Поки прості смертні після виходу на пенсію сперечаються в чергах за субсидіями, розгадують сканворди та підгодовують голубів, володарі ядерних кнопок вирішують кризу кінцівки буття з куди більшим розмахом. Замість того щоб прийняти згасання організму й бавити онуків, світовий клуб «кому за 70» кинувся перекроювати кордони, воювати з примарами Петра Першого та ставити особисті підписи на валюті.

Коли горизонт життя стискається до кількох років, довгострокові реформи втрачають будь-який сенс, а єдиним доступним способом подолати панічний страх небуття стає грандіозний історичний погром, рахунок за який доведеться оплачувати наступним поколінням.

Кажуть, що серед радників Володимира Путіна — Іван Грозний, Петро Великий та Катерина Велика, а його метою є об’єднання земель та протистояння Заходу. Дональд Трамп бореться з глибинною державою [2] та міжнародними організаціями, які його обмежують, споруджує собі золоті пам’ятники (1 [3], 2 [4]) та має намір поставити [5] підпис на доларових банкнотах, чого не робив жоден президент. Реджеп Ердоган не проти [6] відродити Османську імперію, або як мінімум перетворити Туреччину на лідера пансунітського блоку (1 [7], 2 [8]). Звідки така тяга до величі? Можливо, відповідь варто шукати у процесах, які запускає старіння, зазначає видання "Важливі історії". [9]

Керівники вдвічі старші

Світова еліта старіє. США, очолювані 80-річним Дональдом Трампом, та Ізраїль під керівництвом 76-річного Біньяміна Нетаньяху вбили верховного лідера Ірану Алі Хаменеї, якому було 86.  Керівництво багатьма могутніми країнами зосереджено в руках тих, кому за сімдесят: 73-річні Сі Цзіньпін і Володимир Путін, 72-річний Реджеп Ердоган. Усім їм далеко до найстаршого керівника — 93-річного Поля Бійя, який править Камеруном з 1982 року, але помітно: лідери країн у всьому світі стають старшими.

Середній вік президента або прем’єр-міністра, згідно з дослідженням [10] віку глав держав та урядів з 1945 по 2023 рік, у 2020-х роках трохи старший за 60 років, що вдвічі перевищує медіанний вік світового населення — близько 31 року. Станом на червень 2026 року медіанний вік глави держави становив 63 роки [11].

Старіння політичного керівництва стосується всіх: автократій, гібридних режимів та демократій (1 [10], 2 [12], 3 [13]), виконавчої влади та законодавчої  — розрив між її віком та віком населення зростає [14]. Це сприймається переважно як політична проблема — дослідники вивчають [15], чому виборці та партійні структури (у демократіях) або правляча верхівка (в автократіях) відтворюють геронтократичну диспропорцію.

Режим та вік

Порівняння віку лідерів із класифікацією Freedom House виявляє закономірність [12]: у менш вільних країнах лідери старші. За даними на 2024 рік, медіанний вік лідера в несвободних країнах становив 68 років проти 62 — у частково вільних і 60 — у вільних; роком раніше розрив був навіть більшим [16]: 69, 61 і 58 років відповідно. Екстремальні значення зосереджуються в автократіях: найстаршими лідерами у 2026 році є 93-річний президент Камеруну Поль Бійя та 90-річний король Саудівської Аравії Салман, а більшість із топ-10 найстарших лідерів вже багато років правлять африканськими державами. Приблизно кожна п’ята сучасна автократія керується [17] лідером старше 69 років. Не молодіють і демократії: вони лише старіють повільніше, а розкид вікових груп у них більший.

Що відбувається з лідером — психологічно, когнітивно, екзистенційно — у віці, коли організм з різних причин [18] починає поступово згасати [19], а більшість людей підбивають підсумки прожитого життя? ВООЗ наголошує, що старіння є нелінійним, індивідуальним і лише приблизно пов’язаним із кількістю прожитих років. Одні й у 80 зберігають ясність розуму та гнучкість, інші помітно втрачають сили вже до 70. 

Як люди старіють

Люди в усьому світі стали жити довше [20]. Згідно з демографічним підходом [21], якого дотримується Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), поріг похилого віку зараз становить 60 років (у розвинених країнах його нерідко встановлюють на рівні 65 років). У Росії, з посиланням на ВООЗ, офіційно виділяється [22] похилий вік — 60–74 роки; старечий — 75–89 років; довгожителі — від 90 років.

