Комуністи поділяли суспільні відносини на матеріальні та ідеологічні, публічно віддаючи беззастережну перевагу першим. Проте насправді цією буцімто непершочерговою ідеологією опікувалися цілі відомства, нею було прошито кожен клаптик радянського повсякдення.

Перевиконання плану на заводі – ідеологізоване, соціалістичне змагання колгоспниць із вирощування буряків – ідеологізоване, будівництво житла, виховання дітей, приготування їжі – Радянський Союз [2] ідеологізував усі без винятку сфери людського життя.

Можливо, в тому й річ, що, усвідомлюючи високу вагу духовного життя, його потенційні підривні можливості, більшовитські ідеологи узурпували цю сферу, аби керувати нею одноосібно, а принагідно просували в суспільстві стійке переконання про культуру як таку собі панську витребеньку пересичених буржуа, непотрібну й неактуальну для будівників комунізму.

Читайте також: Безславні покидьки. Як "шістки" Єрмака нищать єдиний міжнародно визнаний кіноархів України [3]

Із цього підходу іронізував ще Майк Йогансен, зауважуючи у своєму тексті «Як будується оповідання»:

«Ми просимо зважити, який фактор кардинальніший, дужчий, впливовіший у житті згаданих класів; скажемо, мистецтво чи горілка? Або ж мистецтво чи тютюн? Що має більшу масовість і що має більший, постійніший уплив на маси? Питання, що важніше: мистецтво чи їжа, ми не будемо навіть ставити, бо рівняти мистецтво до їжі чи навіть давати мистецтву преферанс перед їжею можуть, ясне діло, тільки зостатні ідеалісти або шахраї від марксизму. Таким чином, з’ясовується, що в наших умовах мистецтво міститься десь поміж мороженим та сельтерською водою щодо ролі своєї в виробничому процесі». 

Така іронія Йогансена була ще й порахунками з народницьким світоглядом із його ідеєю утилітарності мистецтва. 

Між служінням народу і служінням красі

Українським письменникам ХІХ століття не пощастило подвійно: одні звинувачують їх, що вони, прагнучи служити народу і творити близьку тогочасному селянину літературу, втратили на естетизмі, – ну дійсно, що красивого в ремиганні волів і гної з-під корів? Інші ставлять на карб українським діячам ХІХ століття, що вони навпаки надто захопилися культурницькою діяльністю, недостатньо підготували ґрунт для становлення національної самосвідомості, і через це було програно визвольні змагання 1917–1921 років. 

Зрештою насущною справою українських інтелектуалів ХІХ століття по обидва боки Збруча була потреба зберегти свою національну самоідентифікацію в імперіях, зокрема Російській, що агресивно асимілювала всіх інакших. Це й зумовило неможливість вільно займатися творчістю, не озираючись на поневолене становище свого народу.

Водночас виникла інша проблема: коли мистецтво перебирає на себе невластиві йому функції, як йому не перестати бути мистецтвом? У ХІХ столітті література стала політичним притулком нації в часи бездержавності та цензурних заборон, за відсутності громадської трибуни, українськомовних газет, науки, політичних діячів. Тоді література вимушено виконувала й позаестетичні функції.

Читайте також: Як «свати» полюють за українськими душами [4]

Чи було це митцям аж так приємно – котити д’горі аж два камені, замість одного? Навряд. Іван Франко публічно називає літературу робітницею на полі людського поступу, а приватно, в листуванні з Лесею Українкою, виливає свій біль за вбитими в зародку дітьми – ненаписаними творами високої мистецької вартості, замість яких доводилося готувати черговий реферат чи перекладати популярний текст для малоосвіченого селянина. 

Однак чому культурницьку діяльність ставлять нижче за політичну? Виходить, умовний Борис Грінченко, що створив цілий сімейний підряд і разом із дружиною Марією та донькою Анастасією присвячував час пекладацтву українською мовою світової класики, без зайвого пафосу кладучи на вівтар української справи свої кар’єрні й фінансові успіхи (переклади російською були б їм значно вигіднішими), здобувся лише на докори, що це не на часі? 

