Трагедія 24 липня під Києвом, де російська балістична ракета вразила виставку оборонних технологій «Критично Захищено», знову оголила болючу прірву між фронтовою дисципліною та тиловою безтурботністю. Замість того щоб шукати одного винного та заганяти всю індустрію в паперовий онлайн-формат, Україні негайно потрібен єдиний жесткий безпековий протокол для живих зустрічей інженерів і військових.

24 липня російська балістична ракета вдарила по майданчику в Бучанському районі, де на території приватного заміського стрілецького комплексу проходила виставка оборонної продукції «Критично Захищено».  Фахівці й експерти зібралися там виключно заради того, щоб показати одне одному робочі рішення для захисту критичної інфраструктури від сучасних повітряних загроз, нагадує видання ТИЖДЕНЬ [2].

Там також були присутні й інструктори нашої організації. Саме сучасна повітряна загроза їх і знайшла, причому в найгрубішій формі, яку тільки можна уявити. Одинадцять загиблих станом на понеділок, наймолодшому з них було дев’ятнадцять років. Близько сотні поранених, 44 понівечені автомобілі, 27 пошкоджених приватних будинків навколо майданчика. Інструктори й колеги, що були на виставці, дивом вижили, хоча частина отримала важкі поранення.

Далі буде багато розмов про персональну відповідальність організатора, і вони теж потрібні. Слідство має відпрацювати кожну годину підготовки цієї події: від моменту складання списку запрошених до вибору локації без укриття. Але я хотів би поговорити не про це.

Пошук винного — найдешевша форма реакції на катастрофу, і саме тому він завжди відбувається першим. Він створює ілюзію, що проблему знайдено й локалізовано в одній людині. А коли галас навколо конкретного прізвища вщухне, перед оборонною галуззю залишаться три речі, які доведеться вирішувати незалежно від вироку. Саме вони визначать, скільки таких днів у нас ще буде попереду.

Читайте також: РФ ударила по виставці зброярів на Київщині: вбито щонайменше 6 людей, десятки поранено [3]

Чому від таких заходів не можна відмовлятися

Перший висновок звучить майже по-блюзнірськи на тлі свіжих могил. І саме тому його необхідно проговорити зараз, поки маятник не хитнувся у протилежний бік. Подібні заходи потрібні, і згортати їх не можна за жодних обставин.

Українська оборонна індустрія виросла не з кабінетів, не з тендерних процедур і не з міжвідомчих погоджень. Вона виросла з живих зустрічей інженерів, операторів, замовників і тих, хто позавчора повернувся з позицій, аби поїхати туди завтра. Комп’ютерні формули та теоретичні моделі не показують, як система поводиться в полі під дощем, вітром і дією РЕБ. Презентація у форматі слайдів не пояснює, чому антена впевнено працює на одному рельєфі й глухне на іншому.

Відеозапис не замінює десяти хвилин розмови, під час якої розробник чує від оператора те, чого йому ніколи не напишуть в офіційному листі й не внесуть до жодного протоколу випробувань. Технічне завдання на комплекс перехоплення народжується не в міністерстві, а в момент, коли людина з полігону каже конструктору, що його прекрасний виріб неможливо розгорнути одному вночі за вісім хвилин.

Без такої взаємодії неможливо ні сформувати системний підхід, ні накопичити колективний досвід, ні вибудувати нормальну комунікацію між виробником, військовим і кінцевим користувачем.

Три роки поспіль ми виграємо саме на швидкості циклу від ідеї до фронту, і ця швидкість тримається на прямому контакті людей, які довіряють одне одному. Ми втратили на тому майданчику не випадкових перехожих, а саме тих, хто цей контакт забезпечував. Це втрата не для однієї асоціації, а для всієї галузі. І компенсувати її призначенням одного винного не вийде. І це неправильно.

Спокуса після трагедії проста й дуже зрозуміла. Заборонити, згорнути, перевести все у формат закритих онлайн-нарад, паперових заявок і демонстрацій виключно на закритих військових об’єктах за перепустками, які оформлюють три тижні. Ця спокуса вб’є галузь тихіше, ніж будь-яка балістика. До того ж вона розтягне це вбивство на роки, а тому й помітять його не одразу.