Одні здібності — так званий флюїдний інтелект [23] (відповідає за вирішення нових проблем), швидкість обробки інформації, робоча пам’ять — знижуються раніше й швидше; інші — кристалізований інтелект [24] (базується на обізнаності та знаннях, накопичених людиною), словниковий запас, досвід — довше залишаються стабільними. Самі траєкторії старіння прийнято поділяти [25] на патологічну (нейродегенерація — хвороба Альцгеймера тощо), нормативну (звичайне старіння — є вікові зміни, але в межах статистичної норми) та оптимальну (успішне старіння — когнітивні функції зберігаються на рівні, близькому до молодих і дорослих; зберігається висока залученість).

Індивідуальна варіативність після 70 років є максимальною. Яким шляхом піде людина, біологічно не визначено  — траєкторія залежить від освіти, інтелектуальної та фізичної активності, якості соціальних зв’язків, різноманітності соціальних ролей, що надають відчуття потрібності та сенсу, і, нарешті, від ставлення до власного віку. У людей з еліти проблем із цим зазвичай набагато менше, ніж у інших. Проте президенти та прем’єри схильні до тих самих психологічних змін, що й усі інші. 

Президент США Дональд Трамп, 80 років / Род Ламкі-молодший / Фото AP

 Читайте також: Крім власне Трампа, ще одними переможцями виборів 2024 року в США стануть психотерапевти [26]

Час добігає кінця

Згідно з теорією соціоемоційної селективності [27] Лори Карстенсен, поведінка людини визначається, зокрема, тим, як вона сприймає час — те, скільки його залишилося, впливає на пріоритетність цілей. Коли попереду багато часу, людина інвестує в майбутнє — навчається новому, налагоджує зв’язки, готова до труднощів заради віддаленої вигоди. Але коли горизонт звужується, такі інвестиції знецінюються: навіщо сіяти те, чого не зібереш?

Для політика це означає зниження мотивації до довготривалих структурних реформ: освіта, інститути, демографія — усе, що приносить плоди через 20–30 років. І зсув у бік того, що дає результат негайно: церемонії, перемоги, символічні жести.

Змінюється й сама міра успіху. Якщо в 50 політик оцінює свої досягнення в категоріях поточного політичного життя — підтримка, рейтинги, наступний термін, то після 70 ці орієнтири відходять на другий план: постає питання про підсумок прожитого життя, про місце в історії. І цей підсумок, за логікою стислого горизонту, має бути досягнутий швидко.

За Карстенсеном, люди похилого віку надають особливого значення емоціям та сенсу сьогодення. Як наслідок, вони залишають емоційно перевірених близьких — і відсівають периферійні контакти. Для політика це погано: периферійні контакти — це джерела незручної інформації, експерти, опоненти, молоді висуванці. Лідер, що старіє, за природною віковою логікою звужує своє оточення до старих товаришів і опиняється в інформаційній бульбашці — не тому, що тиран, а тому, що вже немолодий. У автократіях до того ж цей віковий дрейф нічим не компенсується. А з віком, як показали експерименти (1 [28], 2 [29]), увага та пам’ять зміщуються до позитивної інформації, негативна відфільтровується — мозок береже емоційний баланс. У політика це перетворюється на систематичну перевагу хороших новин: доповідей про успіхи, лояльної аналітики тощо.

Ще одна зміна: у міру того, як людина починає сприймати час як обмежений, її пріоритети зміщуються від сьогоднішніх досягнень до більш загального сенсу. За сприятливого сценарію це веде до емоційної рівноваги, близьких соціальних стосунків, що виражається у передачі досвіду, наставництві, внеску в наступне покоління. Але це можливо лише там, де у людини похилого віку є для цього емоційно значущі життєві ролі, зв’язки, у які можна вкластися.

Влада ж, особливо в авторитарній державі, передбачає на першу чергу не передачу досвіду та знань, а, навпаки, утримання та боротьбу [17], прагнення продовжити собі життя. У результаті завдання передачі досвіду вивертається навиворіт, перетворюючись на своєрідну нарцисичну експансію: держава зливається з постаттю правителя, наступник стає немислимим, а місце спадкоємства займає розширення — ще один термін, ще одна місія, ще один історичний проєкт. 

Голова КНР Сі Цзіньпін, 73 роки / Максим Шеметов / Фото з пулу через AP

 Читайте також: Венесуельський транзит: гібридний міжнародний порядок та демонтаж коаліційного авторитаризму [30]

Залишитися в історії

Окрім передачі себе наступному поколінню, людина в похилому віці вирішує інше завдання — збереження цілісності. Як писав [31] Ерік Еріксон, засновник психосоціальної теорії розвитку особистості, коли людина усвідомлює, що смерть недалеко, перед  нею постає роздоріжжя: прийняти своє життя як єдино можливе й осмислене, з усіма його помилками, або впасти у відчай від його безглуздості та неможливості переграти («цілісність его проти відчаю»). Таке примирення з кінцевістю життя дозволяє померти, не вимагаючи від світу компенсацій.