Настя Грінченко, до слова, не цуралася й політичного активізму. Поміж перекладами Генріка Ібсена та Георга Брандеса й відвідуванням лекцій на філософському факультеті Львівського університету Анастасія встигла взяти участь у революції 1905–1907 років. Її двічі ув’язнювали, через погані умови утримання в російських буцегарнях у юної дівчини розвинувся туберкульоз, і вона померла 24-річною, а слідом за нею – її син-немовля й літній батько. Згорьованій матері не лишалося нічого іншого, як видавати серію «Книжки пам’яті Насті Грінченко», у якій, зокрема, 1917 року побачила світ праця вже покійного на той час Б. Грінченка «Де ми і скільки нас». Культура досі була на часі, хоча тривала Перша світова.

У вирі Української революції

Культура була на часі в 1918-му, коли до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Саме національно-культурні здобутки вважають чи не найбільш вагомими з усіх галузей державного життя Гетьманату. Попри надзвичайно короткий час перебування на чолі Української Держави, Павло Скоропадський та його соратники встигли досягти значних успіхів у духовній сфері, які не змогли перекреслити навіть більшовики, а деякі із започаткованих за сприяння гетьмана інституцій існують досі. 

10 червня 1918 року відкрилися обов’язкові курси українознавства для вчителів. Є свідчення, що за пів року існування курсів їх закінчили близько 50 тис. осіб. З огляду на темпи нинішньої українізації російськомовних є чому позаздрити, чи не так? 

Читайте також: Як держава «карає» за прибутковість культурні інституції: історія Довженко-Центр [5]

За час існування Гетьманату відкрито 150 українських гімназій та низку початкових шкіл, фінансованих державою. Уряд підтримував визначних українських письменників та вчених, надавши їм іменні стипендії. У новопосталій країні, зруйнованій війною, охопленій внутрішніми чварами та зовнішніми зазіханнями, державного фінансування потребувала кожна без винятку галузь.

Проте культура була на часі. Тому постала Українська академія наук, здобули життєво необхідну підтримку музеї, театри, бібліотеки. Усе це дало потужний стимул для поновлення національного життя та розвитку науки, освіти й культури. Павло Скоропадський писав: «В основі нашої діяльності в обсязі культурному ми керувалися принципом: прямуючи невпинно до створення нашої зовсім самостійної української культури, прямуючи до цілковитої українізації всього народного виховання, – робити це з найменшою шкодою для всяких культурних цінностей».

Культурна реферантура в окупованому Києві

Якщо нація не ідентифікує себе із собою, її зброя мертва. Це чудово усвідомлювали українські націоналісти, коли 1937 року створили Культурну реферантуру ПУН з ініціативи та за підтримки Євгена Коновальця. Очолювати новий орган випало Олегові Ольжичу. 

Відродження української держави потребувало збереження та примноження культурних надбань минулого, розбудови сучасного національного мистецтва, здатного, за висловом Олени Теліги – активної співробітниці Культурної рефернатури ПУН, «виховувати сильних людей української нації», втілювати цінності, які б «скріплювали, а не розслаблювали душу нації».

Першочерговим завданням Культурної реферантури було оформити духовний сектор праці ОУН, надавши йому філософсько-світоглядний фундамент. У нарисі «В авангарді героїчної боротьби» Олег Ольжич сформулював ідейні засади діяльності, покликаної «розвивати духовну суверенність українців на високій ноті звучання української культури». 

Діяльність Культурної реферантури під керівництвом Ольжича розповсюдилася практично на всі сфери українського культурного життя, включно з освітою української молоді – від дошкільної до вищої, масовим виданням літератури, консолідацією національно свідомих митців та науковців. На часі було навіть театральне мистецтво: у Празі 1937 року створений український авангардний героїчний театр «Аполло мілітанс», а в часи змагань за Карпатську Україну постав «Театр вогненної боротьби». 