Розірвати горизонтальний контакт означає добровільно віддати супротивнику ту єдину перевагу, яку ми маємо стабільно. Правильна відповідь на трагедію полягає не в тому, щоб перестати зустрічатися, а в тому, щоб навчитися зустрічатися так, щоб за це не платили життям.

Протоколи, яких ніхто не написав

Другий висновок стосується безпеки, і тут доведеться визнати незручну річ. Держава досі не розробила повного набору стандартів для такого типу подій, а порожнеча заповнювалася ціною здорового глузду окремих організаторів. Здоровий глузд є ресурсом нерівномірним, невимірюваним і абсолютно ненадійним, що ми й побачили 24 липня. До того ж це не перша така трагедія. Схожа відбулась 19 серпня 2023 року у Чернігові, коли на подію, співорганізаторкою якої була Марія Берлінська, прилетіли ворожі ракети. Тоді теж загинули дорослі та діти, а Марія Берлінська заявила, що відчуватиме моральну відповідальність до кінця життя.

Радник президента Сергій Бескрестнов («Флеш») уже назвав перелік чинників ризику, за якими будь-яка людина може оцінити, чи варто взагалі відвідувати конкретний захід:

• відсутність укриття достатньої місткості на локації;
• анонс події у відкритому інтернеті;
• велика кількість учасників, зібраних в одному місці;
• розташування об’єкта в зоні досяжності балістики;
• робота в режимі радіомовчання.

І хоча місце проведення оголосили напередодні пізно ввечері (ми отримали повідомлення після 22:00), це не мало вагомого впливу на ситуацію.

У цьому переліку немає жодного відкриття для людини, яка воювала, і саме в цьому полягає найгіркіша частина всієї історії. Ми знали все це заздалегідь, кожен пункт окремо, і все одно ворог зумів нас уразити.

Фото: Telegram | ДСНС України

Комплексний протокол безпеки має охоплювати всі рівні захисту одночасно, а не один із них на вибір організатора. Починається він з інформаційного контуру, тобто з питання про те, скільки людей знають дату, район, у який момент вони дізнаються точну адресу і чи існує взагалі електронний слід цієї адреси.

Асоціація наполягає, що подія була закритою, а локацію повідомляли лише перевіреним учасникам. Цілком можливо, що формально так і було. Проблема в тому, що закритість заходу на сотню людей — поняття умовне за визначенням. Сто запрошених означає щонайменше триста обізнаних, якщо рахувати водіїв, колег і родини. А ще — сотню телефонів, які самі розкажуть про переміщення значно докладніше за будь-яку агентуру.

Далі йде вибір локації, і тут наявність укриття достатньої місткості на всіх учасників має бути умовою допуску, а не побажанням у супровідному листі. Затим — розведення потоку людей у часі та просторі, щоб масове скупчення не виникало навіть на п’ятнадцять хвилин, бо п’ятнадцяти хвилин цілком достатньо.

Далі — узгодження з військовими щодо режиму повітряного простору й наявності засобів прикриття в районі проведення. Також обов’язкове маскування техніки й транспорту, бо супутниковий знімок і розвідувальний безпілотник читають скупчення автомобілів на відкритому полі як готову мішень, і то швидше, ніж ми встигаємо випити першу каву. І завершується все найпростішою річчю, а саме — персональною відповідальністю кожного учасника за власне рішення відвідати захід.

Ми навчилися вимагати всього цього від інших. На наших курсах пояснюємо операторам, чому не можна ставити два розрахунки поруч, чому не можна користуватися одним маршрутом двічі та чому анонс у соцмережі коштує дорожче за будь-яку помилку в пілотуванні. Потім ми самі виїжджаємо на відкрите поле під Києвом і збираємо там сто людей із найдорожчими компетенціями в країні. Дисципліна, яку вважаємо обов’язковою на фронті, чомусь досі не поширюється на тил, і жодного раціонального пояснення цій різниці не існує.