Психоаналітик Роберт Джей Ліфтон [32], який продовжив цю лінію, описав [33] третій шлях — уникнення самого вибору (не прийняти кінцевість, а переступити її): усвідомлення смертності активізує прагнення до символічного безсмертя, бажання продовжитися в тому, що переживе тебе, — у спадщині, пам’ятниках, історичній місії.

Для звичайної людини це може бути книга, сад або онуки. Для людини з необмеженою владою — війна, монумент або підручники та конституція, переписані під себе: проєкт вічності, що позбавляє від необхідності чесно озирнутися назад. Це не просто привабливий — єдиний шлях, що не вимагає визнання помилок, чого лідери авторитарного типу прагнуть уникнути.

Сучасник Ліфтона, Ернест Беккер, автор поняття «projects of immortality» («проєкти безсмертя») — зазвичай це творчість, релігія, спадщина, інститути, наступники, — бачив [34] у них і темну сторону. Найкривавіші починання в історії — війни, імперії, культи — це теж чиїсь проєкти безсмертя, тільки реалізовані ціною чужих життів. Різниця між садівником і диктатором не у психології — вона у них одна, а у ресурсі, яким кожен може оплатити свою «вічність». Чого тільки не зробиш заради того, щоб твоє життя стало не просто осмисленим і не закінчувалося, а й відповідало масштабам уявлень про себе.

Ідеї Беккера лягли в основу теорії управління страхом смерті (Terror Management Theory [35]): усвідомлення власної кінцівки, не знаходячи примирення, активізує захисні стратегії — посилену прихильність до своєї картини світу (культурних цінностей) та потребу підтверджувати власну значущість у її межах. Як показали експерименти (1 [36], 2 [37]), якщо запитаннями розбудити у досліджуваних страх смерті, то вони починають набагато жорсткіше захищати свою картину світу, стають агресивнішими щодо тих, хто ставить її під сумнів. Поріг допустимого насильства на її захист знижувався [38] — аж до зростання підтримки військових операцій із масовими жертвами (так званий ефект нагадування про смертність — mortality salience [39]).

Ці експерименти проводилися на звичайних людях. Але якщо короткого нагадування достатньо [40], щоб студенти підкладали подвійну порцію гострого соусу тим, хто, як їм здавалося, ображає їхні цінності, то неважко уявити бажання лідера, чий страх не  залишитися в історії, помножений на інструменти історичного масштабу — чи то армія, ядерний потенціал, чи резервна валюта. Важливо, що захищати така людина буде не себе, а державу, націю, місію, з якими вона давно злилася. 

Президент Камеруну Поль Бійя, 93 роки / Темба Хадебе / AP Photo

 Читайте також: Маятник параної: чому Трамп, Путін та «цифровий Левіафан» — це симптоми однієї хвороби [41]

Влада змінює

Якщо влада систематично спотворює зворотний зв’язок, а вік звужує кругозір і відфільтровує негатив, то у довголітні лідерів варто очікувати стійких змін у їхній особистості. Цей ефект описано [42] у 2009 році в результаті аналізу американських президентів та британських прем’єрів за  100 років: невролог Девід Оуен, у минулому міністр закордонних справ Великої Британії, та психіатр Джонатан Девідсон назвали його синдромом зарозумілості (hubris syndrome, «гібрис-синдром»). Принципово важливо, що цей синдром є набутим: він розвивається не з початкового складу характеру, а внаслідок тривалого перебування при владі.

Їхня робота надає скоріше теоретичну основу — це не клінічне дослідження, а спроба систематизувати спостереження зсередини політичної системи (синдром гібрису не включений до американської класифікації психічних розладів DSM та міжнародного класифікатора хвороб).

Автори виокремили [43] 14 симптомів: лідер, зокрема, починає бачити у світі арену для власного звеличення; використовує месіанський стиль мовлення та мислення про себе; ототожнює себе з нацією до невідрізності її інтересів та власних; втрачає контакт із реальністю (часто супроводжується прогресуючою ізоляцією); демонструє зневагу до порад та критики й набуває впевненості, що підзвітний не колегам і не виборцям, а історії або Богу.

Оуен і Девідсон прямо називають три фактори ризику: приголомшливий успіх, довгі роки при владі та мінімум стримуючих чинників. Механізм, що стоїть за цим, можна реконструювати так: влада створює середовище, де зворотний зв’язок систематично фільтрується — радники адаптуються або витісняються, опоненти усуваються, успіхи приписуються лідеру, а невдачі — зовнішнім обставинам; і психіка, яка роками отримує спотворену картину, перебудовує під нею модель реальності.