Читайте також: Культурний код "русского мира": Такого нормальні люди не їдять [6]

Про те, яке значення відводилось культурі у справі державобудівництва, свідчить такий факт: Ольжич засновує кілька фахових комісій при Культурній реферантурі, які мали на меті об’єднання наукових і творчих сил української діаспори задля створення правових і культурних засад майбутньої незалежної української держави. Так от, одна з комісій – це комісія державного планування, котра, серед іншого, у стислі терміни розробила проєкт Конституції майбутньої вільної України. Так, це теж культура, коли розглядати її не як розвагу для плебсу, а як духовний розвиток суспільства, творчих сил і здібностей нації, створення духовних цінностей. 

30 червня 1941 року німці ввійшли до Львова, 19 вересня здобули Київ. На звільнені від більшовиків території України одразу заходили похідні групи ОУН, що мали своїм завданням «займати різні терени й розбудовувати там всі форми державного життя». Хоч вони й були ідеалістами (одне з псевдо Олега Кандиби саме таке – Ідеаліст), проте вміли тверезо бачити ситуацію й опікувалися не лише культурними справами.

Після тижня вибухів у Києві треба було насамперед братися до справ господарчих і відновлювати зруйноване більшовиками місто. До Києва прибуло близько 1000 членів похідних груп, їхніми зусиллями запрацював трамвай, поновилося електропостачання, запрацював водогін, організовано безкоштовне харчування для сиріт і літніх людей. 

Проте культура й далі була на часі, тому відновлено діяльність Київського університету, політехнічного й медичного інститутів, поновила роботу УАН, заснована Спілка українських письменників, постав часопис «Літаври» на чолі з Оленою Телігою, спершу як літературний додаток до заснованої Ольжичем газети «Українське слово». Про масштаби свідчать цифри: «Українське слово» виходило щодня, крім понеділка, накладом 50 000 примірників і розповсюджувалося всією Україною.

Читайте також: Як Пушкін став зброєю путінського рейху [7]

Було відроджено українську автокефальну православну церкву, поновилася служба Божа українською мовою. У Києві відновили навчання 67 українських загальноосвітніх шкіл і 30 гімназій, швидко були сформовані нові освітні програми, позбавлені більшовитського ідеологічного туману. Відкрила театральний сезон київська опера й новостворений театр імені Садовського. Ініційовано збір архівних матеріалів про злочини комуністичного режиму… Перелік культурницьких заходів далеко не повний. 

Усе це вдалося здійснити… за місяць часу! А вже 25 жовтня німці зняли з посади бургомістра Києва професора Олександра Оглоблина – ініціатора більшості із цих починань – через «надмірну пропаганду української національної культури». Лише в такий спосіб, на думку Ольжича і його соратників, «розбудовуючи всі форми державного життя», можна збудувати українську державу. Бо державу не твориться в будучині, державу будується нині. 

Якби тодішні українці керувалися принципом «культура не на часі, дочекаймося закінчення війни» – цього просто не було б. 

Читайте також: Русская культура всю свою историю лелеяла чмо — и оно выросло, расцвело [8]

Зброя культурна рівноважлива зброї мілітарній, і заперечення котрогось із цих складників веде до поразки державобудівництва. Володимир Винниченко вже проголошував був непотрібність власної армії, чим тоді все завершилось – усім відомо.  

Зі сказаного вище може скластися враження, що українська культура жвавіше розвивається в часи екстремальних випробувань, аби вижити, – подібно до кактуса, котрий починає цвісти, якщо його довго не поливають. Це не зовсім так. Йдеться про те, що  культура бездержавного народу тримається на зусиллях одиниць, а в суверенній державі (чи в момент боротьби за державність) з власною, а не чужою, владною вертикаллю культура здобуває державну підтримку та інституціоналізується. За умови, що культуру сприймають як фундамент національного життя, а не декоративну надбудову.

— 

Ольга Петренко-Цеунова,  опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ [9]

В тему:  

• Сергій ЖАДАН: «російське суспільство має нести колективну відповідальність…» [10]
• Процес дерусифікації в Києві: “Гудбай, Толстой” [11]
• Псковские упыри-десантники и "великая русская культура" [12]
• Спроби «відбілити звичайного росіянина» буде мати наслідком лише наступні війни [13]
• Сповідь польського русофіла: «У найгірших кошмарах мені не наснилося вторгнення в Україну» [14]
• Головна мішень російської військової агресії та рашизму - українська ідентичність [15]