Держава, може, й повинна написати ці стандарти, причому швидко та в діалозі з галуззю, а не замість неї. Але поки їх немає, галузь зобов’язана домовитися сама. Асоціації виробників, кластери, майданчики на кшталт Brave1 цілком спроможні ухвалити внутрішні правила й зробити їх виконання умовою участі в будь-якій спільній події. Ринок дисциплінує швидше, ніж міністерство. У цьому випадку швидкість безпосередньо вимірюється людськими життями.

Чому приватна ППО потрібна саме зараз

Третій висновок найважче вимовляти в такий тиждень, і водночас саме він є головним. Попри те що сталося, країні необхідно продовжувати роботу над створенням системи приватної протиповітряної оборони. Інакше кажучи, треба продовжувати саме те, заради чого люди й зібралися на тому полігоні.

За нинішньої інтенсивності російських атак наявних державних можливостей протиповітряної оборони вже недостатньо, і це не оцінне судження, а звичайна арифметика. Ми бачимо це щотижня по знищених нафтобазах, підстанціях, елеваторах, логістичних вузлах і терміналах.

За три місяці в Україні пошкоджено близько 200 автозаправних станцій, серед них об’єкти «Укрнафти», WOG і ОККО, а уряд у відповідь пообіцяв підключити мережі АЗС до системи сповіщення про рух ударних безпілотників. Сама ця обіцянка найкраще ілюструє проблему. Раннє попередження дозволяє зачинити заправку й сховати людей, і це, безумовно, врятує життя. Але воно не рятує сам об’єкт, бо він не вміє тікати.

Ключова деталь полягає в тому, що більшість таких цілей атакують не балістичними ракетами. По них б’ють ударні безпілотники — дешеві, масові, запрограмовані на політ за заздалегідь визначеним маршрутом. Вони заходять на висотах і з напрямків, де дороге антибалістичне озброєння не розгортають і не планують розгортати. Ворог цілком раціонально перерозподілив навантаження між засобами ураження: балістичні ракети залишив для пріоритетних цілей, а решту країни віддав на відкуп дешевим ударним дронам.

Держава фізично не здатна прикрити кожну АЗС, елеватор чи виробничий об’єкт системами протиповітряної оборони вартістю десятки мільйонів доларів — і на це не спроможна жодна країна світу. Натомість захистити такі об’єкти мобільними вогневими групами, кулеметними розрахунками, засобами радіоелектронної боротьби та дронами-перехоплювачами цілком реально. До того ж це рішення коштує значно менше, і багато підприємств можуть профінансувати його власним коштом.

Найважливіше, що правова рамка для цього вже створена й більше не є предметом дискусій. Постанова Кабінету Міністрів № 1506 від 19 листопада 2025 року запровадила експериментальний проєкт із залучення підприємств до посилення протиповітряної оборони, а з 6 березня 2026 року цей механізм запрацював фактично. Підприємство ухвалює рішення про захист власної інфраструктури, звертається до Міноборони для отримання статусу уповноваженого суб’єкта протягом десяти днів і формує групу, яка інтегрується до єдиної системи під командуванням Повітряних сил.

2 березня уряд зробив наступний крок — дозволив тимчасово передавати таким групам озброєння зі складів військових частин, якщо воно не використовується бойовими підрозділами та за умови погодження з командуванням Повітряних сил. Тобто держава не лише дозволила бізнесу інвестувати у захист повітряного простору, а й почала підтримувати цю модель власними ресурсами.

Проблема тепер перебуває не в юридичній, а в людській площині. Постанова не готує операторів і не визначає методик навчання. Вона не розв’язує питань роботи вночі, коли візуальне виявлення цілі майже не працює. Вона не відповідає на питання висотного застосування, через яке класичні мобільні вогневі групи поступово втрачають ефективність і яке стало одним із факторів появи зенітних дронів-перехоплювачів як окремого класу засобів. Вона також не створює стандарту підготовки розрахунку, який має відпрацювати нічне перехоплення «Шахеда» над власним резервуарним парком, — так, щоб знищити ціль і водночас не створити загрози для критичної інфраструктури.