Усе це доповнюється віковими змінами — звуженням горизонту, фільтрацією негативу, страхом кінця — які разом із гібрис-синдромом утворюють цілісну, самовідтворювальну конструкцію особистості та влади. По суті, влада добудовує у довгоправного лідера те, що почало руйнувати старіння. При цьому літній лідер, на відміну від молодого, не може розраховувати на наступний раз після втрати влади — горизонт звужується, а екзистенційна ставка зростає.

Такий самопідсилюючий контур розривається лише ззовні — через зміну самого лідера. Власне, саме для цього й придумали обмеження терміну повноважень. У 2024 році, коли Путін був обраний на п’ятий термін, двоє співробітників Севастопольського університету опублікували роботу [44] з критикою концепції синдрому зарозумілості, назвавши її «технологією компрометації та делегітимації влади». 

 Володимир Путін, 73 роки / Олександр Казаков / Фотоагентство «Спутник-Кремль» через AP

 Читайте також: Не вірять ні Путіну, ні Трампу: американці виступають за надання більшої військової допомоги Україні [45]

Вік як каталізатор

До цього варто додати спостереження, добре знайоме багатьом з досвіду власних бабусь і дідусів: нерідко з віком характер людей виявляється чіткіше — домінуюча риса посилюється [46]. Ощадливий стає скупішим, обережний — недовірливішим, владний — категоричнішим, але й сентиментальний — більш зворушливим, щедрий — марнотратнішим, веселун — балагуром. Багатьох старість робить [47] м’якшими, доброзичливішими. Сама по собі це не патологія; питання лише в тому, який рисунок характеру потрапляє під збільшувальне скло.

І тут у верховної влади погані стартові умови. Шлях до неї — особливо там, де її ні з ким ділити, — рідко проходять поступливі й довірливі люди, як показало дослідження [48] 42 американських президентів, включаючи Джорджа Буша-молодшого. На перший план може вийти те, що допомогло дістатися до вершини: воля до контролю, недовіра, готовність до боротьби.

У звичайної людини, коли її характер загострюється не в кращий бік, оточення чинить опір — близькі сперечаються, друзі віддаляються, і це слугує зворотним зв’язком. У лідерів, які засиділися на посаді, тим більше авторитарних, тертя з оточенням слабшає — влада взагалі систематично знижує [49] чутливість до думки інших. Як наслідок, зміна в характері може не натрапляти на перешкоди й накопичується роками, поширюючись уже на державний масштаб.

Читайте також: Колишнього «колективного Заходу» більше не існує [50]

***

Геронтократія політичних еліт — це не просто демографічний чи інституційний феномен. Це конфігурація, в якій політичні рішення, що ухвалюються лідерами похилого віку з амбіціями та величезними ресурсами руйнування, можуть визначатися не стратегічним розрахунком і не інтересами громадян, а логікою підбиття підсумків життя.

Це не робить таких лідерів патологічними, а психологічні особливості похилого віку самі по собі — загрозою; але робить цю конфігурацію системно небезпечною. У поєднанні з ослабленням зворотного зв’язку та уповільненням ротації еліт це створює ситуацію, для якої існуюча архітектура глобальної безпеки (ядерні доктрини, дипломатичні норми, електоральні механізми) не була спроектована.

Головна відповідь на ці ризики — зміна влади: регулярна, передбачувана, заснована на правилах, а не на палацових інтригах, хворобі чи смерті. Відхід з посади у передбачуваний термін повертає літній людині нормальну вікову роль  — передачу досвіду та наставництво, клопоти з онуками та написання мемуарів — замість того, щоб перетворювати утримання влади або підготовку місця в історії на головний спосіб надати своєму життю сенс.

—

Опубліковано у виданні "Важливі історії" [51]

---

В тему: 

•  Чому з російським воєнним злочинцем Путіним не ведуть переговорів [52]
• Путін просто психопат і садист чи щось гірше і страшніше? [53]
• Психиатр Джеймс Фэллон: Путин — психопат с признаками садиста [54]
• Чи справді Путін психічно хворий? Чи здатен він натиснути «ядерну кнопку»? [55]
• Теперь Путин – Каддафи [56]
• Путинский рейх несет такую же угрозу человеческой цивилизации, какую нес режим Гитлера [57]
• Осмысление немыслимого в Украине. Что произойдет, если Путин нанесет ядерный удар? [58]
• Как Путин хотел уничтожить украинский народ, но в итоге укрепил украинскую идентичность [59]