Адже врешті літають не дрони — літають оператори. Саме тому потрібна не просто кількість техніки, а система підготовки: армія з тисяч навчених операторів дронів-перехоплювачів.

Це страшно визнавати, але усе це й далі доводиться будувати з нуля силами ветеранів, приватних навчальних центрів і охоронних компаній. Центр «Крук» понад рік працює у цій галузі з партнером «Генерал Черешня», навчаючи Сили Оборони та приватні ППО керувати одним із найкращих на сьогодні в Україні та світі дроном для збиття шахедів — Bullet.

Але цих зусиль недостатньо. Для порівняння: росіяни зараз розгорнули два великі проєкти. Один з них — створення державним коштом центрів з підготовки операторів дронів. Інший — шоу на телебаченні «Битва дронів», у якому мають брати участь студенти, військові та зірки. Путін особисто був на презентації проєкту, оголосивши йому цілковиту підтримку та відзначивши важливість пропагандистського спрямування такого контенту. Ми ж, на жаль, абсолютно не вкладаємо ресурс у навчальний і підготовчий компонент.

Є в цій історії ще один вимір, про який у нас майже не говорять уголос, хоча він цілком очевидний. Британія, Франція з її Defence Conseil International, Сполучені Штати з десятками профільних компаній свого часу побудували цілу індустрію, в якій бойові операції становлять не основну функцію, а радше третю чи четверту, поступаючись навчанню, розвідці, охороні дипломатичних місій, розмінуванню та захисту критичної інфраструктури. Українська приватна ППО зростає за тим самим патерном, тільки в умовах, яких у жодної з цих країн ніколи не було.

Ми набуваємо досвіду перехоплення дешевих ударних безпілотників у промислових масштабах, і цей досвід уже сьогодні є унікальним товаром на світовому ринку безпеки. Європейські аеропорти зупиняють роботу через поодинокі невідомі дрони над смугою, а ми навчилися працювати по сотнях цілей за ніч. Питання лише в тому, чи встигнемо ми оформити цей досвід у стандарти, методики й компанії, поки він іще актуальний. Кожен зірваний через страх захід відсуває цей момент на місяці вперед.

Тому демонстрації, подібні до тієї, що відбулася 24 липня, — не примха галузі й не виставкове марнославство. Вони — єдиний спосіб показати директорові заводу чи власникові мережі заправок, що саме він купує, як цей продукт виглядає в роботі та скільки людей для цього потрібно тримати в штаті. Без цього приватна ППО залишиться красивою постановою та кількома пілотними проєктами, а решта країни й далі рахуватиме згорілі резервуари.

Фото: Telegram | ДСНС України

Що ми винні загиблим

Трагедія 24 липня не змінила в цій логіці нічого. Хіба те, як ми маємо організовувати власну роботу над втіленням головної задачі — захистити Україну та перемогти у війні Росію. І це та єдина зміна, за яку відповідаємо саме ми, а не супротивник.

Люди, які загинули під Києвом, займалися абсолютно правильною справою в неправильно організованому просторі. Наш обов’язок перед ними полягає не в тому, щоб цю справу зупинити, згорнути чи перевести в режим нескінченних узгоджень. І не в тому, щоб вимістити всю злість на організаторах.

Він полягає в тому, щоб довести її до кінця й більше нікого на цьому шляху не втратити через власну недбалість. Ворог зробить свою частину роботи в будь-якому разі, незалежно від наших протоколів і настроїв, і на це ми впливаємо рівно ніяк. Впливаємо ми на одну-єдину річ, а саме на те, наскільки легко йому буде цю роботу виконати. Досі ми полегшували її занадто часто. Тому настав час, коли уряд спільно з Міноборони та профільними організаціями мусить відпрацювати та погодити правила.

—

Віктор Таран [4], керівник Центру підготовки операторів БПЛА «Крук»; опубліковано у виданні  ТИЖДЕНЬ [2]

На цю тему:

• ЗСУ за 5 днів уразили близько 20 АЗС у Білгороді та області [5]
• Україна уразила завод "Авіатек" у Кірові, РФ [6]
• У Росії знову скиглять про ураження складів Wildberries [7]